Радянізація західних областей України.Боротьба ОУН-УПА з тоталітарним ладом

Відбудова економіки західних областей України позначилася своїми особливостями. Ос­новна відмінність полягала у тому, щоб одночасно з, власне, відбу­довою здійснити радянізацію життя західних українців. Радянізація передбачала проведення індустріалізації, колективізації, культур­ної революції, запровадження системи органів влади диктатури пролетаріату. За умови слабкості економічного потенціалу регіону індустріалізація несла значний позитивний момент. За роки четвер­тої п'ятирічки було відбудовано та споруджено понад 2,5 тис. вели­ких і середніх промислових підприємств. Обсяг валової промисло­вої продукції протягом 1946-1950 рр. зріс у 3,2 рази.

Подальший економічний розвиток призвів до зміни пріоритетів у промисловому виробництві. На зміну вивозу лісової сировини з краю прийшли такі галузі як деревообробна, паперова, хімічна то­що. В цей час були створені взагалі нові галузі промисловості для цього краю: машинобудівна, приладобудівна, взуттєва та трико­тажна. Цікавим видається той факт, що розвідані на той час газові родовища стали постачальниками сировини до російських міст. В той же час промислові досягнення західноукраїнських земель бу­ли позначені негативними факторами, які були властиві соціаліс­тичній економіці, і в першу чергу це диспропорційний розвиток її різних галузей, а саме відставання легкої і харчової промисловості.

Нова економічна ситуація вимагала підготовлених освічених робітників. Ліквідація неграмотності серед населення та залучення всіх дітей до початкової школи було серед найперших завдань но­вої влади. Так, у 1950-1951 навчальному році у школах західних об­ластей вчителів працювало у шість разів більше, ніж у довоєнний період. Значно збільшилася кількість студентів у вищих навчаль­них закладах, число яких досягло 25-ти. Однак навчання у вузах ве­лося переважно російською мовою.

Хоч економічні зрушення, освітня політика знаходила підтрим­ку серед місцевого населення, його представники не поспішали вливатися у ряди Комуністичної партії, мали незначний відсоток серед місцевих представників органів влади. Керівні посади у краї займали переважно вихідці з інших регіонів України та Росії.

Настороженість місцевого населення до нової влади чи не най­більше була викликана аграрною політикою останньої. Форсовані темпи, терор, масові репресії, депортація населення були основни­ми складовими примусової колективізації.

Та найбільш вразливого удару нова влада нанесла по Україн­ській греко-католицькій церкві, яка виступала головним чинником суспільно-політичного життя, духовною опорою віруючих, число яких досягало 5 млн. чол. У квітні 1945 р. арештовано всіх ук­раїнських греко-католицьких єпископів на чолі з митрополитом Й.Сліпим, зліквідовано церковні освітні установи, розгромлено митрополію та єпархіальні управління. Завершальним актом по­грому УГКЦ стало проведення у Львові у березні 1946 р. Собору, рішення якого скасовували Брестську унію 1596 р. і возз'єднували греко-католицьку церкву з російською православною церквою.

Запровадження ра­дянської тоталітарної системи на західноукраїнських землях викли­кало пасивний та активний опір місцевого населення. Наявність ідеологічно-військової організації ОУН-УПА породило збройний опір новій владі. На досить великій території майже 150 тис км², — повстанці намагалися створити українські національно-державні структури. При цьому вони спиралися на досить великі військові підрозділи, у складі яких були кавалерійські і артилерійські части­ни. У 1945 р. УПА здійснювало широкомасштабні збройні акції. Звичайно сталінський режим не міг миритися з таким розвитком подій. Каральні експедиції військ НКВС стали звичним явищем то­го часу, в результаті яких загинуло і було взято у полон десятки ти­сяч повстанців. У збройних сутичках загинуло й чимало лідерів ОУН-УПА. Серед них командувач УПА Клим Савур, начальник штабу УПА Карпович, заступник командувача УПА Кремінь.

