Шляxтa, прoстoлюд, кoзaки - вузoл взaємoпoв’язaнь i прoтирiч 11 страница

Спроба реваншу Пилипа Орлика

У Бендерах на день смерті Мазепи знаходилося близько 4-5 тис. козаків (переважно запорожців Костя Гордієнка) і до 45 осіб зі старшинського оточення гетьмана. Матеріальне становище втікачів, особливо рядового козацтва, було невтішним: уже на осінь 1709 р. запорожці заставляли і продавали зброю, аби забезпечити собі прожиток, а частина навіть наймалася на роботу коло землі. Тим часом плани реваншу значною мірою залежали від наявності грошей, цього споконвічного “нерву війни”. Тому після смерті Мазепи з особливою гостротою постало питання про його спадщину, що включала і цінності військової скарбниці, і приватні надбання найбагатшої в Козацькій державі людини (враховуючи готівку, золоті злитки й коштовне каміння, майно Мазепи оцінювалося у фантастичну суму до 1,2 млн. шведських рейхсталерів).

Перед смертю гетьман рекомендував Війську в якості спадкоємця влади свого племінника Андрія Войнаровського, і тоді мазепинська скарбниця не виходила б з-під козацького контролю. Проте Войнаровський ухилився від почесного уряду, залишаючи все ж за собою право на спадщину. Справа набула конфліктного характеру, тож за розпорядженням Карл ХІІ була створена спеціальна комісія, що мала визначити пропорцію між приватою і фіском у майні покійного. Опитавши ряд свідків, зокрема, управителя гетьманських маєтків Бистрицького, комісія вирішила спір на користь приватного спадкоємця, відписавши дядькову спадщину Войнаровському. Не став дошукуватися глибшої істини й король: переживаючи фінансову скруту, він заборгував покійному гетьману, а далі вже в Бендерах Войнаровському близько 300 тис. талерів і волів мати справу з приватним кредитором, а не з військовою скарбницею. Відтак емігранти зосталися практично без засобів до прожитку, і хоча згодом шведський уряд почав надавати їм невелику грошову пенсію, фінансова скрута переслідувала мазепинців усе життя.

Доки в Бендерах ішов спір за спадщину, паралельно дебатувалася і кандидатура нового гетьмана. Врешті 16 квітня (н.ст.) 1710 р. ним був обраний генеральний писар покійного Мазепи Пилип Орлик (1672-1742), котрому судилося стати одним з найблагородніших подвижників української історії ХVІІІ ст. Коріння Пилипа Орлика тяглося з чеського баронського роду Орликів, одна гілка якого під час Гуситських воєн ХV ст. емігрувала до Польщі, а звідти з часом перемістилася у Західну Білорусь. Саме тут у с.Косуті поблизу Ошмян 21 жовтня (н.ст.) 1672 р. народився майбутній гетьман. Мати, Ірина Малаховська, охрестила хлопця у православному віросповіданні, а батько Стефан, польсько-білоруський шляхтич-католик, загинув у бою з турками під Хотином (1673), коли малому не було й року. Середню освіту Пилип здобув у найближчій Віленській єзуїтській колегії, а для продовження студій помандрував до православної Києво-Могилянської академії. Тут звернув на себе увагу професора філософії, майбутнього місцеблюстителя патріаршого престолу Стефана Яворського; за рекомендацією Яворського у 1693 р. обійняв посаду секретаря канцелярії Київського митрополита, а наступного року перемістився в Батурин до гетьманської канцелярії, свого роду кабінету міністрів Козацької держави. На освіченого шляхтича-канцеляриста швидко звернув увагу Мазепа, і невдовзі молодий чужинець починає стрімко злітати на щаблях гетьманської адміністрації, у 1706 р. досягнувши однієї з її найвищих посад – генерального писаря Війська Запорозького.

