Положення та ідеологічні основи

Конституційні реформи

У 1859, після австрійської військової поразки в Італії, імперія розпочала конституційні експерименти. У 1860, Віденський Уряд, під впливом Aгенoра Голуховського, випустив свій Жовтневий Статут, який являв собою консервативне облаштування федеративної імперії, але негативний відгук на нього в німецькомовних землях призвів до змін в уряді і видання Лютневого Акту, який припиняв децентралізацію. Проте, у 1861, Галичині були надані Законодавчі Збори або 'Сейм'. У цей же рік, розпочались заворушення в Російській Польщі і мали деяке поширення в Галичині. Сейм припиняв збори.

У 1863, в Російській Польщі вибухнуло відкрите повстання і з 1864 до 1865 Австрійський уряд оголосив Стан Облоги в Галичині, тимчасово припинивши цивільні свободи. У 1865 були поверненні цивільні свободи і продовженні переговори про автономію між польською аристократією і Віднем.

Верховенство поляків у Галичині після запровадження галицької автономії 1867 р. призвело до розколу в українському таборі. Його лідери почували себе зрадженими австрійським урядом, який полишив їх віч-на-віч із сильнішим польським супротивником. У пошуках нових аргументів на користь своїх національних прав вони прагнули довести, що мають такі ж старі політичні та культурні традиції, як і поляки. Із цією метою одна частина (старорусини) покладалася на історію Київської Русі й Галицько-Волинського князівства, на церковнослов'янську літературу, інша ж (москвофіли) шукала порятунку від полонізації в національно-політичній орієнтації на Російську імперію.

Москвофіли не визнавали існування українського народу та його мови, пропагували ідею «єдиної російської народності від Карпат до Уралу», виступали за приєднання до Росії. Мали свою політичну організацію, видавничу базу, але значною підтримкою з боку населення не користувалися.

Народовці представляли національний напрямок, який спрямовувався на служіння інтересам українського народу, звідки й дістав свою назву. Головною метою народовців був розвиток української мови і культури, підвищення культурно-освітнього рівня і національної свідомості українського населення. 1868 р. народовці заснували у Львові культурно-освітнє товариство «Просвіта», яке очолив відомий педагог, журналіст, композитор А. Вахнянин. Крім культурно-просвітницької роботи, вона займалася й економічною діяльністю — засновувала кооперативи, крамниці, позичкові каси.

У 1885 р. народовці заснували свій політичний орган — Народну Раду, яку очолив Юліан Романчук. Організація висунула вимогу надати українським землям автономію в межах Австро-Угорщини. Народовський рух поступово поширився на Буковину і Закарпаття.

У середині 1870-х pp. у Галичині з'явилася молода інтелігенція, яка критично оцінювала діяльність як народовців, так і москвофілів і прагнула надати українському руху більш радикального характеру. Під впливом Михайла Драгоманова молоді українські діячі звернулися до соціалізму. Так в українському таборі виникає ще одна, так звана радикальна, течія, її появу на політичній арені знаменував перший львівський судовий процес проти соціалістів 1878 p., де серед звинувачених були Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький.

Попри свою нечисленність галицько-українські радикали відіграли значну роль у зміні ідеологічних засад та організаційних форм національного руху Галичини. Вони вели соціалістичну пропаганду серед українського селянства та робітництва і виступали з різкою критикою греко-католицького духовенства.

1890 р. старше покоління народовців погодилося на компроміс з польськими депутатами в галицькому сеймі, розпочавши тим самим так звану нову еру у польсько-українських відносинах. За умовами угоди польська сторона зобов'язалася дати згоду на відкриття української кафедри історії у Львівському університеті та ще однієї української гімназії, запровадження двомовності в учительських гімназіях тощо. «Новоерівська» політика не знайшла достатньої підтримки в українському політичному таборі.

Українські русофіли мали значний вплив на українські видання, їм належала найбільша газета "Слово", низка українських закладів. 1870 р. вони заснували політичну організацію - Руську Раду, яку намагались перетворити на єдиного представника всіх українців у Галичині.

Для народовців найпекучішим було питання мови й літератури, їх знання вирізняло українську націю з-поміж інших. На відміну від русофілів, народовці не шукали підтримки зовні. Вони організували таємні гуртки, видавали часописи, розробляли українську граматику й словники, заснували театр, культурно освітню організацію "Руська бесіда". 1868 р. виникло товариство "Просвіта", яке займалося вивченням та освітою народу.

