Суб'єктів політикиможна класифікувати за розглянутими даліознаками.

1. Інтересом, який вони прагнуть реалізувати через політичну владу:

• громадянське суспільство загалом;

• соціальні, етнічні та конфесійні групи;

• окремі особистості.

2. Соціально-становою приналежністю:

• стани (робітничий, селянський тощо);

• політичні лідери (еліта) станів.

3. Соціально-професійною приналежністю:

• громадяни, які мають політичні права і не є професійними політиками;

• громадяни, котрі тимчасово професійно здійснюють політичну діяльність як обрані до представницьких, виконавчих або судових органів влади;

• громадяни, які професійно здійснюють політичну діяльність (теоретичну чи практичну);

• громадяни, які працюють у державно-адміністративному апараті, що репрезентує державу.

4. Належністю до організованих етноконфесійних груп:

• етнополітичні об'єднання та рухи (етносів, що домінують, чи національних меншин);

• конфесійно-політичні об'єднання та рухи.

5. Ступенем і мірою організованості:

• державні організації та інституції;

• політичні партії;

• громадсько-політичні організації, об'єднання, рухи;

• політичні блоки, фракції, угруповання.

Суб’єкт і об’єкт в політиці – взаємозамінні величини: один і той самий інституту або соціальна група чи особа в одних ситуаціях можуть виступати суб’єктом, в інших – об’єктом політики. Ці поняття є взаємозалежними: об’єкт впливає на суб’єкт, визначаючи методи і способи впливу, правила політичної діяльності, обмежуючи простір дій суб’єкта, який, у свою чергу, також впливає на об'єкт, змінює його. В суспільстві суб'єкт і об'єкт— це люди, які мають соціально-політичні якості, діють або політично пасивні. Тому вирізняють суб'єкт політики, який може бути активним та пасивним, і "політичний суб'єкт", який діє свідомо, активно реалізує свої цілі. Для суб'єкта і об'єкта політики велике значення мають свідомість та активність, які забезпечують різні типи політичного процесу і політичного життя (демократія, авторитаризм, тоталітаризм, олігархічна влада тощо). У політичній діяльності виокремлюють два основних типи відносин: суб'єкт-об'єктні і міжсуб'єктні (суб'єкт-суб'єктні). Суб'єкт та об'єкт у політиці є важливими елементами політичного життя і мають конкретно-історичний характер.

Теорія стратифікації

Термін стратифікація, запозичений з геології (положення окремих частин утворень у вертикальному розмірі), в соціальних науках позначає структуровані нерівності між різними групами людей.

Соціальна стратифікація означає процес, який безперервно триває у суспільстві, і є не лише методом виявлення верств даного суспільства, але й «дзеркалом» цього суспільства. Простратифікувавши все населення країни за тими чи іншими критеріями, можна виділити страти (верстви), з яких це населення складається. Тому стратифікація — риса будь-якого суспільства: рабовласницького, феодального, капіталістичного, соціалістичного. Вона наявна в усіх державах, тому що ті чи інші верстви наявні в будь-якому суспільстві, у будь-якій країні. Так було, так є і так буде. Коли ми ставимо питання, чому існує в багатому суспільстві бідність, чому існує расова сегрегація, статева нерівність, які шанси має людина, що народилась в середовищі робочого класу, досягти позиції в середньому класі чи піднятися на вершину економічної та соціальної піраміди, то ми ставимо питання, що стосуються стратифікації суспільства.

Якщо розглядати рівність як юридичну рівність, рівність можливостей або доходів, тоді нерівність виступає як обов'язкова ознака суспільства. Питання, чи є нерівність неминучою рисою суспільства, повертає нас до тривалих суперечок між лібералами і марксистами.

Влада виявляється через матеріальну винагороду, диференціюючи життєві шанси за допомогою ринку, статусної позиції, доступу до політичного впливу. Виходячи з цього, такі ліберали, як Фрідріх Хайек вважають нерівність ціною, яка платиться за динамічне економічне зростання, характерне для капіталізму. Суспільства комуністичних держав Радянського блоку, будучи прихильними ідеї класової боротьби, прагнули зменшити, якщо не ліквідувати, ці види нерівності. Проте на практиці вони просто породжували його нові форми, які гальмували зростання економіки і соціального забезпечення.

