Західно­українські землів 20—30-ті роки 11 страница

Перші згадки про козацтво датуються XIII ст., проте як нова соціальна верства суспільної ієрархії воно формуєть­ся водночас зі шляхтою протягом XV— XVI ст. Фактично майже до кінця XVI ст. термін «козацтво» фіксував не со­ціальний статус, а спосіб життя, рід занять. У 1572 р. ко­роль Сигізмунд II Август видав універсал про утворення найманого козацького формування. 300 козаків було прийнято на державну службу, записано у реєстр (список) і отримало правовий статус регулярного війська. І хоча ця дія мала на меті розкол козацтва, намагання використати частину його сил в інтересах польської держави, все ж во­на започаткувала два важливі суспільні процеси: а) утво­рення реєстрових збройних формувань; б) легітимізацію козацького стану — юридичне визнання прав, привілеїв та обов'язків козацтва як соціальної верстви.

Феномен козацтва: генезис, характерні ознаки та особливості

Утворений Сигізмундом II Августом загін незабаром був розформований. Лише 1578 р. уряд Речі Посполитої у зв'язку з поразкою в Лівонській війні та активізацією ни­зового козацтва був змушений повернутися до ідеї віднов­лення реєстрових формувань. Король Стефан Баторій впи­сав до реєстру 500 козаків, які за свою службу звільнялися від податків, одержували землю на правах рангового воло­діння, військово-адміністративну незалежність від місце­вої влади, судовий імунітет. Основними завданнями реєс­тровців були охорона кордонів та контроль за нереєстрови­ми козаками.

З часом кількість реєстрових козаків зростала: у 1590 р. їх налічувалося 1 тис. осіб, 1625 р. — 6 тис, а 1631 р. — вже 8 тис. Організаційно реєстрове (городове) козацтво 1625 р. мало шість полків — Білоцерківський, Канів­ський, Черкаський, Корсунський, Переяславський, Чиги­ринський. Серйозним ударом по реєстровцях і по всій ко­зацькій верстві була «Ординація війська Запорозького ре­єстрового» (1638), яка зменшила кількість реєстрового війська і обмежила привілеї та права козацтва.

На початку XVII ст. козацтво як соціальна верства не було однорідним: реєстрове (городове) козацтво — замож­ні, привілейовані козаки, які перебували на державній службі в Речі Посполитій; запорозьке (низове) козацтво — козаки, які проживали в пониззі Дніпра в межах військо­во-політичної організації Запорозька Січ; нереєстрове козацтво, яке виникло внаслідок самовільного «покоза-чення» і, не маючи офіційно визначеного статусу, вело ко­зацький спосіб життя у прикордонних районах. Проте, незважаючи на неоднорідність, козацтво вже мало свою соціальну нішу, власне місце в становій ієрархії Речі По­сполитої.

Отже, протягом XV—XVI ст. в суспільстві формується нова соціальна верства — козацтво, яка виникла як опози­ція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небез­підставно претендувала на роль політичного лідера і вла­ду. Ґрунтом для формування козацтва стали існування ве­ликого масиву вільних земель, накопичений у попередній період досвід їх освоєння, природне прагнення людей до самозбереження, самоствердження і самореалізації. Ката­лізаторами цього процесу були широкомасштабна колоні­зація нових земель, що розгорнулася в XV ст.; посилення соціально-економічних протиріч та релігійного і націо­нального гніту; зростання зовнішньої загрози з боку турків і татар.

5 Історія України

Виникнення українського козацтва

5.2. Запорозька Січ

Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з'явилася 1551 р. у польського історика Мартина Бєльського (1495— 1575). У своїй «Всесвітній хроніці» він повідомляв, що у першій половині XVI ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з тата­рами. Того часу дванадцять порогів (Кодацький, Сур-ський, Лоханський, Ненаситецький та ін.) перетинали Дніпро від берега до берега і тяглися вздовж течії майже на 100 км. Після цього ріка розливалася в широку заплаву — Великий Луг, де було багато проток та островів (понад 250). У різні часи Січ розташовувалася на різних островах — Малій Хортиці, Томаківці, Базавлуці та ін.

