Державний лад Паризької Комуни 5 страница

Ще до першої російської буржуазно-демократичної революції (1905—1907 рр.) і за доби революції було ліквідовано найпомітніші залишки кріпосницької системи на селі:

— скасовано кругову поруку в сільській общині щодо виплати викупних платежів та виконання повинностей;

— скасовано тілесні покарання селян, до яких вони засуджувалися за вироками волосних судів;

— у 1907 р. скасовано викупні платежі;

— скасовувалися «увольнительные» — документи, що видавалися сільськими громадами селянам, котрі вступали на державну службу чи йшли на навчання;

— селянам надавалася свобода у виборі місця проживання.

Однак найрадикальнішим заходом уряду щодо селянства стало проведення Столипінської аграрної реформи. Насамперед, вона дбала про зміцнення сільської буржуазії шляхом зруйнування общини, зміцнення приватної власності на землю, ліквідації існуючих обмежень стосовно відчуження надільних земель.

Початок реформі поклав Указ від 9 листопада 1906 р., за яким кожний домогосподар як член сільської общини дістав право вимагати надання йому земельного наділу у приватну власність. Захищаючи інтереси селянина-власника, закон приписував надавати землю однією ділянкою шляхом виділення хуторів чи відрубів.

14 червня 1910 р. було опубліковано закон про вихід селян із сільської общини. Розвиваючи положення попереднього указу, закон визнавав приватними власниками селян тих общин, у яких земельні переділи не проводилися протягом останніх 24 років. Таким чином домогосподарі отримували у влас­ність ті наділи, якими вони користувалися останнім часом.

У губерніях і повітах організовувалися землевпорядкувальні комісії. Значну роль у здійсненні реформи відіграв Селянський банк, створений у кінці ХІХ ст., котрий видавав позики на купівлю землі і був посередником при продажу землі помісного дворянства.

Столипінська аграрна реформа передбачала проведення політики переселення до районів Сибіру і Далекого Сходу. Вона переслідувала мету — зменшити земельний голод у центральних районах Росії, послабити суперечності між селянами та землевласниками-поміщиками. Крім того, передбачалася і непряма мета — здійснення русифікації національних окраїн держави.

Реформа сприяла зміцненню сільської буржуазії, розвитку капіталістичних відносин на селі. Її негативною стороною було те, що вона не зачіпала поміщицьке землеволодіння, не ліквідовувала старих, докапіталістичних порядків у країні.

Революція 1905—1907 рр. призвела до перетворення абсолютистської самодержавної монархії на різновид конституційної монархії.

1. У серпні 1905 р. були прийняті три закони: «Маніфест про запровадження Державної Думи», «Запровадження Державної Думи» і «Положення про вибори до Державної Думи». Відповідно до них Дума являла собою представницький орган, який обирався на 5 років на основі цензового і станового виборчого права. Виборчих прав позбавлялися особи до 25 років, жінки, військовослужбовці, учні (студенти), «інородці», кочові народи.

Положення про Думу визначало її компетенцію як органу, який створювався для попередньої розробки і обговорення законопроектів (законодорадчий орган). Вона могла бути достроково розпущена імператором.

2. 17 жовтня 1905 р. видається Маніфест «Про удосконалення державного порядку», який проголошував демо­кратичні права і свободи. Передбачалося розширення повноважень Думи.

Важливим положенням Маніфесту було проголошення того, що жодні закони не можуть бути прийняті в державі без схвалення Думи. Крім того, Дума наділялася правом контролю за діяльністю виконавчо-розпорядчих органів держави.

3. Реорганізується Рада міністрів, яка до цього часу була дорадчим органом при імператорі та координувала діяльність міністерств. Відтепер у Росії створювався урядовий орган. Звичайно, він ще не мав вигляду «буржуазного урядового кабінету», який би формувався парламентською більшістю або партією, яка здобула перемогу на парламентських виборах. Голова Ради міністрів і міністри призначалися та звільнялися імператором і були відповідальними лише перед ним.

4. Реорганізується Державна рада. Якщо раніше весь її склад призначався імператором, то відтепер половину призначав імператор, а інша частина обиралася з числа духовенства, вчених, дворян і буржуазії. Термін її повноважень визначався дев’ятьма роками. При цьому кожні три роки відбувалася ротація її складу на одну третину. У галузі законодавства Державна рада отримала такі самі права, як і Дума. Без її затвердження законопроект не передавався імператору на підпис.

