Козацько-селянські повстання 90-х років ХVІ ст. €

Збільшення чисельності козацтва в XVI ст. і його виступи проти феодального гніту непокоїли великих землевласників. А тому польський уряд, намагаючись розколоти козацтво і встановити над ним контроль, вирішив взяти на державну службу частину міських заможних козаків, які б захищали кордони Речі Посполитої й допомагали приборкувати дії бідних козаків.

У 1752 р. король Сигізмунд Август дозволив створення загону оплачуваних козаків на чолі з польським шляхтичем. І хоч цей загін незабаром розформували, його поява стала важливою подією: вперше польський уряд визнав козацтво як окрему соціальну групу, що анало­гічно іншим мала право на самоврядування.

Більш вдала спроба створення козацького реєстрового загону мала місце в 1578 р. за правління Стефана Баторія. Король встановив плату шести сотням козаків, які були записані в реєстр. За свою службу вони отримували гроші, обмундирування. До 1589 р. реєстрових козаків налі­чувалось 3 тисячі. Реєстрове військо зосереджувалось у великих містах України – Чигирині, Черкасах, Корсуні, Каневі, Білій Церкві та інших. Від­носно заможне реєстрове козацтво різко відрізнялося за майновим ста­ном від нереєстрових козаків. А тому стосунки між 3 тис. реєстрових і близь­ко 40 – 50 тис. нереєстрових козаків часто досягали значного напруження.

Польський уряд, який в мирний час закликав безжалісно винищу­вати "цю своєвольну голоту", охоче збільшував число реєстрових козаків, пропонуючи їм права, привілеї та оплату, коли потрібна була допомога козаків у війнах проти Московської держави чи Оттоманської Турції. Але з відновленням миру урядовці часто-густо зрікалися своїх обіцянок і знову виступали проти козаків. Загострення цих суперечностей неминуче призводило до соціального вибуху.

Наприкінці XVI – на початку XVII ст. українськими землями прокотилося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків: перша (1591 – 1596 рр.) була порівняно короткою у часі, друга (1625 – 1638 рр.) — тривалішою. Головною рушійною силою народних виступів було козацтво.

Основними причинами першої хвилі народного гніву були поси­лення кріпосницького та національного гніту ("артикули" польського короля Генріха Валуа та третій Литовський статут фіксували остаточне оформлення кріпосного права); енергійна експансія шляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані "угодниками" та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.

Одним із перших великих козацько-селянських повстань під керів­ництвом українського шляхтича і гетьмана реєстрових козаків Криштофа Косинського вибухнуло в 1591 р. Козаки, селяни на Волині, Брацлавщині та Київщині почали мститися панам за власні кривди. Перелякана шляхта зібрала військо, яке розгромило повстанців на річці П’ятці.

Не встигло вщухнути останнє відлуння одного, як вибухнуло інше повстання. Очолив його Северин Наливайко — син галицького шевця. У 1595 р. після вдалого походу на турків у Молдавії Наливайко на чолі 2,5 тис. війська повернувся на Брацлавщину, але незабаром вступив у конфлікт з місцевою знаттю.

Козаки знову повстали проти ненависної шляхти, їх підтримали селяни. Важливо відзначити, що допомогу Наливайкові надали запо­рожці. Вони діяли під проводом Г. Лободи на Київщині та Брацлавщині. Повстанці Наливайка пройшли через всю Галичину, Волинь та Білорусь, закликаючи селян до боротьби.

Весною 1596 р. повстанці під натиском поляків змушені були відійти на Схід, сподіваючись знайти захист у Московії. З поширенням голоду й хвороб та зростанням втрат серед повстанців виник розкіл. Лободу, який схилявся до переговорів з поляками, звинуватили в таємних відносинах з ворогом і стратили. Згодом прибічники Лободи, до яких належали пере­важно старшини та заможні козаки, видали Наливайка полякам, а по­встан­ців переконали скласти зброю. Скориставшись безладдям, поляки вдерлись до табору й вирізали більшість повстанців. Наливайка відвезли до Варшави і згодом стратили. Народного героя прославили поет-демо­крат К. Ф. Рилєєв в поемі "Сповідь Наливайка", Т. Г. Шевченко — "Тара­сова ніч" і "Гайдамаки", українським письменником І. Ле був написаний роман "Наливайко".

Після поразки повстань кінця XVI ст. декілька десятиліть не було великих народних виступів. Значною мірою це пояснюється тим, що Польща, вступивши на початку XVII ст. у період активної зовнішньо­по­літичної діяльності, постійно відчувала потребу у військовій силі козаків. Невдачі попередніх виступів та поява нових акцентів у політиці поль­ського уряду призвели до розколу козацтва і виникнення у його середо­вищі двох течій: радикальної, що складалася з незаможних козаків, вчорашніх селян та ремісників, які прагнули шляхом повстання добитися перерозподілу шляхетських земель та майна і цим покращити свій життєвий рівень, та поміркованої, до якої належали заможні козаки, схильні до компромісів й мирного легітимного (законного) розширення козацьких прав і вольностей шляхом договорів з польським урядом.