Складність питання про місцезнаходження і час ви­никнення першої Січі полягає в тому, що козаки стихійно прибували на Запорожжя і будували в різних місцях так звані «городці» та засіки, або ж «січі», з повалених дерев для захисту від ворожих нападів. Проте такі імпровізовані населені пункти були слабоукріпленими і тому під натис­ком ворога досить швидко припиняли своє існування, не лишаючи після себе згадки, зафіксованої в історичних джерелах. Заснування першої Запорозької Січі історики, як правило, пов'язують з ім'ям козацького ватажка Д. Ви-шневецького.

Вишневецький Дмитро (Байда) (1516—1563) — один із перших ві­домих в історії українського козацтва гетьманів, нащадок великого князя литовського Ольгерда. У1551 р. — черкаський і канівський староста, організатор відсічі татарським нападам. У1560 р. — на службі в московського царя Івана Грозного, у 1561 р. повертаєть­ся в Україну. У1563 р. здійснив військовий похід до Молдавії. Че­рез зраду одного з молдавських претендентів на владу козацьке військо зазнало поразки, а сам гетьман потрапив у полон, був від­правлений до Стамбула і там страчений.

Під його керівництвом протягом 1552—1556 рр. на о. Мала Хортиця було побудовано фортецю, мури якої не тільки гарантували безпеку, а й надалі стали своєрідною базою для здійснення походів на Крим, осередком згурту­вання запорозького козацтва.

З часом на Запорожжі сформувалася нова українська (козацька) державність, яку називають праобразом справ­жньої держави. Головними ознаками держави є існування особливої системи органів та установ, що виконують функ­ції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку

Запорозька Січ

поширюється юрисдикція держави. Січі були притаманні усі ці ознаки. Специфічні історичні умови та обставини життя запорожців помітно вплинули на процес самоорга­нізації козацтва, зумовивши неповторний імідж козацької державності. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була січова рада. її рішення вважали обов'язковими для виконання. Як правило, рада розгляда­ла найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої полі­тики, проводила поділ земель та угідь, судила злочинців, що вчиняли найтяжчі злочини, та ін. Важливою функцією ради було обрання уряду Січі — військової старшини, а та­кож органів місцевої влади — паланкової або полкової стар­шини. У різні часи чисельність козацької старшини була не однаковою й інколи становила понад 150 осіб. До цієї групи козацтва входили: військова старшина — кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани; військові служителі: хорунжий, бунчуж­ний, довбиш, канцеляристи таін.; похідні та паланкові на­чальники — полковник, писар, осавул та ін. Старшина зо­середжувала у своїх руках адміністративну владу та судо­чинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ на міжнародній арені.

Крім власних органів державного управління, в Січі функціонувало також власне козацьке право, яке було не писаним законом, а «стародавнім звичаєм, словесним пра­вом і здоровим глуздом». Це пояснюється відсутністю тра­диції, оскільки козаки мали того часу порівняно коротку історію; перманентною воєнною конфронтацією, яка не да­вала змоги зосередитися на внутрішньому житті; побою­ванням запорозьких козаків, що писані закони змінять та обмежать їхні свободи. Козацьке право фіксувало ті відно­сини, що сформувались у Січі: утверджувало військово-адміністративну організацію (38 військових куренів і 5— 8 територіальних паланок), зумовлювало правила військо­вих дій, діяльність адміністративних та судових органів, порядок землекористування, укладання договорів, визна­чало види злочинів та покарань. Запорожжя мало і свою територію, яка називалася «землями Війська Запорозько­го». Розташовуючись на території Дніпропетровської, За­порізької, частково Херсонської, Кіровоградської, До­нецької, Луганської та Харківської областей, Запорозька Січ у XVIII ст. за розмірами площі наближалася до острів­ної Англії. Територія Запорожжя постійно змінювалася, кордони переносилися. Проте це не могло стати на заваді визнання козацької державності, оскільки у багатьох ко-

Виникнення українського козацтва

чових народів кордони були постійно рухомими, а існуван­ня державності все ж таки визнавалося.

