Організація українських націоналістів (оун) на початку війни
Організація українських націоналістів, зокрема та її частина, яка йшла за Андрієм Мельником, котрий заступив місце керівника ОУН Євгена Коновальця, вбитого в Голландії 1938 р., на початку війни покладала певні надії на Німеччину. Оунівці виходили з того, що більшовизм був спільним ворогом як ОУН, так і націонал-соціалістів, і проти нього вони можуть діяти спільно.
Більшість же в ОУН була невдоволена курсом А. Мельника на зближення з гітлерівцями. Цю частину очолив Степан Бан-Дера - з 1933 р. голова ОУН на західноукраїнських землях. У вересні 1939 р. після вторгнення Німеччини в Польщу він вийшов з польської тюрми, куди був ув'язнений ще в 1935 р. Степан Бандера, не відкидаючи можливості співпраці з німцями, виступав за утворення власної армії і розгортання активної боротьби за незалежність України, спираючись переважно на сили і можливості українського народу.
Таким чином, ОУН напередодні радянсько-німецької війни розкололася на дві фракції: прибічників С. Бандери - ОУН-Б. яких називали бандерівцями, і прибічників А. Мельника - ОУН-М, або мельниківців. Між фракціями склалися напружені стосунки, які нерідко виливалися в жорстоку міжусобну війну. Нацистське керівництво Німеччини, відкидаючи ідею української державності, разом з тим погоджувалося на співпрацю з ОУН, сподіваючись використати її в боротьбі з Червоною армією. Зокрема, воно погодилося на комплектування з батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд» Легіону українських націоналістів, особовий склад якого планувалося використати при проведенні диверсійних операцій на радянських територіях. Зі свого боку, ОУН-Б у цих військових частинах вбачала ядро майбутньої української армії. «Акт проголошення відновлення Української держави»
Перші дні війни засвідчили безпідставність надій на досягнення бодай обмеженої незалежності з допомогою Німеччини. Ввечері ЗО червня, одразу ж після відступу радянських військ зі Львова, скликані керівниками ОУН-Б Українські національні збори ухвалили відновлення державної незалежності України та формування національного уряду, прем'єром якого став Ярослав Отецько, один із провідних діячів ОУН. «Акт проголошення відновлення Української держави» та благословення митрополита Андрія Шеп-тицького були широко оприлюднені, в тому числі й через львівську радіостанцію.
Однак вище партійно-державне керівництво нацистської Німеччини відмовилося підтримати проголошення Української держави. 9 липня 1941 р. уряд Я. Отецька було розігнано. 15 вересня 1941 р., за наказом Гітлера, були ув'язнені С. Бандера і Я. Стеиько, а також деякі члени уряду. Тоді ж окупанти заарештували близько 300 членів ОУН, а 15 керівних діячів організації розстріляли.
Ці репресії вплинули на настрої в батальйонах «Роланд» і «Нахтігать», і вони відмовилися виконувати німецькі нака-зи.Через деякий час ці частини було розпущено, а їхніх українських офіцерів - заарештовано. ОУН перейшла до саботажу політики нацистських властей і підготовки власних збройних сил для боротьби з окупантами, розширення підпільної мережі. Оунівське підпілля 1941 — 1942 рр.Створення УПА
На відміну від радянської влади, ОУН завчасно подбала про організацію підпілля. Ще до початку війни для майбутньої роботи на окупованих гітлерівцями територіях стали формуватися так звані похідні групи. Цим займались як бандерівці, так і мельниківці. З початком вторгнення нацистських військ в Україну «похідні групи» дістали наказ просуватися за гітлерівцями, а де буде можливість - випереджати їх і за умов безвладдя перших днів окупації брати цивільну владу в кожному населеному пункті. Члени «похідних груп» орієнтувалися на лояльність окупаційних властей, а в разі відмови останніх погодитися з проголошенням незалежності України, мали розгорнути підпільну боротьбу під антигітлерівськими й анти-сталінськими гаслами.
Підпільні оунівські організації були утворені в багатьох містах України, а також у Криму. На Донбас було відряджено «похідну групу», яка, за свідченням її члена Є. Стахіва, організувала тут самостійницьке підпілля. Вони вели боротьбу під гаслами: «Смерть Гітлеру! Смерть Сталіну! Радянська влада— без більшовиків!» Поширення самостійницьких настроїв, особливо в лівобережних областях Наддніпрянщини і на Сході України, де протягом двох десятиліть тривала жорстока боротьба з будь-якими проявами націоншіьно-державннцької свідомості, було цілком несподіваним для гітлерівців. Вони з тривогою спостерігали, як навколо керівників і членів «похідних груп» об'єднувалися не лише місцеві інтелігенти, а й учнівська молодь, робітники, селяни.