Головне в усіх цих питаннях — співвідношення рівності та нерівності. Тому, аналізуючи нерівність, говорять про існування соціальної стратифікації, під якою розуміють структурування нерівності між різними соціальними спільнотами, верствами, прошарками та групами людей.
Соціальна стратифікація — процес соціального відтворення, внаслідок якого верстви (страти), групи, класи виявляються нерівними між собою і групуються в ієрархічно розміщені страти з різним престижем, власністю та владою. Соціальна стратифікація означає не просто різне становище у суспільстві окремих індивідів, родин чи цілих країн, а саме нерівне їх становище.

Отже, соціальна стратифікація — це структурування нерівності між різними групами людей, тобто їх розміщення (рангування) відповідно до «ресурсів», які вони контролюють: багатства (доходу), власності, престижу (соціального статусу), влади (могутності), або це система регульованої нерівності, за якою формуються різні прошарки суспільства.

Але стратифікація це не просто сукупність прошарків і страт (соціальних груп), а ієрархія цієї сукупності.

Виділяють чотири типи стратифікації: рабство, касти, стани, класи. Вони розташовані в історичній і часовій послідовності.

Рабство – юридична, соціальна і економічна форма нерівності за якою одні індивіди належать іншим як власність. На сучасному етапі майже повністю зникло.

Каста – організована і замкнута соціальна група, членство в якій обумовлюється своїм народженням. Касти були поширені в Індії, на півдні США, Південній Африці.

Стан – соціальна група, яка має закріплені звичаями чи юридичними законами права і обов’язки, що передаються спадково. Поділ суспільства на стани характерний для середньовічної феодальної Європи.

Клас – велика суспільна група людей, що характеризується майновим, владним і освітнім статусом у вертикальному зрізі соціальної структури, і має спільний спосіб отримання і розмір частки суспільного багатства.

Перші три типи є закритими суспільствами, а класи – відкритим. Рабство, касти, стани базувалися на правових і релігійних нормах і мали офіційні бар’єри таких переходів, і лише класова система скасувала їх юридично.

Відрізняють спільноти, пов'язані з розподілом трудової діяльності, зі специфікою соціально-економічного стану, розвитком поселенських утворень. Тому в суспільстві виділяють такі соціальні підструктури як соціально-демографічна, соціально-професійна, соціально-класова та інші.

Економічна стратифікація(розподіл на бідних і багатих) полягає в тому, що середній рівень добробуту та прибутків змінюється від групи до групи, від суспільства до суспільства, причому в одному й тому самому суспільстві він непостійний.

Політична стратифікація – тип суспільного розшарування, де головним критерієм є ступінь впливовості на прийняття рішень, обов’язкових для виконання певним колом осіб. Чим більше коло підлеглих, тим більша влада.

Професійна стратифікація базується на нерівномірному оцінюванні суспільством престижу різних професій, а значить і диференційованій оплаті за виконану роботу.

За статевими і віковими відмінностями розрізняють соціально-демографічні спільності. Мова йде про статевий поділ на чоловіків і жінок, поділ за віком на молодь, осіб середнього, старшого і похилого віку. До уваги беруться не тільки фізіологічні відмінності, але і різний статус в суспільстві (дискримінація жінок, працевлаштування молодих спеціалістів, пенсійне забезпечення людей похилого віку).

Важливим суб’єктом політичних відносин являються соціально-професійні спільності – великі професійні групи, які посідають особливе місце в системі суспільного поділу праці (робітники, селяни, службовці, інтелігенція, підприємці).

Робітники – особи фізичної праці, які трудяться за наймом.

Селяни – самодіяльне населення, зайняте у сільському господарстві (наймані робітники, дрібні, середні, великі власники засобів виробництва і землі).

Службовці – особи нефізичної праці, які займаються простою розумовою працею і трудяться за наймом (торгові і офісні працівники, штат органів виконавчої влади).

Інтелігенція – соціальна група людей складної розумової праці з наявною середньою професійною або вищою освітою (інженери, науковці, педагоги, медики, діячі культури і мистецтв, військові).

Підприємці – власники засобів виробництва, які функціонують як його організатори і займаються діяльністю з метою отримати прибуток на власний ризик.

