Бернардинці - див.цистерціанці. 46 страница

НОРМАНСЬКА ТЕОРІЯ - наукова теорія, що заклала підвалини норманізму - напрямку в українській і зарубіжній історіографії 18-20 ст., прихильники якого вважають норманів (від скандінавського терміну, що означає “північна людина”; у літописах - варяги) засновниками східнослов'янської державності, в т.ч. й Київської Русі. Творцями Н.т. були німецькі історики Г. 3. Байєр, Г, Ф. Міллер і А. Л. Шлецер, які працювали у другій пол. 18 ст. у Петербурзькій АН. Підставою для висновку про скандинавське походження Русі (держави і назви) слугувало довільне тлумачення ученими-норманістами писемних джерел, насамперед, статті 862 третьої (1118) редакції “Повісті минулих літ” про закликання слов'янами на князювання трьох варязьких князів - Рюрика, Синеуса і Трувора. Н.т. базувалась на уявленні про творення держави внаслідок діяльності видатної історичної особи. Початкове вона мала політичний підтекст, оскільки доводила неспроможність східних слов'ян до самостійного державотворення. У 19 ст. положення Н.т. розвивали російські історики М. Карамзін, С.Соловйов, М. Погодін, датський славіст В. Томсен. На рубежі 19-20 ст. теорія зазнала значної модифікації у працях зарубіжних істориків Ф. Брауна, К. Пандера, С. Рожнецького, В. Вестберга. Не відмовляючись від традиційної концепції норманського завоювання, учені неонорманісти (Г.Янкун, Г. Штокль, Т. Арне, А. Стендер-Петерсен, Р. Пертнер, Т. Капелле, X. Арбман, В.Мошин, М. Таубе, Ю. Вернадський та ін.) запропонували теорії послідовної зміни іноземного панування над слов'янами, мирної норманської колонізації, вирішальної ролі варягів у формуванні соціальної верхівки Київської Русі, їх визначального впливу на економічний розвиток країни.

Наукову критику Н.т. (антинорманізм) започаткував у другій пол. 18 ст. М, Ломоносов. У першій пол. 19 ст. проти неї виступили історики-декабристи, слов'янофіли, пізніше - відомі російські вчені С. Гедеонов, Д.іловайський, В. Ва-сильєвський. На противагу норманістам вони висунули ряд теорій (балтійсько-слов'янська, литовська, готська), що спричинило розгортання дискусії на новому рівні. У радянській історіографії початкове відчувався значний вплив Н. т. Одночасно розпочалася її наукова критика з бокупровіднихісториків. Значний внесокуспрос-тування постулатів норманізму зробили Б. Греков, М. Тихомиров, Б. Рибаков, Л. Черепній, В.Мавродін, В. Пашуто.Д. Ліхачов, 1. Шаскольсь-кий, польський учений Г. Ловм'янський.

Помітно менший вплив мала Н.т, на українську історіографію. Автор “Історії Русів” вважав, що назва Русь, як і держава східних слов'ян постала на місцевому грунті. М. Костомаров, виступаючи з критикою Н.т., обгрунтовував литовське походження Русі. Не надавали значення норманізмові В. Антонович та представники його школи. Видатний український історик М. Грушевський відстоював думку про “істнованє Руси в полудневих краях тоді ще, коли першого скандинавсько-руського князя, Ігоревого батька з його братами не могло бути й на світі” (Історія України-Руси, т. 1, с. 624). Учений доводив, що Н.т. є непотрібною для висвітлення питання про походження Київської Русі. М. Грушевський допускав лише певний вплив варязької військової організації на об'єднавчий процес давньоруських земель під владою Києва. Учні та послідовники М. Грушевського поділяли його погляди, однак, окремі історики “державної школи” в західноукраїнській історіографії 1920-30-х рр. 20 ст. - С. Томашівський, М. Кордуба, М. Чубатий, Б. Крупницький погоджувалися з окремими положеннями Н. т. Українські історики Д. Багалій, В. Пархоменко, що працювали в наукових установах УРСР стояли на позиції антинорманізму.

