Бернардинці - див.цистерціанці. 56 страница

М. Ерстенюк (Львів).

ПЛЕЯДА» - літературний гурток української молоді. Створений у 1888 за ініціативою Лесі Українки та її брата М. Косача (Обачний). До «П.» входили М. Биковська, Г. Григоренко (О. Судовщикова), М. Комарова, А. Кримський, В. Самійленко, М. Славинський, Л. Старицька-Черняхівська, І. Стешенко, Є. Тимченко та ін. Учасники «П.» обговорювали питання розвитку української літератури, влаштовували літературні вечори, перекладали українською мовою твори зарубіжних письменників (Леся Українка і М. Славинський - твори Г. Гайне і А. Данте, В, Самійленко - Ж.-Б. Мольєра і П.-Ж, Беранже, Є. Тимченко - «Калевалу»). Підготовані плеядівцями до друку три збірки «Весна», «Десна» і «Спілка» були заборонені цензурою. Члени «П.» підтримували літературно-громадські зв'язки з М. Лисенком, М. Коцюбинським, І. Франком, М. Павликом та ін. У серед. 1893 «П.» припинила свою діяльність.

М. Ерстенюк (Львів).

«ПЛУГ» -спілка українських селянських письменників. Заснована у Харкові в 1922. Мала свої філії в багатьох містах України. Засновниками спілки виступили С. Пилипенко, А. Панів, І. Сенченко, Г. Коляда, І. Шевченко та ін. До «П.» входили також письменники В. Гжицький, А. Головко, Г. Епік, Н. Забіла, І. Кириленко, О. Копиленко, В. Минко, П. Панч, П. Усенко та ін. «П.» ставив своїм завданням «виховання своїх членів, так і широких селянських мас у дусі пролетарської революції, притягнення їх до активної творчості в цьому напрямі». Одним з головних завдань керівництва «П.» стало осягнення спілкою максимальної масовості плужанського руху. В 1925-27 на сторінках літературних видань розгорілася гостра літературна полеміка між С.Пилипенком та М. Хвильовим, який звинувачував «П.» у провінційності, «просвітянщині» та «масовізмі». В 1926-27 від «П.» відійшла частина письменників-плужан (П. Усенко, І. Кириленко, Н. Забіла, І. Дикий та ін.), які заснували нові літературні організації - «Молодняк» та Всеукраїнську Спілку Пролетарських Письменників, У 1931 «П.» було перейменовано в Спілку Пролетарсько-Колгоспних Письменників. Згідно з постановою ЦК ВКП(б) від 23.4.1932 «Про перебудову літературно-художніх організацій» «П.» було ліквідовано. Більшість провідних письменників, членів «П.», зокрема, С. Пилипенко, А.Панів, С.Божко, Г. Епік, В. Гжицький та ін. були репресовані. В 1925-32 видавав літературно-художній і критичний місячник «Плуг» (у 1925-27 виходив під назвою «Плужанин» за ред. С. Пилипенка, І. Сенченка, А. Головка, І. Кириленка, Д. Загули та ін.