Активність збройних формувань УПА у 1945 р. пояснювалась ще й тим фактом, що її керівництво сподівалось на воєнне зіткнен­ня Заходу і СРСР після розгрому Німеччини. Коли ж ці сподівання не справдилися і після значних втрат Українська Головна Визволь­на Рада приймає рішення про зміну тактики збройної боротьби. Зміна полягала у переході до суто партизанських методів боротьби з її невеликими групами, які вже ведуть не великі фронтальні бої, а здійснюють засідки, наскоки, прориви тощо. Організовується широка мережа підпільних осередків, проводиться антирадянська пропаганда, здійснюються терористичні акції проти представників правлячого режиму. Певна частина вояків УПА була відправлена на Захід, на території України для підпільної Тому у другій половині 40-х років західноукраїнські землі по суті продовжували залишатись ареною бойових дій.

На початку 1950 р., після загибелі командувача УПА Р. Шухевича, організований рух опору поступово затихає, хоча окремі за­гони УПА і осередки підпілля діяли ще протягом 50-х років.

Гостра збройна боротьба, яка точилася на західноукраїнських землях у повоєнний час з її значними жертвами. Результатом політики стало виселен­ня до східних регіонів СРСР майже 500 тис. західних українців.

Ці заходи переслідували одну головну мету: якнайскоріше прове­сти суцільну «радянізацію» західних областей України. Щоб цього досягти необхідно було знищити соціальну базу руху опору, який очолювало ОУН-УПА; підірвати духовне життя, оберегом якого ви­ступала греко-католицька церква. Це дало б змогу запровадити тут радянську систему господарювання, експлуатувати демографічний та природний потенціал краю. І хоч новій владі вдалося зламати активний збройний опір, пасивний тут не припинявся ніколи.

Але на цьому випробування для західних українців не закінчи­лися. Переселенню підлягала ще одна частина українців, тих хто опинився по той бік кордону, за «лінією Керзона». Автохтонне ук­раїнське населення, яке проживало на споконвічних українських землях — Лемківщині, Посянні, Підляшшя, Холмщині, — мало пе­реселитися до УРСР. Спочатку ставка була зроблена на добро­вільне переселення Коли добровільне переселення закінчилося провалом, польська влада за згодою радянської сторони почала застосовувати бру­тальну силу щоб очистити від українців прикордонну смугу. Ця акція супроводжувалася вбивствами, мародерством і врешті-решт мети було досягнуто: 96,8% українського населення Закерзоння пе­реселено до УРСР.

Завершальним актом цієї трагедії стала операція «Вісла» у квітні 1947 р. Фор­мальним приводом до її початку стала загибель у бою з підрозділа­ми УПА заступника міністра оборони Польщі К.Свєрчевського. Про її міжнародну координованість засвідчує той факт, що східні та південні кордони Польщі були перекриті військами НКВС та че­хословацької армії. Суть цієї операції полягала у тому, щоб повністю звільнити Закерзоння від українських та змішаних ук­раїнсько-польських сімей. Депортованих поселяли у повернутих Польщі західних та північних землях, розпорошуючи серед польсь­кого населення з подальшою асиміляцією їх у польському середо­вищі. Сучасна польська влада попросила вибачення у українського народу за понесені втрати під час цієї операції.

5.«Відлига» у духовному житті радянського суспільства

У 1953 р. було зроблено перші кроки зі десталінізації суспільства, що провістило наближення хрущовської «відлиги». Так, вже у березні оголошено амністію, яка стосувалася осіб, засуджених на строк до п'яти років, а також за посадові, гос­подарські й деякі військові злочини. Під амністію потрапили вагітні жінки, неповнолітні та жінки, що мали дітей віком до 10 ро­ків. Того ж року почалася реабілітація незаконно репресованих, а влітку-восени перші з них повернулися з таборів та заслання.

Сталися значні зміни у керівництві: на вищому щаблі і на місцях.У червні 1953 р. пленум ЦК КПУ звільнив з посади першо­го секретаря Л. Мельникова, звинувативши його у русифікації ви­щої школи і дискримінації місцевих кадрів на Західній Україні. Керівником республіканської партійної організації уперше було обрано українця — О. Кириченка. Восени 1953 р. ліквідували інструменти масових чисток і теро­ру — воєнні трибунали військ МВС .

