Тема 1.3. Розвиток української соціально-політичної думки

1. Політичні ідеї доби Київської Русі.

2. Осмислення відносин церковної та світської влади у працях П.Могили.

3.Особливості української соціально-політичної думки ХVІ- ХVІІІ ст.

4. Соціально – політичні ідеї у творах В. Винниченка, М. Грушевського,

В. Липинського та ін.

Ключові поняття:єдність Руських земель, церковна влада, світська влада, Конституція П.Орлика,Кирило-Мефодіївське товариство, національно-визвольна ідеологія.

Розвиток української політичної думки пройшов складний багатовіковий шлях злетів і занепаду. У VII-VIII ст. у середньому Подніпров’ї склався племінний союз полян, який став основою держави під назвою “Русь” з центром у Києві. Її розбудова супроводжувалася появою нової ідеології. Важливою подією стало прийняття у 988 р. князем Володимиром християнства, яке з того часу було визнане державною релігією, яка санкціонувала розвиток феодальних відносин, сприяла піднесенню влади київського князя, поширенню писемності, появі оригінальних творів, у тому числі й політичного характеру.

“Слово про закон і благодать” першого київського митрополита слов’янського походження отця Іларіона (1051-?) – одна з найбільш ранніх пам’яток давньоруської літератури, де політичним проблемам приділялася значна увага. Автор намагався довести необґрунтованість претензій Візантії не керівництво руською церквою, рішуче наполягав на тому, що князь Володимир хрестив Русь не за вказівкою Візантії, а за своєю власною ініціативою. У такий способі Іларіон прагнув піднести авторитет і незалежність руської церкви.

Політичні ідеї правителів Київської Русі залишили помітний слід у тогочасних літописах, Останні відображали точку зору панівного класу, хоча й містили елементи народної творчості, відбиваючи певною мірою настрій низів. У Лаврентіївському та Іпатіївському списках до наших часів дійшла “Повість временних літ”, написана у 1113-1116 рр. монахами Нестором та Сильвестром. Літопис розповідає про те, що рід київських князів сягає варязького князя Рюрика, нібито запрошеного слов’янами з метою наведення порядку в їх землі. Рюрик оголошувався батьком київського князя Ігоря. Політичне значення цієї легенди полягало в тому, щоб, з одного боку – проголосити родоначальником князівського роду іноземця і відтак припинити суперечки про те, який з місцевих родів був найстарішим і хто мав більше прав на київський престол; а з іншого – усвідомлення того, що саме запрошений слов’янами Рюрик встановив порядок, підвищувало авторитет його нащадків – київських князів.

Однією з центральних ідей літопису є ідея єдності руських земель. Документ ідеалізує державний устрій, встановлений Ярославом Мудрим, коли всі князі називаються братами, яким ставиться у обов’язок підкорятися великому князю в Києві. “Повість”, надаючи характеристики князям, засуджує як їхні усобиці, так і народну непокору, повстання.

Сповнене роздумів про державу “Повчання Володимира Мономаха”, де він виступає противником княжих непорозумінь і воєн.

Політична ідеологія Київської держави дістала відображення в “Руській правді”. Поява цього документу свідчила про посилення залежності простого люду від феодалів, зміцнення княжої влади. Це Кодекс законів Київської Русі, що формувався протягом ХІ-ХІІІ ст.

Доби феодальної роздробленості сягає видатний художній і політичний твір “Слово о полку Ігоревім”. Його автор – прихильник сильної княжої влади, засуджує Галицьких та Володимиро-Суздальських князів за те, що вони свою політичну діяльність не погоджують з Київським князем. У той же час розуміючи, що повне підпорядкування окремих князів владі Києва стало неможливим, автор намагався пробути в них почуття гордості за Русь, закликаючи їх організувати спільну відсіч кочівникам.

Важливе місце в історії української політичної думки посідає “Моління Данила Заточника”, центральною темою якого є обґрунтування єдиновладдя князя. Автор досліджує причини могутності окремих князівств, закликає приймати більш виважені рішення, проводити зважену політику, засуджуючи безглуздя феодальних міжусобиць, Він був прихильником середнього достатку, адже на його думку. Надмірне багатство породжує зарозумілість, а бідність – злочинність, стверджував він. Виступаючи проти засилля бояр у Княжий Раді, він запропонував князю вибирати радників не за знатністю, а за освітою і розумом.

У ХІV-ХVІ ст. розвиток політичних подій відбувається у несприятливому для Русі напрямку. Після монголо-татарської навали вона припинила існування як самостійна держава, а її землі опинилися в складі Литви, Польщі та Московії. Суспільно-економічний розвиток характеризувався подальшим зміцненням феодальних відносин, опозиція до яких виявлялася, як у вигляді збройних повстань під релігійними гаслами, так і у формі вчень, які суперечили офіційній ідеології, тобто відвертих єресей.

Відображуючи тією чи іншою мірою інтереси народу, єретичні течії були, по суті, носіями передових для свого часу ідей гуманізму та Реформації. У 50-70-ті рр. ХVІ ст. в Україні відома діяльність єретиків Косого, Артемія, Вассіана, Ігнатія та ін. Так, Феодосій Косий обстоював соціальну і національну рівність, заперечував світську та церковну владу, необхідність існування храмів і монастирів.

Епоха ідейної боротьби з католицизмом висунула плеяду письменників-полемістів, які у своїй творчості порушували проблеми національної та релігійної незалежності України. До них належали Стефан Зизаній, Герасим Смотрицький, Іван Вишенський, Іов Борецький та ін. Вони були тією своєрідною опозицією феодальним колам, які прихильно ставилися до Унії. Соціально-економічні процеси ХV-ХVІ ст. зумовили подальший розвиток культури, політичної думки, зокрема, поширення ідей гуманізму.

Найвидатніші гуманісти тієї доби: Ю.Дрогобич, С.Оріховський, П.Русин та інші. Їх діяльність сприяла розвитку самосвідомості українського народу. Українські мислителі-гуманісти з позицій природного права та суспільного договору розглядали питання держави, релігії, власності, людського суспільства.