Сучасна українська історична наука, репрезентована працями учених П. Толочка, М. Брай-чевського, М. Котляра, В. Барана та ін. доводить, що Н.т. як проблема походження Київської Русі втратила наукове значення. Доведеним фактом вважається існування протодержавних утворень у Подніпров'ї, Галичині і Волині задовго до літописного повідомлення про покликання варягів. Ряд сучасних російських істориків (Д. Мачінський, Г. Лебедев, 0. Мельникова) поділяють погляди норманізму і доводять північне походження Русі.

О. Мазур (Львів).

НОСАЧ ТИМОФІЙ (рр. н. і см. невід.) -український військовий діяч серед. 17 ст., полковник прилуцький з 1648. Брав участь у національно-визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57. 4.4.1655 Н., будучи генеральним обозним в уряді гетьмана П. Тетері, під час облоги Корсуня московськими військами потрапив у полон разом з генеральним суддею І. Креховецьким і був засланий. За деякими дан., у 1668 повернувся в Україну.

НОСКОВСЬКИЙ ЗЕНОН (31.10.1889 -3.12.1962) - український військовий діяч, сотник Легіону Українських Січових Стрільців. Н. у с. Мушкатівці Борщівського повіту в Галичині. Закінчив Академічну гімназію у Львові та юридичний ф-т Львівського ун-ту. В довоєнний час був активним організатором осередків спортивного товариства “Сокіл” у Галичині. На поч. Першої світової війни 1914-18 вступив у Легіон Українських Січових Стрільців. Командував спочатку четою, згодом сотнею УСС. Відзначився в боях на горі Ключ, був нагороджений медаллю за хоробрість. 30.9.1916 Н. був захоплений у російський полон у боях під Потуторами. Брав участь в українських національно-визвольних змаганнях 1917-21, командував полком УСС, деякий час служив в Червоній Українській Галицькій Армії. З 1920 жив в еміграції у Чехо-Словаччині, працював в судових установах. Помер у Словаччині.

ОБИДОВСЬКИЙ ІВАН (1676-1701)- полковник ніжинський (1695-1701), небіж гетьмана І. Мазепи. О. як наказний гетьман брав участь у війнах з Туреччиною (1695) і Швецією (1700-01). В 1701 очолював 12-тисячне українське військо, яке на вимогу Петра І виступило під Нарву. У цьому поході від холоду і хвороб загинуло кілька тисяч козаків, зокрема і сам О.

ОБОЗНИЙ - виборна службова особа, яка займала одну з найвищих державних і військових посад у Гетьманщині в 17-18 ст. Поділялися на генеральних і полкових О. Генеральний О., який належав до генеральної старшини, вважався першою особою після гетьмана. Керував військовою артилерією, відав постачанням гетьманського війська, виконував дипломатичні доручення гетьмана, займався розслідуванням особливо важливих справ. Генеральний О. засідав у Генеральній Військовій Канцелярії та Генеральному Військовому Суді. Полковий О. керував полковою артилерією і вважався заступником полковника в українському козацькому війську. Під час воєнних дій, як найвищий за рангом член генеральної старшини, О. найчастіше призначався наказним гетьманом.

“ОБОРОНА УКРАЇНИ” - українська політична організація радикально-соціалістичного напряму у США і Канаді. Заснована в 1920 у США для підтримки політичної і військової боротьби за незалежність Західної України. В 1920-23 діяла як таємна організація. З 1923 перейшла до легальних форм діяльності. Видавала офіційний друкований орган - “Українська Громада” (виходила 1923-27 у Нью-Йорку і 1930-31 -у Детройті). О.У. тісно співробітничала з УСРП у Західній Україні і надавала їй фінансову підтримку. Члени організації відігравали провідну роль у керівництві Українського Робітничого Союзу в США. О.У. протистояла українським комуністам в Америці та їх ідеології, намагалася обмежити їх вплив серед українських емігрантів. Лідерами організації були М. Січинський, М. Цеглинський, Я. Чиж. У 1940-х рр. М. Січинський і В. Левицький перейшли на радянофільські позиції. Внаслідок цього у 1947 в організації стався розкол, Група М. Цеглинського видавала журнали “Оборона України” і “Оборона”. Частина членів О.У. заснували в 1949 Українську Вільну Громаду Америки.