Подальші кроки зі десталінізації країни зроблено після XX з'їзду КПРС, який відбувся на початку 1956 р., і в останній день роботи яко­го на закритому засіданні з критикою культу особи виступив М. Хру­щов. Ця критика була різкою, але недостатньо глибокою, оскільки не торкалася системних засад і фундаментальних причин режиму особи­стої влади. Джерела культу вбачалися у ворожому капіталістичному оточенні, гострій класовій боротьбі і головне — в негативних рисах характеру самого Сталіна. Після з'їзду почався глибокий і болісний переворот в суспільній свідомості, перегляд усталених цінностей, критичний аналіз минулого. Недаремно цей час, за влучним висло­вом І. Еренбурга, одержав назву хрущовської «відлиги».

Критика культу особи відкрила можливість оновлення і лібералізації суспільства. Цей про­цес проходив важко, болісно, суперечливо, але загалом сприяв гро­мадському пробудженню і національному відродженню в Україні. Серед різних категорій населення зріс інтерес до української мови і культури, до історії свого народу. З'явилися нові періодичні видан­ня, зокрема журнал «Прапор» (1956 р.), відновився вихід журналу «Всесвіт» (1958 р.). Почалося видання «Українського історичного журналу» та першої «Української Радянської Енциклопедії».

Лібералізація суспільства мала позитивне значення для розвит­ку української літератури. У цей час були написані «Зачарована Десна» і «Поема про море» О. Довженка, «Гомоніла Україна» П. Панча і «Вир» Г. Тютюнника, поетичні збірки М. Рильського, В. Сосюри та ін. Особлива роль у літературному процесі належала молодим митцям, які внесли свіжий струмінь в українську культу­ру. Покоління поетів і письменників, натхненних вірою в оновлен­ня суспільства, в торжество свободи й демократії, отримало назву шестидесятників. У цій славній когорті — поети В.Симоненко і Ліна Костенко, І. Драч і Д. Павличко, М. Вінграновський, В. Коротич, Б. Олійник, І. Калннець, В. Стус; прозаїки — Г. Тютюнник і В. Шевчук, Є. Гуцало та Р. Іваничук; критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Чорновіл та ін.

Але доля багатьох шестидесятників склалася непросто. Не всі твори цих митців знаходили дорогу на сторінки літературних жур­налів, хоча користувалися популярністю у читачів, а тому поширю­вались в численних рукописах. Саме з цього часу беруть початок українські позацензурні видання або так званий «Самвидав».

Широкий наступ на шестидесятників розгорнувся наприкінці 1962 р., після відвідування М. Хрущовим виставки у Манежі моло­дих художників. В Україні боротьба з формалізмом і абстракціонізмом заче­пила насамперед І. Драча та М. Вінграновського. Критики зазнали І. Дзюба, В. Некрасов, Ліна Костенко, С. Голованівський, почалися замовчування творчості В.Симоненка, інших шестидесятників

Процес оновлення суспільства розвивався надзвичайно не­послідовно. Реформи М. Хрущова носили поверховий характер, вони не торкалися підвалин тоталітаризму. Такий хід подій свідчив, що сподіватися на зміну реального становища республіки не доводиться, а тому виникає потреба шукати інших шляхів досяг­нення національного суверенітету. Дисидентський рух, який заро­дився в кінці 50-х — на початку 60-х рр., був своєрідною відповіддю на актуальне для України національне питання. Хоча що стосу­ється західноукраїнських земель, то рух опору тут, по суті, не при­пинявся ніколи. «Перехідні групи», які діяли в цьому регіоні з сере­дини 50-х років, враховували нові реалії суспільного життя, але генетично будучи пов'язаними з ОУН-УПА, здебільшого орієнтува­лися на збройні методи боротьби за незалежність України. Так, в цей час в Івано-Франківську діяла організація під назвою «Об'єднана партія визволення України», а у Львові «Український національний комітет».