ПЛУЖНИК ЄВГЕН ПАВЛОВИЧ (літер, псевд. Кантемірянин; 14(26). 12.1898 - 2.2.1936)- відомий український поет. Н. у слободі Кантемирівка Богучарського повіту Воронезької губ (тепер Кантемировського р-ну Воронежзької обл., Росія). Деякий час вчився у Воронезькій гімназії (виключений за участь у нелегальних гуртках), пізніше - у Ростові. Згодом навчався у Київському зоотехнічно-муін-ті,з 1921 -у Київському музично-драматичному ін-ті ім. М. Лисенка. Певний час працював учителем на Полтавщині. Літературну діяльність розпочав на поч. 1920-х рр. Перші твори були під власним прізвищем опубліковані у 1924. Друкувався в журналах «Глобус», «Нова Громада», «Червоний Шлях», «Життя й Революція». У серед 1920-х рр. видав свої перші поетичні збірки «Дні» (1926) і «Рання осінь» (1927). Поезії П. притаманний глибокий ліризм, драматизм почуттів, майстерна поетична мова. Входив до літературних об'єднань АСПИС (1923-24), «Ланка» та «МАРС». Працював разом з В. Атаманюком і Ф. Якубовським над «Антологією української поезії» (1930-32), перекладав твори М. Гоголя, А. Чехова, М. Шолохова та ін. У грудні 1934 заарештований НКВС. Звинувачений у приналежності до націоналістичної терористичної організації. В березні 1935 виїздною Військовою колегією Верховного сулу СРСР разом з Г. Епіком, М. Кулішем, В. Підмогильним, О. Ковінькою та ін. засуджений до розстрілу (згодом вирок змінено на довготривале табірне ув'язнення). Помер 2.2.1936 на Соловках. Реабілітований у серпні 1956. П. - автор збірки поезій «Рівновага» (1933, опубл. в Авгсбургу в 1948, в Україні - 1966), роману «Недуга» (1928), п'єс «Професор Сухораб» (1929), «У дворі на передмісті» (1929), « Болото», віршованої п'єси «Змова в Києві» («Шкідники», «Брати»). Спільно з В.Підмогильним уклав словник «Фразеологія ділової мови» (1926).

ПОАЛЕЙ ЦІОН (Поалей Сіон, Робітники Сіону; Єврейська Соціал-Демократична Робітнича Партія) - поміркована єврейська організація соціалістичного спрямування (1906-28). Перші осередки П. Ц. виникли на поч. 20 ст. в Україні (Катеринослав, Одеса, Полтава), Білорусії (Вітебськ) і Литві (Вільно, тепер Вільнюс). З часом поширив свою діяльність на Австро-Угорщину, Велику Британію, США, Палестину, Аргентину. В роки українських національно-визвольних змагань 1917-21 П.Ц. поставився нейтрально до намагань українців збудувати свою державу. Встановив тісні звязки з УПСР, підтримував контакти з Українською Центральною Радою. Деякі члени П.Ц., зокрема С. Гольдельман, активно підтримували український національний рух і сприяли розбудові української державності. Після більшовицького жовтневого перевороту 1917 П. Ц. розколовся на дві фракції. У СРСР діяльність організації була заборонена в 1928.

ПОБОДАЙЛО (ПОДОБАЙЛО) СТЕПАН (р. н. невід. - п. 1654) - український військовий діяч періоду Хмельниччини, полковник чернігівський (з 1651 ). Походив з селянської родини на Чернігівщині. Тривалий час служив драгуном у військових загонах А. Киселя. На поч. 1648 перейшов на сторону військ Б. Хмельницького. Як сотник Чернігівського полку брав участь у багатьох битвах. У червні 1649 призначений наказним полковником Чернігівського полку і висланий Б. Хмельницьким на допомогу М. Кричевському, який вів бої з військом Я. Радзивілла в р-ні Лоєва. В кін. липня 1649 П., зазнавши поразки від польсько-литовських військ, був змушений відступити. В 1650 у склад Чернігівського полку став учасником походу української армії у Молдавію. Влітку 1651 очолював українську військову місію до литовського князя Я. Радзівілла. В червні 1651 успішно обороняв Чернігів від литовських військ. Після загибелі М. Небаби був призначений полковником чернігівським та наказним гетьманом сіверським (1652). П. виявив себе рішучим противником Білоцерківського мирного договору 1651. У 1652 призначений Б. Хмельницьким наказним гетьманом Задніпров'я. В 1652-54 знов обраний полковником чернігівським. У цей період очолив боротьбу проти польської шляхти у Лівобережній Україні. В 1654 брав участь у переговорах з московським посольством у Перяславі. Влітку 1654 П. очолював Чернігівський полк під час походу українських військ під командуванням наказного гетьмана І. Золотаренка у Білорусію. Загинув під час штурму фортеці Старого Бихова. Тіло П. перевезли до Чернігова та поховали у Троїцько-Іллінському монастирі, збудованому на його кошти.