Певний вплив на суспільно-політичне та ідейне життя України мала Брестська унія (1596 р.), яка з'єднала католицьку та православну церкви. Ця подія була сприйнята в Україні неоднозначно, вона мала своїх прихильників і відвертих ворогів.

Піднесення народно-визвольного руху в Україні наприкінці XVI ст. активізувало політичне і духовне життя суспільства. Загострилась боротьба і у сфері ідеології. Саме в цей період відроджується і розвивається полемічна література, яка розкривала сутність польсько-католицької експансії, закликала до боротьби з нею. Саме тоді з'явилась плеяда блискучих письменників-полемістів: Г.Смотрицький, В.Суражський, І.Вишенський та інші.

Іван Вишенський - видатний полеміст к. ХVІ - поч. ХVІІ ст. був одним з рішучих противників Унії. Він виступав не тільки проти національного і релігійного гноблення українського народу в Речі Посполитій, а й проти соціального поневолення селян з боку місцевих феодалів. Ідеальним суспільством майбутнього Вишенський уявляв “царство божіє”, де всі люди рівні, в тому числі щодо власності. Засобом досягнення ідеального суспільства, на його думку, є не насильство, а самовдосконалення людей.

Новий етап української політичної думки пов’язаний з діяльністю засновника Києво-Могилянської академії Петра Могили (1597-1647) – політичного, церковного, культурного діяча. В політичних питаннях він орієнтувався на угоду з Польщею, однак, виступав проти унії з католицькою церквою. Прагнучи піднести самосвідомість співвітчизників, Могила звертався до давньоруської історії, звеличував героїв-князів і місцевих святих, особливо князя Володимира, підносив значення Десятинної церкви, Софіївського собору.

Він та його прихильники поставили перед собою завдання піднести роль православної церкви в житті суспільства, домогтися її рівноправ'я з католицькою.

Увагу П.Могили привернуло осмислення відносин церковної та світської влади, першу він ставить вище другої. Що стосується фігури володаря, він повинен бути сильним проти ворогів держави і гуманним у відношенні до підданих, суворо дотримуватися законів. Створивши образ ідеального православного володаря, П.Могила роздумує про майбутню українську державу. Проте ці роздуми не набули достатньої чіткості і завершеності.

Важливе значення для характеристики політичної думки др. пол. ХVІІ ст. має “Синопсис” – перший короткий нарис історії України. Його авторство точно не встановлено. Характерною ознакою твору є публіцистичний характер. Автор “Синопсису” – відданий прихильник міцної центральної політичної влади, вельми схвально ставився до князів, які боролися за об’єднання земель у сильну могутню державу.

Новий період української історії, доба державотворення, розпочався з народного повстання 1648 р. У тривалій політичній боротьбі витворився цінний державницький матеріал, що тільки чекав на творця, який ужив би його для завершення будівництва. Ним став Богдан Хмельницький, який у сер. XVII ст. очолив національно-визвольну боротьбу українського народу.

Хмельницький підкреслював, що польський король зобов'язався раніше захищати гетьмана і козацтво від утисків, давати вільний розвиток православній вірі, однак порушив свою клятву. І тим самим звільнив українців від своєї присяги і підданства. Український народ вступив у боротьбу «за своє благочестя», за свої колишні «права і вільності», за Вітчизну.

Однак, спроба відновити «права» і «вільності» українців, існування самостійної України в рамках польської держави не вдалася. Тому в 1654 році був підписаний військовий договір з Росією на Переяславській Раді. Проте, надія на те, що цар дасть своїм поданим права і Україна буде вільною не виправдалась.

Свідоцтвом великої любові українського народу до волі була Конституція Пилипа Орлика (1710 р.). Вперше цей документ говорить про Україну, як про державу, що має територію по обидва боки Дніпра. Конституція, що була пройнята ліберально-демократичним духом, закріплювала демократичні засади влади (виборність гетьмана, місцевої старшини тощо).

Подальший внесок у теорію державотворення, зокрема відносин між державою і церквою в Україні зробив Феофан Прокопович (1681-1737)- видатний діяч Києво-Могилянської академії. Він вважав, що державна влада потрібна для того, щоб стримувати злі пристрасті людей, охороняти суспільство. Він прибічник суспільного договору. Однак, Ф.Прокопович вважав, що народ, який передав владу володарю, вже не може забрати її назад. Фактично цей договір є обов'язковим тільки для народу.

С.Яворський підтримував нововведення Петра І відносно армії, флоту, освіти, але разом з тим активно виступав проти залежності духовної влади від світської.

Величезну роль у розвитку української політичної думки відіграв видатний мислитель, поет, просвітитель-демократ Григорій Сковорода (1722-1794). Він засуджував інститути сучасного йому суспільства, критикував царизм, духовенство, чиновницький апарат, визнавав політичну свободу найвищим досягнення людства і проголосив її головною метою свого життя. Сковорода порівнював суспільство з добре налагодженою і чітко працюючою машиною, висловив думку про те, що праця є основою життя та щастя людини, внутрішньою пружиною розвитку суспільства.

Новий лад мислитель уявляв у формі демократичної республіки, яка гарантує свободу й забезпечує права своїм громадянам незалежно від їх майнового стану, статі, раси та віросповідання, обіймання посад відповідно до природних здібностей людей. Лише за цієї умови у суспільстві будуть панувати дружба, братерство і любов.

Таким чином, політична думка в Україні у зазначений період продовжувала свій розвиток. Завдяки цьому пробуджувалась національна самосвідомість українського народу, а відтак і боротьба за визволення, як від соціального, так і національного пригноблення.

З к. XVIIІ ст. до поч. ХХ ст. Україна перебувала під владою двох імперій: 80% її населення -- у Росії, решта – в Австро-Угорщині. Отже, українці опинилися в політичній системі, що докорінно відрізнялася від устрою, до якого вони звикли.

Серед пам’яток політичної думки поч. ХІХ ст. слід насамперед відзначити документи таємних декабристських товариств. Останні своїм програмним завданням вважали повалення самодержавства і встановлення конституційного правління. В Україні діяло Південне товариство на чолі з Павлом Пестелем.