ОГІЄНКО ІВАН ІВАНОВИЧ (церковне ім'я -Іларіон; 14.1.1882 - 29.3.1972) - відомий український церковний і громадський діяч, митрополит (з 1943), історик церкви, педагог, дійсний член Наукового Товариства ім. Т.Шевченка (з 1922). Н. у м. Брусилові на Київщині. В 1909 закінчив Київський ун-т св. Володимира. Згодом навчався на Вищих Педагогічних Курсах, працював у Київському комерційному інституті. 31915 викладав у Київському ун-ті, був приват-доцентом на кафедрі мови і літератури. Належав до Української Партії Соціалістів-Федералістів. У 1917-18 відіграв значну роль в українізації вищих навчальних закладів і шкільництва. З 1918-професор кафедри історії української культури Київського Українського Державного Університету. З 14.1.1918 О. виступив на Всеукраїнському Церковному Соборі у Києві з доповіддю “Відродження Української Церкви”, в якій аргументовано довів право Української церкви на самостійне існування. Влітку 1918 виступив засновником і став першим ректором Кам'янець-Подільського Українського Державного Університету (відкритий 22.10.1918). На поч. 1919 0. призначався міністром освіти Української Народної Республіки в урядах В. Чехівського та С. Остапенка. В 1919-20 - міністр віросповідань УНР в урядах Іс. Мазепи та В. Прокоповича. В жовтні 1920 після від'їзду Директорії УНР з Кам'янця-Подільського О. став головноуповноваженим уряду. Захоплення Кам'янця-Подільського більшовицькими військами примусило О. емігрувати до Польщі. З 1920 жив у Тарнуві. В 1921 був членом Ради Республіки і до 1924 -міністр у справах віровизнання уряду УНР в екзилі. 31924 викладав українську мову у Львівській учительській семінарії, в 1926-32 - професор церковно-слов'янської мови на богословському ф-ті Варшавського ун-ту. Заснував і редагував у Варшаві журнали “Рідна Мова” (1933-39) і “Наша Культура” (1935-37), які сприяли популяризації української культури, норм єдиної літературної мови серед українців за межами УСРР, виступали проти русифікаторської політики тогочасного керівництва радянською Україною. У жовтні 1940 на Соборі українських православних єпископів висвячений (під ім'ям Іларіона) архієпископом Холмським і Підляським. Здійснював українізацію Церкви наХолмщині шляхом запровадження української мови у богослужінні. З березня 1944 (за ін.дан., з 1943) - митрополит Холмсько-Підляський. Влітку 1944 О. змушений емігрувати до Швейцарії (жив у Лозанні), а в вересні 1947 -до Канади у м. Вінніпег. У серпні 1951 на Надзвичайному Соборі УГПЦ у Вінніпезі був обраний главою Української Греко-Православної Церкви у Канаді і митрополитом Вінніпегу, О. доклав чимало зусиль для організації та розбудови українського національно-культурного та релігійного життя у Канаді. Заснував Теологічне Товариство (тепер Теологічне Товариство митрополита Іларіона), здійснив реорганізацію богословського ф-ту Манітобського ун-ту, перетворивши його в Колегію ім. св. апостола Андрія (готує православних священиків для українських громад в усьому світі), очолював Науково-Богословське Товариство, розгорнув велику науково-дослідницьку та видавничу діяльність. Відновив видання і продовжував редагування науково-популярного журналу “Наша культура-(1951-53, з 1954 - “Віра і Культура”). За І. було проголошено Аіст об'єднання трьох українських автокефалій за кордоном. Помер у Вінніпегу. О. -автор багатьох наукових праць з українського мовознавства, історії церкви, культури, канонічного права: “Огляд українського язикознавства” (1907), “Українська культура” (1918), “Український стилістичний словник” (1924), “Історія українського друкарства” (1925), “Чистота і правильність української мови” (1925, “Кирило і Мефодій: їхжиття і діяльність” (т.т. 1 -2, 1927-28), “Пам'ятки старослов'янської мови 10-11 ст.” (1929), “Українська літературна мова 16 ст. і Крехівський Апостол 1560” (тт. 1 -2,1930), “Сучасна українська літературна мова” (1935), “Українська Церква” (т. 1-2., 1942), “Історія української літературної мови” ( 1950), “Іконоборство” ( 1954), “Візантія і Україна” (1954), “Українська Церква за Богдана Хмельницького, 1647-57” (1955), “Українська Церква за час Руїни” (1956), “Князь Констянтин Острозький і його культурна праця” (1958), “Дохристиянські віруванння українського народу: Історично-релігійна монографія” (1965), “Канонізація святих в Українській Церкві” (1965), “Слово о полку Ігоревім” (1949, 1967) та ін. О. здійснив переклад Святого письма на українську мову (виданий в 1962).

