Політична еволюція Риму та римське право.

В стародавні часи Рим мав інститут царів. Постаті найдавніших царів огор­нуто міфами: так, за легендами, найдавніші закони продиктувала цареві Нумі Помпілію його коханка — німфа Егерія; тут ми стикаємося зі звичним для стародавнього світу обожненням верховного правителя як гаранта законності. Але коли римські царі почали зловживати владою, римляни скасували царське управління та проголосили республіку, де стала домінувати аристократія. Римом почав правити Сенат, в якому були представлені і нащадки корінних мешканців міста (патриції), і ті, хто поселився тут пізніше (плебеї). Обидві верстви боролися за власні інтереси,але зазвичай мирним шляхом. Бували в республіканському Римі, щоправда, й моменти громадянської напруженості, наприклад, сенатори брати Гракхи, що відстоювали інтереси римського селянства, були вбиті своїми політичними супротивниками. Але загалом Рим епохи республіки був прикла­дом державної монолітності, особливо відтоді, як Сервій Туллій включив плебеїв у поняття «римський народ» і з найвидатніших сімей патриціїв та плебеїв утво­рилася аристократія — нобілі. Рим став аристократичною республікою. Це пе­ріод становлення римського духу, слави Риму, що зростала. Римляни завжди пишалися своїм минулим. Чесноти старого Риму — це чесноти землеробів, які пишалися своєю працею на землі. Навіть державні мужі власноруч орали зем­лю в своїх маєтках. утім, в Римі широко використовувалася й праця рабів, яких захоплювали внаслідок численних війн.

Завдяки енергійним війнам за право володарювання на Апеннінському пів­острові і згодом на морях, Рим з маленької італійської провінції доволі швидко перетворився на світову державу, що об'єднувала величезні території. Ці тери­торії були населені іншими народами, які зазвичай вже мали власну цивілізацію. Країни давньої культури, завойовані Римом (Греція, Юдея та ін.), стали рим­ськими провінціями або керувались Римом. Римляни швидко відчули смак до імперського панування в світі. Як писав римський поет Вергілій, призначення римлянина — «правити світом».

Воєнне мистецтво римлян було неперевершеним, римські солдати не знали поразок. Але завоювання нових територій призвело до того, що в самому Римі перестали працювати. В Рим потоком текли зерно та вина, звозилися золото й твори мистецтва з різних країн. Необхідні роботи виконували раби, на яких трималися дрібні господарства.

Врешті-решт система, що будувалася на примусі, почала розпадатися. Міс­та, сільське господарство та ремесла поступово занепадають. Характерним є масштабне повстання на чолі зі Спартаком, яке тривало кілька років і підірва­ло міць імперії (74—71 pp. до н.е.). Селяни-рабовласники, що розорилися, від­давали за безцінь свою землю володарям великих маєтків (латифундій) та йшли до міст, де складали злиденну й агресивну чернь (люмпени), яку влада втриму­вала від бунту та грабіжництва, роздаючи дармовий хліб та дрібні гроші. В самому Римі чернь мала гасло: «Хліба та видовищ!» Прагнучи догодити юрбі, влада намагалася влаштовувати видовища. Але якщо в Греції основними видови­щами були театр та олімпіада, то тут смакам невибагливої юрби більш відповідав цирк, в якому боролися з дикими звірами або ж один з одним гладіатори (здебільшого раби або військовополонені). Гладіаторські бої породжені давніми жертвопринесеннями загиблим воїнам, на могилах яких примушували військо­вополонених битися на смерть. Римляни отримали змогу насолоджуватись вбив­ствами на арені цирку.

Імперська психологія неухильно призводила до розпаду моралі. Ще на початку епохи світового панування римляни пишалися простими людськими чеснотами (наприклад, політик Катон Старший запевняв, що може жити в скляному будинку — таке, мовляв, чисте й прозоре його життя). Але напри­кінці І ст. до н.е. Рим став відчутно деградувати в сфері моралі. Він будував свою владу на грубому насильстві — як всередині країни, так і в міжнародних відносинах.

