Західно­українські землів 20—30-ті роки 43 страница

Повоєнна відбудова і розвиток України в 1945 — середині 50-х років

2207 збройних акцій (відплатних актів, диверсій на заліз­ниці та шосейних дорогах, напади на районні центри то­що). У відповідь сталінський режим провів 9238 караль­них операцій, під час яких 34 тис. повстанців було вбито і 46 тис. захоплено в полон. У кривавому протистоянні заги­нули лідери ОУН—УПА — командувач УПА, член Цен­трального Проводу ОУН Клим Савур (Д. Клячківський), Карпович — перший заступник командувача і начальник штабу УПА, Кремінь — заступник командувача УПА-«За­хід» та ін. Такі втрати вимагали суттєвої зміни тактики. Спочатку під тиском обставин великі з'єднання поділили­ся на малі групи, які принципово уникали фронтальних боїв і повернулися до типово партизанських форм боротьби (засідка, наскок, саботаж, прорив та ін.).

Наприкінці 1946 р. Українська Головна Визвольна Ра­да прийняла рішення про докорінну реорганізацію УПА, суть якої полягала в демобілізації частини повстанців, від­правленні певної кількості вояків на Захід і організації підпілля з найстійкіших і найвитриваліших людей. За висловом одного із ідеологів ОУН—УПА, у цей час розпо­чався перехід «від форм широкої повстанської боротьби до форм боротьби глибоко підпільної».

Зрозумівши ілюзорність своїх сподівань на радянсько-американську війну, ОУН і командування УПА на початку 1947 р. переходять до тактики партизанської війни неве­ликими групами, широкої підпільної боротьби, саботажу, антирадянської пропаганди, індивідуальних терористич­них акцій проти представників правлячого режиму.

У сучасній історичній літературі є згадка про те, що за­вершення війни ОУН-Б зустріла під гаслом, проголоше­ним Р. Шухевичем: «Домагатися, щоб ні одне село не ви­знало радянської влади. ОУН має діяти так, щоб усі, хто визнав радянську владу, були знищені. Не залякувати, а фізично знищувати! Не потрібно боятися, що люди прок­лянуть нас за жорстокість. Хай із 40 мільйонів українсько­го населення залишиться половина — нічого страшного в цьому немає»¹. За офіційними даними оунівці здійснили 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, у яких загинуло майже 30 тис. військовослужбовців, працівників держав­них та охоронних органів, місцевих жителів. Тактична лі­нія УПА, курс на масовий опір західноукраїнського насе­лення радянській владі давав привід сталінському керів-

^айковський А. С. Невідома війна: Партизанський рух в Україні 1941—1944 рр. мовою документів, очима історика. — К., — С. 242.

г.

Масові репресії радянського режиму проти населення Західної України 505

ництву для широкомасштабних каральних акцій у регіоні. Тому під колесами репресивної машини опинились не ли­ше повстанці. Свавілля, беззаконня, провокації стали нор­мою поведінки спецвійськ у Західній Україні.

Загибель командувача УПА Р. Шухевича (5 березня 1950 року) стала своєрідним поворотним пунктом — після неї фактично закінчився організований опір на західноук­раїнських землях, хоча окремі невеликі загони УПА та рештки підпілля діяли ще до середини 50-х років.

Отже, у повоєнний період тактична лінія УПА зазнає певної трансформації. Якщо на початку переважали фор­ми широкої повстанської боротьби (контролювання певної території, створення альтернативних радянським органам влади національно-державних структур, діяльність вели­ких формувань, які охоплювали кавалерійські та артиле­рійські частини), то на початку 1947 р. тактика боротьби змінилися. Чинниками, які визначали ці зміни, були: пе­реростання повоєнного протистояння між СРСР і Заходом у «холодну війну»; значні втрати УПА в протиборстві з ра­дянськими військами; загибель повстанських лідерів; пев­ні успіхи радянської влади в суспільних перетвореннях у західноукраїнському регіоні; політика сталінського режи­му на розкол лав повстанців.

