Правові засади захисту прав людини та основоположних свобод у європейському суді з прав людини
ЗАХИСТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ європейським Судом по правах людини
1. Конституція України щодо захисту своїх прав і свобод у міжнародних організаціях
2. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД У ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СУДІ З ПРАВ ЛЮДИНИ
3. ПРАВО, ЩО ПІДЛЯГАЄ ЗАХИСТУ ЗА КОНВЕНЦІЄЮ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД
4. ПРАВО НА ПРАВОВУ ДОПОМОГУ ЗА ПРАВОМ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ
5. ПРОВАДЖЕННЯ У ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СУДІ З ПРАВ ЛЮДИНИ
Конституція України щодо захисту своїх прав і свобод у міжнародних організаціях
Конституція України (ст. 55) надає право кожному після використання всіхнаціональних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
Такою міжнародною судовою установою є Європейський Суд з прав людини, створення якого було передбачено Конвенцією про захист прав людини та основних свобод (Рим, 1950 р.). Суд розпочав свою роботу 1959 р. у Стасбурзі (Франція).
Чому саме у Страсбурзі? «Страсбург завжди був символом безглуздості народів, які думали, що проблеми можна вирішувати за допомогою воєн. Страсбург може зараз стати символом єдності Європи».
Верховна Рада України, ратифікувавши 17 липня 1997 р. Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод, відкрила нову сторінку у захисті прав людини в Україні.
Відповідно до статті 21 Конвенції, судді повинні мати високі моральні якості, мати кваліфікацію, необхідну для призначення на цю високу посаду, чи бути юристом з визнаним авторитетом.
Судді обираються Парламентською Асамблеєю від кожної Високої Договірної Сторони із трьох кандидатів, поданих нею.
Судді обираються строком на шість років; повноваження судді припиняється у разі досягнення ним 70-ти років.
Для розгляду поданих заяв Суд засідає в комісіях у складі трьох суддів, у Палатах - у складі семи та у Великій палаті - у складі сімнадцяти суддів.
На розгляд Європейського Суду може бути подана заява від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, що вважають себе потерпілими від порушення Україною прав, викладених у Конвенції або Протоколах до неї. Суд може розглядати лише ті справи, які стосуються прав, перелічених у Конвенції та Протоколах до неї. Європейський Суд не є апеляційним, він не може скасовувати або змінювати рішення судів України. Європейський Суд приймає скарги лише проти держави, а не проти приватних осіб.
Суд може прийняти заяву до розгляду, якщо вона подана в межах шести місяців від дати прийняття остаточного рішення судом України4.
Остаточним вважається рішення, прийняте Верховним Судом України. Тобто, якщо остаточне рішення було прийняте, наприклад, 26 червня 2003 р., то останнім днем подання заяви до Європейського Суду має вважатися 27 грудня 2003 р.
Завдання Європейського Суду полягає у встановленні єдиних європейських стандартів щодо прав людини.
Верховна Рада України 11 липня 2001 р. прийняла Закон «Про виконання рішень Європейського суду з прав людини», але Президент України наклав Вето. Після врахування всіх зауважень Президента Верховна Рада 29 листопада 1991 р. повторно проголосувала за цей закон (за - 341). Але Президент України знову його відхилив, вважаючи його неприйнятним.
Такий акт Президента України суперечив статті 94 Конституції України.
8 липня 2002 р. Верховна Рада України прийняла Постанову Про Закон України «Про виконання рішень Європейського Суду з прав людини», якою знову направила Президенту України цей закон на підписання. Але він так і не був підписаний.
ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД У ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СУДІ З ПРАВ ЛЮДИНИ
Конституцією України, прийнятою Верховною Радою України від імені Українського народу 28 червня 1996 р., закріплено, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини е головним обов'язком держави (ст. 3). Пріоритет прав і свобод людини і громадянина лежить в основі принципу верховенства права (ст. 8 Конституції), що служить підґрунтям для побудови правової держави та розвитку громадянського суспільства. Основу правопорядку в Україні, взаємовідносин "держава - громадянське суспільство", "держава - людина" становить визнання презумпції особистої свободи людини відповідно до принципу, згідно з яким дозволено все, крім того, що прямо не заборонено законом, при одночасному обмеженні свободи держави, її органів і посадових осіб відповідно до принципу, за яким дозволено лише те, що прямо передбачається законом (ст. 19 Конституції).