Значного поширення набув самостійницький рух у Дніпропетровській області, де організованих членів підпільних оунівських груп і людей, що їм симпатизували, налічувалося до 5 тис. Підпільники налагодили чіткий зв'язок між обласною, міськими, районними і місцевими групами, дотримуючись разом з тим суворої конспірації. Було налагоджено друкування нелегальної літератури, листівок, підроблення документів. Існувала мережа конспіративних квартир і явок. Зростання національного підпілля стало наслідком пробудження національної свідомості українців. А це, у свою чергу, було реакцією населення на шовіністичну зарозумілість окупантів, які вважали себе «вищою расою», «арійцями», а українців відносили до неповноцінних рас - «унтерменшів». У Західній Україні, де соціальна база національного руху була ширшою, оунівці зуміли порівняно легко витримати репресії гітлерівців. Саме в цих районах самостійницький рух Опору у 1941 р. став набувати збройного характеру. В серпні 1941 р. в районі Пінська діяв збройний оунівський загін, а у вересні, під час хвилі арештів членів ОУН, л
розгорнулися терористичні акції проти представників окупаційної влади. Не маючи підтримки з-за лінії фронту, спираючись виключно на місцеве населення, оунівці ретельно готувалися до розгортання масових збройних акцій, створивши кілька шкіл підготовки молодших командирів, накопичуючи зброю та спорядження.
У жовтні 1942 р. дрібні загони оунівців, які діяли на Волині і Поліссі, об'єдналися під спільним керівництвом і одержали назву Українська повстанська армія (УПА). 14 жовтня - день Покрови святої Богородиці, яка вважалася покровителькою Війська Запорозького, — стало офіційною датою створення Української повстанської армії.
Боротьба гітлерівців з оунівським підпіллям
Самостійницький оунівський рух становив велику загрозу для окупаційного режиму. Порівнюючи розмах оунівського і радянського підпілля в Україні, німецьке командування в своєму таємному наказі від 31 грудня 1941 р, змушене було визнати: «Крім групи ОУН Бандери, на Україні не існує жодної організації опору, яка була б здатна становити серйозну небезпеку». Нацисти дійшли висновку, що ОУН готує масове повстання з метою створення самостійної української держави. Ще в листопаді 1941 р. окупаційні каральні органи одержали наказ заарештувати й знищити всіх керівників і членів оунівського підпілля. В Києві гітлерівці заарештували близько 300 осіб як бандерівців, так і мельниківців. Серед страчених у Бабиному Яру — Олена Теліга, відома поетеса українського зарубіжжя. В 1942-1943 рр. потрапили до лабет ворога тисячі членів самостійницького підпілля в Сталіному (Донецьк), Миколаєві, Запоріжжі, Дніпропетровську. Нікополі, Херсоні та інших містах Лівобережжя, Правобережжя та Півдня України. Але, попри важкі удари, оунівці, продовжували боротьбу до останніх днів окупації. У 1941 р., в умовах підпілля, вперше зустрілися представники обох течій антинацистського руху Опору в Україні: оунівського і радянського. Обстановка вимагала налагодження контактів, узгодження дій у боротьбі зі спільним ворогом. Але на перешкоді стали глибокі ідеологічні розбіжності. Розгорнулася жорстока боротьба, згубна для обох течій Були випадки доносів у гестапо радянських підпільників на оунівців і оунівців - на радянське підпілля. Наслідки були трагічні для обох течій.
Зарозумілі гітлерівські верховоди мріяли управляти Україною за допомогою невеликої купки чиновників і військових. Але зустріли тут масовий опір, який мав різноманітні форми — від пасивного опору, трудового саботаж)' до збройної боротьби. Замість очікуваної покори по всій Україні — від її східних кордонів до західних, від Чорноморського узбережжя до Полісся -нацисти наштовхувалися на презирство й ненависть. Україна поступово перетворювалася на «другий фронт».
81. РАДЯНІЗАЦІЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ПОВОЄННИЙ ПЕРІОД. БОРОТЬБА ОУН-УПА З РАДЯНСЬКОЮРЕПРЕСИВНОЮ МАШИНОЮ. ОПЕРАЦІЯ «ВІСЛА»
Після закінчення Другої світової війни керівництво УПА вважало, що зіткнення Заходу і СРСР неминуче, і тому своє основне завдання вбачало в тому, щоб не дати змоги радянській владі швидко закріпитися в західноукраїнському регіоні. На цьому етапі загони УПА тримали під своїм контролем досить значну територію — майже 150 тис. км2, на якій намагалися створити альтернативні радянським органам влади національно-державні структури. Формування повстанців мали у своєму складі кавалерійські та артилерійські частини. Активність УПА була ще досить високою: так, за перше півріччя 1945 р. було здійснено 2207 збройних акцій (відплатних актів, диверсій на залізниці та шосейних дорогах, напади на районні центри тощо). У відповідь сталінський режим провів 9238 каральних операцій, під час яких було вбито 34 тис. повстанців і 46 тис. захоплено в полон. У кривавому протистоянні загинули лідери ОУН—УПА — командувач УПА член Центрального проводу ОУН Клим Савур (Д. Клячківський), Карпович — перший заступник командувача і начальник штабу УПА, Кремінь — заступник командувача УПА-«Захід» та ін. Такі втрати вимагали суттєвої зміни тактики. Спочатку під тиском обставин великі з'єднання діляться на малі групи, які принципово уникають фронтальних боїв, повертаються до типово партизанських форм боротьби (засідка, наскок, саботаж, прорив та ін). Наприкінці 1946 р. Українська Головна Визвольна Рада приймає рішення про докорінну реорганізацію УПА, суть якої полягала в демобілізації частини повстанців, відправці певної кількості вояків на Захід і організації підпілля з найстійкіших і найвитриваліших людей. За висловом одного із ідеологів ОУН—УПА. у цей час розпочався перехід «від форм широкої повстанської боротьби до форм боротьби глибоко підпільної».