Суспільство можна поділити на соціально-територіальні спільності. Це мешканці населених пунктів (сіл, селищ, міст), окремих адміністративно-територіальних одиниць (областей, районів), сільське і міське населення в цілому. Через нерівномірний економічний розвиток різних регіонів, населення цих регіонів відрізняється рівнем життя, умовами праці, побуту. Відповідно політичні уподобання населення теж відрізняються.

Сучасне суспільство не є сталим і закритим, в ньому постійно відбувається переміщення індивідів на позиції з більш високим престижем, прибутком, владою, освітою і навпаки. Такий рух досягається в наслідок розширення каналів мобільності, тобто шляхів соціальної циркуляції.

Соціальна мобільність — це переміщення людей у суспільстві з одних соціальних верств або прошарків до інших, а також просування їх на позиції з вищим або нижчим, залежно від їхніх індивідуальних якостей та соціальних умов, статусом.

Соціальна мобільність поділяється на — горизонтальну та вертикальну.

Горизонтальна мобільність — це перехід індивіда або соціальної групи від однієї соціальної позиції до іншої, що перебуває на такому самому рівні, тобто без зміни соціального статусу.

Вертикальна мобільність — це сукупність взаємодій, що сприяє переходу індивіда або соціальної групи з однієї соціальної верстви на більш високий або більш низький рівень. Вертикальна мобільність поділяється на індивідуальну і групову та висхідну і низхідну.

Становлення соціальної групи - це тривалий і складний процес, пов'язаний із усвідомленням свого стану, спільності інтересів, цінностей, формуванням групової свідомості і норм поведінки.

Такі соціальні групи, як соціально-класові спільноти (класи, верстви, соціальні прошарки): соціально-демографічні спільноти (чоловіки, жінки, діти, батьки і т.д.); етносоціальні спільноти (нації, народності, племена, національності і етнографічні групи): соціально-територіальні спільноти (місто, село, регіон): соціально-професійні спільноти (інженери, вчителі, металурги) та інші і формують соціальну структуру суспільства.

Більшість учених-політологів розглядають стратифікацію як відмінність між політично домінуючими групами (елітами) та масами. Вертикаль політичної піраміди вибудовується крізь призму належності до певних політичних сил, а головним критерієм виокремлення тієї чи тієї політичної страти є рівень володіння владою.

Наведімо погляди деяких учених на проблему політичної стратифікації.

В. Парето і Г. Моска вважали, що політична стратифікація зумовлена біологічною неоднорідністю, оскільки не всі люди від народження мають елітарні психологічні якості. Проте внаслідок соціальних умов тільки частина з тих, хто від народження наділений такими якостями, домагаються керівного становища. Результатом цієї суперечності між психологічними якостями людей та вимогами соціальної структури є циркуляція еліти. Ці дослідники дійшли висновку, що політична стратифікація — це відмінність між політично домінуючими групами й масами. Нерівність та мобільність — нерозривно пов'язані аспекти одного явища — циркуляції індивідів між правлячим (елітою) та нижчим (пасивними підлеглими) класами, причому без цієї мобільності стабільність політичної системи та правлячої еліти неможлива.

Німецький учений К. Маркскритерієм вертикального розшарування суспільства вважав володіння власністю. За його теорією, стратифікаційна (соціальне-класова) структура суспільства зводиться до двох рівнів (класів): класу власників (рабовласників, феодалів, буржуа) та класу, позбавленого власності на засоби виробництва (рабів, пролетарів або тих, хто має на неї обмежені права). Відношення до власності визначає всі наступні засоби класів, тобто стратифікація — це результат дефіциту економічних ресурсів. Саме з класами марксизм та сучасний західний неомарксизм пов'язують соціальну диференціацію та її політичні наслідки: клас, який домінує щодо власності, є домінуючим і політичне. Як правило, такі теорії виокремлюють два основних класи, відносини між якими в антагоністичному суспільстві визначаються експлуатацією та боротьбою. Всі інші класи й соціальні групи є проміжними.