З 1596 до 1625 рр. домінувала поміркована течія, найяскравішими постатями якої були гетьмани Самійло Кішка (1600 – 1602 рр.) та Петро Конашевич-Сагайдачний (1616 – 1622 рр.). Цим козацьким ватажкам вдалося досягти значних успіхів: підняти престиж українського козацтва, посилити його вплив та розширити права; перетворити козацтво з тимча­со­вих напівпартизанських формувань на боєздатне регулярне військо; довести чисельність козацького війська до 40 тис.; трансформувати козацтво з чисто воєнного в активний воєнно-політичний чинник суспіль­ного життя, здатний вирішувати державні проблеми; шляхом вступу у 1620 р. всього Війська Запорозького до Київського братства утворити своєрідний союз козацтва, духовенства та міщанства.

Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний доклав багато зусиль для мирного розвитку стосунків з Польщею. Щоб зміцнити становище України та козаків, Сагайдачний проводив компромісну політику щодо Речі Посполитої.

У 1620 р. розпочалася війна між Туреччиною та Річчю Посполитою. Річ Посполита опинилася на межі втрати державної незалежності. Проти 300-тисячного турецького і 100-тисячного татарського війська Польща змогла виставити лише 37 тисяч власного війська і 40 тисяч козацького. "Директор" Хотинської війни королевич Владислав та його помічник коронний гетьман К. Ходкевич всі надії покладали на Сагайдачного.

Війна тривала п’ять тижнів. Військо Сагайдачного врятувало Поль­щу від політичної катастрофи. Козаки перемагали не кількістю, а вмінням і хоробрістю, великою мужністю і стійкістю в бою, розумінням стратегії і тактики тогочасної війни. Військові керівники Польщі та Яків Собеський (батько майбутнього польського короля Яна Собеського, автор трьох книг латинською мовою про Хотинську війну) — були у захваті від бойових дій українського козацтва.

Під Хотином був тяжко поранений Петро Сагайдачний. Останні п’ять місяців життя він присвятив внутрішнім справам України. І хоч король Сигізмунд III в своїй грамоті від 12 січня 1622 р. обіцяв дарувати запо­розьким козакам "...удесятеро більше від того, що ви забажаєте від нашої милості", П. Сагайдачний у своїх листах королю вимагав не дозволяти польським магнатам плюндрувати українську землю, не нав’язувати католицизм.

Помер видатний гетьман П. Конашевич-Сагайдачний 10 квітня 1622 року в Києві.

На початку 20-х років XVII ст. різко загострюються стосунки коза­цтва з польськими властями. Відігравши вирішальну роль у Хотинській війні, в якій Польща отримала перемогу, козацтво зазнало поразки. За умовами миру, укладеного 1621 р., йому заборонялося судноплавство по Дніпру та вихід у Чорне море. Крім того, польський уряд не виплатив зароблених козаками грошей та скоротив реєстр. Внаслідок цього склалася значна невідповідність між силою, авторитетом, впливом козацтва та його реальними правами ти привілеями.

Друга хвиля повстань в Україні (1625 – 1638 рр.), яку очолювали народні ватажки: М. Жмайло, Т. Федорович (Трясило), І. Сулима, П. Бут, Д. Гуня, Я. Остряниця та інші, — також закінчилася невдачею.

Отже, дві хвилі козацько-селянських повстань, що прокотилися укра­їнськими землями наприкінці XVI – на початку XVII ст., закінчилися поразками. Основними причинами невдач були: стихійність, неорганізо­ваність, недосконале озброєння повстанців, локальний характер дій, малочисельність лав повсталих, тертя між козацькою старшиною та рядовим козацтвом, неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацтва, нечіткість програмних установок, гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол лав повстанців тощо. Однак, незважаючи на поразки, козацько-селянські повстання відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авторитет козацтва, сприяли накопиченню досвіду боротьби, служили прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення народу, прискорювали формування національної самосвідомості.

Насамкінець необхідно підкреслити, що козацтво стало провідною суспільною силою в боротьбі за національне визволення.

Діяльність козаків впливала на всі сфери життя українського народу: вони боронили українські землі, освоювали південні степи, підтримували українську культуру і православну церкву, брали участь в антифеодальних виступах, зробили головний внесок у визволення Украї­ни з-під влади Речі Посполитої. Козаки створили Запорозьку Січ, яка стала важливим станом у формуванні української державності і витоком української держави.