Отже, йдеться про своєрідну оригінальну форму дер­жавності, суть якої фахівці вбачають у самоврядній струк­турі народної самооборони і господарській формі самови-живання за вакууму державної влади та постійної воєнної небезпеки. М. Костомаров назвав Січ «християнською ко­зацькою республікою», і це визначення стало класичним, адже Війську Запорозькому Низовому справді були прита­манні певні ознаки демократичної республіки. Тут не існу­вало ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва; пану­вала формальна рівність між усіма козаками (права корис­тування землею та іншими угіддями, брати участь у радах та ін.). У Січі панівною була виборна система органів управління, контроль за діяльністю яких здійснювала ко­зацька рада. Для козацтва не існувало жодного авторите­ту: всіх своїх ватажків та отаманів вони сприймали винят­ково через призму усталених звичаїв та традицій. Невідпо­відність лідера козацьким нормам могла стати причиною не тільки усунення з посади, а навіть смертної кари. Сам обряд обрання старшини свідчив про глибоко укорінений демократизм козацької громади. Так, за звичаєм обраний кошовий отаман мусив двічі відмовлятися від булави і ли­ше на третій — погодитися. Аби він не забував свого місця, не зневажав рядових козаків та пам'ятав, звідки він ви­йшов, старі січовики посипали його голову піском або ма­зали багнюкою. А кошовий мав дякувати за ласку та довір'я і вклонятися на чотири сторони. Водночас, присяг­нувши отаману, козаки в усьому підкорялися йому і ша­нобливо до нього ставилися.

Свого часу відомий дослідник американської демокра­тії Алексіс де Токвіль влучно підмітив, що американська цивілізація виросла на двох великих протилежних заса­дах, які органічно з'єдналися в одне ціле, — духу свободи та духу релігії. Це ж стосується й козацтва. Взаємовплив волелюбних і національно-релігійних засад лежить не тільки в основі світобачення козаків, а є своєрідним ідео­логічним фундаментом усієї будови козацької держави. Глибока релігійність, ревний захист православної віри — характерні ознаки духовного життя Запорожжя. Достат­ньо сказати, що вступ до запорозького товариства починав­ся з питання: «У Бога віруєш?» Саме православ'я, очевид­но, значною мірою вплинуло на формування романтичної моделі лицарства, яким стало запорозьке козацтво. Адже в православній системі цінностей глибока духовність про-

Запорозька Січ

тиставляється корисливому індивідуалізму, матеріальні інтереси відсуваються на другий план.

Про прихильне ставлення козаків до релігії свідчить іс­нування в межах вольностеи Війська Запорозького Низо­вого понад 60 церков. Козаки постійно відвідували бого­служіння та різні молебні. Характерно, що при читанні Євангелія усі козаки випростовувалися і до половини ви­тягали шаблі з піхов на знак готовності захищати зброєю слово Боже від ворога. Кожен козак, умираючи, відпису­вав на церкву ікону, медаль, зливок золота, срібла тощо. У 1755 р. запорозький кіш придбав срібне панікадило вагою 5 пудів і вартістю 3 тис. крб., що за тих часів було вели­чезною сумою (все жалування війська тоді становило 4660 крб.). Особливо прихильність козаків до православ'я виявилася у боротьбі проти окатоличення та унійного ру­ху. В умовах постійного стресового стану, ризику власним життям релігія та церква були для козацтва пристанищем спокою, де можна було врівноважити й заспокоїти вирую­че козацьке життя, а також підготуватися до самозречен­ня та подвигу, що становили суть запорозького способу існування. Саме тому можна констатувати, що між право­слав'ям і козацтвом існував глибинний зв'язок, козацький устрій мав демократичний характер, і тому Запорозьку Січ цілком обґрунтовано можна назвати «християнською ко­зацькою республікою».

Козацька форма державності мала свої особливості. По-перше, вона виникла не на етнічній, а на морально-пси­хологічній основі. Людей об'єднала не сила державної вла­ди, а духовна спорідненість. По-друге, Запорозька Січ була деформованим варіантом державності: інтенсивний розви­ток військової сфери — могутнє військо та озброєння і при­мітивний економічний сектор (відсутність власної фінан­сової системи, грошей, міст, розвинутої інфраструктури).

Отже, Запорозька Січ, маючи головні ознаки держав­ності, все ж була лише своєрідною перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною. Внутрішні недоліки (домінування під тиском обставин воєнної та невиконання господарської, демогра­фічної, культурної та інших державотворчих функцій) пе­рехідної моделі та несприятливі зовнішні впливи так і не дали змоги цьому зародку, ескізу української державності перерости в нову якість, але свій помітний яскравий слід у процесі українського державотворення козацька держава, безумовно, залишила.