«ПОВІСТЬ МИНУЛИХ ЛІТ» - найвидатніша пам'ятка літописання Київської Русі. Укладена на поч. 12 ст. У первісному вигляді «П.м.л.» до нас не дійшла, а була переписана на поч. 15 ст. і збереглася в кількох копіях. Відомо три редакції «П.м.л.». Перша складена близько 1113 ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором. Ім'я Нестора не збереглося в найдавніших списках «П.м.л.», але воно збереглося у списках 16 ст. Нестор кілька разів згадується як печорський літописець у різних місцях «Києво-Печерського Патерика». Другу редакцію склав 1116 ігумен Видубецького монастиря в Києві Сильвестр (дійшла до нас утрьох списках - Лаврентіївському, Радзівіллівському (Кенігсберзькому) і Троїцькому (Московському академічному), Лаврентіївський список дістав назву від імені переписувача Лаврентія, який склав його для суздальського князя Дмитра Костянтиновича в 1377. Радзівіллівський список (див. Кенігсберзький літопис) датується 15 ст. Троїцький список загинув у 1812. Третю редакцію «П.м.л.» створив близько 1118 невідомий автор у Києво-Печерському монастирі. Вона має два списки: Іпатіївський, знайдений в Іпатіївському монастирі в Костромі (складений у 15 ст.), і Хлебніковський (відноситься до 16 ст.). Ця редакція лягла в основу дальшого літописання Києва та ін. центрів Київської Русі, зокрема галицько-волинського літописання.

«П.м.л.» - зведення з попередніх літописів, різноманітних історичних та літературних творів, пам'яток права. Основна увага в творі приділя­ється політичним, воєнним та династичним поді­ям. Містяться відомості про походження і розсе­лення східних слов'ян, утворення Київської дер­жави та її сусідів. У тексті «П.м.л.» виклад мате­ріалу подається нерівномірно. Тут містяться за­писи про події без їхдатування по рокахдля яких характерний монотематизм (описи групуються навколо певного князя чи військових та ін. под­ій). Такі записи часто представляють собою спогади про давно минулі часи. Прикладом мо­же бути «Повчання» Володимира Мономаха, в якому немає точних дат. Записи по роках з вказівкою на дні, переважають в більшій частині літопису. Вони починаються з 1061 і, в основно­му, пов'язані з Києво-Печерським монастирем. Виділяється та частина літопису, де детально говориться про правління київського князя Всеволода Ярославича (син Ярослава Мудрого), походження його двох синів, дочки Янки, діяльність Всеволода спочатку як переяславського князя, а згодом - великого князя київського. Саме за Всеволода автор переробив свій твір, який у 1116 переписував Сільвестр, Несторів звід або першу редакцію «П.м.л.» за часів Володимира Мономаха було передано у Видубицький Михайлівський монастир. У 1118-19 над літописом працював третій редактор, який вніс доповнення до тексту другої редакції і продовжив розповідь до кін. 1117. Припускають, що в укладанні третьої редакції «П.м.л.» брав участь син Володимира Мономаха, який до 1117 князював у Новгороді. Розповіді про події наступних 80 років, що відбулися в Київській землі, складають Київський літопис. Над вивченням «П.м.л.» працювали багато поколіньдослідників. Розпочав його вивчення у 18 ст. В. Татіщев, продовжували М. Погодін, К. Бестужев-Рюмін, М. Костомаров та ряд ін. Вперше повний переклад українською мовою і грунтовний аналіз «П.м.л.» здійснив у 1990 Л. Махновець, запропо­нувавши називати «П.м.л.» «Літописом руським за Іпатським списком».

М. Пелещишин (Львів).