23 квітня 1906 р. видаються «Основні державні закони», які з формально-юридичного боку мали характер конституційних актів. Відповідно до них імператору належала верховна самодержавна влада. У галузі законодавства сформувався своєрідний законодавчий тріумвірат: імператор—Дума—Державна рада. Жоден закон не міг бути прийнятий без схвалення Думи та Державної ради і вступити в силу без підпису імператора. «Основні державні закони» (ст. 87) надавали імператору можливість з подання Ради міністрів приймати укази законодавчого характеру в тому випадку, коли в них виникала нагальна потреба, а сесійні засідання Думи і Державної ради не проводилися.

Таким чином, Росія зробила перший крок на шляху до перетворення феодально-абсолютистської монархії на монархію буржуазну. Зміни, що відбулися в державному ладі, дозволили буржуазії зміцнити свої позиції, але в цілому невідкладні соціально-економічні та політичні питання залишилися невирішеними.

Навесні 1906 р. Дума розпочала роботу. Однак рівні законодавчі права Думи і Державної ради з перших засідань обумовили постійні конфлікти між ними. Державна рада, яка наполовину складалася з високих чиновників, була консервативним органом. Дума — ліберального спрямування.

Загострення конфлікту між Думою і урядом при обговоренні аграрного питання призвело до її розпуску в червні 1906 р. Перша Дума проіснувала всього 72 дні.

Друга Дума, скликана у лютому 1907 р., була за своїм складом більш радикальною, ніж перша. Вона стала ще в жорсткішу позицію до уряду з цілої низки питань. Це змусило уряд піти на радикальні кроки, які згодом були роз­цінені як «липневий державний переворот». Його суть полягала в тому, що 3 липня 1907 р. імператор видає указ про розпуск ІІ Думи, скориставшись формальним приводом — підготовкою соціал-демократичною фракцією Думи збройного повстання. Такий крок уряду був легітимний, оскільки монарх мав право на розпуск Думи.

Однак, разом з тим, імператор видає нове «Положення про вибори», яке означало зміну виборчого закону, що зробити самостійно, без самої Думи і Державної ради, правитель не міг. Зміна виборчого закону була очевидним порушенням Маніфесту від 17 жовтня 1905 р. Новий виборчий закон сприяв формуванню в Думі консервативної більшості. Такий її склад задовольняв уряд, дозволяв йому проводити через неї свою лінію.

Третя Державна Дума пропрацювала повністю визначений законом термін (п’ять років) і восени 1912 р. припинила роботу. Четверта Дума розпочала свою роботу в 1913 р. Незважаючи на такий самий консервативний склад Думи і підтримку нею уряду, вона не змогла ефективно працювати. Перша світова війна внесла свої корективи. Труднощі військового часу, поразки російських військ на фронті та інші чинники обумовили розкол Думи і уряду. Розпочалася тривала урядова криза. Стали висуватися вимоги створення Міністерства громадської довіри, яке б несло відповідальність перед Думою. Іншими словами, йшлося про створення «кабінету міністрів» у його класичному варіанті, який був би відповідальним перед парламентом. Однак замість цього імператор застосовував практику частої зміни міністрів і прем’єрів.

Врешті-решт, урядова криза призвела до видання самодержцем 25 лютого 1917 р. указу про розпуск четвертої Думи. 27 лютого того самого року її депутати створили Тимчасовий комітет Державної Думи, на основі якого був сформований Тимчасовий уряд.

Лютнева буржуазно-демократична революція в Росії. Формування буржуазної держави і права.Буржуазно-демократична революція в Росії розпочалася 23 лютого (8 березня за н. ст.) 1917 р. у Петрограді і завершилася 27 лютого цього самого року. Імператор Микола ІІ зрікся престолу на користь свого брата Михаїла, але і той відмовився прийняти корону. Це поклало край російському самодержавству, феодальній державі і праву.

В організації верховної влади в державі ще в ході революції виявилися дві політичні лінії. Перша — лінія ультра­радикальних сил, насамперед більшовиків, яка полягала у створенні єдиного революційного органу — Тимчасового революційного уряду, який би здійснював економічні та соціальні перетворення у більшовицькому дусі. Це, фактично, була замаскована форма узурпації влади більшовиками та їхніми соціалістичними союзниками легітимним шляхом.

