Тема 10 україна на поч. хх ст.

ПЛАН

1.Політичний соціально-економічний розвиток України на поч. ХХ ст.

2.Розвиток культури України поч. ХХ ст.

3.Духовні цінності українців, церковне життя.

1.Політичний соціально-економічний розвиток України на поч. ХХ ст.

Революційна українська партія
Наприкінці XIX ст. провідну роль у боротьбі за українську державність стали відігравати представники молодої генерації національно-визвольного руху, які об'єднувалися в нових національних політичних організаціях.
29 січня (11 лютого) 1900 року в Харкові група студентської молоді на «Раді чотирьох» проголосила заснування Революційної української партії (РУП). Біля її джерел стояли студенти Харківського університету Дмитро Антонович, Боніфат Камінський, Левко Мацієвич, Михайло Русов, відомі в українському патріотичному русі завдяки своїм батькам, колишнім українофілам.
За пропозицією Д. Антоновича харківський адвокат М. Міхновський виробив програму новоствореної партії. Улітку 1900 року вона була надрукована у Львові під назвою «Самостійна Україна» і таємно поширена на українських землях, що перебували в складі Російської імперії.
«Самостійна Україна». У «Самостійній Україні» М. Міхновський, спираючись на тисячолітню традицію української державності, обґрунтував історичні права України на самостійне існування та сформулював найближчу вимогу на шляху до цього — «повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії». У державній самостійності України автор убачав головну умову існування української нації. У програмі наголошувалося, що «третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і нещадної. Вона вірить у свої національні сили, і вона виповнить свій обов'язок. Вона виписує на своєму прапорі сі слова: «Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів по Кавказ» ».
Наприкінці «Самостійної України» автор висловив готовність розв'язати цю проблему за будь-яку ціну. Він зазначає: «... Ми візьмемо силою те, що нам належить по праву, але віднято в нас теж силою... Хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців ».
Зміни в програмі РУП. Проте в процесі подальшого організаційного оформлення та практичної діяльності новостворені українські політичні партії почали поступово відходити від проголошених раніше радикальних патріотичних гасел і трансформуватися в партії соціал-демократичного спрямування. З часом з'ясувалося, що керівництво Революційної української партії у своїх ідейних переконаннях усе ж віддавало перевагу марксистському соціалізмові, а гасло самостійності України вважало другорядним політичним завданням. Наприкінці 1902 року програмні документи партії були скорек-товані. У друкованому теоретичному органі РУП — місячнику «Гасло» — зазначалося, що кінцева мета боротьби «полягає в ідеалі самостійної Української Республіки робочих мас з усуспільненням засобів продукції, націоналізацією землі і диктатурою пролетаріату...».
На початку 1903 року керівництво РУП офіційно відмовилося від своєї першої програми — «Самостійної України», — посилаючись на «брак соціалістичного світогляду» в обґрунтуванні ідеї державної незалежності України.
Київська вільна громада РУП запропонувала свій власний «Нарис програми Революційної української партії», автором якого був М. Порш. Цей документ з деякими змінами був затверджений як нова програма партії на другому з'їзді РУП у 1905 році. У ньому наголошувалося на необхідності повної автономії України у внутрішніх справах із забезпеченням рівноправності національностей, що її населяють. Крім того, зазначалося, що в інтересах класової боротьби пролетаріату України та інших частин Російської держави автономія України на цьому етапі важливіша за її самостійність, яка є «ідеалом», тобто справою далекого майбутнього.
Як цілком слушно зауважив американський історик Т. Гунчак, з появою нової програми закінчився перший період змагань Революційної української партії — період роздоріжжя й пошуку шляхів, і почався другий — період безпосередньої злуки з Українською соціал-демократичною робітничою партією.
Українська соціалістична партія
З аналогічних позицій боротьби за повну державну незалежність України виступало також керівництво Української соціалістичної партії (Б. Ярошевський, М. Меленевський та ін.), створеної майже одночасно з РУП. Улітку 1900 року УСП випустила «Нарис української партії соціалістичної», автори якого виходили з того, що, оскільки гніт в Україні «є трикратний — економічний, політичний та національний», то й «визволення мусить бути повне».
Кінцевою метою партії проголошувалася демократична Українська Республіка із суспільною власністю на засоби виробництва й «повною рівноправністю національною з полишенням нації кожній свободи увійти в склад республіки».
Діячі УСП не розраховували на мирну реалізацію своїх програмних вимог в умовах самодержавної Росії, тому покладали великі надії на «братерський союз» із соціалістичними партіями Польщі та Росії в боротьбі із самодержавством за самостійну Україну.
Наведені вище положення нарису спричинили критичну реакцію з боку найстарішої української соціал-демократичної організації — групи І. Стешенка та Лесі Українки. У 1901 році ця організація опублікувала у Львові «Оцінку «Нарису програми Української партії соціалістичної»».
Автори брошури, добре знаючи про великодержавно-шовіністичні погляди російських і польських соціал-демократів у національному питанні, висловлювали великий сумнів щодо можливості союзу з ними в боротьбі за створення незалежної Української держави після повалення самодержавства.
Українська народна партія
З позицій повної державної самостійності України виступала створена в 1901-1902 pp. під керівництвом М. Міхновського та О. Макаренка Українська народна партія (УНП). її головний програмний документ отримав назву «Десять заповідей». «... Поки ще не пізно, — зазначалося в програмній заяві УНП, — поки ще московські організації слабі і нечисленні, поки ще вони всю увагу покладають на здобуття своєї політичної волі з-під п'яти самодержавства, а польські організації вибираються з-під національного утиску, ми мусимо утворити свої організації для боротьби за свої права. Тільки національно-українська робітнича організація може врятувати Україну від недолі, що вже насунулася і страшить смертю. ... Усі сили, усю працю, усі жертви віддамо виключно за самостійну Україну».
У статті «Робітнича справа в програмі Української народної партії» (1902 рік) позицію політичної організації викладено так: «Українська народна партія хоче зорганізувати, приготувати частину українського народу, що стогне під неволею московською у Росії, до здійснення великого національного ідеалу: єдиної нероздільної самостійної демократичної України освічених робочих мас, до заснування тієї великої держави національної, в яку увійдуть усі частини українського народу».
Українська соціал-демократична робітнича партія
Ще в січні 1904 року Центральний комітет РУП видав заяву, у якій підтвердив, що партія остаточно перейшла на соціал-демократичні позиції. Одна частина рупівців, що намагалася перетворити партію на автономну організацію Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), створила Українську соціал-демократичну спілку, яка згодом приєдналася до меншовицького крила РСДРП.
У 1905 році основна частина РУП утворила Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), яка в політичній сфері обмежувалася лише гаслами автономії України.
Її очолили Д. Антонович, В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, які намагалися зберегти рівновагу між національними та соціалістичними пріоритетами, досить суперечливо поєднуючи націоналізм із марксизмом. Вони, зокрема, вважали, що партія має бути виключно національною, складатися виключно з українців.
Це, певна річ, аж ніяк не узгоджувалося з відомим марксистським гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!».
Як бачимо, напружена ідейна боротьба та пов'язані з нею хитання та розколи в РУП наочно засвідчили ціннісні орієнтири представників українського ліворадикального руху, що намагався поєднати в собі як націоналістичні, так і соціалістичні тенденції. Деякі його речники, скажімо, М. Міхновський, рішуче виступали за домінанту національних цінностей, не відмовляючись при цьому від соціалістичного ідеалу. їхні опоненти, такі, як М. Меленевський, навпаки віддавали перевагу соціал-демократичним гаслам, уважаючи розв'язання національного питання вторинним проти першорядних соціально-економічних проблем. Треті, а таких серед українських соціал-демократів була більшість, прагнули органічно поєднати національні й соціальні цінності. Це, без сумніву, було привабливим для багатьох, але саме такий підхід стримував розробку чіткої концепції та вибір конкретної стратегії політичної діяльності, яких так бракувало керівництву УСДРП під час революційних подій 1905-1907 pp.
Українська демократично-радикальна партія
Поряд з національними партіями соціалістичного спрямування в Україні поступово став розвиватися ліберально-демократичний рух. Проте, на відміну від радикалів, ліберали почали оформлятися в політичні організації дещо пізніше — практично напередодні Російської буржуазно-демократичної революції 1905-1907 pp.
Так, у середині 1904 року з ініціативи молодих членів українських громад була створена Українська демократична партія (УДП) на чолі з поміркованими громадівськими діячами О. Лотоцьким і Є. Чикаленком та Українська радикальна партія, яку очолили Б. Грінченко і С. Ефремов. Обидві партії, нечисленні складом, займали послідовні ліберально-демократичні позиції, обстоюючи ідею встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка надала б Україні автономію. Принципових програмних розходжень між ними не існувало, тому 1905року вони злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП), яка, як і її попередники, обстоювала лише ідею автономії України в складі Росії.