ПОВІТ - адміністративно-територіальна одиниця, що існувала на українських, а також польських, литовських і білоруських землях з другої пол. 14ст. Вперше зустрічається в джерелах кін. 14 ст., написаних діловою «руською» мовою Великого князівства Литовського. На території Галицької Русі, Зх. Волині та Зх. Поділля в складі Польського короліства до 30-х рр. 15 ст. П. являли собою округи, якими управляли воєводи (призначалися з міцевого населення і підпорядковувалися старостам). З утворенням Руського, Белзького і Подільського воєводств ці землі також були поділені на П. Управляв П. гродський староста, що відав адміністративними, судовими, а іноді й військовими справами. З поширенням на українські землі польського права у кожному П. діяв гродський суд (очолював староста) та виборний земський суд, які обслуговували головним чином шляхту (передусім землевласницьку). До серед. 16 ст. деякі з П. складалися з свого роду підповітів на чолі з старостами нижчого рангу. У Волинській, Східноподільській і Київській землях до 1566 П. були старостинськими округами, а в створених цього ж року Волинському і Брацлавському воєводствах, а також у Київському воєводстві (існувало з 1471) - судово-адміністративними округами. В роки національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57 на території Гетьманської держави було скасовано П. і запроваджено полково-сотенну систему адміністративно-територіального і військового управління (див. Полк і Сотня). Після входження українських земель до складу Австрійської монархії на території Галичини і Буковини запроваджувався поділ на округи і дистрикти. Українські землі, що потрапили під владу Російської імперії були остаточно поділені в кін. 18 ст. на губернії та уїзди. Дистрикти й уїзди місцевим населенням традиційно йменувалися П., що знайшло свій вияв в українській та польській суспільно-політичній та науковій літературі 19-20 ст. Поділ на дистрикти проіснував до розпаду Австро-Угорщини, а уїзди до 1918. Повітовий поділ зберігався в УСРР до 1923, коли замість 102 П. було створено 52 округи. В 1919-39 П. був адмністративно-територіальною одиницею на західноукраїнських землях, що перебували під польською окупацією.

М. Крикун (Львів)

ПОВОЗ - державна повинність у Київській Русі, що полягала в обов'язку доставляти продукти сільського господарства за розпорядженням князя (феодала) на княжий двір, ринок або в похід. П. називався також обов'язок селянина постачати підводи для державних потреб. П. поступово замінювався грошовим податком -«повозними грошима».

М. Ерстенюк (Львів).

ПОВОЛОВЩИНА (воловщина) - один з прямих грошових податків у другій пол. 14-першій пол. 17 ст. на українських землях (Київщина, Переяславщина, Поділля, Волинь), що перебували у складі Великого князівства Литовського, а з 1569 - Речі Посполитої. П. сплачували державі всі без винятку категорії залежного селянства. Стягувався в розмірі від 4 до 60 грошів і більше з двору в залежності від стану селянського господарства - кількості і якості землі, наявності робочої худоби тощо. Скасована П. на поч. національо-визвольнї війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57.

М. Ерстенюк (Львів).

«ПОВЧАННЯ» ВОЛОДИМИРА МОНОМАХА(«Повчання Володимира Мономаха дітям») -визначна пам'ятка літератури Київської Русі. Збереглося (без закінчення) в Лаврентіївському списку «Повісті минулих літ» під 1096 у кількох неповних частинах. Точної дати написання не встановлено, ймовірно 1117. З літературного погляду - це зразок популярного в античній та середньовічній літературі жанру повчань і одночасно перша в давній українській літературі спроба життєписної розповіді. «Повчання» оригінальний твір, у якому Володимир Мономах висловлює думки загальнодержавного, політичного й морального характеру, повчає своїх дітей бути розумними правителями, захищати інтереси Русі, боротися з князівськими міжусобицями, самим учитися й поширювати освіту, власною поведінкою давати приклад іншим. Свої настанови він підкріплює прикладами із власного життя, розповідає про численні походи, викликані необхідністю зміцнення єдності Русі та її захисту від зовнішніх ворогів. Вперше текст «П».В.М. був опублікований графом О. Мусіном-Пушкіним 1793 у Петербурзі.

М. Ерстенюк (Львів).