ОГІЙЧУК ГРИГОРІЙ (25.1.1893 - 13.2.1985)-український православний церковний діяч, митрополит Собороправної Української Автокефальної Православної Церкви (СУАПЦ). Н. у Трубіївці Сквирського повіту Київської губ. З 1919 - висвячений на священика. Брав активну участь у діяльності Української Автокефальної Православнії Церкви. До 1927 служив священиком на Київщині. З 1932 - настоятель собору в Бердичеві. У 1932 його заарештовано і засуджено до табірного ув'язнення. Після 4-річного перебування у таборах Кузбасу, повернувся в Україну, але дозволу виконувати пастирські обов'язки не отримав. З травня 1942 - єпископ Житомирський, згодом - архієпископ відновленої УАПЦ. З вересня 1942 до березня 1943 був ув'язнений в гітлерівській тюрмі. Наприкінці війни емігрував до Німеччини. З жовтня 1947 очолив СУАПЦ. У 1950 переїхав до США, жив у Чікаго. З 1971 - митрополит СУАПЦ. Помер у Чікаго.

ОГЛОБЛИН ОЛЕКСАНДР (6.12.1899 -16.2.1992)- визначний український історик, історіограф і археограф, член НТШ (1947, почесний член з 1988), Н. в Києві. Походив з козацьких родів Лашковичів і Савицьких. В 1919 закінчив Київський ун-т св. Володимира. В 1920-21 -професор кафедри історії економічного побуту України Київського археологічного інституту, в 1921-33 - Київського інституту народної освіти, в 1927-30 - кафедри народного господарства України Київського Інституту Народного Господарства, професор кафедри історії України в Київському ун-ті (1938-41), кафедри історії України Одеського університету(1938-1941 ). Старший науковий співробітник ВУАН (1926-1933) і АН УРСР (1935-41), керівник комісії соціально-економічної історії України (1929-32), дійсний член Харківського Інституту історії української культури ім. Д. Багалія (1926-31), заступник директора Всеукраїнського Історичного музею в Києві (1931-32), директор Всеукраїнського Центрального Архіву Стародавніх Актів в Києві (1932-1933), дійсний член Українського науково-дослідного Інституту педагогіки в Києві ( 1938-41). У 1930-31 був ув'язнений ДПУ, у 1933-35 позбавлений всіх наукових посад. Восени 1941 під час німецької окупації очолював київський магістрат. 3 1941 входив до складу Української Нащональної Ради. У 1943 проживав у Львові. З 1944 - в еміграції, спочатку в Чехо-Словаччині та Західній Німеччині, а з 1951 - у Сполучених Штатах Америки. Професор Українського Вільного університету у Празі (з 1944) та у Мюнхені (з 1945), член його Сенату (1946-51); професор Богословської академії УАПЦ та член її Сенату (1946-51). Дійсний член НТШ, УВАН, Американської Асоціації Славістів. Голова історичної секції УВАН у США (з 1951), директор філософського відділу делегатури УВУ у США (1957-62), професор УТІ в Нью-Йорку (з 1958). З 1965 -голова Українського Історичного Товариства. Член редколегії та редактор історичного відділу “Енциклопедії Українознавства”. У 1968-70 - професор-гість історії України в Гарвардському університеті, у 1970-73 - консультант для докторантів з історії України при цьому ж університеті. Помер в Лудлоу (штат Масачусетс, США). Автор біля 700 публікацій, у т.ч. З0 книжок, присвячених в основному питанням соціально-економічного відносин в Україні, історії козацької доби та розвитку української історіографії. Серед праць: “Очерки истории украинской фабрики” (1925), “Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)” (1929), “Нариси з історії капіталізму на Україні” (1931), “Українсько-московська угода 1654” (1954, українською й англійською мовами), “Ukrainian Historiography, 1917-1956” ( 1957), “Люди старої України” (1959), “Гетьман Іван Мазепа та його доба” (1960), “A History of Ukrainian Industry” (1971).