Друга — лінія більшості помірно демократичних сил, яка полягала в утворенні коаліційного Тимчасового уряду, котрий зосередив би в своїх руках законодавчу та виконавчу владу до скликання Всеросійських Установчих зборів.

На початку революції на роль урядової влади претендував Тимчасовий комітет Державної Думи, який три дні виконував урядові функції. Однак під тиском Петроградської ради він змушений був піти на створення Тимчасового уряду, який був сформований у ніч з 1 на 2 березня 1917 р. на чолі з князем Львовим. Формально Тимчасовий уряд ні перед ким не звітував і не був відповідальним, але фактично йому доводилося працювати під контролем Тимчасового комітету Державної Думи і Петроградської Ради[60].

Таким чином, на початок березня 1917 р. в Росії на руїнах абсолютистської самодержавної монархії було створене двовладдя. Одну владу представляв Тимчасовий уряд — виразник інтересів буржуазії; другу — Петроградська рада, котра представляла інтереси дрібнобуржуазних револю­ційно-демократичних сил. Тимчасовий уряд продовжував політику самодержавства у Першій світовій війні, заявивши про свою прихильність до всіх укладених до нього міждержавних договорів («війна до переможного кінця»). Після завершення війни передбачалося скликання Всеросійських Установчих зборів, які повинні сформувати новий (пос­тійний) уряд і визначити долю Росії.

Лютнева буржуазно-демократична революція проголосила права і свободи громадян, зокрема і свободу політичної діяльності. Усі партії вийшли з підпілля.

Залишившись осторонь від влади, більшовики вирішили «від імені революційного народу» створити ще один орган влади, який був би наділений повноваженнями здійснювати контроль над Тимчасовим урядом і перед яким цей уряд був би відповідальним. Таким органом, за планами більшовиків, повинна була стати Всеросійська нарада Рад. У такий спосіб більшовики прагнули усунути Тимчасовий уряд від влади, зосередивши її у Всеросійській нараді Рад, тобто в своїх руках. Але на той час ця «рокировка» влади була утопією.

Тоді більшовики йдуть на наступний крок. У квітні 1917 р. вони висунули лозунги «Ніякої підтримки Тимчасовому урядові». «Перетворимо війну імперіалістичну у громадянську». За логікою більшовиків, Тимчасовий уряд не здатний дати «ні миру, ні землі», а тому його треба усунути від влади, яку передати радам. Ради, звичайно, повинні контролюватися більшовиками. У червні 1917 р. з їхньої ініціативи скликається І Всеросійський з’їзд Рад, на якому більшовики запропонували надати З’їзду повноваження найвищого органу влади та утворити з числа його депутатів свій уряд. Іншими словами, знову йшлося про відсторонення від влади законного Тимчасового уряду. Більшість депутатського корпусу блокувала вимоги більшовиків.

Перед загрозою спроб усунення від влади буржуазного Тимчасового уряду керівництво партії кадетів (її представники переважали у складі уряду) приймає рішення про надання Тимчасовому уряду повноважень законодавчого і виконавчого органу. Крім того, за відсутності самодержця він став виконувати функції глави держави. Це посилювало роль Тимчасового уряду як державного органу. Але за умов двовладдя до початку липня 1917 р. Тимчасовий уряд продовжував працювати фактично під контролем Тимчасового комітету Державної Думи і Петроградської Ради.

Формування буржуазної держави в Росії в період після Лютневої буржуазно-демократичної революції проходило шляхом: а) пристосування царського державного апарату до нових умов; б) створення нових органів влади; в) лік­відації адміністративно-каральних органів царського режиму.

Найважливіше місце в системі органів державної влади посідав Тимчасовий уряд. Як відомо, буржуазні революції на Заході спричинювали демократизацію найвищих ланок влади — створення парламентів і відповідальних перед ними урядів. Низовий же апарат поступово реорганізовувався і пристосовувався до нових умов.

В Росії все відбувалось по-іншому: старі органи влади були ліквідовані, а ті, що виникали в ході революції, виявилися нездатними управляти державою і тримати під контролем ситуацію в країні. Як наслідок — часті урядові кризи, гарячкові спроби управляти з допомогою «батога і пряника».