ПОГОДІН МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ -[11(23).11.1800 - 8(20).12.1875] - російський історик, письменник і журналіст, академік Петербурзької АН (з 1841). Один з ідеологів теорії російської «офіційної народності». В 1821 закінчив Московський ун-тет. У 1825 захистив магістерську дисертацію «Про походження Русі». Виступаючи з позицій норманської теорії, заперечував положення про автохтонність слов'янського походження Київської Русі. У 1826-44 професор Московського ун-ту. В 1827-30 видавав журнал «Московський Вістник», у 1841-56 разом з С. Шевирьовим - «Москвітянін». У своїх працях висунув ряд помилкових -тверджень з історії України. П. доводив, що до татарської навали Подніпров'я було заселене великоросами, а українці (вихідці з-під Карпат) осіли на обезлюднілій території над Дніпром лише в 16 ст. На думку П., українські козаки були окремим племенем-сумішшю слов'янських елементів з тюркськими. П. заперечував факт існування українського народу. У дискусії, яка розгорнулася навколо поглядів П., українські історики та філологи (М. Максимович, В. Антонович, М. Грушевським, О.Котляревський, П. Житецький, А. Кримський) периконливо довели їх безпідставність і ненауковість, П. став також духовним батьком галицького москвофільства. Після відвідин П. Львова в 1835 і 1838-1940 під його ідейним впливом і фінансовою допомогою виник гурток прихильників етнічної і мовної єдності Галицької Русі з Російською імперією, відомий під назвою «Погодинская колония». В 1860-х рр. П. виступив одним з ідеологів російського панславізму.

К. Кондратюк (Львів).

ПОГОЛОВЩИНА -прямий податок у 15-17 ст. на українських землях, що перебували під вла­дою Великого князівстава Литовського і Речі Посполитої. Стягувався від площі землі, кількості худоби («голів») та ін. майна. П. сплачували селяни грішми на користь великого князя і польського короля, а 316 ст. П. почали збирати і магнати. Після запровадження у Правобережній Україні «волочної поміри» (див.«Усгава на волоки» 1557), основою визначення П. стали волоки. У Гетьманщині П. було скасована Б. Хмельницьким.

М. Ерстенюк (Львів).

ПОГОСТ - в первісному значенні, ймовірно, гостинний двір, на якому тимчасово зупинявся князь, духовні особи, а також купці (гості). В Київській державі, очевидно, назва сільської громади та її центру. З серед. 10 ст. П. стали адміністративно-територіальними одиницями. На чолі П. стояла посадова особа, що відповідала за регулярну сплату населенням податків. У 11-14 ст. П. складали кілька десятків або сотень сіл. У них, очевидно, зупинявся князь зі своєю дружиною під час полюддя, а також в ході розгляду судових справ. У кін. 17-18 ст. на території Стародубського полку П. називали невеликі поселення російських поселенців-розкольників. У Московській державі у 15-17 ст. П.- невелике селище з церквою і кладовищем.

ПОДВІРНЕ ОПОДАТКУВАННЯ- система оподаткування населення прямими податками в Московській державі та у Лівобережній Україні. Після перепису населення в 1676-78 царський уряд указом від 5.9.1679 замінив посошне. За одиницю П.о. було взято двір, тобто селянське господарство. Запровадження П.о. значно збіль­шило кількість платників податків за рахунок включення в їх число тих категорій населення, що раніше були звільнені від оподаткування (т.зв.«задвірних», «ділових людей», половників тощо). Загальну суму П.о. визначав уряд, а сільська громада чи міське управління розкладали податки між окремими дворами, П.о. зберігалось до запровадження подушного (1724), у Лівобережній Україні - до другої пол. 18 ст.

М. Ерстенюк (Львів).

ПОДЖІО БОРИС (бл. 1875-1920)- український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Під час Першої світової війни 1914-18 -генерал-майор, командир дивізії російської армії. З вересня 1917 - командир дивізії Другого Січового Запорізького Корпусу (команд ген. Мадрика). У 1918-19- командир Третього Херсонського корпусу, деякий час - Запорізького Корпусу.