Програма Південного товариства була сформульована в документі під назвою “Руська правда” і відрізнялася більшою радикальністю порівняно з програмою Північного товариства у Петербурзі. На жаль, Пестель стверджував, що, за винятком поляків з їх розвиненою культурою, решта меншостей повинна підлягати русифікації, у тому числі й українці.

На Полтавщині діяло таємне товариство, не зв’язане з Пестелем, яке складалося з українських дворян. Очолював його Василь Лукашевич. У його програмі обстоювалася ідея відновлення української автономії.

Під впливом декабристів, польського повстання 1830 р. в Києві у 1845-1846 р. виникла таємна організація - Кирило-Мефодіївське товариство (братство), яке виробило першу політичну програму для українців. Його засновниками були: історик Микола Костомаров, письменник Пантелеймон Куліш, професор Микола Гулак, етнограф Опанас Маркович, вчитель Василь Бєлозерський. До товариства близько стояв Т.Шевченко, хоча членом його не був.

Члени організації підготували свою програму, статут, яким стала праця М.Костомарова “Книга Буття українського народу”. Товариством визначалася кінцева мета – створення Слов’янської демократичної федерації на чолі з Україною і столицею в Києві на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. До скалу федерації мали увійти Україна, Росія, Польща, Чехія, Сербія, Болгарія. Вища законодавча влада передавалася двопалатному сейму, виконавча – президентові. Реалізацію своєї програми Товариство планувало виключно мирним шляхом – здійсненням реформ. Передбачалися скасування кріпацтва, ліквідація юридичних відмінностей між станами, доступність освіти для всіх громадян, проголошення свободи совісті.

Таким чином, Товариство надало значного внеску до розробки української національної ідеї, прагнуло вписати українську державу в широкий контекст загально слов’янської федерації. Хоч Товариство і не змогло виступити у ролі організаційної чи політичної сили, але сформулювало соціальний ідеал, який надовго визначив напрямок українського національного відродження.

Микола Костомаров (1817-1885) виступав з ідеєю про створення децентралізованої держави і встановлення федеративних стосунків між народами Росії. М.Костомаров був за відокремлення України від Російської імперії, але зі збереженням з нею тісних політичних, економічних та культурних зв'язків.

З середини XIX ст. домінуючими в політичному житті українського суспільства були проблеми ліквідації кріпацтва, поширення ідей демократизму та просвітництва.

У 40-х рр.. ХІХ ст. політична думка України була гідно представлена Тарасом Шевченко (1814-1861). Духовні віяння Західної Європи, радикальні республіканські ідеї Французької революції вплинули на формування політичних ідей та поглядів Шевченка. У своїх творах він боровся проти кріпацтва й царизму, виступав за республіканський устрій держави, за соціальне і національне визволення, розвиток національної самосвідомості українського народу, ствердження національної ідеї, повертав з небуття історичну пам’ять українців. Показуючи Україну зболеною, розтерзаною, вкритою козацькими могилами, поет стоїть на боці народної революції, вільної України, відновлення гетьманської держави, яка б могла стати складовою частиною єдиної панслов’янської спільності. Його творчість несла у собі глибокі роздуми про сутність людини, про її свободу і щастя.

Історична доля України склалася так, що всередині ХІХ ст. вона втратила свою державність. Фактично уся її територія була захоплена сусідніми державами. Ще з тих часів бажання українського народу з'єднатися землями, відродити державність, чітко проходить крізь політичну думку.

Скасування кріпацтва у 1861 р., поширення революційних настроїв, загальне невдоволення політикою правлячих кіл стимулювали нові політичні ідеї. Відомими представниками тогочасної політичної думки в Україні були Михайло Драгоманов, Іван Франко, Сергій Подолинський Павло Грабовський, Леся Українка та інші революціонери-демократи.

Видатною постаттю в українській політичній думці другої половини XIX ст. був Михайло Драгоманов (1841-1895). Його творчість історика, публіциста, етнографа, фольклориста, літературознавця посідала визначне місце в історії суспільно-політичної думки в Україні другої половини XIX ст.

Основу суспільно-політичних та держав низьких поглядів М.Драгоманова становила автономно - федералістична концепція. "Мої прагнення,— писав М.Драгоманов,— полягають у бажанні політичної реформи всієї Росії на началах свободи і децентралізації". На його думку, "державна централізація багато несе зла і мусить уступити колись місце другим, кращим формам громадського строю".

У цьому контексті важливого значення набував вибір методів боротьби з самодержавством, а також шляхів переходу до нового ладу. У ряді випадків М.Драгоманов виступав за революцію, вважаючи, що "вивести Росію на нову дорогу може... лише відкритий напад на її політичний лад, напад мовою і дією з боку правильно організованих політичних товариств, складених з людей громадських та військових по всіх її областях, серед усіх її народів". На думку М.Драгоманова, такі складні соціально-політичні проблеми можуть розв'язати не повстання, що є стихійними виступами трудящих, а революції – як широкі рухи народних мас.

Характеризуючи революції Західної Європи, М.Драгоманов підкреслював, що саме ідея суспільного прогресу надала їм реального змісту, бо "до того революції поставали більше од почувань, ніж од думки.., більше були консервативні, класові, ніж прогресивні.., більше піднімались проти найгостріших фактів, ніж проти системи... — і через те все були більше бунтами, ніж революціями, і дуже рідко добивались того, чого їм було треба".

Не заперечуючи певної ролі революції в історичному розвитку суспільства, М.Драгоманов допускав й іншу думку — ідею еволюційного поступу суспільства. В цьому випадку йому більше імпонувала позиція поступовця, бо здійснення соціалістичного ідеалу "можливе тільки у певній поступовості та при високому розвитку мас, а тому і досяжне більш за допомогою розумової пропаганди, чим кривавих повстань".

Із соціально-політичною проблематикою пов'язувалися погляди на національне питання. Вихідним принципом у розв'язанні цих проблем було положення: "космополітизм в ідеях і цілях, національність в ґрунті і формах культурної праці". Вся ж наука вийшла за національні межі, стала інтернаціональною. Тим-то не можна виводити політичні чи соціальні ідеї з національного почуття, бо "політичні й соціальні теорії... Локка, Монтеск'є, Руссо, К.Маркса так же мало виходять з етнографічного національного почуття (душі), як космографія Коперніка або Ньютона, біологія Дарвіна і т. д."

