Способи викладу правових норм

Слід урахувати, що поняття "норма права" ("правова норма") і "стаття закону" не тотожні, бо правова норма — це теоретична конструкція норми, а стаття закону— це форма і спосіб фактичного викладу правової норми. Тому норма права може бути викладена у різних статтях закону або навіть у різних правових актах.

Саме залежно від того, як окремі елементи правової норми викладені у статтях закону, розрізняють прямий, відсильний і бланкетный способи їх викладу.

При прямому способі викладу всі елементи правової норми (гіпотеза, диспозиція і санкція) сформульовані в одній статті закону або її частині. Таке буває рідко. Наприклад, ст. 429 КК України — "Самовільне залишення поля бою або відмова під час бою діяти зброєю — карається позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років.

У цьому випадку гіпотезою є умови (час) ведення бою, диспозицією — заборона самовільного залишення поля бою і відмова діяти зброєю, а санкцією — позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років.

Прикладом прямого способу викладу правової норми є і ст. 432 КК України, яка передбачає відповідальність за мародерство і яка сформульована так: "Викрадення на полі бою речей, що знаходяться при вбитих чи поранених (мародерство),

— карається позбавленням волі на строк від трьох до десяти років". Гіпотезою тут є поле бою і речі, що знаходяться при вбитих чи поранених, диспозицією — заборона викрадення цих речей, а санкцією — позбавлення волі.

При відсильному способі викладу одні елементи правової норми викладені в одній статті, а інші — в інших статтях цього ж нормативного акту, до яких і відсилає ця стаття. Наприклад, ч.І ст. 122 КК України викладена так: "Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, тобто умисне ушкодження, яке не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених у статті 121 цього Кодексу, але таке, що спричинило тривалий розлад здоров'я або значну стійку втрату працездатності менш як на одну третину, — карається виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до трьох років". Отже, ця стаття відсилає до ст. 121 КК України, яка передбачає умисне тяжке тілесне ушкодження.

При бланкетному способі викладу окремі елементи правової норми (як правило, гіпотеза і санкція) викладені в статті одного, а інші (як правило, диспозиція) — у статтях іншого нормативного акта. Наприклад, ст. 271 КК України — "Порушення вимог законодавства про охорону праці" самих цих вимог не називає, а відсилає до тих законодавчих та інших нормативних актів, якими вони передбачені. Такою ж є іст. 276 КК України — "Порушення правил безпеки руху або експлуатації залізничного, водного чи повітряного транспорту", яка названих правил не перераховує, а відсилає до нормативних актів, у яких вони викладені.

Перелічені три елементи має переважна більшість правових норм, але з цього правила є винятки, оскільки існують різні види правових норм. Наприклад, відомі норми-дефініції (визначення), норми-принципи та інші, які мають специфічну конструкцію. Прикладом цього можуть бути і норми Конституції, які не мають санкції, тощо.

§ 6. КЛАСИФІКАЦІЯ НОРМ ПРАВА

Класифікація норм права передбачає виявлення їх різних регулятивних властивостей, визначення місця різних форм у механізмі правового регулювання, встановлення системних властивостей норм, їх взаємозв'язків. Найбільш загальними підставами класифікації є їх поділ на такі ознаки:

1. За галузевою ознакою, тобто за предметом і методом правового регулювання, усі норми класифікуються за інститутами і галузями права. Відповідно до цієї об'єктивної різниці законодавець намагається видавати кодифіковані акти, формуючи галузеве законодавство, яке відповідає галузям права: конституційного, цивільного, адміністративного, кримінального, шлюбно-сімейного та ін.

2. За юридичною силою правового акту, до якого належать норми, розрізняють норми законів і норми підзаконних актів. За цією ознакою можлива і подальша класифікація.

3. За ступенем узагальнення змісту норми права поділяють на загальні норми, норми-принципи і конкретні норми. Норми-принципи не містять явно виражених елементів норм права, вони є результатом нормативних узагальнень, виражають соціальний зміст усіх норм права цієї групи. У деяких галузях права норми-принципи дозволяють безпосередньо регулювати відносини, спеціально не передбачені конкретними нормами. Так, наприклад, принципи цивільного права є безпосередньою основою для застосування аналогії права.