ПОДИМНЕ (подимщина, димне, дим) - один з найдавніших прямих податків у Київській Русі і на українських землях у складі Великого князівства Литовського та Польщі. Назва походить від одиниці оподаткування «диму» (двору, будинку)-тяглого селянського господарства. Платили П. натурою і частково грошима. За часів Київської держави сплачували селяни-общинники. У 14-17 ст. в Україні П. сплачували на користь великого князя литовського чи польського короля державні селяни-данники і, частково, панські селяни. Поряд з «димом» одиницею оподаткування у Великому князівстві Литовському було дворище, до якого часто входило кілька «димів»). У такому випадку податок сплачували від кожного «диму». В 16 ст. П. перетворилося на звичайний натуральний та грошовий чинш. М. Ерстенюк (Львів).

ПОДІЛЛЯ (Подільська земля) - історико-географічна область України, що займає басейн межиріччя Південного Бугу і лівих приток Дністра, охоплює територію сучасних Вінницької, Хмельницької, Тернопільської і невеликі частини Івано-Франківської і Львівської областей. У Галицько-Волинському літописі ця територія відома під назвою «Пониззя». Вперше назва «Поділля» зустрічається у документах 14 ст. історики та етнографи поділяють П. на Східне і Західне. У 60-ті рр. 14 ст. землі П., що перебували під контролем орд татарських ханів, були завойовані литовськими князями і увійшли до складу Великого князівства Литовського. Великий князь Ольгерд призначив намісником П. князя Федора Коріатовича. У 1430 на П. здійснило похід польське військо. Проти польського панування вибухнуло Бакотське повстання 1431-34. Після його придушення територія Західного П. з містами Кам'янець, Смотрич, Бакота, Скала відійшла до Польщі. У 1434 у Західному П. було запроваджено польський адміністративно-територіальний устрій і утворено Подільське воєводство (адм. центр - Кам'янець), яке складалося з Кам'янецького, Летичівськогоі Червоногородського повітів. Східне Поділля залишилось у складі Великого князівства Литовського. У серед. 15 ст. автономія П. була скасована і у 1566 утворено Брацлавське воєводство, що включало Брацлавський, Вінницький і Звенигородський повіти. Адміністративним центром до 1598 був Брацлав, згодом - Вінниця (див. також Брацлавщина).

Після Люблінської уніі 1569 територія Східного і Західного П. перебувала у складі Речі Посполитої. Ці землі зазнавали великих руйнувань і спустошень внаслідок набігів орд кримських і османських феодалів т. зв. Чорним і Кучманським шляхами. Лише у другій пол. 15 ст. на П. було вчинено не менше 33 нападів, а у 16 ст. - 35. Протягом 15-16 ст. на П. відбувалися націо­нально-визвольні повстання, серед яких найбільш масштабнішими були рухи під проводом Мухи, С. Наливайка та ін.

У ході національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57 на П. поширився полково-сотенний устрій. На Східному П. утворено Брацлавський (22 сотні) і Кальницький (пізніше -Вінницький; 19 сотень) полки. За Андрусівським перемир'ям 1667 П. залишилося у складі Речі Посполитої. У 1672 на П. вторгнулося військо Османської імперії. На завойованій території турки утворили Подільський еялет з центром у Кам'янці. Лише після Карловицького конгресу 1698-99 П. знову повернулося до складу Речі Посполитої. У 18 ст. на П. відбува­ються ряд виступів українського населення, Палія повстання 1702-04, шириться гайдамацький рух, який переріс у Коліївщину.

Внаслідок першого поділу Речі Посполитої частину Західного П. було приєднано до Австрії. У 1793 Східне і решта Західного П. у складі земель Правобережної України захопила Російська імперія. На цих землях створено Подільське (7 повітів) і Брацлавське (9 повітів) намісництва. Царським указом від 12.12.1796 вони були об'єднані у Подільську губернію (1797) з центром у Кам'янці. У складі Подільської губернії перебували 12 повітів, У 20-30 рр. 19 ст. на П. відбувалися селянські виступи під проводом У. Кармалюка.