Зрозумівши ілюзорність своїх сподівань на радянсько-американську війну, ОУН і командування УПА на початку 1947 р. переходять до тактики партизанської війни невеликими групами, широкої підпільної боротьби, саботажу, антирадянської пропаганди, індивідуальних терористичних акцій проти представників правлячого режиму.
Загибель командувача УПА Р. Шухевича (5 березня 1950 р.) стала своєрідним поворотним пунктом — після неї фактично закінчився організований опір на західноукраїнських землях, хоча окремі невеликі загони УПА та рештки підпілля діяли ще до середини 50-х років.
Отже, у повоєнний період тактична лінія УПА зазнає певної трансформації. Якщо на початку переважають форми широкої повстанської боротьби (контролювання певної території, створення альтернативних радянським органам влади національно-державних структур, діяльність великих формувань, які охоплюють кавалерійські та артилерійські частини), то на початку 1947 р. тактика боротьби змінюється. Чинниками, які визначали ці зміни, були: переростання повоєнного протистояння між СРСР і Заходом у «холодну війну»; значні втрати УПА в протиборстві з радянськими військами; загибель повстанських лідерів; певні успіхи радянської влади в суспільних перетвореннях у західноукраїнському регіоні; політика сталінського режиму на розкол лав повстанців. Масові репресії радянського режиму проти населення Західної України. Операція «Вісла»
Відновлення радянської влади в західних областях України супроводжувалося посиленням репресивного тиску на місцеве населення. Основною метою репресій було створення сприятливих умов для «радянізації» краю, експлуатації його демографічного та природного потенціалів; насильне залучення населення до радянської системи господарювання; руйнація національних структур самозахисту, духовним осередком яких була Українська греко-католицька церква; максимальне звуження соціальної бази збройного опору, очолюваного ОУН—УПА; остаточне утвердження на місцях органів радянської влади. 15 травня 1945 р. М. Хрущов провів у Львові нараду із секретарями обкомів КП(б)У і начальниками управлінь НКВС. У своїй доповіді він вимагав рішучих каральних акцій проти сімей повстанців, а також рекомендував застосовувати «нові методи роботи», суть яких полягала у створенні в західноукраїнському краї атмосфери «кругової поруки» та взаємної підозри. У кожному селі мали бути відібрані заручники із заможних селян, які мусили повідомляти офіційну владу про наміри та дії повстанців. Водночас їх суворо попереджали, що вони несуть відповідальність за будь-яку подію, що станеться на території сільської ради. Крім цього, місцеві радянські активісти мали стежити за заручниками і в разі їхньої неблагонадійноеті заарештовувати і виселяти. Хрущов вимагав організовувати збори селян, на яких оголошувати імена тих, хто допомагає повстанцям, і застосовувати проти них репресії.
Основними жертвами репресивних акцій були, як правило, члени сімей оунівців і «бандпособників», куркулі з сім'ями, стара західноукраїнська інтелігенція, священики греко-калолицької церквиСталінське керівництво використовувало репресії в західноукраїнських землях і як засіб державного примусу, і як метод покарання. Основною метою каральних акцій було створення сприятливих умов для тотальної «радянізації» Західної України.
Операція «Вісла» — це завершальний етап процесу переселення українського населення із території Закерзоння (Лемківшина, Посяння. Підляшшя. Холмщина). Початок цьому процесу було покладено 9 вересня 1944 р. угодою між польським Тимчасовим комітетом національного визволення та урядом УРСР, відповідно до якої українське населення, що проживало в Заксрзонні, мусило добровільно переїхати до Радянської України. Цю масштабну міграцію можна поділити на три етапи:
I етап — «добровільне переселення» (вересень 1944 — серпень 1945 р). У цей період по селах почали свою роботу переселенські комісії, створені з представників УРСР та Польщі, які проводили агітацію за переселення місце в Західній Україні наприкінці 30-х — на початку 40-х років Саме тому в русло добровільного переселення потрапляли переважно люди, господарства яких були знищені війною, малозаможні, або ж ті, хто зазнав чи боявся репресивних дій з боку підпільних польських формувань. Тому до 1 березня 1945 р. в Україну із Закерзоння переселилася лише 81 тис. осіб.
