Лекція № 26. Журнал «Житє і слово».

У 1893 р. І.Франко у Відні став доктором філософії, але не був допущений до викладання у Львівському у-ті, тож вирішив організувати періодичне наукове видання – для філософії та загалом гуманітаристики. На заснування журналу частину свого посагу віддала його дружина Ольга, співак Олександр Мишуга. Він мав виходити раз на 2 місяці обсягом 10 д.а. Половина його відводилася під літературу: оригінальну та перекладну, критику, літературознавство; друга – під фольклористику. Це був перший журнал, у якому повноправним редактором виступив І.Франко. Назву запропонував М.Драгоманов.

І.Франко планував журнал, з якого буде виключена всяка політика. Були для цього дві причини. Він сподівався для неполітичного журналу широкої передплати в Росії, де політичне видання не мало жодних перспектив. Він відчував все більше небажання займатися політикою, будучи письменником, науковцем, журналістом. Але в Галичині було обмаль людей для цієї справи. Проте на 90-ті з появою партійного життя вироблялася група людей, схильна професійно до політики. У листі до М.Драгоманова І.Франко писав про це.

Проте сподівання на українського читача не виправдалися, цензура не допустила передплати в Росії, а науковий журнал не зібрав такої великої кількості передплатників у Галичині, щоб покрити затрати на його вихід. Та й самому І.Франку не вдалося створити позаполітичний журнал.

Як і в попередніх випадках, на І.Франка ліг весь тягар видання часопису. До обіду він працював заради шматка хліба в редакції «Kuriera Lwowskego», де щоденно писав новини, побутову хроніку, а коли повертався додому – заставав четверо малих дітей і хвору дружину, тож за роботу міг братися лише коло 9 год. вечора і просиджував над виданням до 1-2 ночі. В таких обставинах на громадських засадах він безоплатно виконував всю роботу.

1 лютого 1894 р. вийшов перший номер журналу «Житє і слово». Він мав рубрики: Белетристика; Статті наукові; Матеріали історичні, літературні, етнографічні; Критика, бібліографія; Хроніка. Так він виходив два роки – усього 12 книжок.

Спочатку він мав 160 передплатників, до кінця року – 220. Але цього було мало для самооплатності журналу. Разом з тим він мав численні позитивні відгуки, його читала молодь, передплачували бібліотеки. У Росію він потрапляв у бандеролях під виглядом посилки і там теж сприймався схвально.

Відділ белетристики редактор намагався формувати на суто естетичних принципах. У першому номері він опублікував найвидатнішу поему О.Маковея «Новак» – твір, який порушував питання розірваності людської душі між вірою і обов’язком, ставив проблему пошуку особистості: чернець вибирає віру як порятунок для себе особисто і забуває стару матір, фінал твору трагічний: за думкою про власну душу він втратив її, полишену на самоті, не виконав обов’язку сина.

У рубриці друкувалися вірші М.Старицького, П.Грабовського (щоправда, останні були ідеологічно задані і публіцистично спрощені, невисокого естетичного рівня). Тут були опубліковані поезії У.Кравченко, які виразно тяжіли до філософської лірики і ставали новим словом в літературі. Подібно до них І.Франко, не переобтяжуючи видання власними віршами, виступив з перекладними творами у рубриці «З чужих квітників». Це були переклади «Ізмарагда» – староруського збірника повчально-релігійного змісту, які згодом склали збірку його філософських переспівів «Мій Ізмарагд». Новаторство полягало в опрацюванні жанрів притчі («Притча про радість і смуток»), повчання, афоризму. Філософські мотиви творів були новим словом, тому у відділі поезії – це основна публікація журналу.

І.Франко переклав також «Тірольські елегії», як перекладачі для журналу працювали В.Щурат (з французької «Пісня про Ролана») та А.Кримський (переклади Сааді, «Шаг-Наме» Фірдоусі, Гафіза). Переклади А.Кримського стали першим в українській культурі відкриттям арабського світу, вони велися з оригіналу, без підрядників.

Проза в «Житі і слові» була представлена романом І.Франка «Основи суспільності», який друкувався впродовж двох років, але так і не був закінчений. В основу твору лягли події судового процесу 1889 р., в якому автор як журналіст газети «Kuriera Lwowskego» був представником. Назву твору він взяв за аналогією до однойменної драми Г.Ібсена і підкреслив таке ж виродження шляхти, яка претендувала на керівництво суспільством. У суді звинувачених виправдали, а І.Франко не завершив роман, не дописавши всього одного-двох розділів. Через скрутну матеріальну ситуацію він так і не повернувся до нього. Проза І.Франка мала велике значення для авторитету видання.

Він виступив тут і з драматичними творами: «Сон князя Святослава» та «Кам’яна душа». Драми стали зразком фольклорного напряму. Перша літературним опрацюванням давньоруського фольклору. Друга – зразком опрацювання народної пісні «Павло Марусяк і попадя». Вони засвідчили прихід в літературу нового напряму – неоромантизму.