Продовжував функціонувати Урядовий сенат — найвищий судовий орган держави; міністерства, а також утворені в ході війни Особливі наради: з питань палива, оборони, перевезень, продовольства та біженців. Новими органами влади та управління стали, насамперед, нові міністерства: праці, продовольства, пошти і телеграфу, віросповідань тощо.

Апаратом державного регулювання економіки стали органи, що діяли разом з буржуазними громадськими орга­нізаціями або апаратом монополій. Це — Головний еконо­мічний комітет та Економічна рада, призначені вирішувати економічні питання. З метою вирішень аграрних проблем були створені Головний, губернські, повітові та волосні земельні комітети. Була створена Особлива нарада з підготовки положення про вибори до Установчих зборів. Для підготовки законопроектів і складання висновків з юридичних питань при уряді була створена Юридична нарада, до складу якої увійшли найвпливовіші і відомі юристи держави. Не будучи виконавчим чи розпорядчим органом, Нарада відігравала першорядну роль у законотворчості, впроваджувала ідеї і принципи буржуазної законності, ліквідовувала суперечності між нормативними актами, забезпечувала їх політичну та юридичну цілісність.

Перед загрозою втрати влади з ініціативи О. Керенського Тимчасовий уряд у серпні 1917 р. прийняв рішення про скликання у Москві, котра була дещо спокійнішою, ніж столиця, Державної наради, у якій взяли участь понад 2 тис. представників від різних громадських і політичних орга­нізацій. Вона повинна була стати еквівалентом Установчих зборів чи парламенту. Основним її завданням було створення «сильної влади», яка б користувалася підтримкою усього населення. Це була політична альтернатива намаганню більшовиків передати владу до рук Рад робітничих і солдатських депутатів. З поставленими завданнями Державна нарада не справилася, але підготувала ґрунт для корніловського заколоту, який був придушений.

Тоді за справу зміцнення державного ладу Росії і створення парламенту взялися меншовики та есери. В останні дні серпня 1917 р. вони запропонували скликати Демократичну нараду, яка була б демонстрацією єдності народу та уряду і уособлювала сильну владу. З іншого боку, ініціюючи її скликання, вони намагалися перешкодити більшовикам захопити владу через раду. Наприкінці своєї роботи, 22 вересня 1917 р., Демократична нарада затвердила Всеросійську демократичну раду (предпарламент), перед якою ніс відповідальність Тимчасовий уряд. 7 жовтня того самого року предпарламент під назвою Тимчасова рада республіки розпочав роботу. Замість того, щоб контролювати Тимчасовий уряд, предпарламент став дорадчим органом при ньому. Він повинен був виконувати свої функції до скликання Всеросійських Установчих зборів. Це, фактично, була спроба відновити в державі двовладдя.

Таким чином, за весь період перебування при владі буржуазія не зуміла завершити будівництво своєї держави: не було створено парламенту; був відсутній розподіл влади, а Тимчасовий уряд, зосередивши фактично всю повноту влади, виявився нездатним її утримати; не було сильного механізму виконавчої влади як у центрі, так і на місцях.

Як зацікавлена у деякій реконструкції державного апарату буржуазія боялася, що такі кроки послаблять державний механізм, що це можуть використати ультрареволюційні сили для утвердження своєї диктатури. Тому буржуазія всіляко намагалася зберегти успадковані від царизму систему, структуру та кадри державного апарату. Головну причину своєрідності буржуазного державного будівництва в Росії в 1917 р. необхідно шукати у постійному підштовхуванні буржуазного уряду до більш-менш радикальних змін із боку революційного народу, в середовищі якого зростав авторитет і вплив більшовиків.

Період між Лютневою революцією і жовтневим більшовицьким переворотом в історії Росії прийнято поділяти на два етапи: а) двовладдя (березень—липень); б) доба буржуазної диктатури (липень—жовтень).

В умовах двовладдя політичний режим характеризувався переплетенням двох диктатур — буржуазної демократії, яку уособлював Тимчасовий уряд і його органи на місцях; і революційно-демократичну, представлену Радами всіх рівнів і різними дрібнобуржуазними комітетами, комісіями тощо.