Характеризуючи класи, М.Вебер ураховував не тільки відношення до засобів виробництва, а й розміри багатства, доходів, рівень освіти, юридичні привілеї та інші ознаки, характерні для певного способу життя, а також почуття належності до тієї чи тієї групи. При цьому розглядав не тільки об'єктивні соціальні показники, а й соціальні самооцінки, які охоплюють різні ціннісні орієнтації. Відносини між класами не зводяться до боротьби за владу та до експлуатації власниками засобів виробництва виробників матеріальних благ. Класи можуть мати впливові зв'язки, спільні інтереси в політиці та будувати свої відносини на принципі співпраці. Вебер виокремив три аспекти соціальної стратифікації — економічний, соціальний та політичний, які дають можливість схарактеризувати три джерела політичної влади.

Перший аспект, пов'язаний з поняттям «клас», відображає економічні відмінності між людьми. Класова належність визначається не тільки контролем над засобами виробництва, а й економічними відмінностями, які не випливають із відношення до власності, наприклад персональними та кваліфікаційними.

Другий аспект стратифікації представлений поняттям «статусу», який залежить від поваги та престижу, здобутих індивідом у певному співтоваристві. Статус може характеризувати об'єктивні можливості індивіда у досягненні життєвого успіху, наприклад, отримання високого доходу не завжди залежить від наявності власності (лікар, адвокат). Водночас він дає суб'єктивну оцінку соціального становища, тобто важливе значення має самоідентифікація та зіставлення свого соціального становища з соціальним становищем інших груп та індивідів. Статус виражається і підтримується через таку практику виключення, як брак, умовності і звичаї, загальні умови життя.

Будь-яку соціальну позицію індивід займає в результаті особистих досягнень у відкритій формальній або ринковій конкуренції з іншими. Позиція, наприклад, викладача університету, лікаря або автомеханіка звичайно займається в результаті конкурсного іспиту, після успішного виходу на ринок праці. Такий статус називають досягнутим.

Статус, що часто досягається, протиставляється приписуваному статусу - соціальній позиції, в яку індивід поміщений або по народженню, або по положенню сім'ї батьків; вона не може бути змінена унаслідок особистих досягнень. Прикладом є статуси, що витікають з приналежності до раси, етносу, підлоги.

Третій аспект - джерелом влади можуть бути як класові характеристики, так і статусні позиції, а також інститути, що визначають належність людей до партій, профспілок, релігійних конфесій тощо. Ці інститути характеризують третій аспект стратифікації, виражений поняттям «партія», тобто група людей, які мають спільні цілі та інтереси, наприклад релігійні або національні.

Кожна людина займає одночасно декілька позицій в суспільстві. Наприклад, мужчина може бути художником, інженером, чоловіком, батьком. Соціальна позиція, яка пов'язана із певними правами і обов'язками, називається статусом.

Приписані статуси - це такі статуси, які інколи вже визначені від народження. Наприклад, расова приналежність, стать, етнічне походження, місце народження, прізвище родини. Досягнутий (набутий) статус визначається тим, що людина здійснила в своєму житті. Статус композитора досягається внаслідок створення нових музичних творів, статус студента - після вступу у вищий чи середній спеціальний навчальній заклад.

Роллю можна називати ту очікувану поведінку, яка обумовлена статусом певної людини. Кожний статус включає ряд ролей. Наприклад, людина, яка має статус викладача по-різному веде себе із студентами, іншими викладачами, з представниками міністерства чи ректором. Сукупність ролей, щ відповідають даному статусу, називається рольовим набором.

В суспільстві існує величезна кількість формальних ролей. Кожна людина може грати різні ролі: студента, спортсмена, члена профспілки, виборця і т.д.

Соціолог Т.Парсонс здійснив систематизацію соціальних ролей, виходячи із таких основних характеристик:

¨ деякі ролі вимагають емоційної стриманості, в той час як інші дозволяють відверте вираження почуттів;

¨ деякі ролі приписані, а бувають досягнуті;

¨ деякі ролі передбачають спілкування з людьми за формальними правилами, інші дозволяють встановлювати неформальні, особисті відносини;

¨ різні види ролей пов'язані з різною мотивацією.

Коли людина стикається з протилежними вимогами двох чи більше несумісних ролей, виникає рольовий конфлікт. Суперечливі вимоги, які пред'явлені однією і тією ж роллю, можуть стати причиною рольові напруги, існує декілька способів подолання рольового конфлікту: вважати деякі ролі більш важливими, ніж інші, розділяти дім та місце роботи, а також свої ролі в них; розряджати конфліктну ситуацію допомагають жарти та гумор.