Виникнення українського козацтва

5.3. Козацько-селянські повстання наприкінці XVI — на початку XVII ст.

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. українськими землями прокотилося дві хвилі активного протесту народ­них мас проти існуючих порядків: перша (1591 —1596) була порівняно короткою у часі, друга (1625—1638) — тривалішою. Головною рушійною силою народних висту­пів було козацтво.

Основними причинами першої хвилі народного гніву були посилення кріпосницького та національного гніту (нагадаймо, що «артикули» польського короля Генріха Ва-луа (1573) та третій Литовський статут (1588) фіксували остаточне оформлення кріпосного права); енергійна екс­пансія шляхти на відносно вільні українські землі, колоні­зовані уходниками та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.

Повстання К. Косинського (1591—1593) — перший ве­ликий селянсько-козацький виступ. Приводом до нього стало захоплення білоцерківським старостою К. Острозь­ким козацьких земель. Даючи відсіч зухвалому шляхтиче­ві, загін реєстрових козаків на чолі з К. Косинським у грудні 1591 р. захопив замок і м. Білу Церкву. Цей виступ, підтриманий міщанами та селянами, незабаром переріс у масштабний повстанський рух, який протягом 1592—

1593 рр. охопив Київське, Волинське, Брацлавське і час­
тково Подільське воєводства. Успіхи повстанців налякали
офіційну владу. Київський воєвода Костянтин Острозь­
кий, зібравши численне шляхетське військо та загін ні­
мецьких найманців, у серпні 1593 р. завдав поразки ко­
зацькому війську у вирішальній битві під П'яткою на Жи­
томирщині. К. Косинський з частиною козаків змушений
був відійти на Запорожжя.

Зібравши двохтисячне військо, повстанці в травні 1593 р. розпочали новий наступ. Під час облоги Черкас загинув К. Косинський (за однією версією під час бою, за іншою — підступно вбитий слугами князя Вишневецького в ході пе­реговорів). Залишившись без лідера, повстанці зазнали по­разки.

Після першого великого спалаху народної активності

1594 р. розпочинається козацько-селянське повстання під
проводом С. Наливайка.

Козацько-селянські повстання наприкінці XVI — на початку XVII ст.

Наливайко Семерій (Северин) (?—1597) — козацький ватажок, провідник козацького повстання 1595—1596 рр. Родом з Гали­чини. Змолоду козакував на Запорожжі, потім вступив на службу до князя К. Острозького. В 1594 — першій половині 1595 р. бере участь в антитурецьких походах. Після повернення з Угорщини бе­ре під козацький контроль більшу частину Волині, що стало почат­ком великого повстання. Після капітуляції повстанців на р. Соло-ниці Наливайко разом з іншими козацькими старшинами потра­пив у полон, був відвезений до Варшави і страчений.

Як сотник надвірних козаків князя Острозького, він був змушений брати участь у придушенні повстання 1591 —1593, проте після битви під П'яткою в долі Нали­вайка відбувається крутий злам — він залишає службу і організовує на Брацлавщині загін нереєстрових козаків. Здійснивши вдалий похід проти татар, Семерій та його прибічники захопили зброю та 4 тис. коней. Відчувши власну силу і намагаючись її збільшити, козацький вата­жок посилає на Січ своїх посланців з метою прихилити на свій бік січовиків для виступу проти поляків.

Частина старшини не побажала приєднуватися до дій людини, яка брала участь у розгромі К. Косинського під П'яткою, а решта, обравши наказним гетьманом Г. Лободу, вирушила на допомогу наливайківцям. У жовтні 1594 р. спалахує антишляхетське повстання на чолі з Наливай­ком. Уже навесні 1595 р. на території України вели бороть­бу декілька десятків повстанських загонів, у лавах яких було понад 12 тис. осіб. Наприкінці 1595 — на початку 1596 р. селянсько-козацькі виступи охопили Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля та білоруське Полісся. Та­ке успішне розгортання повстання значною мірою було зу­мовлене тим, що основні збройні формування Польщі на чолі з коронним гетьманом С. Жолкевським у цей час пе­ребували в Молдові, де вони намагалися посадити на мол­давський трон польського ставленика.