Д. Кушплір (Львів).

ОГНИЩАНИН - головний управитель княжого двору в Київській Русі у 10-12 ст., боярин. Відповідав за ведення вотчинного господарства і збереження князівського майна. Віданню О. підлягав весь адміністративний апарат вотчини (збірник князівських прибутків), під'їзний, завідуючий князівськими стайнями і табунами. За “Руською Правдою”, замах на життя О, карався великим штрафом. У випадку вбивства О. вбивця або верв, на чиїй території знайдено тіло, сплачував штраф у розмірі 80 гривен срібла (за смерда і холопа - 5 гривен, вільну людину - 40 гривен).

ОГОНОВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР (17.3.1848 - 10.2.1891)- український вчений правник і громадський діяч, дісний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. БратО. і П. Огоновських. Н. ус. Букачівцях на Рогатинщині (тепер Ів.-Франківська обл.). У 1871 закінчив Львівський ун-т, працював адвокатом. У 1878 викладав право у Львівському ун-ті, в 1886 призначений деканом юридичного ф-ту цього ж ун-ту. Перший професор права, який викладав українською мовою в ун-ті. Зробив значний внесок у розробку української юридичної термінології. В 1872-76 - редактор журналу “Правда”, співзасновник декількох громадських організацій (“Дружній Лихвар”, “Просвіта”, НТШ, “Рідна Школа”), перший голова народовецької політичної організації Народна Рада (1885). Автор монографій та статей з цивільного права.

Д. Кушплір (Львів).

ОГОНОВСЬКИЙ ОМЕЛЯН (3.8.1833 -28.10.1894) - український учений-філолог і громадський діяч, чл.-кор. Польської АН (з 1881). Брат О. і П. Огоновських. Н. у с. Григорів на Станіславівщині в Галичині. Навчався у Львівській духовній семінарії. З 1863 викладав релігію і українську мову та літературу в Академічній гімназії у Львові. Після закінчення Львівського (1865) і Віденського (1870) ун-тів заступив Я. Головацького на кафедрі руської (української) мови та літератури у Львівському ун-ті. Один із засновників “Просвіти” (її голова 1877-1914), Народної Ради (1885) і Наукового Товариства ім. Т.Шевченка (1893). Автор поезії “Хрест” (1860), драм “Федько Острозький” (1861), “Настасія” (1862), “Гальшка Острозька” (1887), українського перекладу “Слова о полку Ігоревім” (1876), біографії Т. Шевченка (1893) та ін. Найбільша праця О. “Історії української літератури” залишилась незавершеною (публікувалась в “3орі”1887-94 ; видана окремо, тт.І-6 - 1887, 1889,1891,1893-94).

Д. Кушплір (Львів).

ОГОНОВСЬКИЙ ПЕТРО (20.7.1853-9.2.1917)-український педагог, вчений і громадський діяч. Брат О. і О. Огоновських. Дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (з 1899), голова “Просвіти” (1906-10), автор підручників з математики і фізики українською мовою.