Закінчилося це все тим, що на чолі великої світової імперії, дуже багатоликої та різномовної, з різним рівнем культури провінцій, почали поставати полководці, які спиралися на армію та міську чернь. Зазвичай це були вожді, які мали успіх у закордонних війнах, як, наприклад, Юлій Цезар. Їх любив прос­тий народ та побоювалися сенатори.

Починаючи з Юлія Цезаря, що проголосив себе імператором, сенат втрачає владу, а Римом, по суті, починають правити авантюристи, яким більш чи менш пощастило. Не всі вони мали талант та шарм Юлія Цезаряреально перед нами галерея садистів, тиранів та розпусників, що започаткували Масову деградацію античної культури. У книзі римського письменника Светонія «Життя дванадцяти цезарів» змальовано виразні портрети імператорів-чудовиськ — Тіберія, Нерона, Калігули, позбавлених моралі. До народу, інтереси якого вимагала обороняти римська політична етика, вони практично ставилися як до небезпечного ворога. Характерна фраза Калігули, який шкодував, що римський народ не має однієї-єдиної голови, щоби відрубати її одним ударом.

Уся влада в імперії була зосереджена в руках імператора. І, як на азійському Сході, в Римі основним ідеологічним мотивом стає уславлення володаря. Тради­ційний римський патріотизм імператори спрямували на утвердження власного культу. Найхарактернішою прикметою епохи стала вимога імператорів вважа­ти їх за богів — вони брали приклад з Александра Македонського, хоча біль­шість претендентів на божественність не мала за душею нічого, окрім політичного цинізму. На площах римських міст з'явилися грандіозні статуї імператорів — часто у вигляді античного божества, — перед якими палав вічний вогонь, і перехожі мусили кидати туди жменьку пахощів, аби засвідчувати свою віру у божественність імператора. Саме за відмову робити це постраждала величезна кількість римських християн.

Практичні римляни, переконавшись, що деякі імператори царюють не більше року, знайшли дотепне вирішення: споруджували величну статую, голову якої можна було легко змінити на іншу. Після чергового державного перевороту на залізний стрижень, вмурований в шию статуї, настромлювали нову голову.

Правили в пізньому Римі, зрідка, й мудрі правителі, на зразок імператора Августа, людини далекоглядної, великого державного розуму. Август припинив заколоти та громадянські війни, навів порядок у керівництві, чинив опір аморальності, сприяв розвитку культури. Його товариш аристократ Меценат активно залучав до прославлення дій імператора найбільших митців епохи — наприклад, поетів Вергілія та Горація. Епоху Августа називають золотим віком римської культури.

Але після Августа всі лиховісні сторони римського життя стали виявлятися ще яскравіше. Рим породив культ держави, якій слугують без роздумів і помирають за неї. Людина перетворюєть­ся у раба держави. Записки одного з нечисленних імператорів-філософів епохи занепаду Риму — Марка Аврелія — сповнені духу відчаю та почуття абсурднос­ті навколишнього.

Проте в цих непростих умовах відстоялося й виправдало себе в плині часу римське право. Закони Стародавнього Риму були записані на «Дванадцяти таблицях» і зберігалися в храмі Юпітера на Капітолії, в центрі міста. Вони оточені були аурою міфу про Нуму Помпілія та німфу Егерію. У них були викладені норми громадянського життя, система карних покарань і процесуаль­ні норми. Римське право ґрунтувалося на ідеї недоторканості особистості та її приватної власності, якщо людина не вчинила злочину (щоправда, водночас вва­жалося нормальним володіння рабами).

В епоху імперії існували навіть дві школи права — Марка Антістія Лабіона, який обстоював республіканські принципи, та його противника Атея Капі-тона. Узагальнив юридичний досвід Риму у численних книгах Помпоній, Гай спрощено виклав цей досвід у творі «Інституції», який став посібником для поколінь юристів.

Пізніше, вже в християнську епоху, римські закони були доповнені та пере­роблені згідно з новими моральними нормами. Принципи римського права були покладені згодом в основу європейського законодавства.