15.7. Масові репресії радянського режиму проти населення Західної України. Операція «Вісла»

Відновлення радянської влади в західних областях Ук­раїни супроводжувалося посиленням репресивного тиску на місцеве населення. Основною метою репресій було ство­рення сприятливих умов для «радянізації» краю, експлуа­тації його демографічного та природного потенціалів; на­сильне залучення населення до радянської системи госпо­дарювання; руйнація національних структур самозахисту, Духовним осередком яких була Українська греко-като-лицька церква; максимальне звуження соціальної бази збройного опору, очолюваного ОУН—УПА; остаточне ут­вердження на місцях органів радянської влади.

Повоєнна відбудова і розвиток України в 1945 — середині 50-х років

Наприкінці війни й у повоєнний період розгалужений сталінський репресивний апарат, що діяв у західноукраїн­ських землях, широко використовував вже апробований попередні роки арсенал репресивних акцій. Арешти, вбивства, конфіскації майна, масові депортації, запрова­дження системи заручництва — далеко не повний перелії форм і методів репресивного тиску на місцеве населення. Своєрідним сигналом до початку репресій стало розпоря­дження НКВС СРСР від 7 січня 1944 року, у якому зазна­чалося: «...усіх виявлених пособників на території Украї­ни заарештувати з конфіскацією майна і відправити де Чорногорського спецтабору» (Красноярський край), наближенням фронту до західноукраїнських земель реп­ресивна діяльність радянського режиму посилюється. Зокрема, у березні 1944 р. з'являється нове розпоряджен­ня НКВС СРСР, у якому вказувалося: «Сім'ї, у складі яких є оунівці, що перебували на нелегальному становищі, а та­кож сім'ї засуджених оунівців взяти на облік і виселити до тилових областей Союзу».

15 травня 1945 року М. Хрущов провів у Львові нараду із секретарями обкомів КП(б)У і начальниками управлінь НКВС. У своїй доповіді він вимагав рішучих каральних акцій проти сімей повстанців, а також рекомендував засто­совувати « нові методи роботи », суть яких полягала у ство­ренні в західноукраїнському краї атмосфери «кругової поруки» та взаємної підозри. У кожному селі мали бути відібрані заручники із заможних селян, які мусили пові­домляти офіційну владу про наміри та дії повстанців. Вод­ночас їх суворо попереджали, що вони несуть відповідаль­ність за будь-яку подію, що станеться на території сіль­ської ради. Крім цього, місцеві радянські активісти мали стежити за заручниками і в разі їхньої неблагонадійності заарештовувати і виселяти. Хрущов вимагав організовува­ти збори селян, на яких оголошувати імена тих, хто допо­магає повстанцям, і застосовувати проти них репресії.

Основними жертвами репресивних акцій були, як правило, члени сімей оунівців і «бандпособників», кур­кулі з сім'ями, стара західноукраїнська інтелігенція, священики греко-католицької церкви. Про масовий ха­рактер репресій свідчить те, що лише протягом 1946— 1948 рр. у східні райони СРСР було депортовано майже 500 тис. західних українців.

Сталінське керівництво використовувало репресії в за­хідноукраїнських землях і як засіб державного примусу, і як метод покарання. Основною метою каральних акцій бу-

Масові репресії радянського режиму проти населення Західної України 507

ло створення сприятливих умов для тотальної «радяніза-ції» Західної України.

Операція «Вісла» — це завершальний етап процесу пе­реселення українського населення із території Закерзоння (Лемківщина, Посяння, Підляшшя, Холмщина). Початок цьому процесу було покладено 9 вересня 1944 року угодою між польським Тимчасовим комітетом національного виз­волення та урядом УРСР, відповідно до якої українське на­селення, що проживало в Закерзонні, мусило добровільно переїхати до Радянської України. Цю масштабну міграцію можна поділити на три етапи:

I етап — «добровільне переселення» (вересень 1944—
серпень 1945р.). У цей період по селах почали свою роботу
переселенські комісії, створені з представників УРСР та
Польщі, які проводили агітацію за переселення. Проте
місцеві жителі не поспішали залишати обжиті місця та за­
роблене важкою працею майно. Крім того, вони боялися
колективізації та сталінських репресій, які вже мали міс­
це в Західній Україні наприкінці 30-х — на початку 40-х
років. Саме тому в русло добровільного переселення по­
трапляли переважно люди, господарства яких були зни­
щені війною, малозаможні, або ж ті, хто зазнав чи боявся
репресивних дій підпільних польських формувань. Тому
до 1 березня 1945 року в Україну із Закерзоння пересели­
лася лише 81 тис. осіб.