За формою правління Росія формально залишалася «монархією без монарха». У державному устрої відбувався процес пристосування старого державного апарату до нових умов, реконструкції абсолютистського політичного режиму, демократизації і децентралізації управління країною. В період буржуазної диктатури в політичному режимі з’явилися елементи бонапартизму і посилення особистої влади глави Тимчасового уряду О. Ф. Керенського. Змінилася і форма правління. Незважаючи на нелегітимність цього кроку, Росія таки була 1 вересня 1917 р. офіційно проголошена республікою. У зв’язку з появою на її окраїнах, в національних районах власних урядів, які не визнавали центральне керівництво, намаганням національно-патріотичних сил домогтися створення власної державності (як це яскраво спостерігалося на прикладі України) унітарна імперія стала швидко розпадатися.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Назвіть джерела права Росії другої половини ХІХ ст.

2. Охарактеризуйте цивільне та кримінальне право Росії.

3. Яку мету переслідувало покарання за кримінальним правом Росії?

4. Дайте характеристику суспільного устрою Росії початку ХХ ст.

5. Мета, зміст та наслідки столипінської аграрної реформи.

6. Державна Дума в Росії: формування, склад, компетенція.

7. Які парламентські інститути з’явилися у державному устрої Росії на початку ХХ ст.?

8. Що таке «законодавчий тріумвірат»?

9. Чому події початку липня 1907 р. дістали назву «державний переворот»?

10. Які лінії розвитку політичних подій в Росії постали в період Лютневої буржуазно-демократичної революції?

11. Що таке двовладдя в Росії?

12. Чому скликання Державної наради у серпні 1917 р. вважають альтернативою насильницькому захопленню влади?

13. Дайте характеристику предпарламенту в Росії.

Тести-тренінги

1. Які з названих джерел не були притаманні праву Росії другої половини ХІХ ст.:

а) правовий звичай;

б) канонічне право;

в) кримінальний кодекс;

г) царське законодавство.

2. Що розумілося під злочином за кримінальним правом Росії другої половини ХІХ ст.:

а) дія або бездіяльність, за які закон передбачав покарання;

б) порушення закону і розпоряджень царської влади;

в) порушення права власності і зазіхання на життя людини;

г) протиправна поведінка осудної особи.

3. Столипінська аграрна реформа передбачала:

а) звільнення селян від кріпосної залежності;

б) наділення селян земельними ділянками за викуп;

в) можливість селян-домогосподарів вийти з общини;

г) створення органів селянського самоуправління.

4. На І Всеросійському з’їзді Рад робітничих і солдатських депутатів (червень 1917 р.) депутати від більшовиків запропонували:

а) ліквідувати двовладдя в Росії і передати владу Тимчасовому урядові;

б) утворити з числа депутатів з’їзду свій уряд;

в) створити в Росії коаліційний парламент;

г) підняти збройне повстання проти заколоту Корнілова.

Четвертий модуль

Історія держави і права Новітнього часу

Тема 12.Формування та розвиток радянської держави і права в Росії

1. Передумови більшовицького перевороту в Росії.

2. Встановлення та конституційне закріплення більшовицького режиму.

3. Зміни в побудові та функціях більшовицьких органів влади та управління.

4. Становлення основ радянського права.

5. Створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Література: 5 (с. 245—361); 9 (с.295-318).

Лютнева буржуазно-демократична революція застала більшовиків зненацька. При виході із підпілля їхня партія нараховувала ледве 24 тис. членів, що у порівнянні з буржуазними і дрібнобуржуазними партіями було надзвичайно мало. 3 квітня 1917 р. зі Швейцарії через територію Німеччини, давши підписку не вести антивоєнну пропаганду, до Росії в опломбованому німецькому вагоні прибув В. І. Ленін зі своїми соратниками. Діставшись Петрограда, він виголосив свої «Квітневі тези» — програму підготовки до соціа­лістичної революції. Їхнім ідеалом і кінцевою метою була світова комуністична революція[61]. За теорією комунізму К. Маркса, така революція могла перемогти лише одночасно в усіх чи, принаймні, більшості країн світу. В. І. Ле­нін зробив поправку з цього вчення на умови Росії, вказавши, що така революція може спочатку перемогти в одній країні, а потім вже поширитися на весь світ.