Порукою виконання державою її головного обов'язку є законодавче закріплення гарантій реалізації прав і свобод людини. У конституційному праві такі гарантії визначають як умови та засоби, принципи та норми, що забезпечують здійснення, охорону та захист прав і свобод людини3. Найважливішими є ті, що забезпечують механізми захисту цих прав. Серед них судовий захист справедливо визнається універсальною конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина. Про це, зокрема, свідчать положення Конституції України. Так, звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ст. 8 Конституції), водночас обсяг прав і свобод, встановлений Конституцією, не є вичерпним (ст. 22 Конституції). Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. При цьому кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Конституцією України передбачено два механізми судового захисту. Перший представляє собою національно-правову гарантію, що становить систему національних засобів судового захисту. Другий належить до міжнародно-правових гарантій5 і базується на визнанні права особи та створенні відповідних умов щодо можливості звернення за захистом до міжнародних судових установ.
3Згідно з частиною 4 ст. 55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
Для забезпечення реалізації цих положень Конституції Українська держава включилась у процес міжнародного співробітництва у сфері забезпечення прав людини. 9 листопада 1995 р. Україну було прийнято до Ради Європи. А відповідно до взятих на себе Україною зобов'язань, що випливають із її членства у Раді Європи, Верховною Радою України 17 липня 1997 р. було ратифіковано Конвенцію про захист прав і основоположних свобод людини 1950 р. (далі - Конвенція) та Протоколи до неї.
Згідно із Законом про ратифікацію Конвенції Україна повністю визнала на своїй території дію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., а відповідно визнала компетенцію Європейського Суду з прав людини приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви про порушення Україною прав, визначених у Конвенції, та обов'язковість юрисдикції Суду в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
Отож, інтеграція України в Європейську спільноту розширила діапазон правових засобів забезпечення прав і свобод особи, створила можливість для кожного, хто перебуває під юрисдикцією України, у разі вичерпання всіх її національних засобів правового захисту звернутися до Європейського Суду з прав людини в Страсбурзі для захисту своїх прав. Цим було забезпечено реальне впровадження в життя положень ч. 4 ст. 55 Конституції України.
Прагнучи приведення законодавства України у відповідність до універсальних стандартів прав і свобод людини, гарантованих Конвенцією, ефективної їх імплементації, Україною також було ратифіковано інші Протоколи до Конвенції: 22 лютого 2000 р. Протокол № б (скасування смертної кари); 28 листопада 2002 р. Протокол № 13 (скасування смертної кари за будь-яких обставин); 9 лютого 2006 р. Протокол № 12 (про загальну заборону дискримінації) та Протокол № 14 (щодо зміни контрольної системи Конвенції).
Відповідно до ст. 9 Конституції України, згідно з якою норми чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства, норми Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 р. та Протоколів до неї, що були ратифіковані, є частиною законодавства України.
Конвенція про захист прав і основоположних свобод людини сьогодні на повних підставах оцінюється як одне з найбільших досягнень Ради Європи, що являє собою фундаментальну основу всього комплексу міжнародно-правового регулювання у галузі прав і свобод людини, її законних інтересів та потреб7. Конвенція базується на принципі об'єктивних стандартів і прав осіб бути захищеними від зловживань з боку державної влади. Конституцією України згідно з ч. 2 ст. 55 кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Отже, Конвенція забезпечує систему наднаціонального контролю за дотриманням прав людини на внутрішньо державному рівні. Тому важливо, щоб адвокат, який надає правову допомогу особі у захисті Ії прав, враховував можливість звернення особи до Європейського Суду, у разі якщо рішення відповідного державного органу не забезпечить відновлення порушених прав цієї особи.