Коли повстанці, очолювані Наливайком, стали для шляхетської Польщі серйозною загрозою, урядом було прийнято рішення кинути проти селянсько-козацького ко­ронне військо С. Жолкевського. Розуміючи, що протидія­ти численному, вишколеному та озброєному польському війську він не зможе, Наливайко з невеликим загоном (по­над 1500 чоловік) відступив на Волинь, а звідти через уманські ліси до Білої Церкви. Саме в цьому місті було об'єднано сили трьох козацьких ватажків — С. Наливай­ка, М. Шаули, Г. Лободи. Об'єднане козацько-селянське військо налічувало 5—6 тис. осіб, що дало змогу розгроми­ти передові загони шляхетських військ на чолі з Ружин-

Виникнення українського козацтва

™*ч

ським, але перед основними силами Жолкевського вони змушені були відступити.

Одна з вирішальних битв, у ході якої обидві сторони зазнали значних втрат, але жодна не отримала перемоги, відбулася в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля. Після цієї баталії Жолкевський відійшов до Білої Церкви і чекав підходу резервів, а козацьке військо — у Переяслав, де і відбулася рада, яка обрала гетьманом замість Наливайка Лободу. Частина повстанців мала на меті перейти кордон й утекти в Росію і тому забрала з собою жінок, дітей і майно, що помітно знизило мобільність козацького війська. Отри­мавши підкріплення, Жолкевський відрізав повстанцям дорогу до російського кордону.

В урочищі Солониця, неподалік від Лубен, козацьке військо потрапило в оточення і зазнало поразки. Полоне­ного Наливайка та шістьох соратників було відправлено до Варшави, де у в'язниці його протримали більше року і у квітні 1597 р. відрубали голову, а потім четвертували тіло.

Після поразки повстань кінця XVI ст. протягом трид­цяти років не було великих народних виступів. Значною мірою це пояснюється тим, що Польща, вступивши на по­чатку XVII ст. у період активної зовнішньополітичної ді­яльності, постійно відчувала потребу у військовій силі ко­заків і тому мусила змінити гнів на милість, а репресії на привілеї. Невдачі попередніх виступів та поява нових ак­центів у політиці польського уряду призвели до розколу козацтва і виникнення в його середовищі двох течій: ра­дикальної, що об'єднувала незаможних козаків, вчораш­ніх селян та ремісників, які прагнули шляхом повстання домогтися перерозподілу шляхетських земель та майна і цим покращити свій життєвий рівень, та поміркованої, до якої належали заможні козаки, схильні до компромісів і мирного легітимного (законного) розширення козацьких прав та вольностей шляхом договорів з польським урядом.

З 1596 до 1625 р. домінувала поміркована течія, найяс­кравішими постатями якої були гетьмани Самійло Кішка (1600—1602) та Петро Конашевич-Сагайдачний (1616— 1622).

Кішка Самійло (?—1602) — козацький гетьман, походив з україн­ської шляхти. Учасник морських походів запорожців на турецькі фортеці. Під час одного з них потрапив у полон, де пробув 25 років. У 1599 р. організовує повстання невільників на турецькій галері поблизу Гезлева і повертається в Україну. Наступного року козаки під проводом Самійла Кішки у складі польсько-шляхетського вій­ська здійснюють успішну експедицію до Волощини на підтримку господаря Ієремії Могили. Загинув під час походу в Лівонію.

Козацько-селянські повстання наприкінці XVI — на початку XVII ст. 137

Сагайдачний (Конашевич-Сагайдачний) Петро Кононович (?— 1622) — політичний діяч, гетьман реєстрового козацтва. Наро­дився у с. Кульчицях поблизу Самбора в шляхетській родині. Нав­чався в Острозькій школі, згодом пішов на Запорожжя. Невдовзі висунувся на чільне місце серед козацької старшини. Очолив кіль­ка вдалих походів на Оттоманську Порту і Кримське ханство. З йо­го ім'ям пов'язане взяття Варни (1606) і Кафи (1616). У1618 р. взяв участь у поході військ польського королевича Владислава на Москву. Майже одночасно (1620) послав до царя спеціальне по­сольство з проханням прийняти українських козаків на російську службу. У гетьманській діяльності керувався прагматизмом, тве­резим розрахунком, твердістю і водночас схильністю до компромі­сів. Відомий як меценат і палкий прихильник братського руху. У 1621 р. очолив козацьке військо у битві під Хотином. Тоді ж дістав тяжке поранення, яке прискорило його смерть. Похований у Брат­ському монастирі в Києві.