Виступаючи за пошук провідних суспільно-політичних ідей, М.Драгоманов вважав, що "головне діло — поступ людини й громади, поступ політичний, соціальний і культурний, а національність є тільки ґрунт, форма та спосіб...". Постійний страх за свою національність притуплює увагу до загальнолюдського, а навіть породжує неприхильність до нього. Національні права можуть бути осягнуті на ґрунті політичних свобод: чим більше політичних свобод, тим більше національних прав.

Виступаючи за автономно-федеративний лад, на ґрунті якого можуть бути розв'язані соціально-економічні, державно-політичні та національні питання, М.Драгоманов підкреслював: "Огляд історії і теперішньої практики європейських народів показує, що автономія політична і національна можлива й без державної відрубності. От через те і я, не бачачи ґрунту для державного сепаратизму українського, бачу повну можливість політичної і національної автономії української на ґрунті земської автономії". Вчений шукав способів спрямувати український народ на шлях прогресу, розуміючи, що скороспілі, а тим більше авантюристські дії до добра не приведуть.

Михайло Драгоманов зробив вагомий внесок у розвиток демократичного напрямку політичної думки України, довівши що:

· суспільство розвивається від роду, племені через сім'ю до держави;

· одним з двигунів розвитку суспільства є класова боротьба;

· сутність держави - не в засобі побудови апарату влади, а в правах, якими користуються громадяни (свобода слова, працевлаштування, національна свобода тощо);

· відстоював ідею децентралізованої держави (актуальною залишається його ідея: «не народ для держави, а держава для народу»);

· виступав за федеральний державний устрій;

· велике значення він надавав самоврядуванню як формі влади;

· відстоював конституцію;

· виступав за парламентську республіку, вищою державною владою в якій має стати Земський собор, що обирають усі громадяни без обмеження.

Погляди представника консервативного напрямку в українській політичній думці С.Подолинського (1850-1891) на державу, її роль, місце і функції у суспільному житті формувалися в умовах складної ідеологічної боротьби в 70 - 80-х роках XIX ст. Його ідеї щодо утворення держави і права були близькими до позицій в цих питаннях М.Драгоманова, але він вважав, що:

· заміну монархії парламентською республікою потрібно робити за допомогою революції;

· за соціалізму не буде державного постійного війська, яке стояло б проти народу, а буде загальнонародне ополчення, озброєний народ, який захищатиме свої завоювання;

· не буде ніякого начальства, державно-адміністративного апарату, які стояли б над народом і проти народу, а "виборних повітових і волосних" обиратиме народ і вони виконуватимуть його волю;

· вирішальне слово в усіх справах належатиме народові;

· буде адміністративний поділ на повіти й округи;

· не буде станових, поліції, жандармерії, тюрем, а злодіїв й інших порушників каратиме сам народ, громада;

· не буде суду і законів, які "придумані начальством", щоб "простих людей кривдити", а якщо будуть порушники, то "кожна громада сама собі даватиме суд і правду".

Отже, ідеал С.Подолинського — суспільство, в якому народ сам управлятиме і керуватиме всіма економічними, політичними та культурними справами, організує виборчу адміністрацію повітових, волосних, керівні федеральні органи тощо, створить народні суди і — що особливо важливо — "громадське козацтво" (міліцію), до котрого належатиме кожний громадянин, придатний до військової служби.

Пристрасним борцем за знищення самодержавства, ліквідацію соціального та національного гноблення, здобуття свободи для українського та інших народів виступав Павло Грабовський (1864-1902). У своїх публіцистичних творах він нещадно критикував так звану селянську реформу, внаслідок якої селяни залишилися “без жупана, без онуч і підошв”. Історія суспільства, на його думку, закономірний процес поступального розвитку, політичні рухи і ідеї породжувалися його умовами. Хто не хоче йти в ногу з життям, не враховує закономірності суспільного розвитку, той стає ще за життя “трупом гнилим”.

Видатним представником галицької революційної демократії був Іван Франко (1856-1916). Він вважав, що коли не стане багатих та бідних, то громадські, державні, міжнародні кривди і неправди підуть у минуле. Хто це може зробити? Тільки самі робітники. І.Франко підтримував ідею виробничого кооперування, яка в кінцевому підсумку, на його думку, призведе до знищення всіх класових нерівностей. Проте він не вважав за доцільне встановлення диктатури пролетаріату та виступав за федералізм.

Проблема виникнення держави займала увагу І.Франка. Він прагнув проаналізувати сам факт виникнення держави. Цю проблему вчений розглядав у контексті виникнення "людської суспільності", яка пройшла тривалу і складну історію, починаючи з первісних часів. Під висловом "всесвітня революція" він розумів не всесвітній бунт бідних проти багатих, не всесвітню різанину, бо так революцію можуть розуміти, на думку І. Франка, тільки "всесвітні рутенці, плосколоби та поліцаї". Він же розумів під революцією "великий ряд таких культурних, наукових і політичних фактів, будь вони криваві, або й зовсім ні, котрі змінюють всі тогочасні поняття і основу і цілий розвиток у якогось народу повертають на зовсім іншу дорогу".

І.Франко наголошував на спокійному розгортанні революції, відповідно до розвитку матеріальної і духовної культури народу. Чим більш розвинений народ, тим менше можливостей для насильства, кровопролиття тощо. Що ж замінить державу за соціалізму? На думку І. Франка, держава у давньому значенні слова за соціалізму зникне. Державу і політику замінить діяльність самих громад. "І знов поодинці великі народності чи краєві зв'язки можуть по власній уподобі лучитися з собою, злагоджувати можливі міжнародні спори, вести через виборних діли міжнародної обміни і т. д. На тім кінчиться вся влада в громадськім ладі. Там держави в нинішнім розумінню не буде, бо над народом не буде управи з гори, але сам народ з долу (т. є. від громад) управляє сам собою, працює сам на себе, сам образується і сам обороняється".