У науковій частині журналу друкувалися М.Драгоманов, А.Кримський, О.Терлецький. М.Драгоманов порушував питання права та конституції. У статті «Старі хартії вольності. Історичні начерки» він проаналізував історію європейського лібералізму, простежив виникнення ідеї свободи та її правового закріплення у Великій хартії вольності, прийнятій у ХІІІ ст. в Англії. Її він вважав першою європейською конституцією. Ця наукова праця мала значний вплив на молодих українських політиків. М.Драгоманов писав також про освіту на Україні, про народний театр тощо. Можливо, під його впливом журналіст В.Охримович опублікував працю «Знадоби до пізнання народних звичаїв і поглядів правничих», де проаналізував звичаєве право в українців, які без державних законів самі регулювали свої взаємини.

А.Кримський аналізував рукописи і стародруки в найбільшій бібліотеці в Росії при Румянцевському музеї у Москві. О.Терлецький надрукував статтю «Літературні стремління галицьких русинів від 1772 до 1872», де була добре поставлена бібліографія і слабше – сам аналіз, але вона стала важливою пам’яткою публіцистики.

І.Франко вів рубрику «Сучасні діячі слов’янської науки і літератури», де подавав портрети і статті про відомих людей: М.Драгоманова, дослідника давньоруської літератури М.Тихонравова, Елізу Ожешко, М.Чернишевського та ін.

Важливу складову в журналі становили публікації творів давньої літератури і фольклорних записів. Редактор почав вести рубрику «Із старих рукописів», де надрукував багато апокрифів та сказав про їх виховне значення для народу, який, будучи позбавлений виховного значення книги та преси, формував свої цінності за усними переказами.

Важливі матеріали друкувалися в рубриці «Із переписки наших літературних і політичних діячів» (листи Ю.Федьковича, В.Шашкевича, Ф.Заревича).

Наприкінці журналу подавалася рубрика «Із уст народа». Тут була опублікована стаття Лесі Українки «Купала на Волині», народні казки, міфи і вірування, оповідання про історичні особи, анекдоти. До них подавалися ґрунтовні роз’яснення і коментарі.

У відділі критики та бібліографії друкувалися рецензії на художні твори, І.Франко вважав рецензію науковим жанром, бо вона має доступно пояснити читачеві твір, а заодно автор висловлює і свої важливі ідеї. Хоч М.Драгоманов вносив у відділ риси критиканства, проте загальний тон дописувачі витримували толерантний і спокійно обговорювали наукові здобутки і недоліки досліджень.

Отже, Україна вперше отримала ґрунтовний науковий часопис, який редагувався науковцем, який добре знав цю сферу. Літературна частина не домінувала, головний простір відводився науковим розвідкам. Найближчим аналогом до «Житя і слова» стала «Киевская старина». Це були журнали, що, уникаючи вузької за політизованості, робили важливу справу розвитку і поширення науки і освіти. Проте фінансово журнал не зміг проіснувати, тому по двох роках припинив вихід. Але не надовго. Після загибелі газети «Радикал» радикальна партія залишилася без періодики, тому наприкінці 1895 р. її лідери звернулися до І.Франка з пропозицією перетворити журнал з наукового на політичний і наблизити до партійної проблематики.

«Житє і слово» повідомило, що бере на себе функції «Радикала». Журнал вмістив програму, де йшлося що він, окрім наукового напряму, вестиме і політичне життя, але застерігав, що служитиме загалом народу, а не лише інтересам однієї партії. У другий період виходу «Житє і слово» стало суспільно-політичним часописом. Зросла його періодичність: він став щомісячником. З нього зникають фольклорно-етнографічні та історичні матеріали. Провідне місце зайняла публіцистика. Були започатковані рубрики «Статті про справи політичні і суспільні», «Вісті з Росії».

Белетристика журналу тепер ґрунтувалася на перевазі публіцистичного дискурсу. Тут були опубліковані оповідання І.Франка «Панщизняний хліб», «Чиста раса» та «Опозиція», які стоять на межі літературного та журналістського дискурсів. У першому порушувалася проблема свободи як найвищої людської цінності, друге засуджувало національну вищість, вихваляння та приниження інших народів, третє мало сатиричний характер і було назване алегорично казкою: йшлося про опозицію, яка сумувала над народною кривдою, але за невелику подачку стала цілком вірнопідданою. У тексті згадувалися імена Романчика, Озаркевича, що нагадувало ситуацію українського життя.

На нарисовому дискурсі було побудоване друковане тут оповідання М.Коцюбинського «Посол від чорного царя», яке порушувало питання селянської темноти і праці для народу. Проза журналу другого періоду характеризується дидактичністю, нарисовістю, файлетонізмом. Це помітно і в друкованій драмі І.Франка «Учитель».