Залишившись осторонь від влади в умовах двовладдя, більшовики прийняли рішення «від імені революційного народу» створити новий орган влади, котрий був би наділений повноваженнями здійснювати контроль над Тимчасовим урядом. Ним повинен був стати Всеросійський з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів. Але, як вже зазначалося, скликаний у червні 1917 р. з’їзд Рад відкинув пропозиції більшовицьких представників.

Тоді більшовики вирішили діяти рішучіше. На початку липня 1917 р. ними організовуються масові демонстрації та виступи, зокрема озброєних солдатів і робітників, з метою викликати кризову ситуацію в державі і падіння Тимчасового уряду. Їх підтримала Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів. Тимчасовий уряд розцінив це як спробу силового повалення законної влади в державі. Більшовики оголошувалися заколотниками, проти них розпочалися репресії, а щодо їхнього лідера В. Ульянова (Леніна) відкрита кримінальна справа за звинуваченням у спробі державного перевороту. Тимчасовий уряд вийшов з-під опіки Петроградської ради. Двовладдя в Росії закінчилося.

Здавалося, Росія нарешті вибралася з глибокої трясовини на шлях створення буржуазної державності. Але Тимчасовий уряд і буржуазні партії, які він представляв, виявилися нездатними до творення власної держави. За цих умов найрішучішою і безкомпромісною політичною силою виявилися більшовики, які після невдалих липневих подій взяли курс на збройне повстання. Їхньому успіхові сприяли, зокрема, невирішені соціальні проблеми багатоміль­йонного народу, питання війни і миру, а також вміло проведені демагогічні та організаційні заходи.

Створений більшовиками для керівництва збройним повстанням в Петрограді Військово-революційний комітет у ніч з 24 на 25 жовтня 1917 р. (за н. ст. 7 листопада) взяв владу в той момент, коли вона випала з рук Тимчасового уряду. Прийнята о 10-й годині ранку 25 жовтня 1917 р. відозва Військово-революційного комітету «До громадян Росії» проголосила повалення влади буржуазії і початок будівництва радянської держави.

Встановлення та законодавче закріплення більшовицькогорежиму. Більшовицький переворот в Росії призвів до встановлення диктатури пролетаріату, яка мала форму республіки Рад. Фактично це була диктатура правлячої партії більшовиків, прикрита парламентсько-демократичними і конституційними формами. Саме більшовицька партія визначала стратегічні напрями розвитку держави і права спочатку в Росії, а згодом — в інших радянських республіках, що виникли на терені Російської імперії і, в кінцевому результаті, — в багатонаціональному державному утворенні — Союзі Радянських Соціалістичних Республік.

Скликаний у день перевороту ІІ Всеросійський з’їзд Рад своїм декретом затверджує утворення більшовицького уряду — Ради Народних Комісарів (РНК). При цьому зазначалося, що цей уряд є «тимчасовим робітничим та селянським урядом», який уповноважений здійснювати владу до скликання Всеросійських Установчих Зборів.

З’їзд обрав зі свого складу орган, котрий мав виконувати його рішення у період між скликаннями з’їздів Рад, — Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет (ВЦВК). Це був своєрідний квазіпарламент, слухняний керівництву більшовицької партії.

Були також прийняті перші нормативно-правові акти радянської влади — Декрети «Про мир» і «Про землю». Відповідно до «Декрету про землю» поміщицька власність на землю скасовувалася без будь-якого викупу. Поміщицькі, удільні (царські), монастирські і церковні землі з усім майном, садибними будівлями переходили в розпорядження земельних комітетів і повітових рад. З цього видно, що про націоналізацію землі не йшлося.

Право приватної власності на землю скасовувалося назавжди. Земля ставала всенародною власністю і переходила у користування трудящих. Надра, ліси і води переходили у виключне державне користування. Дрібні ліси, озера, річки надавалися у користування сільськогосподарських общин. Висококультурні господарства (розсадники, оранжереї, сади, заповідники тощо) поділу не підлягали і передавалися у цілісному вигляді в користування общин чи держави.

Право користування землею надавалося всім громадянам, які виявляли бажання обробляти її самі. Наймана праця при цьому не допускалась.

Встановлювалося зрівняльне землекористування. Це означало, що земля розподілялася між трудящими за трудовою чи споживчою нормою. Розподілом землі займалися місцеві органи самоуправління. Допускалася свобода форм землекористування: подвірна, хутірська, артільна. Дозволялося переселення селян у малообжиті райони. При цьому всі витрати брала на себе держава.