І.Франко зазначав, що громадівсько-федеративний принцип, який лежить в основі федерації осіб і громад, котрі порядкуються виключно відповідно до своїх інтересів, потреб, оберігає і гарантує свободу особи і громади. Він особливо захищав і відстоював свободу й автономію громад як підставових одиниць суспільного життя. Кожна особа вільна і з вільних осіб складається громада, яка також є автономно-вільною і влаштовує всі свої справи, виходячи зі своїх інтересів. На такій основі складаються федеративні відносини між громадами, причому кожна одиниця, яка вступає у федеративні відносини з іншою такою ж одиницею, зберігає свою самостійність щодо своїх справ.

Проте згодом І.Франко змінив акценти. Не відкидаючи федералістських відносин, він вважав, що вони можуть бути плідними між самостійними державами. Відкидаючи взагалі будь-які "панацеї" на всі суспільні хвороби, всякі "рецепти" ощасливлення людства, І.Франко вважав, що не надії на "панацеї", а лікування конкретних хвороб і болячок — ось шлях людського прогресу. Тому не слід, склавши руки, чекати, коли суспільні лиха, біди, нещастя знищать народ.

Як вважав І.Франко, державна влада визначається потребами розвитку народу, людства. "Влада у державі, то не є особа її пануючого — чи то буде цісар, чи король, чи президент,— навпаки, той пануючий, се лише так сказати, портрет, символ власті, а властиво того поділу праці, того стану освіти та господарського розвою, який панує в цілій державі". Тому вона й повинна в дусі цих потреб діяти, забезпечуючи поступ, в іншому випадку державна влада відіграє реакційну роль. У праці "Поза межами можливого" І.Франко чітко сформулював ідеал національної самостійності України, рішуче відкинувши марксистський економічний матеріалізм і фаталізм, "виплоджений матеріалістичним світоглядом".

Леся Українка (Лариса Косач, 1871-1913) – українська поетеса і громадська діячка революційно-демократичного напряму. Значне місце в її працях посідають проблеми національної свободи. Вона досліджувала співвідношення свободи і державної, тобто політичної, влади, прав і свобод окремої особи. Ідеал свободи, на її думку, протистоїть будь-якій системі гніту, прихованим формам соціальної нерівності. У праці “Державний устрій” Л.Українка писала, що найбільш вільною державою можна назвати ту, де люди мають всі громадянські права, які відомі демократичному світу. Демократизм поетеси полягав у засудженні безконтрольності й безкарності державної адміністрації, викритті бюрократичної системи, вимогах ліквідації антинародної політичної влади, створення громадського самоврядування, розв’язання національного питання на принципах дружби між народами.

Визначне місце в історії української науки і культури кінця XIX - першої третини XX ст. посів Михайло Грушевський (1866-1934), історик і патріот свого народу, якому судилося стати першим президентом Української Народної Республіки (УНР). Як політик, М.Грушевський був засновником Національно-демократичної партії Галичини і Товариства українських поступовців у Києві, творцем головних засад Української незалежної держави. У науковій творчості і політичній діяльності М.Грушевський вважав вищим мірилом любов до свого народу і до історичної істини.

Михайло Грушевський був найвидатнішим представником ново-народницького напрямку в українській політичній думці. Для його поглядів характерні:

· наукове обґрунтування правомірності України мати власну державу;

· трактування державної самостійності як засобу досягнення мети: блага народу і кожного громадянина;

· створення незалежної української держави як батьківщини для всіх народів, що проживають в Україні;

· був федералістом, прихильником децентралізації;

· стояв безпосередньо у джерел відродження української державності.

Щоб зрозуміти не лише історико-філософську концепцію М.Грушевського, а і його суспільно-політичну позицію, потрібно розглянути три основні категорії, які в поглядах ученого посідали визначальне місце. Це "народ", "держава" і "герой в історії", які у М.Грушевського несуть змістове навантаження, що почерпнуте з різних філософських систем.

М.Грушевський розкрив бачення народу як дійової сили, яка у своїх змаганнях несе головну ідею, що живе у віках, за різних політичних і культурних обставин. Це ідея "національної самооборони" та "національної смерті". Вся історія українського народу — це пробудження відпорної енергії національної самоохорони перед небезпекою видимої національної смерті.

Але, за свідченням самого М.Грушевського у 1920 р., він "був вихований в строгих традиціях радикального українського народництва, яке вело свою ідеологію від Кирило-Мефодіївських братчиків і твердо стояло на тім, що в конфліктах народу і влади вина лежить на боці влади, бо інтерес трудового народу — се найвищий закон всякої громадської організації, і коли в державі трудовому народові не добре, се його право обрахуватися з нею".

Як і народники, М.Грушевський під "народом" розумів "село, українське селянство". Таке бачення "народу" залишилося на все життя, навіть тоді, коли він очолював Українську Центральну Раду. І тоді його позиція як президента була "село-центрична". У своїй програмній праці "Підстави Великої України" М.Грушевський писав: "Головною підставою цієї Великої України ще довго, коли не завжди, буде селянство, і на нім доводиться її будувати. У довгі часи нашого животіння ми все повторяли, що в селянстві і тільки в селянстві лежить будущина, українське відродження і взагалі майбутність України. Протягом усього XIX століття українство і селянство стало ніби синонімами. З того часу як інші верстви зрадили свою національність, від селянства черпався увесь матеріал для національного будівництва, і воно покладало свої надії: Україна зможе встати тільки тоді, коли встане цей скинений у безодню пітьми й несвідомості титан, цей позбавлений зору і сили, обстрижений з своєї політичної й національної свідомості Самсон. Треба було подати йому цю чудотворну воду свідомості — тільки ж усе ходу не було, бо стеріг його пильно стоголовий цербер старого режиму".