4. Наукові винаходи та освіта.

В Римі існували приватні початкові та середні школи. В початковій школі учнів вчили читати, писати та рахувати. Зазвичай це навчання тривало декілька років, що не дивує, бо спочатку тут вивчали назви всіх літер і лише потім дізнавалися, як вони пишуться. В середні школи йшли здебільшого діти заможних батьків. Освіта, яку тут здобували, зага­лом була гуманітарною. учні читали й трактували уривки грецьких та римських авторів (з необхідними міфологічними, історичними, географічними комента­рями). Царицею наук вважалася риторика. Після завершення курсу граматики учні вивчали теорію та практику риторики.

У II ст. до н.е. жив Гіппарх Терентський — засновник тригонометрії. Він запропонував сферичну систему координат, яка багато в чому вплинула на гео­центричну теорію Птоломея. Останній зробив значний внесок у розвиток рим­ської науки. Його головна праця — «Альгамест» — містить відомості з астроно­мії і дає геоцентричну модель Всесвіту. Цієї моделі дотримувалися у Європі аж до появи системи Коперника. Відомими в галузі астрономії були також Ератосфен та Селевк. Вони стверджували, що океанічні припливи та відпливи залежать від положення Місяця та річного обертання Землі навколо своєї осі. Селевк же висловив припущення про безмежність Всесвіту. Ератосфен був також автором «Географічних записок» та першої карти Землі, яка враховувала її кулеподібність. Він був також першим, хто спробував точно виміряти довжину Землі з півночі на південь та з заходу на схід за допомогою сітки паралельних та перпендикуляр­них ліній. У своїй праці «Про вимір Землі» він описав, яким чином йому вдалося за допомогою особливого виду сонячного годинника обчислити окруж­ність Землі (до речі, дуже близьку до істинної).

Вітрувій був римським архітектором, йому припису­ють трактат «Про архітектуру», в якому детально описано різноманітні архітектурно-технічні винаходи, машини та принципи побудови й прикраси різних типів споруд.

Серед найвидатніших римських лікарів варто згадати Галена, який певний час був навіть особистим лікарем імпе­ратора Марка Аврелія. Він відомий не тільки як знаний діагност і лікар, але й вчений, автор трактатів, серед яких вирізняється «Про призначення частин людського тіла». Гален доводить, що всі артерії починаються з серця, а голов­ний мозок є початком усіх нервів. Варто також згадати, що римські лікарі досягли значних успіхів у встановленні діаг­нозу за пульсом та серцебиттям.

У Римській імперії було навіть визначено певну кіль­кість лікарів, яку потребувало місто залежно від його роз­міру: 10 — для великих міст, 7 — для міст із середнім рівнем населення та 5 — для маленьких. Цих лікарів місто утримувало на свої кошти.

Серед технічних винаходів римлян заслуговує уваги передусім так званий «римський бетон», завдяки якому стало можливим споруджувати висотні будівлі (за висотою вони приблизно дорівнювали сучасним п'яти-, шестиповерховим будинкам). «Римський бетон» виготовляли таким чином: «Насипавши шар ка­меню, заливали його розчином вапна з вулканічним попелом — пуццоланою. Потім трамбували та давали застигнути. Після цього знову насипали шар каме­ню і знову заливали розчином. <...> Затверділий бетон не боявся негоди та часу <...> Грубу поверхню бетону можна було облицювати мармуровими плитами, тесаним каменем або шаром спеціальної штукатурки з гіпсу з додаванням мар­мурової пудри».

5. Мистецтво та література римлян.

Провідним мистецтвом Ста­родавнього Риму буламонументальна архітектура.

Римляни культивували віддавна круглий храм (ротонда), дуже архаїчний тип культової споруди. З винаходом бетону вони навчилися зводити великий стаціонарний купол, якого не знали ні греки, ні інші народи давнини. Яскравим прикладом купольної споруди може служити величний Пантеон — храм усіх богів.