Д. Кушплір (Львів).

ОДИНЕЦЬ ДМИТРО (1882 - р. см. невід.) -російський політичний діяч в Україні, історик права. До 1917- приват-доцент Петербурзького ун-ту, член Народно-Соціалістичної Партії. 12.11.1917 за рішенням Української Центральної Ради увійшов до складу Генерального Секретаріату УЦР-УНР як товариш генерального секретаря національних справ для справ великоруських. З січня 1918 входив як міністр з російських справ до складу уряду В. Винниченка. В січні 1919 - член Президії Трудового Конгресу України. Згодом емігрував.

ОДРИНА ДМИТРО (1892-16.11.1919)-український громадсько-політичний і державний діяч. Н. у Телешівці Васильківського повіту Київської губернії. В 1916 закінчив Київський ун-т. За фахом - лікар. Належав до Української Партії Соціалістів-Революціонерів, деякий час очолював Центральний Комітет партії. В 1917-18- член Української Центральної Ради. Після розколу в УПСР у травні 1918 О. увійшов до т.зв. центриської течії партії (М. Чечель, М. Шраг, М. Шаповал, Н. Григор'їв, О. Жуковський, П. Христюк та ін.). У січні 1919 0. був заступником голови (очолював С. Вітик) Трудового Конгресу України. Під час українсько-більшовицької війни 1917-21 0. активно займався створенням медичної служби в тилу і санітарних частин на фронті. 39.6.1919 -міністр народного здоров'я і заступник голови Ради Народних Міністрів УНР Іс. Мазепи. Восени 1919 керував організацією заходів по ліквідації епідемії тифу на Поділлі, під час якої сам захворів і помер у Кам'янці-Подільському.

ОЗАРКЕВИЧ ІВАН (1795 - 20.8.1854) - український культурно-освітній діяч. У18240 завершив навчання на богословському ф-ті Львівського ун-ту. Деякий час служив парафіяльним священиком у Глибокому та м.Коломиї (тепер Ів.-Франківська обл.). Підчас Революції 1848-49 в Австрійській імперії - активний член Коломийської Руської Ради, співзасновник аматорського театру в місті, який здійснив першу в Галичині прилюдну українську виставу. Для цього театру переробив твори “Наталка Полтавка” (під назвою “Дівка на виданню, або на милування нема силування”; видана в Чернівцях 1849), “Москаль-чарівник" І. Котляревського, “Сватання на Гончарівці” Г. Квітки-Основ'яненка. Брав участь у першому з'їзді української інтелігенції у Львові 1848, для учасників якого здійснив постановку переробленої ним “Наталки Полтавки”. Переклав “Басні Езопа” (1852), видав збірник власних віршів “Стихотворенія", написав історичні п'єси “Дари предків” і “Розвіда”. Помер в Коломиї (тепер Ів.-Франківська обл.).

Ф. Стеблій (Львів).

ОКРЕМИЙ ЗАПОРІЗЬКИЙ ЗАГІН - військове з'єднання Армії УНР, сформоване на поч. лютого 1918 у р-ні містечка Ігнатівці на Житомирщині. Командуючим 0.3.3. було призначено ген.-хорунжого А. Прісовського. Складався з двох піхотних і кінного куренів. Першим піхотним куренем командував полк. 0. Загродський, другим - полк. П. Болбочан. На чолі кінного куреня К. Гордієнка стояв полк. В. Петрів. У березні 1918 Запорізький Загін брав участь у боях протибільшовицьких військ за Київ. 1.3.1918 частини О.З.З. вийшли на околиці столиці України, а вранці 2.3.1918 разом з Гайдамацьким Кошем Слобідської України вступив у місто. Після визволення Києва від більшовиків О.З.З. було переформовано у Запорозьку дивізію.