На відміну від норм-принципів загальні норми — це загальні правила, які конкретизуються в інших нормах. Так, положення ч. І ст. 151 ЦК України, яка містить поняття зобов'язання і підстави виникнення, є загальною диспозицією для інших норм, які регулюють різні види зобов'язань, служить їх спільною частиною, а ч. 2 цієї ж статті встановлює, що зобов'язання, котрі виникають із договору або інших підстав, зазначених у ст. 4 цього Кодексу, є загальною нормою, тобто її гіпотезою для інших.

Загальною нормою є ст. 51 КК України, що визначає види покарань особам, які скоїли злочин. Серед загальних норм провідне значення належить конституційним нормам.

4. За формою виразу припису правові норми поділяються на зобов'язуючі (встановлюють обов'язок здійснення активних дій), забороняючі (встановлюють заборону дії), уповноважуючі (надають права).

Ці види норм властиві різним галузям права. В адміністративному, екологічному й інших галузях права переважають зобов'язуючі норми, а в цивільному — уповноважуючі. Проте немає таких галузей права, зміст яких вичерпувався б однією групою норм. Навіть у кримінальному праві — системі переважно забороняючих норм, необхідним компонентом є обов'язкові норми загальної частини, а норми про необхідну оборону і крайню необхідність — уповноважуючі.

Специфіка забороняючих норм полягає у тому, що вони прямо (як правило) не встановлюють правил позитивної поведінки, що характерно для уповноважуючих норм. Вони вказують лише на ті дії, які не можна здійснювати. Тому в забороняючих нормах немає прямо вираженої диспозиції. Статті Кримінального кодексу, що передбачають кримінально карні дії, як правило, є гіпотезами, які злилися з диспозиціями. Однак, якщо брати їх разом із положеннями загальної частини, то характер диспозицій-заборон вимальовується повністю.

Наприклад, крадіжка власності означає заборонну дію. Як повинен поводити себе суб'єкт, яким чином зорієнтувати себе у суспільній практиці — він повинен вирішити сам. Професорі!. Явич, аналізуючи соціальну природу норм права, дійшов висновку про першочергове значення дозволів, але вони передбачають встановлення державою зобов'язань і заборон. Це означає, що всі ці способи регулювання складають єдину систему, однак зміни в одній із норм права обов'язково зумовлюють коригування інших.

Професор І. Сабо вважає спекулятивною конструкцію, згідно з якою в кримінальному праві виділяється якась основна (головна), хоча і не записана в законі, норма-заборона. З нею межує норма-санкція, яка містить і гіпотезу, і диспозицію. Але він тут же додає, що кримінально-правові норми мають абстрактну структуру, і відсутність у них заборони або наказу ускладнює їх вплив на поведінку людей.

Професор А. Братко оцінює цю ситуацію простіше: всі особливості кримінального закону зводяться до того, що заборона в цьому словесно не сформульована, але в силу своєї загальновідомості логічно передбачається. У соціальному плані, вважає І. Сабо, домінуючий елемент правової норми полягає в тому, що вона щось приписує, забороняє або дозволяє. Якщо норма, що приписує певну поведінку, одночасно щось забороняє і дозволяє вирішувати, найбільш суттєвим у ній є те, що вона приписує. Цей домінуючий елемент правової норми завжди можна визначити.

Для уповноважуючих, зобов'язуючих і забороняючих норм характерний тісний взаємозв'язок, перехід одних в інші. Для прикладу можна навести ст. 16 ВТК України, яка встановлює, що у виняткових випадках особи, вперше засуджені до позбавлення волі за злочини, які не є тяжкими, і яким відбування покарання призначено у виправно-трудових колоніях загального режиму, а також особи, вперше засуджені на строк не більше п'яти років за тяжкі злочини, можуть бути за їх згодою залишені в тюрмі чи в слідчому ізоляторі для роботи по господарському обслуговуванню.

Здається, що у цій етапі є дві диспозиції, до того ж перша словесно відсутня, але логічно виражена в словах "у виняткових випадках". Вона може бути сформульована таким чином: "Залишення засуджених до позбавлення волі у слідчому ізоляторі для роботи по господарському обслуговуванню забороняється". Друга диспозиція — уповноважуюча, але не обов'язкова, оскільки у виняткових випадках і при наявності згоди засуджених вони можуть бути залишені для роботи по господарському обслуговуванню.