II етап — «насильницька депортація» (вересень 1945 — серпень 1946 р). З другої половини 1945 р. добровільне переселення майже припиняється, більше того, почався процес нелегального повернення українців, які відчули важку руку сталінського режиму, на старі місця проживання. Проте навіть цих жорстоких дій виявилося замало, щоб зламати опір українців, які не бажали переселятися в УРСР. Саме тому восени 1945 р. головний уповноважений уряду УРСР у справах
евакуації порушив клопотання перед польським урядом про «надання військової допомоги в прискоренні масової депортації населення».. Процес відселення супроводжувався вбивствами, пограбуваннями, мародерством. Підтиском таких «аргументів» на залізничних станціях збиралися натовпи бажаючих переїхати на територію УРСР.Акція насильницької депортації, що розпочалася у вересні 1945 р., закінчилася у серпні 1946 р. Внаслідок цього в УРСР було переселено 482 тис. осіб — 96,8% українського населення Закерзоння.
III етап — «операція «Вісла» (квітень — липень 1947 р.). Формальним приводом для початку цієї репресивної акції стала загибель у березні 1947 р. у бою з
формуваннями УПА заступника міністра оборони Польщі К. Свєрчевського. Ці репресивні дії і становили основний зміст операції «Вісла». Репресивна акція була
скоординованою на міждержавному рівні дією — під час її проведення відділи НКВС та чехословацької армії заблокували східні та південні кордони Польщі. За польськими даними, депортовано було 140,5 тис. осіб, ув'язнено в концтаборі Явожно 3800 осіб, а вбито понад 650 осіб.
Суттю операції «Вісла» було «очищення» теренів Південно-Східної Польщі від автохтонного українського населення та цілковита асиміляція українців-переселенців у польському середовищі. Радянізація західних областей України
| зх |
Процес відбудови у «возз'єднаних» районах УРСР проходив набагато складніше, ніж на сході республіки. Це було зумовлено низкою причин: значними руйнаціями, завданими фашистською агресією; слабкістю економічного потенціалу регіону (у промисловості Галичини було задіяно лише 4% населення): особливостями менталітету західних українців, які неоднозначно сприймали соціалістичні перетворення, що відбувалися водночас з процесом відбудови; пасивним та активним опором нововведенням значної частини місцевого населення та ін.
Суть перетворень у західних областях УРСР полягала в тому, щоб продовжити і завершити соціалістичну перебудову «возз'єднаних» земель, тобто, як зазначає історик О. Субтельний, привести західних українців у відповідність з радянською системою та їхніми співвітчизниками. З цією метою в Західній Україні швидкими темпами мали бути здійснені індустріалізація, колективізація, культурна революція, утвердження влади органів диктатури пролетаріату. Всі ці процеси і мали створити умови для остаточної інкорпорації (включення до складу) західноукраїнського регіону до СРСР.
Характер змін, шо відбулися в процесі відбудови на території Західної України, неоднозначний. Пройшла докорінна модернізація економічного потенціалу регіону. У роки четвертої п'ятирічки в західних областях України було здійснено суттєву реконструкцію старих заводів і фабрик. Відбудовано та споруджено понад 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств. Обсяг валової продукції промисловості протягом 1946—1950 рр. зріс у 3,2 раза. Помітний прорив у промисловому розвитку західноукраїнських земель супроводжувався і негативними чинниками. Скроєна за сталінською моделлю індустрія краю переймала й успадковувала традиційні її вади: диспропорційний розвиток, що виявлявся у відставанні легкої та харчової галузей промисловості, домінування кількісних показників над якісними, відсутність закінченого технологічного циклу, залежність від союзного центру та ін.
Економічна модернізація потребувала значної кількості освічених кваліфікованих робітників Тому велика увага під час перетворень у західноукраїнських землях приділялася питанням освіти. Активна боротьба з неграмотністю, розширення мережі початкової та вищої освіти давали змогу радянській владі не тільки завойовувати симпатії західних українців, а й створювати передумови для появи нового покоління західноукраїнської інтелігенції, спираючись на яку можна було б значно посилити свій вплив на місцеве населення. У 1950/51 навчальному році в школах західних областей республіки вже працювало понад 60 тис. вчителів, тобто майже у шість разів більше, ніж у довоєнний період. Початковою освітою було охоплено всіх дітей шкільного віку, кількість учнів у 5—10 класах збільшилася майже втричі. Наприкінці 1950 р. в Західній Україні функціонувало 25 вузів — у 1,5 раза більше, ніж 1940 р. Кількість студентів за цей час збільшилася майже в 10 разів. Однак зростання освітнього рівня супроводжувалося активною русифікацією: 1953 р. навчання у всіх вузах Західної України велося переважгго російською мовою.