Генеральні писарі з часів Виговського традиційно стояли найближче до гетьмана, оскільки були втаємничені у найделікатніші справи внутрішньої і зовнішньої політики. Не став винятком з цього правила й Орлик: йому одному Мазепа звірявся у небезпечних планах, перед ним, як уже оповідалося, виголосив клятву про безкорисливість своїх намірів і взяв з нього взаємну присягу на вірність.

Гетьманську булаву 38-річний Орлик брав без особливої радості, розуміючи, що доведеться покласти власне життя на вівтар обов’язку: вручаючи клейноди, козаки полишали на гетьмана турботи про повернення втраченої батьківщини. Ідеєю визволення від московського ярма втраченої батьківщини пройнята ухвалена в день виборів угода між гетьманом з одного боку, а старшиною і військом – з другого, відома під назвою Конституції прав і свобод Війська Запорозького ·Пацта ет Цонстітутіонес леюум лібертатумяуе Ехерцітус Запоровіенсіс‚.

Конституція починалась з історичного екскурсу – свого роду офіційної прокламації української історії під козацьким кутом зору, до чого ми ще повернемося детальніше наприкінці цього розділу. Далі окреслювалися головні елементи державної правосуб’єктності – кордони, територія, поняття народу, фінанси, судочинство, релігія. Особливо пильна увага приділена формам корисного державного устрою, який личить вільній нації. Його головною запорукою мала стати система законних обмежень гетьманського авторитаризму завдяки чітко структурованій драбині виборних влад у козацькій ієрархії. Представники останніх витворювали Генеральну раду – свого роду сенат, доповнений інститутом послів від полків та запорозького (низового) козацтва. Ці органи мусили вирішувати усі державні справи разом з гетьманом, регулярно збираючись на три щорічні сесії і стримуючи його завдяки свободі голосу від самоуправства та викривлення прав і вольностей. Опікуном же посполитого люду, тобто міщан і селян, оголошувався політичний народ держави – козацтво.

* *

*

У преамбулі Конституції заявлялося, що осиротіле по кончині свого визначного Гетьмана [Мазепи] Військо Запорозьке не зневірилося здобути собі жадану свободу і з цією метою вдалося під покровительство найяснішої Королівської Величності Швеції; в заключній частині була вміщена присяга гетьмана, якою він зобов’язувався, серед іншого, бути до решти відданим і вірним нашій Вітчизні і ревно дбати про суспільне благо і соборність Матері – Малої Росії.

З наведених пасажів видно, що боротьба передбачалася безкомпромісна й конкретно спрямована – проти Петра I. Головним союзником у ній і надалі залишався Карл ХІІ, який у травні 1710 р. потвердним дипломом визнав себе протектором України. Знайшовся й інший, традиційніший спільник: у січні 1711 р. в Бахчисараї, після тривалих попередніх переговорів була підписана розгорнута угода з 23 пунктів між Орликом і ханом Девлет-Гіреєм.

Карл ХІІ, перебуваючи в Бендерах, теж доклав енергійних дипломатичних зусиль, аби залучити до спільних дій Туреччину й польську опозицію (у Польщі після полтавського розгрому, спираючись на царське військо, на троні знову утвердився АвҐуст ІІ Сас, а частина прибічників Лєщинського із загоном близько 3 тис. чоловік зосталася при Карлі). У підсумку наприкінці листопада 1710 р. султан оголосив війну Росії. Пробною експедицією перед виступом головного війська мав стати похід татар, козаків Орлика і згаданих поляків.