Визначна подія сталася 1873 р. у Львові. За підтримки заможних Лизавети Скоропадської-Милорадович та Василя Симиренка тут було створено Літературне товариство ім. Т.Г.Шевченка. Пізніше воно дістало назву наукового товариства й перетворилось на неофіційну українську академію наук.

Після нової хвилі гонінь на українську культуру в Наддніпрянській Україні (Емський указ 1876 р.) народовці стали тісніше спілкуватися зі східними українцями, які звернули свої погляди до західних побратимів. Під їхнім впливом народовці поривають з русофілами. На противагу їхньому "Слову" вони започаткували видання газети "Діло".

У 70-х роках XIX ст. у русі народовців виділилася радикальна течія. Цьому сприяла, зокрема, енергійна діяльність Михайла Драгоманова, який закликав молодь йти далі старшого покоління, не лише словом, а й ділом піднімати українське суспільство. Найбільш здібними послідовниками поглядів Драгоманова стали Іван Франко та Михайло Павлик. Вони розгорнули наступ на русофілів, а згодом перейшли і на критику народовців. Це зумовило серйозні розходження в західноукраїнському суспільному русі, на практиці означаючи інтелектуальну й ідеологічну революцію.

Політичне життя стало динамічнішим. 1885 р. народовці заснували представницький орган — Народну Раду. У 90-х роках XIX ст. з народовців постали чотири політичні партії.

Наукове товариство ім. Т.Шевченка — науково-культурна громадська організація, заснована у 1892 р. на кошти прогресивної української громадськості Львова та інших міст Західної України. Попередником НТШ було Літературне товариство ім. Т.Шевченка, засноване в грудні 1873 р. Товариство було побудовано як прообраз академії наук — з історико-філософською, філологічною та математично-природничо-лікарською секціями і підсекціями, з виданням наукових "Записок", збірників, часописів. Члени товариства обирали дійсних і почесних членів. Членами й активними діячами НТШ були О.Барвінський, М.Грушевський, І.Франко, В.Гнатюк, С.Томашівський. Іноземними членами НТШ обирались А.Ейнштейн, М.Планк, Т.Масарик. Головою НТШ у 1897 р. був обраний М.Грушевський, який переїхав до Львова з Києва. Він перейнявся ідеєю створення Української академії наук, натхненником якої був його вчитель В.Антонович.

Творчий доробок НТШ з 1873 по 1939 pp. становив 1172 томи різних видань, у т.ч. 943 томи серійних наукових публікацій. Крім цього, НТШ стало основним видавцем українських підручників.

Найважливіші досягнення були здобуті у галузі суспільних дисциплін: історії (праці М.Грушевського, І. Джиджори, І.Крип'якевича, І. Кревецького, М. Кордуби, С. Томашівського),філології та літературознавства (роботи М. Возняка,»М. Деркач-Футрак, О.Огоновського, К. Студинського, І.Франка), етнографії, фольклористики та мистецтвознавства (публікації В.Гнатюка, М.Зубрицького, Ф. Колесси, В. Шухевича), антропології (Ф.Вовк, І. Раковський), бібліографії (І. Левицький, В. Дорошенко) та ін.

У жовтні 1989 р. на зборах ініціативної групи учених відновлено НТШ у м. Львові.

Історія створення Кири́ло-Мефо́діївське бра́тство (товариство: Кирило-Мефодіївське братство) — українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у Києві.

Ініціаторами створення КМБі його засновниками виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич. Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Знаком братства став перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846» Крім організаторів, до братства незабаром увійшли: Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Дмитро Пильчиков, Іван Посяда, Микола Савич, Олександр Тулуб. У квітні 1846 року до братства вступив Тарас Шевченко.

Програма

Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.

Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти.

Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя — від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш, Леся Українка) — до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький).

Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.).

Розгром товариства

Кирило-Мефодіївське братство проіснувало 14 місяців (деякі джерела світчать що 16 місяців але це не так). У березні 1847 року за доносом провокатора Олексія Петрова діяльність братства була викрита, а члени заарештовані. 20 березня 1847 року Петров у Києві робить донос. Коли жандарми прийшли до Костомарова, той сам пред’явив каблучку з написом. У квітні в Києві арештували Шевченка і відправили до Петербургу з усіма паперами та малюнками. У записах поета не знайшли жодних доказів його участі у таємному товаристві. Тоді чиновники Третього Відділення звернули увагу на зміст віршів Шевченка, особливо на «Сон». Затримали й інших учасників Кирило-Мефодіївського товариства.