Щоб остаточно зламати опір нововведенням з боку західноукраїнського населення, радянська влада повела активну боротьбу проти Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яка була одним з важливих чинників суспільно-політичного життя цього регіону. В умовах тривалої української бездержавності УГКЦ поступово перетворилася на традиційного посередника між українцями й офіційною владою, духовну опору і натхненника національно-визвольної боротьби, зв'язуючу ланку між західноукраїнським реггоном і Заходом. Вона була впливовою, широкорозгалуженою структурою. До встановлення радянської влади в Західній Україні греко-католицька церква складалася із 3040 парафій, 4440 церков, духовної академії, 5 духовних семінарій, 2 шкіл і 127 монастирів. За нею йшло понад 5 млн. віруючих. Розгортанню наступу на УГКЦ сприяли і смерть митрополита А. Шептицького (листопад 1944 р.), і повоєнне загострення відносин Заходу і Сходу, що поступово переросло в «холодну війну». Намагаючись знайти спільну мову з пануючим режимом і уникнути кровопролиття в західноукраїнському регіоні, наступник Шептицького митрополит Й. Сліпий надсилає в грудні 1944 р. до Москви делегацію УГКЦ. Цю делегацію прийняв голова Ради в справах релігійних культів при Раднаркомі СРСР полковник державної безпеки І. Полянський. Під час зустрічі представники УГКЦ ознайомили його з життям церкви, проголосили звернення Й. Сліпого «До духовенства і віруючих», де містилися заклики до бандерівців «вернутися з неправильного шляху»; передали 100 тис. крб. у фонд Червоного хреста на оборону країни. Демонструючи свою лояльність до режиму, один з представників греко-католиків все ж зауважив, що в західному регіоні будь-які зміни необхідно «робити обережно». Не бажаючи вступати у конфлікт з УГКЦ під час війни, сталінське керівництво пообіцяло греко-католикам вільне відправлення богослужінь.
Ліквідація Української греко-католицької церкви була частиною плану, спрямованого на організацію всебічної енергійної відсічі наступаючому Ватикану і зміцненню радянської влади в західноукраїнських землях. Ця ліквідація стала можливою через ослаблення в повоєнний період греко-католицької церкви; загострення відносин між Заходом і Сходом, яке переросло в «холодну війну», смерть лідера УГКЦ А. Шептицького.
Отже, суть повоєнних суспільних перетворень у західних областях України полягала в продовженні та завершенні соціалістичної перебудови «возз'єднаних» земель. Шляхом активної «радянізації» планувалося відтіснити «старе» (звичаї, релігію, організацію праці, суспільні структури, лідерів та ін.) і ствердити «нове» з метою «органічного» приєднання нього регіону до складу СРСР.
82. ПІСЛЯВОЄННА ВІДБУДОВА. ЇЇ ОСОБЛИВОСТІ В УКРАЇНІ. В 1945 р. перед Україною постає надзвичайно складне завдання — підняти з руїн країну. Вирішити його можна було тільки ціною героїчних зусиль народу.
•Відбудова народного господарства України розпочалась відразу ж ггісля вигнаггггя німецько-фашистських загарбників. В 1946 р. на основі Закону СРСР про п'ятирічний план відбудови народного господарства було прийнято Закон про відбудову народного господарства України.
•У відповідності з цим законом відбудову народного господарства планувалося завершити до 195р.
•В першу чергу відбудовувалась важка промисловість, транспорт, енергетика. В ці галузі спрямовувшюсь 88 % капіталовкладень.
•Сільське господарство отримуваю 7 % вкладень і відбудовувалось за рахунок більш жорсткої дисципліни в колгоспах. Збільшився сільськогосподарський податок. Колгоспникам, як правило, гге сплачувалась заробітна платня.
•Для відбудови народного господарства використовувались репарації з Німеччини (сировина, устаткування), примусова праця військовополонених, колгоспників, робітників, інтелігенції.
•Відбудувати народне господарство України допомагали всі республіки СРСР. Наприклад, Дніпрогес відбудовували 120 підприємств СРСР, представники 26 національностей.
•Відбудова народного господарства проходила в умовах патріотичного піднесенггя народу. Заводи, гггахти, дороги, електростанції, колгоспи були відбудовані ціною неймовірних зусиль, самовідданої праці мільйонів людей.
•П'ятирічний план відбудови народного господарства України в цілому було виконано.
•На відміну від країн Західної Європи відбудова економіки України здійснювалась без впровадження нових технологій і матеріалів. Відкидались ринкові відносини, зміцнювався командно-адміністративний стиль керівництва економікою. Поступово виникали засади техніко-технологічного відставання як України, так і СРСР від розвинутих країн Заходу.
•Легка і харчова промисловість, сфера охорони здоров'я, освіти, науки були відбудовані не в повному обсязі, тому що їм приділялося замало уваги. Відбудова народного господарства проходила в напруженій міжнародній обстановці—розпочалась «холодна війна» В шіх умовах розраховувати можна було лише на власні сили. Країни Заходу згортали торгові відносини з СРСР, не здійснювали передбачені угодами поставки. Культурне життя в Україні у другій половині 40-х - на початку 50-х рр. Освіта
■ В 1950 р. мережа шкіл і вузів досягла довоєнного рівня.