Пантеон, що вважається шедевром римської архітектури, побудований Аполло-дором з Дамаска (II ст.н.е.). Храм являє собою гігантський циліндр, покритий куполом, в центрі якого містився великий круглий отвір, через який проникало світло. Величезний купол, який сприймався як подоба небосхилу, всередині був поділений на чіткі, декоровані прямокутною рамкою, фрагменти, які, воче­видь, мали абстрактно символізувати численність божеств. Той, хто входив до храму, опинявся всередині грандіозного напівсферичного простору, оздоблено­го мармуром. Пантеон є найвизначнішою купольною спорудою і сьогодні.

На відміну від Греції, де храм був головним типом архітектурної споруди, у Римі основним архітектурним типом стають споруди світські, що втілюють ідею могутності Римської держави, а в період імперії — імператора: форуми (площі, де збирався народ), тріумфальні арки, амфітеатри та ін. Видатною ар­хітектурною пам'яткою періоду республіки був Римський форум — центральна площа столиці. Імперська епоха залишила по собі чимало монументальних споруд.

У І ст. н.е. у Римі збудовано розкішний палац — Золотий будинок Нерона. Стеля їдальні у ньому оберталася і була викладена пластинками зі слонової кіст­ки. Під час бенкету стеля розсувалася і звідти сипалися квіти. Стіни кімнат були облицьовані мармуром і так рясно прикрашені позолотою, що палац стали називати «Золотим».

Споруджували й великі цирки, в яких відбувалися на розвагу народові бої гладіаторів, боротьба озброєних людей з дикими звірами й навіть морські бої, коли арену заповнювали водою. Вражає Колізей (в перекладі коло­сальний), величезний овальний цирк, побудований у І ст. н.е. на місці знесеного Золотого будинку Нерона, який займає цілий квартал міста.

Колізей — найбільший амфітеатр Стародавнього Риму, розрахований на 56 тисяч глядачів. Навколо арени, поступово здіймаючись, облицьовані марму­ром, розташовувалися місця для глядачів. Ззовні Колізей являв собою чотири­ярусну споруду. Кожен ярус прикрашали колони: перший — дорійські, другий — іонійські, третій — коринфські. Четвертий ярус був глухою стіною зі спеціаль­ними пристроями, на яких тримався величезний тент, натягнений над усім Колізеєм. В арках перших трьох ярусів стояли статуї. Арки нижнього ярусу були входом до амфітеатру.

До цього часу на колишніх теричріріях Риму функціонують кількаярусні водогони (акведуки), зразок гармонії інженерно-технічної думки та архітектур­ного рішення. До І ст. н.е. належить грандіозний акведук Клавдія, що частково зберігся до нашого часу.

Образотворче мистецтво періоду республіки мало світський характер. У грець­кому мистецтві величезну роль відігравала міфологія, римська ж релігія була бідною на образи, прагматичною, боги уявлялися чимось абстрактним, їх, як пам'ятаємо, спочатку навіть не зображали. Отже, релігії у Римському мистецтві не відводилася така визначальна роль, як у грецькому. Якщо у Греції основними темами мистецтва були історії про богів чи героїв, домінували міфологічні сюже­ти, то в Римі переважав інтерес до історичних подій, причому особливо популяр­ною була воєнна тематика. Характерний архітектурний стиль Риму — тріумфальна арка, пишна брама, яку зводили на честь воєначальника, переможця у війні. Збереглася арка імператора Тита на честь його перемоги над непокірною Юде-єю. Вона прикрашена барельєфами, на яких зображені римські солдати, що несуть трофеї (зокрема, монументальний семисвічник з Єрусалимського храму), полонена юдейська знать тощо. Вся ця грандіозна споруда була задумана як постамент для статуї Тита.