Цим козацьким ватажкам вдалося досягти значних успіхів: підняти престиж українського козацтва, посили­ти його вплив та розширити права; перетворити козацтво з тимчасових напівпартизанських формувань на боєздат­не регулярне військо; довести чисельність козацького вій­ська до 40 тис; трансформувати козацтво із суто воєнного в активний воєнно-політичний чинник суспільного жит­тя, здатний розв'язувати державні проблеми; шляхом вступу всього Війська Запорозького до Київського братс­тва утворити своєрідний союз козацтва, духовенства та мі­щанства.

На початку 20-х років XVII ст. загострюються стосунки козацтва з польськими властями. Відігравши вирішальну роль у Хотинській війні, в якій Польща отримала перемо­гу, козацтво зазнало поразки. За умовами миру, укладено­го 1621 р., йому заборонялося судноплавство по Дніпру та вихід у Чорне море. Крім того, польський уряд не випла­тив зароблених козаками грошей та скоротив реєстр. Утво­рилася значна невідповідність між силою, авторитетом, впливом козацтва та його реальними правами й привілея­ми. У відповідь на утиски з боку Польщі козацтво, демонс­труючи свою незалежність, активізувало втручання в ту­рецько-татарські справи. Коли королівський посол, який прибув на Запорожжя, почав дорікати козакам, що вони порушують мирну угоду з Туреччиною, вони заявили: «Мир укладав король, а не ми!» Частина учасників Хотин­ської війни, яка змушена була повернутися в шляхетські маєтки, відмовилася від виконання феодальних повиннос-тей. Особливого розмаху ці процеси набули на Київщині, де чимало місцевих жителів «покозачилися», тобто само­вільно проголосили свою належність до козацького стану.

ПИ

Виникнення українського козацтва

Намагаючись взяти під контроль перебіг подій, поль­ська офіційна влада для придушення козацько-селянсько­го руху відправила на Київщину 1625 р. 30-тисячне вій­сько С. Конецпольського. Проти шляхти виступили об'єд­нані сили місцевих повстанців та запорожців (майже 20 тис. війська) на чолі з гетьманом М. Жмайлом. Найбіль­ша битва між протидіючими сторонами відбулася в урочи­щі Ведмежі Лози поблизу Курукового озера, але, зазнавши значних втрат, жодна з них не отримала перемоги. Такий розвиток подій призвів до посилення поміркованої течії в козацькому середовищі: спочатку від керівництва було усунуто М. Жмайла і гетьманську булаву передано пред­ставнику козацької верхівки М. Дорошенку, а потім укла­дено компромісну мирну угоду. Згідно з Куруківською угодою всі повстанці були амністовані, козацький реєстр зростав від 3 до 6 тис, а щорічна плата реєстровцям збіль­шувалася до 60 тис. злотих. Водночас козакам забороняло­ся втручатися у релігійні справи в українських землях, здійснювати морські походи та мати відносини з іноземни­ми державами.

Куруківська угода була компромісом між офіційною польською владою та верхівкою козацтва, але вона зовсім не задовольняла інтересів більшості повсталих, які муси­ли повертатися у кріпацтво. Саме тому вона прискорила остаточний поділ козацтва на дві групи: заможне реєстро­ве козацтво, яке дотримувалося поміркованої лінії та йшло на компроміси з урядом, і нереєстрове, яке організа­ційно оформилося на Січі 1628 р. та, як правило, займало радикальну позицію.