У січні 1711 р. кіннота хана разом з Кубанською Ордою рушила на Слобідську Україну, дійшовши до Харкова, проте глибокі сніги паралізували дії вершників, і в цілому похід скінчився безрезультатно. Майже одночасно з-за Дністра на Правобережну Україну виступив Орлик з польським загоном і майже 20-тисячною кіннотою ногайців Буджацької та Білгородської орд. Спершу наступ розвивався успішно, навіть втягуючи місцеве населення, так що козацькі сили збільшилися з трьох до 16 тис. Однак під час затяжної облоги Білоцерківської фортеці, яку не вдалося взяти штурмом, ногайці вийшли з-під контролю. Наближалася весняна повінь, що утруднювала б їхній поворот додому, а похід без ясиру не обіцяв жодних вигод. Резони, що хан присягнув не пустошити козацький край, для ногайських мурз, споконвіку опозиційних Бахчисараю, важили мало. Тож покинувши армію, татари розпустили дрібні загони від рр. Росі й Тетерева до Дніпра, вибрали ясир і з ним завернули додому, в Степ. Розбіглися по домівках, рятуючи свої оселі, і ті люди, що приєдналися до Орликового війська, а гетьману з малою жменькою прибічників довелося ні з чим повертатися до Бендер. Так відбувся останній з масштабних ординських набігів на Правобережжжя, і власне цей спустошливий смерч (попри те, що мурзи з наказу султана були покарані, а бранців повернуто) коштував Орликові підтримки української людності, перекресливши його плани.

На початку літа Петро I розпочав контрнаступ. Його армія Петра попрямувала до кордонів Молдови, розраховуючи на підтримку тодішнього господаря Дмитра Кантеміра, який у квітні 1711 р. підписав угоду про союз з Росією. Однак не все у цих розрахунках справдилося, і в липні 1711 р. царські сили були блоковані поблизу с.Станілешти біля Ясс, на правому березі р.Прут. Взятому в кільце кількісно переважаючою армією турків, татар та їхніх союзників Петрові довелося капітулювати, підписавши так званий Прутський мир, у якому серед інших поступок він зрікався претензій до України, зобов’язуючись вийти геть із земель пов’язаних з Польщею козаків, запорожців, а також тих козаків, що перебувають у союзі з найяснішим ханом Криму. Як бачимо, цей пункт сформульований настільки розпливчасто і безвідносно до конкретних територій, що надавався на будь-яке тлумачення (є свідчення, що Петра I добився цього шляхом підкупу великого візиря). Тож невдовзі після укладення миру почалися дипломатичні дискусії російської і турецької сторін про те, що ж слід розуміти під землями козаків. Врешті, в квітні 1712 р. була укладена, а в червні підписана строком на 25 років Адріанопольська угода, згідно з якою землями козаків визнавалася тільки Правобережна Україна, і з неї цар зобов’язався вивести свої війська, а Лівобережжя й Київ лишалися під юрисдикцією Росії.

Ще напередодні погодження, 16 березня 1712 р., султан видав привілей на ім’я Пилипа Орлика – володаря України на цьому боці Дніпра [тобто Правобережжя й Січі] на території, де гетьман Запоріжжя й України Петро Дорошенко жив зі своїм народом. Орликовій державі надавався пільговий протекторат на Кримський зразок, тобто без сплати данини султану, але з обов’язком підтримувати турецьке військо під час війни. Цей привілей, як і колись Дорошенків, лишився мертвою буквою. Коли в лютому 1713 р. козацький загін під проводом Данила Горленка рушив утверджуватися на Правобережжі, то зустрів сильний опір з боку польських влад. Понад рік пройшло в перманентних боях, аж врешті 22 квітня 1714 р. Туреччина, заклопотана набагато важливішими для неї проблемами на Балканах, фактично відпродала Орликову державу Польщі, уклавши з нею договір про уступку спірної території.