II етап — «насильницька депортація» (вересень 1945 —
серпень 1946 р.).З другої половини 1945 р. добровільне пе­
реселення майже припиняється, більше того, почався про­
цес нелегального повернення українців, які відчули важку
руку сталінського режиму, на старі місця проживання.
Відповіддю польської сторони на небажання українців за­
лишати свої домівки та землі предків став відкритий те­
рор. Спочатку інструментом репресій були збройні форму­
вання Армії Крайової, вояки якої грабували та палили ук­
раїнські села, вбивали їхніх жителів. Проте навіть цих
жорстоких дій виявилося замало, щоб зламати опір укра­
їнців, які не бажали переселятися в УРСР. Саме тому восе­
ни 1945 р. головний уповноважений уряду УРСР у справах
евакуації порушив клопотання перед польським урядом
про «надання військової допомоги в прискоренні масової
Депортації населення». Відповіддю Варшави на це «про­
хання» став наказ трьом польським дивізіям примусово
відселити українське населення з 50-кілометрової прикор­
донної смуги на територію УРСР. У разі відмови українців
від переселення планувалося примусове відселення їх у

508 Повоєнна відбудова і розвиток України в 1945 — середині 50-х років

глиб Польщі, за ріку Сян. Процес відселення супроводжу­вався вбивствами, пограбуваннями, мародерством. Під тиском таких «аргументів» на залізничних станціях зби­ралися натовпи охочих переїхати на територію УРСР.

Акція насильницької депортації, що розпочалася у ве­ресні 1945 р., закінчилася у серпні 1946 р. Внаслідок цьо­го в УРСР було переселено 482 тис. осіб — 96,8% україн­ського населення Закерзоння.

III етап — операція «Вісла» (квітень — липень 1947 р.).Формальним приводом для початку цієї репресивної акції стала загибель у березні 1947 р. у бою з формуваннями УПА заступника міністра оборони Польщі К. Свєрчевсько-го. Одразу після цієї події польське керівництво прийняло рішення про виселення українців і членів змішаних укра-їнсько-польських сімей з українських етнічних та прилег­лих земель (Посяння, Лемківщини, Холмщини, Підляш-шя) і поселення їх у так званих повернутих західних та північних районах з обов'язковим розпорошенням серед польського населення. Ці репресивні дії і становили ос­новний зміст операції «Вісла». Репресивна акція була скоординованою на міждержавному рівні дією — під час її проведення відділи НКВС та чехословацької армії забло­кували східні та південні кордони Польщі. За польськими даними, депортовано було 140,5тис. осіб, ув'язнено в конц­таборі Явожно 3800 осіб, а вбито понад 650 осіб.

Отже, у середині 40-х років українське населення За­керзоння стало жертвою масових насильницьких депорта­цій, які до серпня 1946 р. здійснювалися в напрямку УРСР, а з квітня 1947 р. — у глиб Польщі. Суттю операції «Вісла» було «очищення» теренів Південно-Східної Польщі від ав­тохтонного українського населення та цілковита асиміля­ція українців-переселенців у польському середовищі.

15.8. Культурно-ідеологічні процеси в Україні

Процес консервації тоталітарного режиму в СРСР у по­воєнний період вимагав остаточного утвердження сталін­ської ідеологічної доктрини, саме тому в цей час, з одного боку, активізується пропагандистська обробка населення, з іншого — посилюється тиск на інтелігенцію. Все, що ви­ходило за межі офіційної доктрини чи брало під сумнів її постулати, категорично відкидалося системою. Такий під-

Культурно-ідеологічні процеси в Україні

хід обґрунтовував боротьбу не тільки проти «націоналіз­му», а й проти «космополітизму» та «низькопоклонства» перед Заходом. Ця боротьба велася і в довоєнний період, однак після війни вона набула особливої гостроти. У сус­пільстві в цілому і особливо в середовищі інтелігенції до­сить швидко відбувається процес формування й усвідом­лення нових підходів до оцінювання ситуації в країні, до розуміння власного місця в суспільстві, розгортається ін­тенсивний пошук нових сфер і форм самореалізації в куль­турі й науці.