Вірші І.Франка, друковані у журналі, порушували тему еміграції, її соціальні причини. Як виняток для нового напрямку журналу стала публікація поезій із майбутньої його збірки «Зів’яле листя» та лірична драма Л.Старицької «Сапфо». У цей період у журналі виступила Леся Українка, опублікувавши «Давню казку», де підкреслила вічний конфлікт влади і публічного слова. Тут також були опубліковані вірші «На вічну пам'ять листочкові», «Слово, чому ти не твердая криця», «Fiat nox!» (хай буде тьма). У творах звучали ті аспекти, що відповідали програмі радикальної партії. У цей час сама авторка переживала захоплення соціалістичними ідеями, особливо під впливом М.Драгоманова, і так до 1905 р., аж поки революція не змінила її погляди. Аж тоді Леся Українка перейшла у ряди національної демократії.

Журнал менше друкував перекладів: уривки з роману Е.Золя «Рим» з тенденцією матеріалізму і викриття церкви. Загалом белетристика демонструвала наближення видання до партійної преси. Публіцистика зовсім не означала другосортності чи невибагливості. Навпаки, тут з’явилися твори, які увійшли до класики. Це «Слово про критику» І.Франка, опубліковане М.Павликом листування з М.Драгомановим. У рубриці «Статті про справи політичні», яка стала чільною, було оприлюднено протест І.Франка і М.Павлика проти святкування тисячоліття Угорщини, яка пригнічувала закарпатських українців, в той же час підкреслюючи свою цивілізованість. Важливі повідомлення друкувалися у рубриці «Вісті з Росії», яку вів М.Вороний. Сам І.Франко вів рубрику «Хроніка політична»: статті «Реалісти чи кар’єристи», «П’ятий з’їзд РУРП. Передвиборні заходи. Галицька конституція в австрійському парламенті. Нова руська партія. Заява», «Зміна системи». Тут засуджувалася угодовська щодо австрійського режиму політика, за яку українцям ніхто нічого не давав і навіть не обіцяв, «реальна політика», за висловом С.Смаль-Стоцького. Автор заявляв, що русинам треба розвиватися не на австрійській, а на національній основі. Ця стаття намітила еволюцію автора до національної демократії. Він писав, що за багато років слід збагнути: лише розвиток на національній основі – єдино правильна засада.

У той час І.Франка висунули послом від радикальної партії до Віденського парламенту від Перемишлянської округи. Проти нього виступили свої – москвофільський «Галичанин» і народовське «Діло». Виборці підпали під вплив їх агітації. З цього приводу І.Франко відповів статтею «Як я став казенним радикалом», де розповів про свій шлях до радикальної партії та про еволюцію свого світогляду. Він все більше зневірювався у радикалах. Писав, що ніяка соціальна праця не врятує українців від занепаду, аж поки вони не зосередяться на боротьбі за національне визволення. Про це статті «З кінцем року», «Український і галицький радикалізм», «Соціалізм і соціал-демократизм», які уже радянські соціалісти не включили у 50-томне видання. Соціалізм автор розумів зовсім по-іншому, ніж його сучасники-радикали, вкладав у нього гуманний зміст. І.Франко не міг обстоювати систему державної централізації, яка нищить національну свободу. Насильницьке захоплення влади з метою силоміць заганяти суспільство в соціалізм, нищення індивідуальної свободи він не сприйняв.

Ці думки не зрозуміла Леся Українка. У статті «Не так тії вороги, як добрії люди» вона кинулася розвінчувати на її думку помилкову позицію редактора журналу. Вона доводила, що українські жертви на олтар російської демократії виправдані. І.Франко відповів їх у статті «Коли не по конях, то хоч по голоблях».

У журналі наростали внутрішні суперечності, які руйнували його. Часопис, створений для публічної репрезентації радикальної партії, не дотримувався її програми, а формував у ній національне крило. Це не могло задовольнити партійних лідерів. Вони все більше відходили від журналу, на №6 1897 р. вихід журналу припинився через фінансові труднощі.

Значення радикальної журналістики:

1. Українці Австрії за допомогою преси змогли виступити проти реакційних сил, особливо москвофільських.

2. Вона стала ознакою зростання українства і його преси, засвідчила існування два крила: правого (консервативного, народницького) і радикального, поява якого відіграла позитивну роль.

3. Радикальна журналістика звернула увагу на соціальні проблеми, орієнтувалася на європейський соціалізм.

4. Вона вплинула на москвофільство і народовство, повернула їх до реальних потреб Галичини.

5. Проте вона перебувала під впливом М.Драгоманова, у світогляді якого переважали не національні цінності, а космополітичні демократичні ідеали. Вона відчувала скомпроментованість таких поглядів і звільнилася від них наприкінці 90-х.

6. Вона засвідчила кризу соціалізму на українському ґрунті, відхід від нього кращих радикалів і перехід до національної опозиції.

7. Цей відхід засвідчила еволюція І.Франка – найпомітнішого журналіста-радикала, авторитет якого утримував переважну кількість радикальних видань у Галичині. Завдяки йому національні сили народовців і радикалів зблизилися на спільних позиціях.