ОКСЕНТОВИЧ-СТАРУШИЧ ІГНАТІЙ (р. н. невід, - 30.10.1651) -український православний церковний і культурно-освітній діяч 17 ст., проповідник. Був настоятелем Києво-Печерської Лаври. В 1640-42 - професор і ректор Києво-Могилянської Колегії, ігумен Києво-Братського (1640-42) і Видубицького (1642-1650) монастирів. У вересні 1642 брав участь разом з І. Козловським-Трофимовичем та Й. Кононовичем-Горбацьким у роботі помісного собору українських, грецьких та молдавських теологів у Яссах, який затвердив “Православне ісповідання віри” митрополита П. Могили. В 1650 висвячений могилівським єпископом, але через хворобу виїхати туди не зміг. Помер і похований у Видубицькому монастирі у Києві.

ОКТЯБРИСТИ (“Союз 17 октября”) - політична партія в Росії, що представляла праве крило російського лібералізму. Становлення партії відбулося протягом листопада-грудня 1905. Її засновниками і лідерами були О. Гучков, Д. Шипов, П. Гейден, М. Родзянко, М. Стахович, М. Хом'яков та ін. діячі, які представляли вищі прошарки інтелігенції та чиновництва, поміщиків, торгово-промислові кола. Друковані органи партії - газети “Слово” (1905-06) і “Голос Москви” (1906-16). В програмі, прийнятій І з'їздом (лютий 1906), були чітко сформульовані ідеї єдності і неподільності Росії, збереження “за її державним устроєм унітарного характеру, що складався історично”. О. виступали за конституційну монархію з двопалатним представницьким органом, обраним на основі всезагального виборчого права, за надання політичних прав та свобод в рамках Маніфесту 17.10. 1905.

В І і II Державних думах діяльність О. не була помітною (16 депутатських місць в І і 54 - в II Думі). Зміна виборчого закону 3.6.1907 дала октябристам значне збільшення депутатських місць в lit Державній думі - до 154, Головою думи був обраний М. Хом'яков, якого в 1910 змінив О. Гучков, а в березні 1911 - М. Родзянко. Останній очолив IV Державну Думу, в якій октябристи здобули 98 місць. В думській діяльності октябристи блокувалися то з правими, то з кадетами залежно від політичної ситуації. Після з'їзду партії в листопаді 1913, на якому була прийнята резолюція про широке використання думської трибуни в боротьбі зареформи, думська фракція октябристів розпалася на “лівих”, земців-октябристів і правих. Проте вирішальний впливна прийняття рішень мала фракція земців-октябристів (54 деп). З початком Першої світової війни октябристи підтримали позицію уряду, брали участь в Земському і Міському союзах та віиськово-промислових комітетах. В серпні 1915 вони ввійшли до “Прогресивного блоку”, програма якого мала стати програмою нового комітету міністрів і повинна була забезпечити “збереження внутрішнього миру”. Не добившись поступок від Миколи II, О. виношували ідею двірцевого перевороту, яка так і не переросла в стадію його підготовки. В лютневі дні 1917 октябристи прагнули відстояти монархію, замінивши Миколу II його братом Михайлом. Лідер партії О. Гучков до 30.4. (13.5). 1917 займав посаду військового і морського міністра в Тимчасовому уряді. На виборах в Установчі збори октябристи не виступали самостійно, віддавши кадетам голоси своїх прихильників. Після жовтневого перевороту більшовиків О. брали активну участь в “білому” русі. Їх антибільшовицька діяльність не припинялася і в еміграції.

В Україні одним з лідерів О. був Ф. Лизогуб, який в травні-листопаді 1918 очолював Раду Міністрів Української держави.

Т. Полещук (Львів).

ОКУНЕВСЬКА-МОРАЧЕВСЬКА СОФІЯ(12.5.1865-25.2.1926)-українська письменниця, перша українська жінка-лікар в Австро-Угорщині. Н. у Сторожинці на Буковині. Після здобуття медичної освіти у Цюріху (1894) відкрила приватну лікарську практику у Львові. Дружина відомого польського літературного критика, хіміка і лікаря В. Морачевського. Діячка жіночого руху, близька знайома О. Кобилянської, Н. Кобринської і В. Стефаника. Померла і похована у Львові.