У 1946 р. побачили світ сумнозвісні постанови ЦК ВКП(б) «Про журнали "Звезда" і "Ленінград"», спрямова­ні проти творчості А. Ахматової і М. Зощенка, «Про кіно­фільм "Большая жизнь"» та ін., що стали не лише своєрід­ним сигналом, а й, як зазначалося в редакційній статті журналу «Більшовик України», «бойовою програмою» нової ідеологічної атаки. Вже за шаблоном, виготовленим у Москві, цього ж 1946 р. ЦК КП(б)У ухвалив кілька поста­нов «Про перекручення і помилки у висвітленні української літератури в "Нарисі історії української літератури"», «Про журнал сатири і гумору "Перець"», «Про журнал «Вітчиз­на» та ін. Усі ці документи, як правило, містили три тези: критику націоналізму; вказівку на недостатнє висвітлення в художній творчості проблем сучасності; заклик до розгор­тання більшовицької критики і самокритики. Почалася чергова кампанія морально-політичного тиску на суспільс­тво, інспірована тодішнім головним ідеологом А. Ждановим і тому названа «ждановщиною». її перший етап в Україні проходив під гаслом боротьби проти «націоналізму». Особ­ливо чітко це виявилося після вересневого 1947 р. пленуму правління Спілки письменників України, коли посилило­ся відверте публічне цькування і пряме звинувачення в «націоналізмі» М. Рильського (за твори «Мандрівка в мо­лодість», «Київські октави»), Ю. Яновського (роман «Жи­ва вода»), І. Сенченка (повість «Його покоління»), О. Дов­женка (кіносценарій «Україна в огні») та ін.

Нагнітанню атмосфери ідеологічної нетерпимості під виглядом принциповості сприяло те, що саме в 1947 р. КП(б)У знову очолив Л. Каганович. Саме він зробив «ваго­мий внесок» у підготовку згаданого пленуму. Ще в серпні, виступаючи на нараді молодих письменників у ЦК КП(б)У, Л. Каганович розставив акценти майбутньої кам­панії шельмування, провокаційно заявивши: «Ми не зумі­ємо виховати когорти молодих письменників без критики старих».

Повоєнна відбудова і розвиток України в 1945 — середині 50-х років

У серпні 1947 р. розширюється фронт ідеологічної ата­ки сталінізму на українську інтелігенцію: вогонь неспра­ведливої критики переноситься на велику групу науковців республіки. Так, саме в серпні ЦК КП(б)У ухвалив поста­нову «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інсти­туту історії України Академії наук УРСР». Різкій критиці були піддані праці С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петров-ського, М. Супруненка, Л. Славіна, Ф. Ястребова та ін. їх звинувачували у відході від більшовицького принципу партійності, в антинауковості, відродженні основних ідей історичних концепцій Антоновича, Грушевського, висвіт­ленні історії України ізольовано від історії інших народів СРСР, відмові від акценту на боротьбу класів тощо. Справ­жня ж суть цих критичних зауважень полягала в обстою­ванні владою монополії на трактування історичного проце­су, що є однією з важливих умов функціонування будь-якої тоталітарної держави.

Другий етап кампанії морально-політичного тиску на суспільство відкриває розгорнута наприкінці 1948 р. бороть­ба проти «низькопоклонства» перед Заходом, а згодом — і проти «космополітизму». Відіграючи роль ідеологічного за­безпечення консервації панівного режиму, кампанія проти «космополітизму» мала на меті посилити культурно-ідеоло­гічну ізоляцію країни; не тільки розколоти інтелігенцію, а певною мірою протиставити її іншим соціальним групам суспільства; розпалити шовіністичні та антисемітські нас­трої, посилити процес русифікації; відновити важливий чинник функціонування тоталітарного режиму — образ внутрішнього ворога, що в роки війни дещо відійшов у тінь.