У законодавстві в різних його галузях досить часто спостерігається використання таких смислових зворотів: "як правило, не дозволяється", "як правило, може бути вирішене", " у виняткових випадках", "як правило, повинно бути ..." та ін. Подібні технічні прийоми дозволяють охопити нормами права різні відхилення від загальних правил, які інколи неможливо заздалегідь передбачити у всіх деталях. Таким чином, розширюються межі правової дії, забезпечується її гнучкість у різних ситуаціях.

І все ж таке з'єднання форм регулювання необхідно віднести скоріше до недоліків, ніж до позитивних властивостей форм правових норм. Тут відкриваються широкі можливості для їх вільного тлумачення спеціальними суб'єктами, які виконують норми, оскільки смисловий зміст подібних висловлювань невизначеиий. Який випадок вважати винятковим, а який ні — невідомо. Але не слід у цих технічних прийомах бачити промах законодавця. Компетентні органи свідомо ідуть на їх використання в законодавчій практиці, розраховують на юридичну кваліфікацію, на досить високий рівень професіоналізму, загальної і правової культури тих, хто безпосередньо причетний до реалізації відповідних норм. Іншими словами, право не може постійно залишатися в тих самих традиційних формах вираження своїх норм. Ці форми необхідно збагачувати.

5. За ступенем активізації соціально корисної діяльності суб'єктів права норми права умовно можна поділити на звичайні й заохочувальні. В принципі всі вони "заохочують" таку діяльність, але виділення заохочувальних норм доцільне тому, що останні спеціально спрямовані на стимулювання правомірної діяльності. Це — правова сприятлива реакція на правомірне діяння, яке перевищує звичайні потреби поведінки (жінка, у якої 5 і більше дітей, має право на пенсію при досягненні 50річного віку).

Заохочувальні норми мають чітко виражену елементарну структуру. Диспозицією є заохочення, тобто надання різних матеріальних, духовних благ.

Діапазон їх дії у праві з кожним днем розширюється. Часом заохочування передбачається і за звичайне виконання обов'язків. Це дає можливість деяким ученим вбачати в заохоченнях не особливі заохочувальні норми права, а лише "заохочувальні санкції" до діючих норм. Цей термін є метафорою, ухиленням від звичайного розуміння санкції в юридичному розумінні, переведенням у право загальносоціологічного розуміння санкції як відповідної реакції на будь-яку дію, що заслуговує уваги.

Професор О. Іоффе і професор М. Шаргородський пишуть, що заохочувальні норми — норми права, що виступають не як правила поведінки, а як державний заклик до певної поведінки. За відповідних умов у компетентного органу виникає право на застосування заохочення. Додамо, йдеться не лише про право, але іноді про обов'язок заохочувати.

6. За способом встановлення правил поведінки норми права поділяються на імперативні і диспозитивні.

Перші формулюють певне правило поведінки, виключають будь-який вибір, хоч можуть встановлювати як заборону зобов'язання, так і дозволу; інші дають можливість суб'єктам самим визначати конкретний зміст своїх прав і обов'язків, у межах законних засобів врегулювати їх на свій розсуд. Наприклад, ч. 1 ст. 128 ЦК України визначає, що право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачене законом або договором.

7. Залежно від характеру правовідносин, що врегульовуються правовими нормами, розрізняють норми матеріального і норми процесуального права.

Матеріальні правові норми визначають права і обов'язки учасників правовідносин. Це, наприклад, норми цивільного, кримінального, трудового права та ін.

Процесуальні норми визначають порядок (процедуру) реалізації прав і обов'язків, встановлених матеріальними правовими нормами. Наприклад, порядок розслідування і судового розгляду кримінальних справ, визначених нормами кримінально-процесуального права, порядок розгляду цивільних справ — нормами цивільно-процесуального права тощо.

8. За часом дії— постійні і тимчасові.

9. За сферою життєдіяльності — політичні, економічні, культурні та ін.

10. За суб'єктами правотворчості — центральні та місцеві; законодавчої, виконавчої та судової влади; норми, встановлені загальноукраїнським чи місцевим референдумом та ін.

Наведений перелік видів правових норм не є вичерпним і їх класифікацію можна продовжити й за іншими ознаками.