Утворена у 1959 р. Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) на чолі з Левком Лук'яненкомвперше у повоєнній історії передбачала мирні форми боротьби. Мета була та ж сама — вихід зі складу СРСР. У січні 1961 р. активних членів цієї групи — Л. Лук'яненка, І. Кандибу, С. Віруна, О. Лібовича, В. Луцького, Й. Боровннцького та І. Кіпиша, — було заарештовано і засуджено до тривалих термінів ув'язнення — від 10 до 15 років.

Вагомим явищем у духовному житті Києва стало створення на початку 1960 р. Клубу творчої молоді. Навколо Л. Танюка згурту­валась талановита молодь — І. Драч, М. Вінграновський, І. Світличний, Михайлина Коцюбинська, Є. Сверстюк та ін. Особливо активна робота розпочалася з прихо­дом до клубу Алли Горської, інших художників-нон-конформістів, які принесли з собою дух бунтарства, заперечення старих догматів. Після відвідування А. Горською, В. Симоненком, Л. Танюком Биківні — місця масових розстрілів часів сталінських репресій, — і подання меморандуму до Київської міськради з результатами їхньої поїздки, почалися переслідування членів цієї організації.

Активними діячами дисидентського руху в Україні також були Ю. Бадзьо, І. Гель, М. і Б. Горині, В. Мороз, В. Чорновіл. Хвиля судових процесів, що прокотилася по містах України, стала ре­акцією влади на цей рух.

На рубежі 1950-х-1960-х рр. знову загострилося питання щодо української мови. У квітні 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла новий шкільний закон, який давав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання і завдавав відчутного удару по українському шкільництву. Та все ж таки за всієї неоднозначності суспільно-політичних про­цесів цього часу, всі вони позначені духом свободи, новаторства.

6.Соціально-економічний розвиток за часи «відлиги»

На початку 50-х років дуже гострою залишалася продовольча проблема, тому нове керівництво визначило систему пріоритетів щодо радикального ре­формування всього комплексу сільськогосподарського вироб­ництва. Аграрний сектор був пасинком соціалізму і з часів колек­тивізації перебував у стані хронічного застою. Колгоспи і радгоспи працювали малоефективно і досягли довоєнних показників значно пізніше, ніж підприємства промисловості. Численні обмеження стримували розвиток особистих підсобних господарств, хоча ті й давали вагому частку продукції сільського господарства.

Заходи вжиті у 1953-1955 рр. сприяли піднесенню сільського господарства і поліпшенню становища трудящих. Серед найваж­ливіших кроків М. Хрущова — підвищення матеріальної зацікавле­ності колгоспників, збільшення державних асигнувань на потреби села, покращення технічного і кадрового забезпечення госпо­дарств. У 1957 р. було відмінено обов'язкові поставки сільськогосподарських про­дуктів державі колгоспниками, робітниками, службовцями. Але як тільки економіка села зміцніла, знову почалися обмеження особис­тих господарств колгоспників. У 1955 р. удвічі зменшено розміри присадибного господарства, у 1959 р. заборонено утримання худо­би у містах і робітничих селищах.

З іменем М. Хрущова пов'язана цілинна епопея, яка стартувала на початку 1954 р. Позиція, виразником якої був В. Молотов, що­до доцільності вкладання коштів у піднесення сільського господар­ства центральної нечорноземної смуги та України, сприйнята не була. До Казахстану, Західного Сибіру та Північного Кавказу бу­ло направлено десятки тисяч українських юнаків і дівчат. Цілинна програма дозволила розширити зернове виробництво, але надовго законсер­вувала екстенсивний характер сільського господарства.

Суб'єктивізм хрущовського керівництва також яскраво про­явився у кукурудзяній кампанії, яка передбачала поспішне і неви­правдане розширення посівних площ під цю зернову культуру. За короткий час посіви «цариці полів» досягли в Україні понад 20% усіх посівних площ, і відповідно зменшились посіви озимої пше­ниці та кормових культур. Однак затрачені зусилля і ресурси не да­ли очікуваного результату, зернова проблема так і не була виріше­на.

Навесні 1957 р. він ви­сунув програму «у найближчі роки» наздогнати США з вироб­ництва м'яса, масла і молока на душу населення. Але саме підви­щення цін на м'ясо-молочні продукти влітку 1962 р. стало причи­ною заворушень у Новочеркаську у червні місяці. У сутичках між військами і демонстрантами загинуло 22 осіб, десятки з обох сторін отримали травми і поранення. Для України ця «гонка за лідером» завершилася тим, що обсяг продукції тваринництва у 1964 р. впав до 92% рівня 1958 р.