Сигналом до рішучої атаки проти космополітів стала редакційна стаття «Про одну антипатріотичну групу теат­ральних критиків», опублікована в січні 1949 р. у газеті «Правда». Відгомоном цієї статті в Україні стало навішу­вання ярликів «безрідних космополітів» на літературних і театральних критиків О. Борщагівського, А. Гозенпуда та ін. Кампанія боротьби з космополітизмом призвела до негативних наслідків: у літературі та театрі, по суті, зник­ло поняття мистецької школи; поглибилася ізоляція від надбань західної культури; остаточно зникла атмосфера творчої змагальності; театральна та літературна критика перетворилися із засобу стимулювання творчого розвитку на засіб втримання митців у рамках офіційного «соціаль­ного замовлення»; катастрофічно для мистецтва була об­межена свобода творчості.

Культурно-ідеологічні процеси в Україні

Монополія влади на визначення пріоритетних напря­мів у науці, на тотальний ідеологічний контроль чітко простежується в процесі широкомасштабних дискусій з питань філософії, мовознавства, політичної економії, які було розгорнуто в 40—50-ті роки. Прикладом диктату в науці стала сесія Всесоюзної академії сільськогосподар­ських наук (серпень 1948 р.), яка піддала нищівній крити­ці генетику. В Україні жертвами «лисенківщини» стали академік М. Гришко, професори С. Гершензон, Л. Делоне, І. Поляков та ін.

Поштовхом до нової хвилі критики творчої інтеліген­ції стала редакційна стаття газети «Правда» від 2 липня 1951 року «Проти ідеологічних перекручень у літературі». У цій статті популярний вірш В. Сосюри «Любіть Украї­ну», написаний ще 1944 р., називається «в основі своїй ідейно порочним твором», під яким могли підписатися Петлюра, Бандера; М. Рильському нагадували про «сер­йозні ідеологічні помилки»; гострій критиці піддавалася опера К. Данькевича «Богдан Хмельницький».

За короткий строк (1946—1951) було прийнято 12 пар­тійних постанов з ідеологічних питань. І хоча в більшості випадків об'єктом нападок була певна частина інтеліген­ції, справжньою мішенню для тоталітарного режиму стало все суспільство. Саме у цьому контексті слід сприймати за­яви Л. Кагановича про те, що кожний випадок невиконан­ня планових завдань у промисловості й сільському госпо­дарстві розглядатиметься як прояв українського буржуаз­ного націоналізму.

Отже, ідеологічний наступ тоталітарного режиму на­прикінці 40-х — на початку 50-х років зумовлений низкою внутрішніх і зовнішніх чинників. Погромні ідеологічні кампанії були реакцією на розгортання і поглиблення «хо­лодної війни»; способом посилення культурно-ідеологіч­ної ізоляції країни; формою зміцнення тотального ідеоло­гічного контролю за суспільними процесами; засобом реа­німації образу внутрішнього ворога — важливого фактора функціонування тоталітарного режиму; методом нейтралі­зації активної патріотично настроєної національної еліти. І хоча ці кампанії не могли зупинити духовного розвитку народу в цілому, вони гальмували його досить суттєво, да­ючи змогу режимові консервуватися, а командно-адмініс­тративній системі стабілізуватися.

16.

Україна в умовах десталінізації (1956—1964)

16.1. Суспільно-політичне життя і політична боротьба в УРСР

5 березня 1953 року помер Сталін. Ця дата стала своє­рідною точкою відліку розгортання у Радянському Союзі суперечливих і неоднозначних спроб трансформації тота­літарних структур.