* *

*

Справа була програна, і в Бендерах робити далі було нічого. Наприкінці 1714 р. Орлик і 24 особи з його оточення виїхали через Відень до Швеції (решта гетьманських сподвижників, рушила додому на Лівобережжя в надії на амністію, а Кость Гордієнко з запорожцями повернувся на Січ). З цього моменту аж до смерті життя гетьмана-емігранта підпорядковувалося єдиній меті – переконати в потребі коаліції європейських держав проти Російської імперії. Добиваючись визволення бідної отчизни нашої України від тяжкого й тиранського московського підданства (як він сам пише), невтомний емігрант вперше заявив про небезпеку, що таїлася для Європи у зміцненні потужної держави Петра I, і про те, наскільки важливою є природна роль України як бар’єру для підтримання загальноєвропейської рівноваги. Збережена донині писемна спадщина вигнанця величезна: вона охоплює приватне та офіційне листування, політичні проекти, врешті – унікальний щоденник обсягом понад 2 тис. сторінок, який Орлик вів з 1720 по 1733 рр., описуючи свої кружляння по європейських дворах, нераз серед тяжкої матеріальної скрути і ще тяжчої безнадії, коли його охоплювала, як він сам признається, крайня розпука, котра готова привести мене до смерті, бо я знищений цілком, з голови до п’ят.

Поставленої мети “Дон Кіхот вимріяного образу”, як відомо, не досяг: надто міцно стояла на ногах нова Росія, створена Петром I та його наступниками. Помер 70-літній Пилип Орлик на самоті (дружину й шістьох дітей життя розкидало по всій Європі) в Яссах 4 червня (24 травня ст.ст.) 1742 р. Місце його поховання невідоме.

§ 4. Культура, освітлена загравами воєн

Народження козацько-руської вітчизни

Коли в жахливому хаосі Руїни зіткнулися розділені Дніпром береги України – московський і польсько-турецький, її вожді нарівні з народом стали жертвами власної недалекоглядності. Один за одним вони накладають життям (після Богдана Хмельницького жодного з гетьманів не обминуло мучеництво або й насильницька смерть), доводячи цим право власного розуміння блага для своєї землі. Парадоксально, але кожний з них розумів згубність розбрату. “Жалься, Боже, України, що не вкупі має сини”, – віршував Іван Мазепа, а Дорошенко закликав універсалами обидва береги Дніпра з’єднатися в первісній згоді й братерській любові. До єднання кликали Михайло Ханенко, Іван Самойлович і бунтівний гетьман Суховій. Мотив осуду тих безрозсудних, що самі на себе шаблі обертають, та похвали тим, хто тяжіє до братерства й згоди, постійно присутній у листах тогочасної старшини будь-якої зі сторін. До припинення міжусобної бійні невпинно закликали і поважні церковні авторитети і численні анонімні поети 60–80-х рр., змальовуючи громадянську війну в апокаліптичних картинах, де

брат брата убиваєт і самого отця кров проливаєт, де не один внук діда, не один сусід сусіда забив, власний брат на брата, батько на дитята меч нагострив.

Цілком зрозумілим для всіх, судячи з тогочасних пам’яток, було те, що не зовнішній ворог, а внутрішня незгода є головною причиною жахливих спустошень. Над хаотичною розбіжністю політичних орієнтацій, помноженою на неготовність до компромісу, височіє ідеальна мета для всіх – принести спокій і мир змученому війною краєві. На цій хвилі сам собою витворюється усталений словесний образ стражденної Матері-вітчизни, скривдженої нерозумними дітьми. Він присутній мало не в кожному документі 60–80-х років. Про милую свою матку, плачущую отчизну пише 1668 р. бунтівний гетьман Суховій. Цим образом постійно послуговується Петро Дорошенко та його старшина, говорячи про бідну Україну, милу отчизну нашу. Про оплакану отчизну нашу Україну нераз згадують Михайло Ханенко та його оточення. Долею занепалої отчизни журяться Іван Брюховецький, Іван Самойлович і гетьман-самозванець Петро Іваненко [Петрик]. В лічені роки колишня милая наша Русь (як частина загального простору політичної вітчизни – Речі Посполитої – ще в свідомості Богдана Хмельницького) завдяки трагедії братовбивства виростає у свідомості людей Руїни до самодостатньої духовної і територіально-політичної одиниці – милої отчизни нашої України.