Виконання певних соціальних ролей і передбачає належність індивідів до тих чи інших соціальних груп чи спільнот.

Виділяють два основні шляхи здобуття ними певного рангу: аскрипція і досягнення.
Аскрипція — просування соціальними «сходинками» завдяки зовнішнім, незалежним від індивіда, групи, властивостям (соціальному становищу, фізичним даним та ін.).
Досягнення—здобуття індивідом, групою певного статусу завдяки безпосередньо власним успіхам.

В Україні, що будує ринкову економічну систему, відбувається зміна соціальної структури суспільства через формування верств населення відповідно до нових майнових та суспільних відносин. Можливі два альтернативні напрями соціальних змін: формування середнього класу, як основного прошарку населення, або утворення суспільства з двома основними соціальними групами: багатими і бідними. Перший напрямок - це рух по так званому європейському шляху, другий - по латиноамериканському.

Ознаками середнього класу в суспільстві є: активна життєва позиція громадян, що самостійно забезпечують добробут своїм родинам; існування внутрішніх джерел інвестування (бізнес, житло, освіта); висока платоспроможність населення, збільшення зайнятості; демократичні принципи управління. Натомість поляризоване суспільство означатиме концентрацію капіталів і влади в руках обмеженого кола осіб, безконтрольність влади, масову бідність, корупцію.

Приналежність до українського середнього класу визначається за такими ознаками: рівень доходів, власність, високий рівень професійно-освітньої підготовки, ідентифікація себе з середнім класом.

Середній клас — це не лише економічно незалежні люди, які мають власну справу. Це ті, хто активно втручається в суспільно-політичне життя. Вони самі вирішують, до чого застосувати свій хист, вони — господарі власної долі.

В цілому середній клас задоволений своїм становищем, має пристойний рівень життя, його влаштовує існуючий порядок речей і цінностей. Йому є що втрачати, тому він проти будь-яких радикальних змін, суспільних потрясінь і соціальних експериментів.

Саме ці люди, уникаючи як крайнього лівого, так і крайнього правого флангів, є рушійною силою сучасної політичної системи. Лише вони здатні стабілізувати соціальну ситуацію в країні. Як основний платник податків, середній клас формує державний та місцевий бюджети, визначає споживчу поведінку населення, забезпечує інвестиційний потенціал, визначає поведінку електорату, формує моральні стандарти суспільства. Вони — основні наймачі всіх держструктур, а тому мають право за свої податки вимагати у держави виконання її зобов'язань перед народом. Отже, формування середнього класу — це шлях до створення матеріальної бази соціальних програм і побудови громадянського суспільства.

Таким чином, основою соціальної стабільності в сучасному світі є потужний і численний середній клас - головна складова громадянського суспільства. Як основний платник податків він формує державний та місцеві бюджети, визначає споживчу поведінку населення і внутрішній ринок країни, через накопичення та участь у різноманітних системах страхування забезпечує інвестиційний потенціал, завдяки домінуванню в громадських та політичних організаціях визначає поведінку електорату і значною мірою формує моральні стандарти суспільства, шляхом участі у виборчому процесі виконує функції носія демократи та політичних свобод. Взагалі розвиток демократії, становлення громадянського суспільства і формування середнього класу - це ідентичні процеси.

ПОЛІТИЧНА ВЛАДА

Її слушно називають центральною категорією політичної науки. З нею пов’язано чимало понять, уживаних у політичному лексиконі. Наприклад: автократія, аристократія, бюрократія, демократія, меритократія, охлократія, партократія, плутократія, теократія, технократія, тимократія, кокістократія, анархія, монархія, олігархія.

Поки що владу схильні розглядати як складний суспільний феномен, тобто виняткове, незвичайне явище, за філософією І.Канта: дане нам у досвіді, сприйняте органами чуття, але недоступне людському пізнанню.