Слідство у справі кирило-мефодіївців тривало з 18 березня до 30 травня 1847 року в Петербурзі. Тоді ж Орлов представив Миколі І доповідь у справі, яку нарекли справою «Україно-слов’янського товариства». Найтяжче було покарано Тараса Шевченка, якого віддали у солдати Окремого Оренбурзького корпусу з забороною писати і малювати. На трирічний термін було ув'язнено у Шліссельбурзькій фортеці Миколу Гулака, Микола Костомаров перебував в ув'язненні один рік, а Олександр Навроцький — півроку у В'ятській тюрмі. Інших членів братства царський режим вислав у віддалені губернії імперії під нагляд поліції, заборонивши повертатися в Україну.

Діяльність братства достовірно висвітлена у різних публікаціях самих кирило-мефодіївців, а також у працях Олександра Кониського, Сергія Єфремова, Дмитра Багалія, Михайла Грушевського, Михайла Возняка та ін.

Значення

Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягає у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій.Це позитивно вплинуло на національну свідомість.

Наприкінці 50-х років XIX ст. в умовах лібералізації царського режиму відбувається відродження українського національного руху. Одним з центрів відродження стала столиця Російської імперії Петербург, де мешкало чимало українців і куди після відбуття покарань дозволили повернутися і обійняти високі посади колишнім братчикам: Костомарову, Білозерському, Шевченку.

Українські діячі Петербурга 1859 р. створили першу українську громаду — культурно-освітню організацію, що мала на меті популяризацію національної ідеї через видання книг, журналів, проведення вечорів, навчання в недільних школах.

З метою поширення своїх поглядів петербурзька громада за ініциативою Білозерського почала видавати журнал "Основа" (1861-1862). У 60-ті роки це було єдиним українським періодичним виданням, що висвітлювало всі загальноукраїнські проблеми — в культурі, економіці, політиці, освіті, науці, літературі, фольклорі, історії, міжнародних відносинах. Журнал наочно показав, що існування української нації, культури було незаперечним фактом.

Український національний рух, що відроджувався, захопив не тільки українців, а навіть частину молоді з польських або спольщених шляхетських родин Правобережної України, сумління яких мучило усвідомлення того, що їх діди-прадіди упродовж століть гнобили українське селянство, і які вирішили зблизитися і прислужити народу. Цю групу на чолі з Володимиром Антоновичем називали хлопоманами (походить від слова холоп — образлива назва польських панів українських селян), хоча самі вони себе називали українофілами. Вони перейшли з католицької віри в православну, носили український національний одяг, співали українських пісень, свідомо дотримувалися народних звичаїв і не цуралися селянського товариства. На початку своєї діяльності хлопомани під час студентських канікул та в інший вільний час мандрували селами, збираючи народні казки, прислів’я, звичаї та обряди. Згодом вони влаштовували зібрання, готували і зачитували реферати, випускали рукописний журнал та заснували у 1859 р. підпільну школу, де зібрали бідних юнаків, котрих "вчили в національному напрямі". На межі 1860-1861 pp. гурток хлопоманів саморозпустився, а його члени разом з викладачами і студентами Київського університету, серед яких були П.Чубинськии, М.Драгоманов, утворили нове товариство "Українська громада", яке у 1862 р. нараховувало 200 членів.

Відродження українського руху попервах не викликало занепокоєння царської влади та російської громадськості. Але підготовка і вибух польського повстання 1863-1864 pp., боязнь того, що українці за культурницькою діяльністю зажадають відродження колишніх прав, а то і незалежності, призвело до видання міністром внутрішніх справ Валуєвим 20 липня 1863 р. таємного циркуляру, який увійшов в історію як Валуєвський циркуляр. Він забороняв публічне вживання української мови в державних установах, школах, церквах, друкуванні популярної, релігійної літератури, крім художніх творів. Проблема української мови розв'язувалася знаменитою фразою: "Ніякої окремої малоросійської мови не було, нема та бути не може".

Не витримавши переслідувань з боку царських властей, громади одна за одною самоліквідовувалися або ж були офіційно заборонені.