Матеріалізувавшись у свідомості своїх мешканців, козацько-руська вітчизна (як невдовзі назве її Самійло Величко), нагально потребувала власного місця в історії. Інтелектуали не примусили на себе чекати, і першою слово взяла Церква.

Минуле й сучасне України очима людей Церкви

Щоб краще зрозуміти позицію людей Церкви, необхідно кинути бодай побіжний погляд на зміни, що сталися у її внутрішньому житті впродовж Хмельниччини та Руїни. За архіпастирства Петра Могили (помер 1647 р.) руські ієрархи вже не потребували козацької шаблі для захисту своїх інтересів, орієнтуючись насамперед на королівську владу та православну знать. З перших днів Хмельниччини релігійні гасла, висунуті війною, піднесли православ’я на небувалий доти рівень панівної релігії на території Козацької держави. Гетьман перебрав на себе королівську функцію верховного патронату над церковними інституціями, швидко підпорядкувавши власним інтересам світську політику митрополита (у 1647-1657 рр. ним був наступник Петра Могили Сильвестр Косів). І хоча диктат Хмельницького не викликав ентузіазму в Косова і далеко не все у їхніх взаєминах складалося рівно, церква в цілому не стала протидіяти зміні режиму чи претендувати на незалежну політичну позицію. Проте після смерті авторитетного митрополита, котра всього на кілька місяців випередила смерть гетьмана, “слухняність” церковних ієрархів стосовно козацьких влад обернулася гіршим боком. Підтримка одних гетьманів всупереч іншим на догоду Москві чи Варшаві перетворюється на сумну норму поведінки церковних верхів, поглиблюючи розкол у суспільстві, а нерідко й прямо провокуючи конфлікти. З поділом Козацької держави на Ліво- і Правобережну фактично розділилася й церква. Обраного на митрополію після смерті Косова Діонісія Балабана (1657-1663), кандидата Івана Виговського, не визнали лівобережні гетьмани, тож він резидував у Чигирині. Тим часом у Києві і на Лівобережжі архіпастирські функції з 1659 по 1685 рр. виконували так звані місцеблюстителі митрополичого престолу – чернігівський архієпископ Лазар Баранович (1659-1661, 1670-1685) і поставлений з ініціативи московських влад завзятий москвофіл, ніжинський протопоп Мефодій Филимонович (1661-1668). У Чигирині ж після смерті Балабана митрополитом був обраний Йосиф Нелюбович-Тукальський (1663-1675), прибічник Петра Дорошенка, який постійно резидував тут же, жодного разу не ступивши до престольного Києва. Паралельно інша православна фракція Правобережжя обрала на митрополію кандидата Павла Тетері Антонія Винницького (1663-1679), котрий правив єпархіями Галичини, Волині й Поділля. Наприкінці ХVІІ ст., з переходом тутешніх вірних до унії (про що детальніше йтиметься далі), поодинокі православні парафії та монастирі Правобережної України взагалі позбулися власного архіпастиря і стали рахуватися задніпрською частиною створеної 1701 р. Переяславської єпархії Лівобережної України.

Окреслений вище розбрат, супутній Руїні, внутрішньо ослабив церкву якраз у момент, коли їй найбільше б знадобилися сили. Адже відразу після смерті Богдана Хмельницького московські влади почали наполегливо добиватися церковного підкорення Київської митрополії Московському патріархату. Проте, незважаючи на постійний тиск, реально досягти бажаного підкорення царським політикам вдалося лише на тридцять років пізніше. Нагодою для цього стала поява кандидатури на пост вищого церковного ієрарха України, однаково зручного і для Москви, і для козацької верхівки. Нею став луцький владика, сват гетьмана Івана Самойловича князь Гедеон Святополк-Четвертинський, котрий у 1684 р. емігрував з Волині на Лівобережжя, конфліктуючи з уніатами. Волинський емігрант був постаттю з усіх оглядів показною: князь, мученик за віру, єпископ з 25-літнім стажем, а до всього – ще й гетьманський сват. Лазар Баранович власне так і оцінив його несподіване прибуття в Батурин, іронічно зауваживши: “Його хіба що митрополитом Київським зробити, а то іншого йому місця немає”.