Протягом 50-х років відбулось укрупнення колгоспів, що серед іншого призвело до зменшення апарату управління. Весною 1958 р. МТС були перетворені на ремонтно-технічні станції, їх техніку зму­шені були втопити колгоспи. Тепер земля і техніка були об'єднані в одних руках.

Пріоритетність у розвитку сільського господарства у середині 50-х років дало свої позитивні результати, вперше воно стало рен­табельним. Але форсованість темпів, грандіозність масштабів, пріоритетність екстенсивних форм господарювання, волюнта­ристські методи управління звели нанівець всі досягнення цього періоду. Після 1958 р. темпи розвитку його значно знизились.

Навесні 1956 р. прийнято низку документів, спря­мованих на поліпшення умов праці і підвищення рівня життя лю­дей. У березні на дві години скорочено тривалість робочого дня у передвихідні і передсвяткові дні, збільшено тривалість відпусток у зв'язку з вагітністю і родах, у відмінено судову відповідальність працівників за самовільне залишення підприємств і установ за прогул без поважних причин, встановлено 6-годинний робочий день для підлітків від 16 до 18 років. Відмінено плату за навчання в старших класах се­редніх шкіл та вищих навчальних закладах. У липні прийнято за­кон про державні пенсії, за яким збільшено розміри нижчих роз­рядів і знижено розміри високих пенсій: мінімальний розмір пенсії за старістю — 300 крб., максимальний — 1200 крб.

Нарешті увагу керівництва держави привернув соціальний стан селянства. У липні 1964 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон про пенсії і допомогу членам колгоспів, що означало встановлення державної системи соціального забезпечення колгоспників. Право на пенсію за старістю мали члени колгоспів: чоловіки — 65 років (при стажі роботи не менше 25 років), жінки — 60 років (при стажі не менше 20 років). Мінімальний розмір пенсії колгоспників становив 12 крб. на місяць.

У 1955 р. відбула­ся переорієнтація в житловому, цивільному та промисловому будівництві:зроблено акцент на спорудженні будівель за типовими проектами, «без надмірностей», на основі індустріальних методів виробництва. З вересня цього року будівництво житлових і куль­турно-побутових будівель повинно було здійснюватись тільки за типовими проектами. В побут поступово входили швейні і пральні машини, хо­лодильники і телевізори. Обсяги виробництва цих товарів не могли забезпечити всіх бажаючих.

Реформи системи управління. У 1957 р. розпочалася масштабна реформа у промисловості, яка пе­редбачала децентралізацію управління і скорочення більшості со­юзних міністерств. Стара система галузевого, вертикального цент­ралізованого управління ліквідовувалась. На її місці постала систе­ма раднаргоспів, які здійснювали територіальне планування й управління промисловістю та будівництвом у рамках відповідних економічно-адміністративних районів. На території СРСР було створено понад 100 таких районів, з них 11 в Україні. У рамках раднаргоспів підприємства об'єднувались у трести і комбінати за галузевим принципом, підпо­рядковуючись відповідним галузевим управлінням. Керівництво аграрним сектором економіки тепер будувалося зберезня 1962 рза територіальним принципом.Реформа проводилася до 1965 р.

14 жовтня 1964 р. відбувся пленум ЦК КПРС, який звільнив М. Хрущова від обов'язків першого секрета­ря ЦК КПРС, члена Президії ЦК і Голови Ради Міністрів СРСР. Першим секретарем ЦК КПРС обрано Л. Брежнєва, на посаду Го­лови Ради Міністрів СРСР пленум рекомендував О. Косигіна.

Про­цес демократизації, розпочатий Хрущовим, дуже швидко захлинув­ся в потоці консерватизму, що заполонив усі сфери життя з благо­словення Л.Брежнєва. Суть жовтневого перевороту полягала у збереженні і консервації відносин, народжених у «культовий» період.

Лекція № 11