Обов'язковими для римських міст були громадські лазні — терми. Найрозкішніші та найвідомі-ші з них — терми Каракали (III ст. н.е.) — вміщали до 3200 осіб. Це були великі бу­дівлі, в приміщеннях яких зна­ходились басейни, ванни з гаря­чою водою, парильні, зали для занять гімнастикою та ін. Тут були й бібліотеки, галереї для бе­сід та диспутів. Усередині терми вражали багатством архітектури:стіни оздоблені кольоровим мар­муром, підлога — мозаїкою, сте­лі — розписами. У залах терм сто­яли мармурові та бронзові статуї.

Публічною спорудою широ­кого призначення була базиліка, що зазвичай складалася з трьох розділених колонадами приміщень (нефів), центральний неф переважно був трохи ви­щим за інші. У Стародавньому Римі у ви­гляді базилік будували приміщення для суду, торгівлі та ін. Структура базиліки була ви­користана в християнську епоху в церков­ній архітектурі.

Ізскульптури найдавнішим твором пе­рших десятиліть республіки є бронзова Капітолійська вовчиця, яку вважали рятівницею Ромула та Рема, згодом вона стала симво­лом Риму. Стиль цієї скульптури ще близь­кий до етруського мистецтва .

У ранньому Римі розвивається і скульптурний портрет, для якого властиве точне відтворення всіх деталей без ідеалізації (на відміну від скульптурних пор­третів Стародавньої Греції).

Скульптура І ст. до н.е. — І ст. н.е. (особливо скульптурний портрет) сильно відрізняється від республіканської. Значно вплинули на становлення скульптурно­го портрету грецькі зразки. Обличчя конкретних осіб мають ознаки ідеальної, класичної вроди, водночас вони зберігають індивідуальні риси: головним завдан­ням скульптора є не прикрашання, а характерність образу. Такий, наприклад, скульптурний бронзовий портрет Брута, суворого, стриманого римлянина, якого тривалий час вважали вбивцею Юлія Цезаря. Таким є мармуровий бюст Цицерона, видатного оратора, який загинув у боротьбі за республіканські права. Цей портрет при всій точності передачі зовніш­ності лисуватого, огрядного літнього чоловіка є водно­час справжнім образом натхненного державного мужа.

Римляни у II ст. н.е. захоплювалися грецьким ми­стецтвом, навчалися у грецьких майстрів. Саме завдя­ки зробленим у цю пору численним копіям з грецьких оригіналів маємо доволі широке уявлення про скульп­туру Стародавньої Греції.

На початку нової ери в скульптурі римлян починає переважати декоративний монументалізм. Він позна­чається навіть у прикладному мистецтві. Звичайні канделябри, столи, консолі тощо набувають величного вигляду, прикрашаються примхливими візерунками, фігурками і т.п..

У цю пору сягає розквіту римськийживопис. Будинки багатих римлян прикрашають стінні розписи. І тут не обходиться без впливу Стародавньої Греції — улюбленою темою розписів II—І ст. до н.е. були грецькі міфи. Під шаром вулканічного попелу вціліли фрески у м. Помпеї (точніше, у віллах, розташова­них навколо Везувія). На цих фресках зображено численних богів і героїв, жі­ночі містерії на честь божеств та ін.; дійшло до наших часів чимало декоратив­них елементів на зразок намальованих колон, пейзажів, що начебто збільшують простір кімнати, декоративних фонівтощо. В зображеннях дивно поєднуються артистизм та деяка скутість: очевидно, над ними пра­цювали провінційні майстри, що старанно наслідува­ли столичні зразки розпису.

Світове значення маєримська література, за­початкована греком Лівієм Андроніком. Її перші оригінальні твори (драматургія Плавтатаін.) є лише безпосереднім наслідуванням грецького літературного мистецтва. Прагнучи наблизитися до грецької, рим­ська література створює яскраві епос і лірику. Харак­терно, іцо лірика у Римі виникає не після епосу, як у Греції, а паралельно з ним: римляни Заховують грецький досвід.

Сильним і оригінальним ліриком був Катулл (І ст. до н.е.), в поезії якого відбилося становлен­ня індивідуальності римлянина нової епохи, що зо­середжений виключно на житті душі, світі влас­них непростих почуттів:

В серці кохання іненависть. «Чому?» — ти спитаєш. — «Не знаю.