•Введено обов'язкове семирічне ігавчання дітей, вечірня і заочна форма освіти.
•Створено фонд загальної освіти, що надавав допомогу дітям з незабезпечених сімей.
• Посилилася русифікація. Відбудова системи освіти Наука
•В 1946 р. було здійснено запуск першого в СРСР атомного реактора.
•Створено лабораторію моделювання і обчислювальної техніки при Інституті електроніки. В 1948-51 рр. тут було створено першу малу першу малу електронно-обчислювальну машину (ЕОМ).
•Винайдено автомат зварювання металів (Інститут електрозварювання).
•В1948 р. іта серпневій сесії Всесоюзної академії сільського сподар-ських наук Т.Лисенко (якого підтримував Й.Сталін) одержав перемогу над прибічниками генетики. Почались переслідування і репресії проти генетиків і тих вчених-біологів, що поділяли їх позиції.
•Численних вчених звинуватили у прігхильності до «буржуазної лженауки» (наприклад, С. Лебедева — творця обчислювальної техніки — переслідували, звільняли з роботи). НТР*і радянська наука
•Матеріальні і політичні умови не дали можливості науковим закладам України (як і СРСР в цілому) працювати на рівні світової науки, що викликало в подальшому зростаюче відставання від розвинутих держав.
•В окремих галузях (ракетно-космічна техніка технічна кібернетика, фізика кристалів, танкобудування, літакобудування та ін.) Україна (як і СРСР в цілому) досягла значних успіхів. Література і мистецтво
•3 1946 р. посилюється контроль партійного апарату над культурою.
•Діячам культури висувається вимога беззастережного додержання класового підходу і принципу партійності в творчому процесі.
•ЦК КП(б)У у відповідності з рішеннями ЦК ВКП(б) приймає критичні постанови з питань літератури, діяльності театрів, часописів, щодо окремих письменників, художників, поетів.
• Принизливій критиці піддано О. Вишню, якого звинуватили у відхиленні від радянської ідеології.
•І.Сенченко (письменник) був звинувачений у співпраці з Хвильовим і у ворожому ставленні до радянського ладу.
•Ю.Яновський, М.Рильський і вся редакційна колегія часопису «Дніпро» була звинувачена уугаціонапізмі.
•В.Сосюру за вірш «Любіть Україну» було звинувачено в націоналізмі. Починається переслідування численних талановитих діячів культури(ждановщина*)
•НТР — науково-технічна революція — процес докорінних якісних змін в техніці, організації праці, пов'язаний з перетворенням науки в безпосередньо продуктивну силу суспільства. п ^
•Ждановшина — політикаконтроля і репресій у сфері культури (за прізвищем секретаря ЦК ВКП(б) А.Жданова головного ідеолога країни
83. ХРУЩОВСЬКА ВІДЛИГА „Відлига" (1953 - 1964)
5 березня 1953 р. помер Й.Сталін. Після його смерті розпо-чався новий період радянської історії. Гостро постало питання про ста-лінську спадщину. Спочатку провідні позиції зайняв Георгій Маленков, якого було призначено головою Ради Міністрів СРСР. Однак до влади рвався всемогутній шеф органів безпеки Лаврентій Берія. Ви-рішальним аргументом у сутичці за владу була військова сила. Вій-ськові на чолі з маршалом Г. Жуковим, який після смерті Сталіна повернувся до Москви, заарештували Л. Берію. Його звинуватили у спробі заколоту, шпигунстві, інших, у тому числі й надуманих, злочи-нах і розстріляли. Після цього на провідні позиції у правлячій вер-хівці висунувся Микита Хрущов. У вересні 1953 р. він став першим секретарем ЦК КПРС. На початку 1955 р. Г. Маленкова було усунуто з посади голови уряду й замінено Миколою Булганіним, який не пре-тендував на головну роль у керівництві.
Наступники Сталіна розуміли, шо продовження політики «закру-чування гайок», терору і репресій безперспективне і таїть у собі небез-пеку могугніх соціальних вибухів. Попереджувальним дзвінком ста-ли повстання в'язнів Воркути (1953) та інших концтаборів ГУЛАГу. Нове керівництво пішло на деяку лібералізацію суспільно-політично-го житгя. Почався період так званої «відлити».
Після смерті Сталіна нові радянські лідери оголосили амністію ув'яз-неним на термін до п'яти років. На волю вийшли головно кримінальні елементи, оскільки політичні в'язні мали значно триваліші терміни ув'язнення. Це спровокувало вибух злочинності у країні. Виправні трудові табори реорганізовувалися у колонії, скасовувались одіозні укази, серед них «Про судову відповідальність робітників і службов-ців за самовільний відхід з підприємств та установ і прогул без поважної причини». Після арешту Л. Берії розпочався перегляд справ по-літв'язнів. Десятки тисяч виправданих потягнулися з сибірських конц-таборів. несучи правду про ГУЛАГ. Було прийнято рішення про реабі-літацію репресованих у роки війни народів та відновлення їхньої національно-територіальної автономії. Повернулися до рідних місць чеченці, інгуші, карачаївці, балкарці, калмики. Однак у праві на реа-білітацію було відмовлено поволзьким німцям, кримським татарам та деяким іншим народам.