На подання Самойловича і за дозволом Москви у Києві в липні 1685 р. був скликаний собор для виборів митрополита. Найвище духівництво на нього не з’явилося, розраховуючи тим способом зірвати цю акцію як незаконну (санкції Константинопольського патріарха на неї не було). Проте присутні на соборі миряни, гетьманські посланці, наполягли на своєму – Четвертинський був обраний митрополитом. У листопаді 1685 р. в Москві, у присутності царів, патріарх Йоаким посвятив єпископа Гедеона на Київський митрополичий престол, а в травні 1686 р. царські дипломати, заручившись підтримкою султанського двору, за хабар ціною 200 золотих і 120 соболиних шкурок, вручений Константинопольському патріархові Діонісію, здобули відпускні грамоти про уступку архіпастирства над Київським митрополичим престолом.

Царська грамота, видана з нагоди обрання Гедеон Четвертинського на митрополію, урочисто проголошувала підтвердження прав і вольностей звичних. Позірно так і було ще за обох наступників Ìедеона, обраних Київськими Соборами: Варлаама Ясинського (1690-1707) та Йоасафа Кроковського (1708-1718). І хоча певні тертя з Московським патріархатом почалися вже з кінця 80-х, зокрема – через намагання патріарха ввести цензуру на видання Києво-Печерської монастирської друкарні, однак в цілому українські ієрархи не могли поскаржитися на своє становище. Долаючи опір консерваторів-ортодоксів, до Росії з останньої чверті ХVІІ ст. пливе продукція українського книгодрукування, українське проповідництво, шкільництво.

На тлі сказаного стає зрозумілим, чому київські церковні інтелектуали демонстрували підкреслену лояльність до царського престолу, що видавався їм гарантом спокою, сильної влади й стабільності на противагу розбурханій пристрастями старшинській еліті. У монархові-самодержцеві церковні уми вбачали не лише запоруку внутрішнього миру, але й гарантію від мусульманської загрози (за традицією християнської думки ХVІ-ХVІІ ст., остання розцінювалася як абсолютне зло, а постійне тяжіння старшинської верхівки до зближення з Кримом давало багато поживи для настороженості).

Згадані два моменти (почуття персональної комфортності, яке вигідно відрізняло становище церковних ієрархів від непевного життя вищої козацької старшини, а також загальноприйнятий у колах церковних інтелектуалів погляд на царя як верховного миротворця) послужили основним тлом для оформлення церковного погляду на минуле й сучасне милої отчизни нашої України. Найбільш послідовно церковна концепція виражена у двох творах, що датуються 70-ми роками ХVІІ ст.: анонімному “Синопсисі”, виданому вперше друкарнею Києво-Печерського монастиря 1674 р. (про популярність книги свідчить те, що друге й третє видання побачили світ уже в 1678 та 1680 рр., а до кінця ХVІІІ ст. праця перевидавалася близько тридцяти разів), та “Кройніці з літописців стародавніх” архімандрита Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря Феодосія Софоновича, написаній у 70-х роках (автор помер 1677 р.)*.