Провідну роль селянства у суспільно-політичному та національному житті М.Грушевський бачив і у 20-х рокахXX ст., коли в Україні відбувалися нові суспільно-економічні процеси. В органічному зв'язку з проблемою "народу", його ролі і значення в історичному процесі розглядав М.Грушевський питання "держави". У його поглядах на державу відбився вплив М.Костомарова та М.Драгоманова. Державно-бюрократична машина, заснована на імперському централізмі та монархічному абсолютизмі, усім набридла, а найбільше поневоленим народам. Прогресивні діячі, у тому числі М.Грушевський, висували ідеї демократизму на ґрунті свободи особи як складової частини маси, що не може не позначатися на свободі самої маси. А це вимагає відповідного державно-політичного вираження.

Як історик М.Грушевський прагнув з'ясувати питання ролі держави в історичному плані. Тут значення мало, чи держава відповідала чи не відповідала потребам народу. Саме у цій сфері М. Грушевський шукав ілюстрації своїм поглядам. Першим чинником стала Руська держава з центром у Києві, а згодом зі своїм продовженням у Галичі XII—XIV ст. Важливо було довести, що Київська держава виникла на своєму рідному ґрунті і не була принесена варягами. Цій меті учений присвятив розділ аналізу норманської теорії походження Київської держави. І хоч спіткала сумна доля Київську Русь і Галицько-волинську державу, все ж український народ і кращі його сини поривалися до соціального й національного визволення, до творення української державності. Учений показав дві наступні спроби державотворення.

Політична думка в Україні на початку XX ст. відображала перехід українського національно-визвольного руху із стадії культурного українофільства до організованої роботи в масах. У цьому зв'язку заслуговують на увагу погляди Миколи Міхновського (1873-1924), викладені у праці "Самостійна Україна", що були своєрідним політичним кредо Революційної української партії, яка сформувалася 1900 р. Ця праця є етапною у розвитку політичної думки в Україні. В ній міститься твердження про те, що "державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна самостійність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин". Стосовно України це означало боротьбу за "одну, єдину, нероздільну, вільну, самостійну Україну від гір Карпатських аж по Кавказькі".

Поряд з ідеєю самостійності ще в першому програмному документі самостійників "молодих українців" проголошувалася ідея соборності України, що мало велике значення для національної консолідації в етнічних умовах. Політична самостійність й державність соборної України.

У "Самостійній Україні" ставилося завдання повернути права, визначені Переяславською конституцією 1654 р., "з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії". У 1906 р., перейшовши від теоретичних пошуків до практичної політичної діяльності, М.Міхновський склав програму Української народної партії так, щоб вона відповідала вимогам різних верств населення і разом з тим зберігала основні ідеї. Він заперечував капіталістичний шлях розвитку України, не визнаючи, однак, гасел соціалістичних і комуністичних. В програмі формулювалася вимога автономії України, але тільки як крок до повної самостійності.

У цьому ж документі М.Міхновський визначав можливість федеративного об'єднання України з будь-якою іншою державою – державами), але тільки після досягнення повної державної самостійності і тільки на добровільній основі. Самостійна Україна за типом політичного режиму мала бути республікою.

Відмінні від офіційної точки зору погляди на проблеми української державності, нації, мови, культури мали Микола Хвильовий (Фітільов) і Олександр Шумський. У 20-ті рр. Хвильового захопила ідея відродження української нації. У статті “Україна чи Малоросія”, романі “Вальдшнепи” письменник закликав молоді українські патріотичні сили вести боротьбу за національне відродження, виступив за державну самостійність України.

Пошук шляхів духовного відродження нації дістав відображення у політичних поглядах О.Шумського – народного комісара освіти України. Він виступав проти принципу централізму в управлінні Радянським Союзом, підготував лист до Сталіна у 1926 р., де вказувалось на поглиблення процесів українського національного відродження і доцільність контролю за ними з боку саме українських комуністів, а не представників неукраїнського народу. Ігнорування цієї об’єктивної вимоги, вказував він, може призвести до того, що українці повстануть і скинуть владу, на яку дивляться як на чужоземну. Тому Шумський пропонував відкликати Л.Кагановича, Е.Клірінга та деяких інших керівників - неукраїнців з високих державних і партійних посад в Україні, бо вони нічого доброго не робили для українського народу.

Своєрідне бачення проблеми незалежності України знаходимо в поглядах одного з представників національно-ліберальної течії українського визвольного руку початку XX ст. Є.Чикаленка. Стрижнем його політичної програми була національна ідея. Є.Чикаленко пропонував реформувати Росію в федеративну державу і тим самим вибороти автономію для України. У програмі Української демократично-радикальної партії, одним із лідерів якої він був і гасла якої повністю поділяв, йшлося про "федерацію рівноправних автономних національно-територіальних одиниць".

Постановку питання повної самостійності в конкретно-історичних умовах початку XX ст. Є.Чикаленко вважав передчасною. Згодом під вагою історичного розвитку подій в Україні, після скинення самодержавства його програма національного визволення радикалізувалася. Є.Чикаленко вважав, що державне централізоване управління повинно зосереджуватися в двопалатному парламенті. До його відання відносилися виключно питання війни та миру, загальнодержавного бюджету, зносин з іншими державами та укладення з ними союзів і торговельних договорів загальнодержавного значення. Всі інші питання мала вирішувати Українська народна рада (сейм), наділена законодавчою владою в межах автономної території, зі своїми виконавчими органами, у складі обраних народом представників.

Трагічні події 1917—1920 рр. в Україні зумовили зміни у політичних поглядах Є.Чикаленка й на проблему реформування державного устрою. Шукаючи виходу з важкого становища, він дійшов висновку, що врятувати Україну, знищити в ній анархію й завести міцний політичний лад зможе тільки монарх, та ще й чужинець (саме таким чином виявився його монархізм). Проте Є.Чикаленко до кінця не відмовлявся від республіканської форми правління і підкреслював, що "згодом, коли держава наша одіб'ється від Москви, устоїться, окріпне під монархом і коли весь народ навчиться читати виборчі списки, привчиться за конституційної монархії до виборчого права, призвичаїться до громадського самоврядування, тоді внуки наші чи правнуки, може, й схотять подумати і за Українську Народну Республіку".