Та відчуваю в собі біль цей і мучусь, терплю».

(Переклад М.3ерова)

Особливо підноситься римська література у «зо­лотий вік», в епоху Августа (І ст. до н.е. -1 ст. н.е.).

Намагається буквально «продовжити» Гомера й створити римський епос Вергілій. Його поема «Ене-їла» С названа так за іменем головного героя — Енея,троянського царевича, іцо після падіння Іліону опиняється, за версією поета, в Лаціумі), покликана зобразити історію Римської держави та водночас просла­вити імператора Августа, родовід якого поет зводить до богів. Віргілій вдається до шокуючого стилю, широко використовує міфологічну традицію.

Споконвічні ідеали римського народу втілив поет Горацій, шо оспівував тихе сільське життя у циклах поезій «Георгіки» та «Буколіки». В його творах начебто оживає світовідчуття римського селянина-язичника, шо живе в гармонії з природою, яку боготворить в образах «менших богів»:

ДО ФАВНА

Фавне, коханче німф прудких і полохливих, На сонячних моїх і благодатних нивах Ретельно наглядай годованців брикливих, Останній пл,г9 моїх отар.

Бо ж обертає рік свої чотири зміни — І жертва в честь тобі приноситься цапина, Бенері приязні, у кубки ллються вина, І дише ладаном вівтар...

(Переклад М.Зерова)

Варто згадати про третього великого поета епохи Августа — Овідія та його легковажно-життєрадісну поему «Мистецтво кохання», за яку автора було ви­слано з Риму. Овідій виявляв цікавість і до фундаментальних речей. Його поема «Метаморфози» була написана за грецькими міфами про перевтілення богів і сьогодні є цінним джерелом знань з античної міфології.

Надзвичайної сили та виразності набула римська сатира, породжена духом громадянського, публічного життя (Персій, Ювенал, Марціал та ін.). Вона була політичною й побутовою, але неодмінно таврувала людську порочністьз точкизору морального ідеалу:

Геллія на самоті не оплакує батька ніколи:

Прийде хто-небудь чужий — так і зайдеться плачем. Тепліє, той не смуткує, хто слави на тім заживає, Тужить правдиво, чий сум свідків для себе не жде.

(Переклад М.Зерова)

Окрім художньої літератури (зазвичай віршованої), у Римі розвивалася й багата риторична література — починаючи з творів ораторських — політич­них та судових промов, тобто з риторики як мистецтва красномовства взагалі, й закінчуючи утилітарними жанрами на зразок історичної прози. Наприклад, Плутарх в своїх «Паралельних життєписах» дає порівняльні біографії грецьких і римських історичних діячів, намагаючись виявити ідеальні риси державного мужа. Згадуються імена Тацита, Плінія Та ін. «Римська історія від заснування міста», написана Тітом Лівієм, має на меті відтворити традиційну римську доб­лесть, патріотизм і благочестивість, які, на думку автора, піднесли рейтинг мале­нького міста до статусу володаря світу. В історичній прозі звучить гімн могутно­сті імператора та імперії.

Риторика, започаткована ще в Стародавній Греції, набула у римлян харак­теру філософської дисципліни, «мудрості» як такої; ритор користувався такою пошаною, що йому поступалися місцем і високі державні урядовці. Існували також численні риторичні школи, де навчали античній елоквенції — мистецтву красномовства.

З поширенням християнства та занепадом традиційної ідеологи римська імпе­рія повільно втрачає монолітність. Врешті, вона розпадається на дві частини — Західну (з центром у Римі) та Східну (з центром у Константинополі). Якийсь час у цих столицях, які ще вважали двома частинами єдиного організму, прав­лять два імператори; до кожного з них звертаються на «Ви», начебто — до двох одразу^..

Але у V ст. н.е. Західна Римська імперія впала під ударами германців, і почалася нова історична епоха — середньовіччя, на формування культури якої тривалий час мала хоча й прихований, але значний вплив епоха антич­ності.