Суть кардинальних змін, що почалися після смерті диктатора, полягає в лібералізації всього суспільного жит­тя. Розвиток та поглиблення цього процесу були основою десталінізації, яка стала особливо активною і радикальною після XX з'їзду КПРС (лютий 1956 р.). Проте процеси онов­лення почалися ще навесні 1953 р. Саме в 1953—1955 рр. було зроблено спробу перейти від тоталітарної до автори­тарної форми правління. З ініціативи Маленкова було пос­тавлено питання про необхідність «припинення політики культу особи». Оцінюючи перші й подальші десталініза-ційні кроки радянського керівництва, політолог М. Джи-лас влучно зазначав: «Творець замкнутої соціальної систе­ми, Сталін, був одночасно її зброєю і, коли змінилися об­ставини... став її жертвою... Його «помилки» помітніші, ніж у інших, і тому Сталін — найдешевша ціна, якою вож-

Суспільно-політичне життя і політична боротьба в УРСР

ді цієї системи хочуть викупити себе і саму систему з її значно суттєвішим та більшим злом».

Вакуум влади, що утворився після смерті диктатора, було заповнено так званим колективним керівництвом — компромісним союзом на основі нетривкого балансу сил. Спроба Берії порушити цей баланс на свою користь призве­ла до його падіння.

Уже початковий період десталінізації призвів до значних змін в Україні. Цей період характеризувався при­пиненням кампанії проти націоналізму, певним уповіль­ненням процесу русифікації, зростаючою роллю україн­ського чинника в різних сферах суспільного життя. Саме за помилки в проведенні національної політики у роботі з кадрами в червні 1953 р. було звільнено Л. Мельникова з посади першого секретаря ЦК КПУ. На його місце обрано українця О. Кириченка, після чого пішла широка хвиля висунення на керівні посади представників місцевої вла­ди. Тому на 1 червня 1954 року у ЦК КПУ українців було 72% , у Верховній Раді УРСР — 75%, а серед відповідаль­них за великі підприємства — 51%. У 1958 р. українці ста­новили 60% членів КПУ.

У 1954 р. помпезно відзначалося 300-річчя возз'єднан­ня України з Росією. Країною прокотилася широка і гучна пропагандистська кампанія. Центральною подією ювілей­них торжеств стала, безперечно, передача Криму УРСР. 19 лютого 1954 року Президія Верховної Ради СРСР, моти­вуючи своє рішення спільністю економіки, територіаль­ною близькістю та тісними господарськими та культурни­ми зв'язками між Кримом і Україною, прийняла указ «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР». Хоча мотивація цього рішення, незважаю­чи на його пропагандистський присмак, не викликає сум­нівів, важливою проблемою в процесі входження Криму до складу УРСР був і лишається етнічний склад населення цього регіону (1959 р. українці становили 22,3%, а росія­ни — 71,4% мешканців Кримської області).

Позитивним змінам у суспільно-політичному житті сприяла часткова реабілітація жертв сталінських репре­сій. До 1957 р. було повернуто більше 65 тис. депортованих членів сімей, пов'язаних з діяльністю українських націо­налістів.

Подолання наслідків культу особи передувало розвін­чанню самого Сталіна, викриттю створеного ним режиму політичного терору. На жаль, розпочата критика культу

17 Історія України

514 Україна в умовах десталінізації (1956—1964)

особи набула абстрактного, однобічного, пасивного харак­теру.

Могутнім імпульсом для поглиблення і розширення процесу лібералізації став XX з'їзд КПРС. На його закри­тому засіданні з доповіддю, у якій викривався культ особи Сталіна, виступив Хрущов. Основні положення доповіді в дещо пом'якшеному вигляді стали основою постанови ЦК КПРС від ЗО червня 1956 року. Проте гостра критика, яку містили ці документи, не стосувалася суті командно-адмі­ністративної системи, не викривала її соціальної природи, зводячи усі вади системи до культу особи. Та, незважаючи на недоліки, це був важливий і сміливий крок на шляху десталінізації, який стимулював процес лібералізації сус­пільного життя, свідчив про реальну перспективу його де­мократизації.