Промислове піднесення
Після скасування кріпосного права в 1861 році протягом наступних чотирьох пореформених десятиліть економічний розвиток Наддніпрянської України відбувався прискореними темпами. На цій території помітно збільшилася кількість промислових підприємств: якщо 1869 року тут налічувалося 3 712 фабрик і заводів, то в 1900 році — вже 5 301. На початку XX ст. Україна за своїм економічним потенціалом посідала друге місце в промисловому виробництві Російської імперії. Тут була сконцентрована п'ята частина російських промислових підприємств, які виробляли більш як 20% промислової продукції.
У більшості випадків з України в Росію експортували продукти й сировину, а ввозили в Україну вже готові російські вироби. Залізничний транспорт. Значний вплив на активний розвиток продуктивних сил підросійської України мав залізничний транспорт. Ураховуючи його величезне значення, протягом 1866-1879 pp. в Україні були прокладені понад 4,5 тис. верст залізничних колій. У підросійській Україні перша залізниця була збудована 1865 року. Вона з'єднала Одесу з Балтою. На кінець XIX ст. довжина залізниць 9 українських губерній становила 1/5 частину від загальної залізничної мережі Російської імперії.
Нові залізничні колії прокладалися таким чином, щоб насамперед задовольнити потреби колонізаторської політики царизму, яка повністю ігнорувала внутрішні інтереси України. Так, наприклад, Київ не мав залізничного сполучення з Одесою.
Завдяки розгалуженій залізничній мережі економіка України швидко інтегрувалася в економічну систему Російської імперії.
Водний транспорт. У нових умовах господарювання помітно посилилася й роль водного транспорту. Головною водною артерію України був Дніпро, найбільшим морським портом на півдні України стала Одеса. Це місто набуло величезного значення як один з провідних транзитних пунктів у зовнішній торгівлі Росії.
Капіталовкладення. Економічний розвиток південних і східних під російських українських губерній відбувався прискореними темпами. Помітний вплив на піднесення промисловості цих регіонів мав іноземний капітал, приплив якого особливо посилився з 80-х pp. XIX ст., коли великий потік бельгійських, англійських, французьких і американських капіталів ринув у гірничу промисловість. Тут почали створюватися спільні акціонерні товариства. Наприклад, у гірничій металургії України перед Першою світовою війною діяло 18 акціонерних товариств, у 12 з яких капітал повністю належав іноземцям, а в інших 6 був мішаним.
Значні капіталовкладення дали змогу в південних та східних регіонах України у найкоротші терміни розвинути промисловість: побудувати металургійні, хімічні й машинобудівні заводи, шахти й електростанції. Донецько-Криворізький басейн перетворився на головну вугільно-металургійну базу Російської імперії (у 1906 році Донбас давав 73% від усього видобутку кам'яного вугілля Росії).
Розвиток міст. З розвитком промисловості виникали нові міста та відбувалася активна пролетаризація старих (Харків, Катеринослав, Юзівка, Херсон, Маріуполь, Миколаїв, Луганськ, Нікополь, Кривий Ріг, Одеса). У промислові регіони України переїжджали сотні тисяч переселенців з центральних регіонів Росії, постійно поповнюючи лави робітників. На 1897 рік міське населення України становило вже близько 13% від його загальної кількості. Кількість малих міст (з населенням до 10 тис. осіб) скоротилася майже вдвічі, у них проживало тільки 11,8% міського населення. Водночас фактично подвоїлася кількість порівняно великих і середніх міст.
Важка промисловість. На початку XX ст. за рівнем концентрації виробництва й робітників на великих підприємствах Україна вийшла на одне з перших місць у світі. Особливо високою була концентрація виробництва у важкій промисловості.
У 1900 році низка шахт Донбасу мала річний видобуток понад 10 млн. пудів вугілля кожна. Вони давали 57,1% від загального добутку цього басейну. В Україні не було жодного металургійного заводу, який би виплавляв менш ніж 1 млн. пудів чавуну на рік. У цілому ж, у 1902 році на великих підприємствах України з кількістю робітників 500 і більше осіб працювало понад 44% від загальної кількості українських пролетарів.
Монополії. Провідну роль в економічному житті України стали відігравати монополії, які виникли ще наприкінці XIX ст. Скажімо, у Києві в 1887 році одним з перших виник синдикат цукрозаводчиків. Незабаром у південних індустріальних регіонах України були створені найпотужніші монополії — «Продамет», «Продвугілля», «Продвагон», «Продруда», «Продсудно», «Продрейки». Разом з ними розвивалися банки, серед яких особливо активно Азовсько-Донецький.
На тлі швидких темпів зростання важкої індустрії дещо повільніше, але прогресували легка, борошномельна, м'ясна, цукрова галузі промисловості. Найбагатшим українським цукрозаводчиком, банкіром і промисловцем у зазначений період став Михайло Терещенко. Не відставали від нього великі промисловці й фінансисти Симиренки, Юхненки, Харитоненки та Бродські.