У 20-ті роки ХХ ст. розвиток політичної думки в Україні пов'язувався насамперед з іменами В.Липинського, Д.Донцова, М.Хвильового, В.Винниченка. Власне кажучи, після цих діячів політична думка в Україні не мала яскравих постатей. Їхні погляди віддзеркалювали процеси, що відбувалися в тогочасному суспільно-політичному житті України. Вони вважали, що без держави не існує нації, а є лише етнос. Інтереси держави мають пріоритет над інтересами нації.

Найвідомішими представниками напрямку, що визнавав консервативно-монархічну державу за найбільш доцільну форму державного правління в Україні були В.Липинський (1882-1932 рр.) і С.Томашевський (1875-1930 рр.).

В.Липинський - монархіст, прихильник гетьманського правління. Гетьман, на його думку, повинен стояти над класами, партіями, цілою землею. Селянство-головний клас України, за яким майбутнє. В.Липинський – прихильник елітизму. Він підкреслював, що без сильних та авторитетних організаторів немає і не може бути нації. Отже, актуальним для України є питання формування національної аристократії, відродження хліборобської монархії. На відміну від В.Липинського, С.Томашевський - прибічник клерикальної монархії.

Національно-державницький напрямок беззастережно відстоював права нації на державну незалежність, нація домінує над державою. Найбільш повно ця концепція відобразилась у дослідженнях С.Дністрянського (1870-1935).

У сорокові роки ХХ ст. в українській політичній науці найбільш активно досліджуються проблеми щодо:

· місця України між Сходом і Заходом;

· становлення української державності тощо.

Досить змістовно ці проблеми розглядалися у працях Б.Крупницького (1894-1956), Р.Розпальського (1893-1967), Я.Пеленського (1929) та інших.

Однак, відчутна свобода для розвитку політичної думки в Україні існувала тільки в 20-х роках. На початку 30-х років її паростки були задушені. Крім цього, за радянської доби в Україні, як і в інших національних республіках, наступ тоталітаризму підсилював, по суті, легалізований російський шовінізм. Більш сприятливі умови були за межами радянської України — в Галичині і на Волині, де опинилися В.Липинський та Д.Донцов. У цілому ж, свої ідеї вони творили, образно кажучи, у тіні програної війни за створення Української держави.

До потреби переоцінки українського політичного життя спричинилася не тільки могутня хвиля націоналізму, який у повоєнній Європі став панівною політичною силою, набувши нових форм радикалізму чи винятковості, а й внутрішні процеси в радянській Україні. Українізація, формальним ініціатором якої виступила комуністична партія, швидко охопила усі ділянки життя. Цей непередбачений, майже стихійний розвиток національного самовияву створював враження, що в Україні дійсно закладаються передумови будівництва вільного національно-культурного, якщо вже не політичного життя.

В.Липинський стверджував, що тільки власна держава, збудована українською нацією на своїй етнографічній території, врятує її від економічного розпаду і кривавої анархії. Основна орієнтація В.Липинського — ніхто не збудує Української держави, якщо ми самі собі її не збудуємо, і ніхто за нас не зробить нації, якщо ми самі нацією не схочемо бути. Отже, ідеологія розглядалася як рушійна сила національного відродження.

Українську державницьку ідеологію В.Липинський будував на давніх народних традиціях, зокрема на державному досвіді гетьмансько-козацьких часів і високій етнічній культурі хліборобської спільноти. При цьому державність бачилася йому як спадкоємна монархія, очолювана гетьманом. В.Липинський намагався обґрунтувати такий державний устрій. Він вважав, що парламентаризм при однопалатній системі із загальним виборчим правом як форма правління чужої духом та інтересами буржуазної демократії для хліборобського класу і загалом хліборобської країни не годиться.

В.Липинський виходив з того, що жодна нація не розпочала і не може розпочати свого існування від демократії і що демократичні нації можуть існувати тільки там, де була чи є своя власна національна держава, або там, де вже були і правили свої власні класократичні або охлократичні аристократії.

Для консолідації деморалізованої бюрократичною Росією нації і створення держави потрібна сильна влада в руках однієї особи, щоб репрезентувати ідею суверенності та незалежності. Ця особа очолювала б державну оборону і через кабінет міністрів — державну адміністрацію, її влада була б обмежена двома законодавчими палатами, які б спиралися не на політичну демагогію, а на сталі й незмінні принципи інтересів території і праці.

Оскільки держава була вузловим питанням у концепції В.Липинського, то він намагався пояснити роль соціальних верств у політичному житті народів. В. Липинський вважав, що здатність держави до життя залежить від форми її суспільної організації. В.Липинський розглядав державність як фактор національної інтеграції. По суті, В.Липинський закликав до об'єднання всіх політичних сил у змаганні за незалежну Україну. Отже, згідно з концепцією В.Липинського, саме держава повинна об'єднати мешканців території в органічну цілість.

Одна із основних тез концепції В.Липинського полягає в тому, що державу можна будувати за ініціативою провідної верстви або аристократії. Саме вони здатні повести за собою пасивну більшість. Проте В.Липинський не дивився на аристократію як на замкнену суспільну верству або касту. Він вважав, що аристократія — це та активна меншість, яка об'єднує найкращих і найактивніших членів усіх класів. Саме вона творить матеріальні й духовні цінності, які стають власністю всього суспільства.

На відміну від В.Липинського, в центрі уваги Д.Донцова була нація, хоча кінцеву мету він вбачав у побудові Української держави. Передумовою для створення власної держави Д.Донцов вважав створення української нації як самосвідомої суспільної, культурної і політичної одиниці. З думкою саме так змінити український народ він написав і видав 1926 р. працю "Націоналізм". Невід'ємною частиною ідеології Д.Донцова було поняття "творчого насильства та ініціативної меншості як порядкуючих сил". Йшлося про групу людей, яка шукала влади. "Ініціативна меншість", за слонами Д.Донцова, "група, яка формує неясну для "неусвідомленої" маси ідею, робить її приступною цій масі і, нарешті, мобілізує "народ" для боротьби за цю ідею". Щоб забезпечити перемогу цієї ідеї, ініціативна меншість повинна застосувати "творче насильство". "Творче насильство" так званої ініціативної меншості над "неусвідомленими" масами насправді означало, що Д.Донцов пропонував звести українську політику до авторитарної системи провідництва.