У передмові до “Кройніки” Софонович підкреслює, що його мета – простежити від витоків і донині історію Панства Руського. Правду сказати, цю звучну декларацію автор навряд чи виконав. Основна частина його твору, яка займає понад 60% всього тексту, переказує традиційну (за Стрийковським) інтерпретацію давньоруської історії, вносячи небагато нового до моделі минулого, запропонованої в 20-30-х роках ХVІІ ст. інтелектуалами києво-могилянського кола. Історію Русі ХІV-ХVІ ст. Софонович взагалі не вичленовує в окремий сюжет, практично ототожнюючи її з історією Литви та Польщі, а події Хмельниччини й Руїни викладає як перебіг боїв на території України. Козацькі змагання трактуються при цьому доволі відсторонено, навіть без звичного для давніх літописів слівця наші, яким автори означували власну приналежність до тієї чи іншої сторони. Як і більшість людей церковного кола, Софонович симпатизує сильній монархічній владі, а в подіях Руїни виразно схвалює тих представників старшини, які держалися царя православного, оборонця України, і засуджує їхніх опонентів, що не пам’ятали на великії царськії добродійства.

Таким чином, власне континуїтету Панства Руського від давньої Русі до сего часу читач у творі не побачить. Однак сам намір, задекларований у передмові, промовистий: автор вважав сучасну йому Україну спадкоємицею Панства Руського, і вже інша річ, що йому не вистачило хисту вдягнути свою думку у переконливе вбрання.

На відміну від розпливчатих і в основному традиційних положень “Кройніки” Софоновича, цілком новий погляд на історію України був сформульований у “Синопсисі” (серед потенційних авторів цієї анонімної праці дослідники називають уже згаданих Іннокентія Гізеля та Івана Армашенка, а також економа Києво-Печерського монастиря, укладача двох компілятивних праць з історії Русі Петра Кохановського). Після викладу історії Києва аж до зруйнування Батиєм автор, ігноруючи традиційну для українського історієписання ХVІІ ст. тезу “Галич – другий Київ” і лише побіжно згадавши про події у Галицько-Волинському князівстві, переходить до боротьби Москви ХІV ст. з татарами, детально оповідає про Куликовську битву і змальовує виїзд з Києва митрополита з наступним утворенням Московської патріархії, котрій належить перебувати в Москві аки в Третем Риме в место папы Ветхого Рима. Війни середини – другої половини ХVІІ ст. тлумачаться як повернення Києва, загарбаного чужинцями, під законну владу московського царя, спадкоємця династії давніх київських князів: по многих переменах своих ... аки на первое бытие возвращаяйся. Особливо ж прикметно, що в подіях “повернення отчини” про роль Богдана Хмельницького і козацької старшини взагалі не згадується.

Концепція “Синопсису” через школу була розтиражована дуже швидко, а славетний київський гравер Іван Щирський, вихованець Києво-Могилянської академії, проілюстрував її ще й графічно, запровадивши у 1708 р. популярну донедавна алегорію трьох дів як символу України, Білорусі і Росії. Діви були зображені на тезі з нагоди обрання Йоасафа Кроковського Київським митрополитом. Сама теза не збереглася, але є її опис, складений у першій половині ХІХ ст. істориком Києво-Могилянської академії Аскоченським:

На першому плані ліворуч зображені три діви в коронах із містечок і веж, які представляють Велику, Малу і Білу Росії. Мала Росія, одягнена в порфиру, стоїть на колінах і з радісним виглядом підносить руки до Йоасафа; на обличчі діви, яка представляє Білу Росію, видно скорботне моління; Велика ж Росія наче доручає одноплемінниць своїх під опіку ієрарха, виражаючи рухом своїм, що вона все зробила і надалі готова робити для забезпечення їм тиші і щастя.

Отже, як бачимо, концепція минулого, викладена в “Синопсисі”, представляла Україну в образі пасивної жертви “злих ляхів”, звільненої і ощасливленої завдяки “совокупленню” з царем-одновірцем. Правам, здобутим козацькою шаблею у вогні Хмельниччини та Руїни, за цією смиренною схемою місця не залишалося, і тоді за перо вперше взялися козацькі публіцисти.