Під час Першої світової війни 1914-18 П. стала тереном бойових дій армій країн Антанти і Четверного Союзу, внаслідок чого господарство і населення краю зазнало колосальних втрат. У період Української Народної Республіки згідно закону про адміністративно-територіальний поділ України, ухваленого Українською Центральною Радою 6.3.1918 до складу Подільської землі увійшли кам'янецький, проскурівський, ушицький, летичівський, більша частина могилівського і староконстянтинівського повітів (центр -м.Кам'янець), а до Брацлавщини - Вінницький, Брацлавський, частина Літинського, Липовецького, Могилівського та Ямпільського повітів (центр - м.Вінниця). У 1917-21 на землях П. відбувалися бої Армії Української Народної Республіки і Української Галицької Армії з військами іноземних окупантів - більшовиками, денікінцями та польською армією. В 1919 у Вінниці і Кам'янці-Подільському деякий час перебував уряд Української Народної Республіки.

Після поразки українських національно-визвольних змагань 1917-21 частина земель П. увійшла до складу УСРР. На територіальній основі Східного і Західного П. існувала Подільська губернія (скасована постановою ВУЦВК від 3.6.1925). У 1932 було створено Вінницьку, а 22.9.1937 - Житомирську області УРСР. Частина Західного П. по р. Збруч у 1921-39 входила до складу Польщі. Після Другої світової війни 1939-41 вся територія П. увійшло до складу областей УРСР. Сьогодні Площа П. становить бл. 61 тис. кв. км., чисельність населення бл. 4,6 млн, чол.

О. Мазур (Львів).

ПОДОЛИНСЬКИЙ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ(15.1.1815 - 24,8.1876) -український громадсько-політичний діяч у Галичині, публіцист. Н. у Біличах (тепер Старо-Самбірського р-ну Львівської обл.). Середню освіту здобув у Львові, Перемишлі і Чернівцях. Навчаючись у 1837-41 в Львівському ун-ті, належав до польсько-української революційної таємної організації «Сини Вітчизни». З 1843 був священником. Під час революції 1848-49 в Австрійській імперії написав і намагався видати брошуру «Слово перестороги» (єдиний друкований примірник знайдений у 1913), в якій обгрунтував право українського народу на національну незалежність у контексті національного визволення ін. поневолених народів, насамперед слов'янських. Виступав за налагодження на засадах рівноправ'я і взаємоповаги міжнаціональних взаємин, зокрема українсько-польських відносин у Галичині. Ідеалом П. була незалежна Україна у федеративному зв'язку слов'янських демократичних республік. Після революції П. не переставав цікавитись українським рухом, поглиблював свої знання з історії. У 1859 заснував у Маневі першу і єдину на цілий Ліський повіт народну школу. В 1868 надрукував у львівському журналі «Правда» історичне дослідження «Маркомани», в якому, виявивши ґрунтовне знання історичних джерел, відстоював слов'янське походження племені маркоманів, відомого своїми війнами проти Риму в 1-2 ст. н.е.

Ф. Стеблій (Львів).

ПОДОЛЯКА ІВАН (рр. н. і см. невід.) - запорізький козак, один з керівників гайдамацького руху в 1740-50-х рр. у Правобережній Україні. Н. у с. Кропивній Переяславського полку (тепер село Золотоніського р-ну Черкаської обл.). З 1730-х рр. перебував на Запорізькій Січі. В кін. 1740-х рр. приєднався до гайдамацького заголу, що діяв у р-ні Чигирина і Сміли. Навесні 1750 організував гайдамацький загін, який розправлявся з панами, нападав і громив маєтки шляхти та корчми орендарів поблизу Чорнобиля, Горностайпіля, Хабного. Влітку повстанці на чолі з П. здобули Радомишль. Під час одного з боїв з польськими каральними підрозділами П. був поранений, захоплений у полон і виданий ро­сійським властям. Історичних даних про його дальшу долю немає.