Намагаючись узагальнити надбання соціально-гуманітарних наук щодо влади як суспільного явища, ми можемо стверджувати, що:

– влада своїми коренями сягає у біологічну, антропологічну природу людини як істоти;

– влада – наслідок взаємодії соціальних і політичних суб’єктів на рівні окремих особистостей, груп, організацій, інститутів та інституцій (тобто на всіх рівнях суспільної ієрархії);

– влада включає як психологічні (насамперед державні органи, установи їх узаконенні адміністративно-правові й силові прояви) форми впливу на людей;

– влада – це відносини командування й підпорядкування у суспільній групі, державі та суспільстві;

– влада – це обов’язкове нав’язування волі одних суб’єктів іншим, воля яких ігнорується (повністю або частково);

– влада – це, нарешті інституція, тобто організована за певними нормами установа, спроможна за допомогою цих норм встановити порядок у суспільстві, забезпечити єдність дій його складових.

Оскільки протягом тисячоліть у боротьбі за свої інтереси соціальні суб’єкти застосовували насильство, примус (найбільш дієвим засобом переважного задоволення групових, корпоративних інтересів); то найчастіше владу ототожнюють саме з ними. Існує наприклад, таке визначення влади як монополія на застосування сили.

Проте панування і примушування самі по собі ще не є вичерпними ознаками влади. Адже це може бути звичайне свавілля, незаконне, злочинне, брутальне насильство, терор, репресії.

Панування стає владою, коли до примушування додається ще його обґрунтованість, – виправданість, правомочність, легітимність застосування сили з метою обмеження чиєїсь свободи; „влада” фізичного примусу тоді стає легітимною владою, коли її накази сприймаються підвладними як обов’язкові, а їх невиконання – як злочин.

Безперечною підставою й санкцією на застосування сили, підставою, яка розглядається як вища більш значима, ніж окремі інтереси когось із учасників суспільної взаємодії, постає всезагальний інтерес, задоволення якого розуміється як запорука існування суспільства, кожного її члена окремо.

Отже будь-яка влада поєднує у собі складові: силу, примушування і легітимність.

У політології виділяється сім типів легітимності.

Традиційна. Носій влади відповідає перед світовим порядком, ґрунтується на визнанні законом влади якщо її політичні дії, відповідають цінностям і нормам традиції політичної культури.

Харизматична. Носій влади відповідає перед богом, ґрунтується на визнанні виняткових надприродних рис носія влади.

Правничо-раціональна. Її носій відповідає перед виборцями, суспільством, законом влади якщо її політичні дії відповідають чинній системі права.

Національно-патріотична ґрунтується на визнанні суспільством влади як спадкоємця попередніх національних утворень їх символів, ритуалів і міфів, захисник національних інтересів.

Партисипітарна легітимність (на засадах участі) Влада сприймається законною, якщо вона широко залучає громадян до прийняття рішень, участі у політичному житті.

Раціонально-цільова легітимність – якщо забезпечує досягнення суспільства значущої мети.

Соціально-евдемонічна ґрунтується на забезпеченні народу високого рівня життя чи створює ілюзію її піклування про добробуту народу.

Кожна влада не ґрунтується на одному виді легітимності. Тоталітарні режими зберігали владу не на підставі легітимності, а на підставі тоталітарних ідеалів і політичного терору.

Враховуючи складову легітимності у структурі влади, політичну владу визначимо наступним чином: це реальна здатність політичних суб’єктів проводити свою волю стосовно об’єктів і суспільства в загалом за допомогою політичних і правових норм.

ОЗНАКИ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ:

1. Спрямованість на суспільні справи.

2. Суверенність – верховне право правити, тобто приймати незалежні рішення.

3. Імперативність – наказ овість і обов’язковість її настанов, аж до використання каральних санкцій.

4. Публічність – відкритість, здійснення від імені всього суспільства, звертається до всього суспільства, спрямованість на суспільні справи.

5. Обмеженість компетенції державним кордоном, протистоянням громадянського суспільства.

6. Моноцентричність – наявність єдиного центру прийняття рішень.

7. Легітимність – законовідповідність.

8. Ієрархічність – поділ на вищі й нижчі посади, чини; ґрунтований на цьому суворий порядок підлеглості.

9. Кумулятивність – здатність до посилення владного впливу за рахунок взаємодії ресурсів (засобів) влади.

Унікальність як інструмент упорядкування суспільного життя. Альтернативі владі не існує, точніше вона є, але це безвладдя.

ЗАСОБИ ЗДІЙСНЕННЯ ВЛАДИ

Як тлумачать прихильники інструменталістьского напряму – це інструменти в руках суб’єктів, влади за допомогою яких вони підпорядковують волю об’єктів.