Кульмінаційним моментом «відлиги» став XX з'їзд КПРС (лютий 1956 р.). У доповіді на закритому засіданні М. Хрущов вперше розкрив страхітливі злочини, скоєні Сталіним та його оточенням. Однак нове партійно-державне керівництво, розвінчуючи «культ особи», нрагну-ло переконали, що сталінські злочини були лише «деформацією» соці-алізму. М. Хрущов закликав відкинути сталінізм і повернутися до ідей Леніна, замовчуючи при цьому, шо перший практик комуністичного будівництва започаткував масовий терор проти мирних людей, що саме за його наказом було створено перші концтабори та організовано ЧК -інструмент для придушення всякого інакодумства і невдоволення ре-жимом.
Переважна більшість радянського суспільства вітала критику ста-ліиізму, незважаючи на її обмеженість і непослідовність. Натомість консервативні кола, а також чимало людей, запаморочених багаторіч-ною більшовицькою пропагандою, розвінчання «великого вождя» сприйняли вороже. У жовтні 1956 р. у Тбілісі відбулася демонстрація протесту проти нового керівництва СРСР на захист Сіаліна, яку було розстріляно військами МВС. Антиегалінський курс М. Хрущова зуст-рів опір більшості президії ЦК КПРС. Георгій Маленков, В'ячеслав Молотов. Лазар Каганович, Дмитро Шепілов та інші сталіністи вслу-пили у змову, щоб позбавити М. Хрущова посади. У вирішальний момент М. Хрущову вдалося скликати партійний пленум (червень 1957 р). На ньому більшістю голосів було схвалено пропозицію М. Хру-щова про виведення зі складу ЦК «антипартійної групи» (так було названо вищезгаданих змовників). На відміну від часів Сталіна, опозиціонерів не розстріляли; їм було дозволено працювати на керівних посадах у нижчих ланках управління. Це стало помітною прикметою пом'якшення комуністичного режиму.
Перемога на пленумі зміцнила позиції М. Хрущова. У березні 1958 р. він обійняв ще й посаду голови Ради Міністрів. Зосередження влади і перетворення її в особисту не рятували від свавілля нового вождя і підлеглого йому апарату. М. Хрущов, як і попередні вожді, прагнув ощасливити народ, крокуючи чимдуж до комунізму. На початку 60-х років він проголосив курс на будівництво комуністичного суспільства першочерговим завданням, розрахованим на двадцятирічний період. У дусі цього рішення було розроблено і на XXII з'їзді КПРС (1961 р.) прийнято нову програму партії, у якій проголошувалося: «Нинішнє покоління радянських людей житиме за комунізму». 1.2 Відродження контрольованого автономізму
Годі ситуація, що склалася усередині країни і за рубежем, залишала як мені здається, перед Хрущовим два виходи. Один полягав у тому, щоб сміло йти вперед, з одного боку, визнавши повний суверенітет, давши повну самостійність кожної партії в пошуку шляхів виходу з труднощів, з якими вона стикалася, а з іншого боку - зосередивши на сміливих внутрішніх реформах, що підняли б авторитет КПРС, помножили силу соціалізму І другий: як це і відбулося усередині країни, поспішити дати відбій, обмеживши лише деякими поступками новим реальностям світу, що були зроблені на XX з'їзді КПРС (я маю на увазі положення його документів про можливість уникнути війну, про можливість мирного переходу до соціалізму і визнанні різних шляхів його будівництва і деякі інші). Але в цьому випадку треба було в міру сил утримувати партії від більш глибокого переосмислення ідеологічних проблем, політики і тактики. І намагатися одночасно якось знову "організувати" міжнародний комуністичний рух. у визначеній мірі його "дисциплінувати". На жшіь, був обраний другий шлях. Він не міг принести і не приніс бажаного успіху. Хоча, відверто кажучи, я не упевнений, що об'єктивні умови і суб'єктивні фактори давали тоді можливість іншого вибору. Звичайно, навіть вважаючи цей інший вибір кращим, ніяк не можна скидати з рахунків деякі позитивні моменти перших міжнародних рад комуністичних і робітників партій (тим більше що вони пішли за розпуском "Комінформа" і почалися саме з 1956 р.) і створення в 1958 році міжнародного марксистського журналу "Проблеми світу і соціалізму". Але залишається фактом, що наростання труднощів у комуністичних партіях цими мірами зупинити не вдаюся, як не вдалося цілком перебороти і наш великодержавний (у даному випадку вірніше було б сказати "великопартійний") підхід до інших компартій, а також сектантство і догматизм у підході до проблем, з якими зіштовхувався світовий комуністичний рух.