ПОДУШНЕ (подушний податок, подушна подать) - основний прямий податок у Російській імперії (зокрема, в Україні) у 18-19 ст. Запроваджений Петром 1 у 1724 (указ про П. 1722) замість подвірного оподаткування. П. сплачувало все чоловіче населення країни, крім дворян, духовенства і осіб, що перебували на державній службі. Застосуванню П. передував перепис населення (ревізія) в 1718-24. Розмір податку визначався сумою, необхідною для утримання армії і флоту. Розмір податку протягом 18-19 ст. постійно збільшувався [з селян - з 70 коп. в 1794 до 1 крб. 15коп. - 2 крб. 16 коп.(у різних районах) у 1867]. В 18 ст. П. складоло бл. 50 % всіх податків у бюджет держави. На Україну П. було поширено в другій пол. 18 ст. (1765-Слобідська Україна, 1783 -Лівобережжя, 1795 - Правобережжя). У 1775 купцям П. було замінено сплатою процентного збору з капіталу; у 1863 від П. звільнено міщан і цехових ремісників (крім Сибіру і Бесарабії). Внаслідок цього П. стало виключно становим селянським податком. Скасовано в Європеській частині Російської імперії у т.ч. в Україні з 1887, Сибіру- з 1899.

М. Ерстенюк (Львів).

ПОЖИЛЕ - грошова плата, яку селянин сплачував феодалу у разі переходу до іншого землевласника (за тиждень до і тиждень після Юрієвого дня осіннього; 26.11. ст. ст.) у Московській державі у 15-поч. 17 ст. Запровадження П. стало одним з етапів прикріплення селян до землі. Обов'язковість виплати П. і його розмір встановлював Судебник 1497. Судебник 1550 встановлював розмір П. у залежності від терміну перебування селянина у землевласника. Царський указ від 9.3.1607 називав П. штраф за переховування в себе селянина-втікача. П. було поширене і на частині українських земель (Чернігово-Сіверщина), які в 1503 внаслідок литовсько-московської війни 1500-03 були захоплені Московією.

М. Ерстенюк (Львів).

ПОЗЕН ЛЕОНІД ВОЛОДИМИРОВИЧ[10(22).7. 1849 -8.1.1921]- український скульптор. Н. у містечку Оболоні (тепер Полтавська обл.). Спеціальної художньої освіти не мав. З 1891 - член Товариства передвижників, з 1894 -дійсний член Петербурзької AM. Автор числених скульптурних груп та статуеток на теми з життя та історії українського народу - «На волах» (бл. 1882), «Шинкар», «Кобзар» (обидві-1883), «Переселенці» (1884), «Жебрак» (1886), «Запорожець у розвідці» (1887), «Скіф» (1889); портретних бюстів - Г. М'ясоєдова (1890), Ф. Стравинського (1897), М. Ярошенка (1898, 1899) та ін. Виконав пам'ятники І. Котляревському (викритий 1903) і М. Гоголю (фігура в 1913, встановлений у першій пол. 1930-х рр.) у Полтаві.

М. Ерстенюк (Львів).

ПОЗИЧАНЮК ЙОСИП ІВАНОВИЧ (псевд. «Шаблюк», «Шугай»; 1911 - 21.12 (за ін. дан., 22.12) 1944] - відомий український військовий і політичний діяч, письменник. Н. у с. Дашеві Липовецького повіту Київської губ. (тепер Іллінецького р-ну Вінницької обл.). Навчався на літературно-мовному ф-ті Ніжинського ін-ту соціального виховання. В 1939 П. був скерований ЦК ЛКСМУ на редакційну роботу у Львів. Став одним з визначних членів українського національно-визвольного руху 1940-х рр. У серпні 1941 входив до групи під керівництвом Д. Мирона, яка мала проголосити Акт відновлення Української держави в Києві (майже вся заарештова­на гітлерівцями). В 1943-44 - організатор підрозділів Української Повстанської Армії у Центрально-Українських землях. З осені 1943 - політичний керівник УПА. В липні 1944 брав участь у роботі Великого збору Української Головної Визвольної Ради. 15.7.1944 обраний членом Президії УГВР, керівником осередку інформації і пропаганди УГВР. Видав повстанські газети «За Україну» і «За Українську державу». Загинув у грудні 1944 в бою з радянськими військовими підрозділами біля с. Лев'ятників (тепер Жидачівський р-н Львівська обл.). П. автор багатьох новел («Гуляйпільські хлопці», «В житі», «Зелений шум» та ін.), що друкувалися в підпільних та еміграційних виданнях.