Це насамперед переконування – спосіб досягнути готовності виконувати волю носія влади на основі згоди з об’єктом на основі аргументованого доведення, що пропонований варіант поведінки є доцільний, відповідає системі цінностей об’єкта.

Через потребу збереження державної таємниці, недопустимості провокування правдивою інформацією страхів, панічних настроїв, зрештою через недостатній рівень суспільної свідомості суб’єкт політики доволі часто вдається до маніпулювання – вплив на поведінку об’єкта влади різних прихованих для широкого загалу форм впливу на свідомість, приховування чи спотворення інформації.

Наступним засобом влади розглядають правову норму – вимогу поведінки, ґрунтовану на загальносуспільних цінностях свободи, гуманізму, справедливості.

Порушення норми об’єктом влади веде до застосування щодо нього засобів примусу. Оскільки його застосування є підпорядкованим факту порушення норми, то примус не завжди розглядається самостійним засобом здійснення влади, а лише чинником стимулювання поваги до правової норми.

РЕСУРСИ ВЛАДИ

Під ними розуміють не лише використовувані, але й потенційні засоби здійснення влади.

Утилітарні ресурси (багатство, власність) – це матеріальні й духовні вартості необхідні для задоволення потреб людей. Її включеність до підойм влади є закономірною. Адже задоволення інтересів, їх узгодження, регулювання на цій основі суспільного життя потребує насамперед матеріальних, фінансових та інших ресурсів, і той, хто ними розпоряджається, той і отримує широкі можливості підпорядковувати волю соціальних суб’єктів, тобто отримує над ними владу.

Адміністративно-організаційні ресурси – ресурси, пов’язані із займаним становищем і посадою. Адже політична і державна влада – це влада передовсім організації і чим вищою є посада у ієрархічній структурі політичної і державної організації, тим більше вона створює умов для підпорядкування чиєїсь волі. Це призводить і до такої тенденції як персонального обличчя влади. Таким чином у адміністративно-бюрократичному апараті влада співвідноситься не з особистістю, а з посадою.

Нормативні ресурси – правові й політичні норми, традиції та звичаї. Потенціал нормативних ресурсів вимірюється насамперед їх дієвістю щодо забезпечення порядку у суспільстві. У демократичному суспільстві вагомою підоймою дієвості нормативних ресурсів є підпорядкованість правовим та політичним нормам носіїв влади, а не лише народу. Інакше роль і значення цих ресурсів нівелюються.

Примусові (силові) ресурси – це система застосування заходів адміністративного та судового покарання. Підкреслимо, що у політології сила розглядається не тільки як безпосереднє насилля, примус, здійснювані через каральні державні органи, а й як здатність політичного суб’єкта у потрібний час та потрібному місці організовувати масову підтримку своїх рішень.

Універсальним ресурсом влади вважають об’єктивність еліти та суспільства спільною метою, єдиною волею. Якщо це є, то влада обов’язково стає легітимною в очах підвладних. Як наслідок, приписи та дії влади вони сприймають як доцільні, обов’язкові і навіть необхідні.

Духовно-інформаційні ресурси. Духовні дозволяють об'єднати суспільство єдиною волею і спільною метою. Інформація – володіння нею дає можливість носіям влади за допомогою переконування і маніпулювання підпорядковувати своїй волі інших, мобілізувати народ на підтримку політичний рішень.

ФОРМИ ЗДІЙСНЕННЯ ВЛАДИ

Панування: підкорення певної частини чи всього суспільства при застосуванні примусових (силових) ресурсів.

Керівництво: владна діяльність, спрямована на визначення мети, засобів суспільного розвитку, що здійснюється на основі вертикальних зв’язків, що визнаються підлеглими законними.

Управління – використання владних повноважень у формуванні поведінки соціальних об’єктів відповідно до визначених мети і засобів.

Контроль – здатність суб’єктів влади стежити і домагатися реалізації своїх настанов.

ТИПИ І ВИДИ ВЛАДИ:

1. За критерієм головного суб’єкта здіснення виділяються:

– монархія – спадкоємне право правління однієї особи (абсолютна, обмежена)

– тиранія – одноосібне, деспотичне правління внаслідок насильницького захоплення влади

– аристократія

– олігархія

– тимократія

– охлократія

– демократія

– партократія