Розвиток сільського господарства
На початку XX ст. сільське господарство України стало розвиватися капіталістичним шляхом. Поміщицькі й селянські господарства втягувалися в ринкові відносини. У них усе ширше застосовувалася вільнонаймана праця, новітня техніка й передова технологія. Південь України став виробляти значну кількість товарного хліба, насамперед пшениці та ячменю, які у великій кількості йшли на продаж. Проте капіталістичний розвиток села гальмували кріпосницькі залишки, передусім практика самодержавства та великого поміщицького землеволодіння. Наприклад, у 1905 році в Україні в руках 32,5 тис. дворян зосереджено 10,9 млн. десятин землі — у середньому 334 десятини на маєток. 97 найбільших поміщиків володіли майже 2 млн. десятин, тобто кожен з них мав не менше 20 тис. десятин землі. Найбагатшими були князі та графи Браницькі, Потоцікі, Бобринські.
Водночас 3 млн. селянських господарств України мали в середньому по 7 десятин на двір. 44% селянських господарств були бідними й мали не більше 5 десятин землі кожне. Селяни були зв'язані общиною та кругового порукою, придушені непосильними податками й викупними платежами, позбавлені політичних прав. Жорстоко гноблені царизмом і поміщиками, селяни розорялися. Тому соціальне напруження на селі на початку XX ст. з року в рік зростало, а аграрне питання залишалося найболючішим.