Обидва декрети відзначалися своєю декларативністю, а головне — усі невідкладні питання переносилися на вирішення Всеросійськими Установчими Зборами.

Через кілька днів після появи перших декретів була опублікована «Декларація прав народів Росії», у якій поряд з проголошенням принципів майбутнього «добровільного і чесного союзу народів Росії» йдеться про розробку в найближчий час «конкретних декретів», які б затверджували ці принципи. Про розгляд опублікованих нормативно-правових актів Установчими зборами вже не згадувалося.

Проголосивши перші законодавчі акти та поширивши свою владу на європейську територію країни, більшовицький режим зіткнувся з проблемою Установчих зборів. Як відомо, ще до свого падіння Тимчасовий уряд призначив вибори до них на 12 листопада 1917 р. Скасувати чи перенести їх більшовики не наважилися. Тому в одній із перших своїх постанов РНК підтвердив дату виборів, які були проведені.

Результати виборів до Установчих зборів підтвердили побоювання більшовиків, які дістали лише 175 мандатів. Якщо ці результати розглядати під кутом зору ставлення народу (виборців) до уряду, створеного жовтневим переворотом, то це був відкритий вотум недовіри РНК. З іншого боку, результати виборів ясно довели, що Установчі збори стануть поштовхом до об’єднання сил опозиції з обох боків — лівого (соціалістів) і правого (прихильників Тимчасового уряду). До того ж, вагомі позиції в Росії мали промонархічні політичні сили.

З цього часу доля Установчих зборів була постійним «головним болем» більшовицьких лідерів. Саме цим можна пояснити розв’язання більшовиками пропагандистської кампанії проти скликання Установчих зборів.

Поразка більшовиків на виборах до Установчих зборів вперше штовхнула їх на пошуки коаліції зі своїми най­ближчими союзниками — лівими есерами. Був розширений склад ВЦВК за рахунок депутатів від селян, представників армії та флоту, профспілок. Для повноти коаліції більшовики навіть віддали лівим есерам три народних комісаріати у своєму уряді (сільського господарства, юстиції, пошти і телеграфу), а також деякі посади нижчого рангу. Більшовики переводять штаб-квартиру народних комісаріатів зі Смольного у приміщення колишніх міністерств Тимчасового уряду.

Бурхлива пропагандистська кампанія проти Установчих зборів зводилася до висновку, що будь-яка спроба розглядати Установчі збори з формально-юридичної точки зору як представницький орган всієї Росії буде розцінюватися як контрреволюційний виступ проти робітничо-селянської влади.

Напередодні скликання Установчих зборів, 3 січня 1918 р., ВЦВК прийняв постанову «Про визнання контрреволю­ційною дією всілякі спроби присвоїти собі функцію державної влади». В ній прямо зазначалося: вся влада належить Радам і радянським установам, а тому будь-яка спроба присвоїти будь-якому зібранню функції органу держави буде розглядатися як контрреволюційний виступ, котрий буде придушуватися аж до застосування збройної сили.

Установчі збори були скликані 5 січня 1918 р. в Петро­граді в Таврійському палаці. За деякими даними на них були присутніми близько 410 депутатів. Від більшовицького уряду голова ВЦВК Я. Свердлов зачитав «Декларацію прав трудящого і експлуатованого народу» і запропонував зборам прийняти її, тобто визнати радянську владу. Збори відхилили її і прийняли свій порядок денний. На знак своєї незгоди депутати-більшовики залишили залу засідань. Установчі збори прийняли постанову про те, що саме вони є найвищим представницьким органом народів Росії і їм належить верховна влада в країні. Виходячи з цього, РНК повинна підкоритися рішенням зборів. Це був чи не єдиний з реальних кроків депутатів, спрямований на пошуки виходу із надзвичайно складної політичної ситуації в державі. Після цього Установчі збори перетворилися на безплідний «дискусійний клуб». Майже о п’ятій годині ранку наступного дня начальник охорони матрос А. Желєзняков, увійшовши до зали засідань, запропонував припинити роботу зборів, мотивуючи тим, що «караул втомився, час розходитися по домівках»[62]. Було оголошено перерву на 12 годин, але Установчі збори більше ніколи так і не зібралися.