Полемізуючи з М.Драгомановим, який вважав, що відрив українського населення від Росії (політичний сепаратизм) є не тільки важкою річчю, а й не потрібний українському народові, Д.Донцов зазначав, що політичний сепаратизм можливий і відповідає інтересам українського народу. Концепція Д.Донцова виходила з того, що гуманізм і демократія несумісні з національною волею, національною ідеєю. Мусимо знести з дороги, писав він, всі декадентські доктрини, що заважають консолідувати націю довкола одного ідеалу, всі ці лібералізми, демократизми, соціалізми, пацифізми. Не ідеал самостійності мусимо оцінювати з точки зору "свободи" одиниці, "демократичності" форми правління або "визволення пролетаріату", чи щастя "плохої гречкосійної породи", чи "мирного життя" країни, лише на все треба часу дійти з точки погляду владолюбства і могутності нації.

Отже, суттєвим у розвитку політичної думки України початку нинішнього сторіччя був пошук розв'язання проблеми національного відродження на шляху монархізму і націоналізму. А поряд із тим — намагання розв'язати проблему на ґрунті соціалістичних перетворень. У такому аспекті значну роль в історії політичної думки України відіграв М.Хвильовий.

На відміну від В.Липинського і Д.Донцова він не творив ідеології. Як комуніст М.Хвильовий вже мав свій світогляд. Усі його зусилля йшли на те, щоб надати цьому світоглядові, як і всій комуністичній Україні, національного змісту. Завдання було нелегким, оскільки упродовж століть в українців виробився комплекс рабства. Україна стала звичайним географічним поняттям, вона перетворилася в провінцію Москви не тільки з географічного, а й психологічного погляду.

Виходячи з цього, М.Хвильовий вважав, що для зміни такого стану треба переродити українця так, щоб він став самосвідомою одиницею. М.Хвильовий проповідував вольовість і мужність, які потрібні, щоб справу до кінця. Щоб визволити українську людину й українську культуру від намулу рабства і позадництва, М.Хвильовий протиставив ідеал європейської людини — людини-громадянина, творця культурних, суспільних і політичних вартостей та рушія історії — провінціалові, який може піднестися тільки до рівня просвітянщини. Європейський громадянин з почуттям самопошани й самоствердження розглядався ним як витвір багатьох століть і багатьох класів.

М.Хвильовий прагнув поєднати економічні, культурні і політичні чинники у національно-творчий організм. Для нього літературно-культурні процеси перетиналися з політичними. Боротьба за усамостійнення української культури ставила його на самостійницькі політичні позиції. Він не тільки поборник української культурної окремішності — він самостійник-державник.

Цікава еволюція відбулася в поглядах комуніста В.Винниченка. При визначенні національно-державних форм він насамперед виходив з інтересів будівництва соціалізму. В 1917 р. В.Винниченко писав, що не відмовляється від жодної політичної форми, навіть від незалежності, хоч би як того жадали соціально-економічні та інші умови і хоч би як це сприяло цілі всякого соціаліста. Не відхрещуючись від жодних форм, які можуть повстати в далекому майбутньому в силу необхідності, ідеал української демократії В.Винниченко вбачав у "федерації російської республіки й участі у ній України як рівного з іншими державного тіла". Обґрунтовуючи такий висновок, він звертав увагу на економічний зв'язок України з державною цілісністю Росії.

Проте проходить зовсім небагато часу, і під впливом реального політичного розвитку України погляди В.Винниченка змінилися, що знайшло відображення в його праці "Відродження нації". В.Винниченко підкреслював, що чуття панівної національності, створене віками злочинного соціально-політичного устрою Росії в душі навіть робітника-великороса, не може зникнути за один-два роки. Проте вірність соціалістичному ідеалові залишалася незмінною. В.Винниченко зазначав, що відродження української нації в національній сфері відбувалося і відбуватиметься в гармонії з соціальним визволенням. Звідси висновок: чим "лівішим" буде соціально-політичний режим в Україні, тим більше він сприятиме національному відродженню українського народу. З усіх режимів найповніше це може забезпечити режим національно-української радянської соціалістичної влади.

В "Заповіті борцям за визволення" однозначно висловлене негативне ставлення до націоналізму Д.Донцова. В.Винниченко відкидав таку ідеологію, оцінюючи її як фашистську, ворожу українському народові. При цьому феномен такого націоналізму пояснював своєрідно — як особливий різновид тоталітаризму.

Також цікаво звернути увагу на погляди одного із теоретиків українського націоналізму П.Полтави. Для нього концепція самостійної України — це також концепція суспільного ладу в майбутньому, при якому не існуватиме експлуатації людини людиною. Вчення П.Полтави про безкласове суспільство оперте в його працях на ідею нації, а не на ефемерний "класовий підхід". Наголошувалося також на політичному ладі, що ґрунтується на справедливих демократичних засадах. Усі народи, підкреслював Полтава, в тому числі російський чи польський, ми цінуємо, шануємо і прагнемо до дійсної дружби та співпраці з ними. Національно-визвольну боротьбу Полтава розглядав як органічну частину історичного процесу.

Вочевидь стає висновок про те, що представники різних, іноді навіть протилежних напрямів, із принципово відмінних ідеологічних засад, із часом під впливом свого бачення реальних процесів у житті України вже в перші десятиріччяXX ст. дедалі більше схилялися до висновку, що державна самостійність, утвердження політичне суверенної України є вирішальним і єдино можливим чинником національного відродження її народу.

Завдання на СРС:

1. Назвіть та охарактеризуйте основні етапи розвитку політичної думки в

2. Охарактеризуйте розвиток національно – визвольної ідеології в творчості Т.Шевченка.

3. Охаарктеризуйте наукову і громадську діяльність М.Грушевського.

4. Назвіть ідеї М.Драгоманова щодо моральних засад політики.

5. Назвіть та охарактеризуйте ідеї В.Винниченко про відродження української нації.

6. Охаарктеризуйте українство в боротьбі за національне визволення в працях В.Винниченка.

7. Назвіть основіні ідеї теорії національного самовизначення за М.Грушевським.