Після закінчення війни зі Швецією польський уряд 1629 р. значну частину своїх військ розквартирував в Ук­раїні, що зумовило новий вибух народного гніву. Основни­ми причинами повстання стали грабунки та розбої поль­ських жовнірів; зростання релігійних утисків; поглиблен­ня протиріч між нереєстровими та реєстровими козаками, які мусили захищати інтереси гнобителів. Початком пов­стання стала відмова запорожців коритися гетьману реєс­тровців Григорію Чорному. У березні 1630 р. козаки, об­равши ватажком Тараса Федоровича (Трясила), вирушили з Січі «на волость». Повстання швидко охопило Полтав­щину та значну частину Лівобережжя. Стративши Г. Чор­ного, оволодівши Каневом та іншими населеними пункта­ми, козаки підійшли до Переяслава. Проти повстанців знову було кинуто коронного гетьмана Конецпольського. Майже три тижні тривали кровопролитні бої між ворогую-

Козацько-селянські повстання наприкінці XVI — на початку XVII ст.

чими сторонами. Центральною подією протистояння була «Тарасова ніч», коли невеликий загін повстанців знищив Золоту роту — добірне шляхетське формування, що охоро­няло штаб Конецпольського.

Зазнавши значних втрат, коронний гетьман змушений був піти на переговори. Як і під час попереднього повстан­ня, козацько-старшинська верхівка усунула ватажка від керівництва (Тарас Федорович мусив з частиною прибіч­ників повернутися на Запорожжя) й уклала компромісну угоду, суть якої полягала в збереженні основних вимог Ку-руківської угоди та в збільшенні реєстру до 8 тис. осіб.

У 1635 р. поляки завершили будівництво Кодацької фортеці на Дніпрі, яка блокувала рух втікачів на Запорож­жя та рейди запорожців у верхів'я Дніпра. Того ж року гетьман Іван Сулима на чолі загону січовиків знищив ко-дацький гарнізон та зруйнував фортечні мури, але ця по­дія не переросла в нове повстання, оскільки козацького ва­тажка було підступно схоплено реєстровцями і видано польським властям.

Новим масштабним виступом народних мас стало се­лянсько-козацьке повстання 1637—1638 рр., яке очолили П. Бут (Павлюк), Д. Гуня, Я. Остряниця. На початковому його етапі лідером став гетьман нереєстрового козацтва П. Бут, який зібрав під свої знамена майже 10 тис. осіб. Виступаючи під гаслами боротьби з «ляхами», захисту православної віри, знищення зрадників — старшин-реєс-тровців, повстання поширило свій вплив на все Подні­пров'я, особливо на Лівобережжя. Наприкінці 1637 р. під Кумейками поблизу Черкас відбулася вирішальна битва. Козацьке військо, втративши більше п'ятої частини свого складу, зазнало поразки, а невдовзі біля Боровиці після невдалого бою Потоцькому було видано Павлюка та інших ватажків. Проте навіть такий розвиток подій не зупинив повстанців — вже навесні 1638 р. козаки знову активізу­ють свою боротьбу. Спочатку повстання очолює Я. Остря­ниця, потім — Д. Гуня. Та сили були нерівними, особливо коли на допомогу коронному війську прийшли жовніри Я. Вишневецького. Після поразки в бою під с. Жовнин (Черкаська область) повстанці змушені були капітулюва­ти. На козацьких радах у Києві (вересень) та Масловому Ставі в Канівському повіті (грудень) реєстровці під тиском польського уряду визнали ухвалену сеймом «Ординацію Війська Запорозького реєстрового», за якою скасовувало­ся козацьке самоврядування, число реєстрових козаків об-

Виникнення українського козацтва

межувалося до 6 тис. Козаки мали право селитися в трьох староствах — Черкаському, Чигиринському та Корсун-ському. Замість обраного гетьмана уряд направляв свого комісара. Нереєстрові козаки переходили до стану поспо­литих.

Отже, дві хвилі козацько-селянських повстань, що прокотилися українськими землями наприкінці XVI — на початку XVII ст., закінчилися поразками. Основними при­чинами невдач були стихійність, неорганізованість, недос­конале озброєння повстанців, локальний характер дій, малочисельність лав повсталих, тертя між козацькою старшиною та рядовим козацтвом, неузгодженість дій ре­єстрового та нереєстрового козацтва, нечіткість програм­них установок, гнучка політика польського уряду, спря­мована на розкол лав повстанців, тощо. Однак, незважаю­чи на поразки, селянсько-козацькі повстання відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки суттє­во гальмували процеси ополячення та окатоличення, змен­шували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авторитет козацтва, сприяли накопиченню досвіду бороть­би, служили прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення народу, прискорювали формування національ­ної самосвідомості.