Мабуть, найбільш паїубні наслідки такого вибору були зв'язані з тим, що труднощі в комуністичному русі допомогли схилити Н. С. Хрущова скоріше до того,
щоб сповільнити, а не прискорити подолання сталінізму, відтворення реформ і насамперед демократизацію політичного і громадського життя країни.
Ще більш очевидної була така реакція Хрущова, тодішнього керівництва в цілому на політичну кризу в ряді країн Східної Європи, особливо в Угорщині, а також у
Польщі.
Усередині СРСР бурхливі події в цих країнах відгукнулися в кінцевому рахунку дуже болісно, спочатку, щоправда, ожививши політичну дискусію, але потім прискоривши її затиск, давши консерваторам, сталинисгам не тільки схвалений зверху привід але і діюча зброя боротьби з тими, хто дійсно прийняв XX з'їзд. Тому що у світлі цих подій знайшли плоть примари контрреволюції й антисо-ветской діяльності, що давно уже використовувалися в нас дія придушення не тільки інакомислення, але і узагалі волі думки.
У тім, що ця зброя почали відразу активно використовувати, незабаром переконався на особистому досвіді - досвіді роботи в журналі "Питання філософії". У 1956 році він опублікував кілька сміливих статей, у тому числі в номері 5 що одержав широкий відгук статті Б. А. Назарова й О. В. Гриднєвої "До питання про відставання драматургії і театру". За це відразу після подій у Польщі й Угорщині журнал (разом з деякими іншими органами печатки) був підданий проробленню. Про шо я шкодую дотепер: серед знятих з переляку матеріалів було перше в нашій країні соціологічне дослідження "Про причини злочинності в соціалістичному суспільстві (на матеріалах Горковської області)", підготовлене мною і Е. Араб-Огли.
Словом, протягом ряду років для політичних і ідеологічних працівників обвинувачення в тім, що вони штовхають нас до "угорських подій" чи розділяють "польські настрої", залишалося дуже небезпечним. Думаю - хоча не можу це документально підтвердити через неприступність стенограми червневого (1957 р.) Пленуму і протоколів (якщо вони велися) попередніх засідань Президії ЦК КПРС, - що події в Угорщині і Польщі використовувалися сталінісгами для боротьби з ідейними супротивниками не тільки "на низах", але й у керівництві партії і країни. Зокрема , навряд чи без цього обійшлося в початої Молотовим, Маленковим і їхніми прихильниками в червні 1957 року спробі відсторонити від влади Н. С. Хрущова.
Сам факт складного взаємозв'язку подій у країнах, що одержали згодом назва соціалістичної співдружності, і внутрішнього розвитку СРСР очевидний і багато в чому, у всякому разі, на перших етапах. Але, на жаль, дотепер ця взаємозалежність частіше мала для самого Радянського Союзу (а також, звичайно, і для інших країн співдружності) негативні наслідки. Нижче я ще торкнуся цього питання в зв'язку з подіями 1968 року в Чехословаччини (і, звичайно, у зв'язку з розвитком подій у Китаї в 60-х, а потім і 80-х роках, але отут ситуація складалася особлива, що заслуговує спеціального розгляду). Чому справа, як правило, оберталося на шкоду нам, нашим реформам? Думаю, значною мірою по нашій же провині.
Починаючи зі сталінського років і до самого останнього часу ми вважати (у всякому разі, такий була офіційна точка зору й у нас, і в інших країнах соціалістичної співдружності), що побудували в себе єдино правильний чи, на худий кінець, самий правильний соціалізм. Іншим же країнам (при скромному праві враховувати при виробленні деталей економічного і політичного устрою національні особливості) залишався наш досвід відтворювати, копіювати. А тому усякий відхід від
радянської моделі, радянського зразка сприймалася як єресь, як спроба егворити іншу загальну модель соціалізму, шо кидало нам виклик. У цих умовах хід подій в інших країнах дійсно впливав на внутрішню боротьбу, діючи на поляризації думок і настроїв, зміцнюючи позиції одних, послабляючи позиції інших. І, зрозуміло, навпаки - ті чи інші зміни у твоїй країні викликали гостру реакцію в сусідів, часом як останній вагон довгого потяга, що робить крутий поворот,
скидали їх з рейок. Ситуації створювалися взаємо небезпечні, що постійно підстьобували бажання вплинути на хід подій у сусідів, а те і втрутитися в їхні справи.
Тому що розвиток там якихось процесів могло сприйматися не тільки як небажане, але і як погроза внутрішньої стабільності. В роки перебудови, коли ми рішуче перестали претендувати на монополію на істину, на "єдино дійсний соціалізм", відмовилися в принципі від утручання у внутрішні справи своїх друзів і союзників, положення радикальне змінилося як для нас, так і для них. Події в іншій країні перестали сприйматися як наша внутрішня справа, що усувало і мотиви для втручання. А тому були відвернені і багато зовнішньополітичних ускладнень. т