Після смерті Сталіна розпочалося розширення прав со­юзних республік у різних сферах суспільного життя. Тіль­ки в 1953—1956 рр. в Україні із союзного в республікан­ське підпорядкування перейшло декілька тисяч підпри­ємств та організацій. Бюджет республіки зріс з 18 млрд. крб. до 43,7 млрд. крб. У 1957 р. розширено юридичну компетенцію республік — вони отримали право вирішува­ти питання обласного, крайового адміністративно-терито­ріального поділу, приймати громадянський, карний та процесуальний кодекси тощо. Згодом було розширено фі­нансово-бюджетні права республік, а також права щодо поточного і перспективного планування, матеріально-тех­нічного забезпечення, будівництва, використання капіта­ловкладень тощо.

У цей час інтенсивнішою стала діяльність України на міжнародній арені. Якщо в 1953 р. УРСР була членом 14 міжнародних організацій, то наприкінці 1955 р. — вже 29. Значно активізуються зв'язки України із закордоном. Так, тільки з країн, які розвиваються, у республіці побува­ло 1954 р. — 69, 1956 р. — 145, 1958 р. — 305 офіційних де­легацій, у складі яких були державні, політичні та громад­ські діячі. Пожвавлюється міжнародний туризм: 1953 р. УРСР відвідало 805 туристів, 1955 р. — 1390, 1958 р. — 23 054. Отже, певні зрушення відбулися, хоча, як і рані­ше, українська дипломатія йшла у фарватері дипломатії СРСР, а міжнародна діяльність УРСР зберігала успадкова­ні від попереднього періоду ознаки обмеженості та меншо­вартості.

У СРСР і, зокрема, в Україні розпочався процес перебу­дови державного апарату, удосконалення його структури.

Суспільно-політичне життя і політична боротьба в УРСР

У міністерствах, відомствах та органах управління на місцях у 1955—1956 рр. було ліквідовано 4867 структур­них підрозділів, організацій та установ, скорочено понад 92,5 тис. посад адміністративно-управлінського апарату, що дещо послабило тиск командно-адміністративної систе­ми на різні сфери суспільного життя.

Намагаючись залучити до процесу оновлення широкі народні маси, хрущовське керівництво, скорочуючи уп­равлінські структури, водночас розширювало склад і пра­ва місцевих органів влади. Так, в Україні кількість депута­тів місцевих рад зросла з 322,6 тис. 1950 р. до 381, 5 тис. 1959 р. Згідно з постановою ЦК КПРС (січень 1957 р.) було суттєво розширено компетенцію місцевих рад щодо плану­вання, будівництва, бюджетно-фінансових справ та ін.

Більшість істориків дотримується думки, що перетво­рення хрущовського періоду не торкнулися основ існуючої при Сталіні системи. Однак це твердження потребує уточ­нення. Безперечно, командно-адміністративна система за­лишилася, але її головний принцип — централізм — за­знав значної трансформації, адже суттю змін, пов'язаних із процесом лібералізації у сфері державного будівництва, була хоча й обмежена та непослідовна, але децентраліза­ція. Тому відновлений згодом централізм, втрачаючи свою жорсткість, перетворився на багатоповерховий бюрокра­тичний централізм.

Процес лібералізації неоднозначно сприймався оточен­ням Хрущова, саме тому на червневому Пленумі ЦК КПРС (1957) групою осіб на чолі з Маленковим, Кагановичем і Молотовим було вчинено спробу усунути першого секрета­ря з його поста. Хрущову вдалося відбити атаку сталіністів і ще більше укріпити свої позиції. Після цих подій центр влади остаточно перемістився в партійні структури, а вла­да ще більше сконцентрувалася в руках Хрущова, який 1958 р. став Головою Ради Міністрів СРСР.

У1961 р. на XXII з'їзді КПРС було прийнято третю прог­раму партії — програму побудови комунізму. Комуністич­ний романтизм і пов'язана з ним соціальна міфологія на по­чатку 60-х років домінували в суспільній свідомості. Тому відповіддю на нову програму партії були розгортання соціа­лістичного змагання (так, у русі за комуністичне ставлення До праці в Україні 1963 р. брало участь 48,3% трудівників); численні трудові почини, що йшли знизу, але згодом були вихолощені бюрократією.