Д. Кушплір (Львів).

ОКУНЕВСЬКИЙ ТЕОФІЛ (7.12.1858 -19.7.1937)-український громадсько-політичний діяч. Н. в Яворові побл. Коломиї (тепер Івано-Франківська обл.). В 1869-71 навчався в Коломийській гімназії. Після закінчення в 1885 Віденського ун-ту займався приватною адвокатською практикою в Городенці. Один із засновників Української Радикальної Партії (1890) та Української Національно-Демократичної Партії (1899). В 1899-1900 і 1913-14 - депутат галицького сейму й в 1897-1900, 1907-18 - австрійського парламенту. Виступав захисником трьох політичних судових процесів, зокрема на суді над М. Січинським (1908). В 1918-19- член Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР, комісар Городенківського повіту. В міжвоєнний час працював адвокатом, керував філією товариства “Просвіта” у Городенці (тепер Івано-Франківська обл.). Його листування з М. Драгомановим опублікував у 1905 М. Павлик.

Д. Кушплір (Львів).

ОЛЕГ (р. н. невід. - п. за Лаврентіївським літописом, 912; за Новгородським першим літописом, 922) - київський князь. Походив з норманів. З 879 князював у Новгороді, де за літописними даними, після смерті Рюрика був вихователем і правителем при малолітньому Ігорі. У 882 О. разом з великою дружиною оволодів Смоленськом та Любичем, а тоді, вбивши київських князів Аскольда і Дира, захопив і Київ. У 883-885 О. підкорив древлян, сіверян, радимичів та інші слов'янські племена. Успішно воював проти хозар. У 911 здійснив вдалий похід проти Візантії. Взяв у візантійського імператора велику контрибуцію (48 тис. гривнів золота) і заключив 2.9.911 вигідний для Русі торговельний та політичний договір з Візантійською імперією. Цей договір складався з 15 статей і передбачав встановлення дружніх зв'язків між обома державами та безмитну торгівлю з Візантією; руські купці мали право жити у передмісті Константинополя (біля церкви св. Мами) протягом 6 місяців; виходити до міста групами не більше 50 чол. без зброї і в супроводі візантійських чиновників; русичі отримували право служити в імператорському війську; визначався порядок викупу полонених та ін.

ОЛЕГ СВЯТОСЛАВИЧ (серед. 11 ст. -1.8.1115)- князь володимиро-волинський (1076, за ін. дан., 1073-76),тмутараканський (1083-94), чернігівський (1094-96), новгород-сіверський (1097-1115). Внук Ярослава Мудрого, син Великого князя Київського Святослава Ярославича. 31076 (за ін. дан., з 1073) правив у Володимирі-Волинському. В 1076 здійснив разом з Володимиром Мономахом успішний похід у Чехію. Після смерті батька (1076) був вигнаний з Володимира-Волинського князем Ізяславом Ярославичем. У 1078 втік у Тмутаракань. У 1078 О.С. з допомогою половців здобув Чернігів. Незабаром, зазнавши поразки в битві на Нежатиній Ниві (жовтень 1078) від князів Ізяслава і Всеволода Ярославичів знову змушений повернутися до Тмутаракані. В 1079 О.С. був по-зрадницьки схоплений половцями і виданий Візантії (візантійським урядом засланий на о. Родос, де провів 4 роки). В 1083 повернувся і зайняв тмутараканський престол. У 1094 при підтримці половців здобув Чернігівське князівство (за деякими дан., Володимир Мономах добровільно віддав йому у володіння Чернігів). Вів тривалу боротьбу з Великим князем Київським Святополком Ізяславичем, Володимиром Мономахом та його синами Ізяславом і Мстиславом. Згодом за рішенням Любецького з'їзду 1097 отримав у володіння Новгород-Сіверське князівство. В 1107 і 1113 брав участь у походах на половців. Похований у Спаському соборі в Чернігові. За укладення союзу з половцями та розпалювання князівських міжусобиць автор “Слова о полку Ігоревім” назвав О.С. Гориславичем.