Шедеври “літератури канцеляристів”: Григорій Граб’янка, Пилип Орлик, Самійло Величко

До козацьких творів кінця ХVІІ – ХVІІІ ст., присвячених давньому й недавньому минулому України, традиційно прикладають напрочуд невдалу назву “козацько-старшинські літописи”, хоча з літописами в звичному значенні слова (тобто, порічними хроніками) вони практично вже не мають нічого спільного, і ще Михайло Грушевський запропонував для них більш влучну назву – “література канцеляристів”. Козацька публіцистика, вбрана в шати історієписання (бо мусила на драматично-монументальних прикладах показати діяння козацької доби), мала за генеральну мету обґрунтувати правомірність погляду старшини на Україну як законну отчину козаків.

Запропонована козацькими інтелектуалами модель фіксується уперше одночасно в трьох пам’ятках: преамбулі до Конституції Пилипа Орлика (1710), творі Григорія Граб’янки “Дійствія презільної брані” (1710) та двох книгах Самійла Величка, об’єднаних під умовною назвою Літопис (написані між 1715 і початком 1720-х рр.). Політичним ядром української спільноти (Малоросійської отчизни нашої) виступає козацький народ. Його історична біографія конструюється як двійник, а разом з тим антитеза сарматському міфові. Як уже оповідалося, сарматська легенда приписувала шляхті чужоземне походження – від войовничих “сарматів” чи “савроматів”, тобто кочових іраномовних племен, які з ІІ ст. до н.е. по ІV ст. н.е. контролювали степи Північного Причорномор’я. Козацький варіант сарматської легенди (згодом його назвуть хозарським, інакше козарським, міфом) знайшов аналогічних предків для козаків у скіфському роді хозар, які свого часу буцімто вийшли з Передньої Азії і, перейшовши Дон та підкоривши місцеві племена аж до р.Ельби, влилися в праукраїнський (слов’янський) етнос як стан воїнів, змінивши назву хозари на козаки (буйні історико-географічні фантазії на тему войовничості алано-хозарів, що були постраховиськом для навколишніх народів, містить, зокрема, Літопис Граб’янки). Підкреслюючи вагу хозарсько-козацького народу в подіях стародавнього минулого, Преамбула до Конституції використовує один з епізодів боротьби Візантії з Хозарським каганатом VІІІ ст.: згаданий народ своїми завзятими походами морем і сухопуттю не лише довколишні племена, а й саму Східну імперію потрясав таким страхом, що східний імператор, прагнучи жити з ним у мирі, заручився тривким подружнім зв’язком із його зверхником – нарік своєму синові дочку кагана, тобто князя козаків (йшлося про одруження Константина, сина імператора Льва ІІІ Ісавра, на дочці хозарського кагана при укладенні у 732 р. мирної угоди Візантії з Каганатом). Характерно, що про цей же епізод, плутаючи, щоправда, хронологію та імена, оповідає і Граб’янка.

Промовистий штрих до архітектоніки хозарського міфу додає Самійло Величко, послідовно підкреслюючи “шляхетність” козаків: у його Літописі вони завжди шляхетно уроджені, тобто рівні зі шляхтою Речі Посполитої. Шляхом простого ототожнення понять сармати і хозари він з’єднує докупи обидві ідеї – сарматську і хозарську: предки руського воїнства у нього сарматсько-козацькі або сарматсько-хозарські, а народ України – козацько-руський савроматійський.

У його складі і Граб’янка, і Орлик , і Величко розрізняють дві суспільні верстви – шляхетно уроджених козаків і сільський посполитий люд (теж - поспільство руського роду, руський люд, посполитий люд тощо). Життєвий простір цієї політичної спільноти, за визначенням Величка – це землі Київська, Галицька, Львівська, Холмська, Белзька, Подільська, Волинська, Перемишльська, Мстиславська[!], Вітебська [!] й Полоцька[!] (в іншому місці – від Поділля і Волох по Віслу і аж до самого Вільна й Смоленська). Центральне місце належить території обабіч Дніпра, котру Величко називає