Наслідком доносів і наклепів на український рух стало підписання царем 18 травня 1876 р. Емського указу. Він різко посилив репресії проти української культури і наклав нові заборони на українську мову. Було заборонено: ввіз із-за кордону книжок українською мовою; друкування і видання в Росії оригінальних українських творів, перекладів, п'єс для театральних вистав, текстів до нот, крім історичних пам'яток. Указ ліквідував ГеографічнеТовариство, заборонив громади, встановив жорсткий контроль над художніми творами українською мовою, які мали друкуватися російським правописом. Заборонялася діяльність театральних труп із суто українським репертуаром. Окремий пункт указу стосувався персонально Драгоманова й Чубинського, яким було заборонено жити в Україні. Емський указ був серйозним ударом по українській науці, культурі і українському русі в цілому. Свою чинність вій зберігав до 1905 р. Проте на цей раз громадівський рух не припинився. Громади, що збереглися, продовжували існувати підпільно, шукаючи нових шляхів для продовження своєї діяльності. Як і з попередні роки, найсильнішою і найвпливовішою була Київська (Стара) громада.

У межах Російської імперії організувати легальну роботу було неможливо, і тому громадівці сходяться на думці про організацію українського національного центру за кордоном, який мав налагодити видання вільної від цензури української преси і представляти український рух в Європі. Виконання такого завдання громада доручила Михайлу Драгоманову.

Також на його долю випала роль виробити політичну програму українського руху, тобто поставити перед ним чітку мету і накреслити шляхи її досягнення, оскільки стало зрозуміло, що без зміни ладу в Російській імперії змін на краще для українців не буде.

Виїхавши за кордон, Драгоманов зав'язав тісні стосунки з українськими діячами Галичини, разом з М. Павлюком та С. Подолинським став видавати журнал "Громада" (1878— 1879 pp., 1882 р.). В основі запропонованої Драгомановим програми лежали такі принципи, як демократизм (надання громадянам демократичних прав і свобод та організація влади на демократичних засадах); федералізм (надання українцям в складі Росії автономних прав і запровадження громадського самоврядування); культурництво (визвольна боротьба повинна вестися виключно просвітницькими формами і методами); еволюційність (уникати радикальних змін, а віддавати перевагу поступовому розвитку); європеїзм (орієнтація України в своєму розвитку на Європу).

Висунута Драгомановим програма для тодішніх умов, що запанували в Росії після вбивства царя Олександра II, виявилась занадто радикальною. Саме тому Київська громада розірвала відносини з Драгомановим і припинила фінансування журналу. Вона відмовилась від політичної діяльності, яка могла викликати репресії з боку російського уряду. Єдиним свідченням українського руху на теренах Російської імперії стало видання російськомовного журналу "Киевская старина" (1882-1907 pp.), що продовжував українознавчі дослідження.

Зрештою, національно свідома молодь сама стала організовувати громади, які називалися молоді, або студентські. Особливо багато постало їх у 90-і роки ХІХ ст. Найрадикальнішою зі студентських груп було Братство тарасівців (1891-1898 pp.).

Громадівцісвоїми плідними дослідженнями з історії, етнографії, фольклористики, статистики, мовознавства довели, що українство має глибоке історичне коріння і чіткі етнічні особливості, окреслені етнічні межі. Вони підвели український рух до усвідомлення необхідності сформулювати та розробити політичну програму руху.

Антонович Володимир Боніфатієвич (1834-1908)

Володимир Антонович серед українських діячів другої половини XIX ст. є найпомітнішою особою. Історик, археолог, етнограф, археограф; засновник народницької школи в українській історичній науці; головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві (1863-1880); з 1878 р. — професор російської історії Київського університету; з 1881 р. — голова Історичного товариства Нестора-Літописця, один із засновників і лідерів Київської громади; автор багатьох історичних і публіцистичних праць. Разом з тим більш загадкової особистості цього періоду важко знайти. Отримує офіційну освіту в російській гімназії, але самоосвіту — на французькому раціоналізмі; закінчує медичний факультет університету й різко змінює фах — здобуває історичну освіту; починає громадську діяльність у колі польських революціонерів — і переходить у стан українофілів; бере участь у конспіративних організаціях — і має чудові відносини з ворогами українства; в університеті він читає курс історії Росії, а приватно — українознавства; під своїм ім’ям публікує нейтрально-наукові, а під псевдонімом — науково-публіцистичні праці; основну діяльність веде в Києві, але покладає головні надії на Галичину; порвавши з польським рухом, виступає за "нову еру" в україно-польських стосунках в Галичині та ін. Єдине, в чому в нього не було двоїстості, так це в його поглядах щодо методів і перспективи боротьби українського руху.

Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895)— один з найбільш визначних українських мислителів XIX ст., людина різнобічних наукових зацікавлень і спрямувань, широкого діапазону практичних дій. Студент-викладач недільної школи, доцент університету св. Володимира у Києві, видавець українських безцензурних видань у Женеві, професор Вищої школи у Софії — такі офіційні віхи біографії вченого, мислителя, громадського діяча.

Він належав до молодшого покоління Старої київської громади. На час приєднання до громадівців М.Драгоманов був переконаним демократом. В український рух він влився з палким бажанням допомогти своєму народу. М.Драгоманов відчував потребу вийти за межі культурно-просвітницької діяльності громадівців і перейти до розв'язання політичних, соціально-економічних та національних проблем. Таким чином, погляди Драгоманова привносили в український рух нову ідеологію, в якій він намагався поєднати сучасні йому європейські політичні вчення та ідеї вироблені його попередниками в українському русі.

У суспільному русі в Україні завдяки Драгоманову з'явилась нова мета — досягти рівня передових європейських країн. Він вважав, що український рух мас поєднувати боротьбу як за демократичні, соціальні, так і за національні права. Патріотизм і демократія, на думку Драгоманова, випливають з природи українського народу, віками пригніченого і позбавленого своєї еліти.

Для українського руху важливими були погляди Драгоманова на майбутній державний устрій. Він не виступав за відокремлення України від Росії, стояв на федералістських позиціях. Однак при цьому Драгоманов виходив з можливості реорганізувати Російську імперію. Її він вбачав не централізованою державою, а вільною конфедерацією автономних регіонів. Драгоманов доводив самобутність українців, їх здатність самостійно вирішувати питання суспільного життя. Сміливою була стаття Драгоманова "Пропащий час", в якій він доводив, що під російським правлінням українці більше втратили, ніж набули.

Драгоманов мав вплив не лише на українців у Росії, а й на галицьких українців. Його ідеї стали особливо близькими для молоді Галичини. Згодом там було засновано першу українську партію (Русько-українську радикальну партію).

Ключові дати 1861 р. — виникнення громад 1861-1862 pp. - журнал "Основа" 1873-1876 pp. — Південно-Західне відділення Російського географічного товариства 1891 р. — створення братства "тарасівців" 1898 р. — створення Загальноукраїнської безпартійної організації

Тарасівці, Братство (Братерство) Тарасівців — таємна організація «свідомих українців», речників українського національного активізму з самостійницькими тенденціями (на відміну від несвідомого малоросійства й аполітичного «українофільства»). Засноване влітку 1891 року (дехто подає 1892) під час відвідин могили Тараса Шевченка біля Канева.

Положення та ідеологічні основи

До засновників Тарасівців належали: Віталій Боровик, Борис Грінченко, Іван Липа, Микола Міхновський. Крім культурної діяльності (поширення української мови в родині, установах, школах, навчання дітей української грамоти, доповідей, культивування ідей Шевченка), Тарасівці висунули політичні постулати визволення української нації з-під російського панування, повної автономії для всіх народів Російської Імперії та соціальної справедливості.

У містечку Глинську поблизу Ромен, де працювали студенти, наприкінці літа 1891 року була закладена програма Братства тарасівців. Серед основних положень були такі:

• самостійна суверенна Україна: соборна й неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпат до Кавказ, вільна між вільними, рівна між рівними, без пана і хама, в будучому без класової боротьби
• федеративна всередині: цебто федерація Лівобережної, Правобережної, Степової України, Кубані й Галичини
• на чолі держави гетьман як президент і сейм
• мета держави — передусім і над усе удержавлення поверхні і надр землі, грубого промислу й гуртового гандлю, трудова повинність, загальна державна асекурація, загальна безплатна й обов'язкова школа
• свобода віри, відокремлення церкви від держави, національна армія
• боротьба з імперіалізмом, боротьба зі свавільними утисками
• Україна для українців, себто, що визнають себе українцями
• культура нації і своя наука, своя краса, свій розум, своя правда, своя воля, свій Бог
• не ми будемо, коли Вкраїні волі й долі не здобудемо

Ідеологічні основи Тарасівців виготував І. Липа (проголошені у Харкові на Шевченківських поминках у лютому 1893); дещо доповнені, вони були анонімно надруковані в журналі «Правда» (квітень 1893) під назвою «Profession de foi молодих українців». Ідеї Тарасівців були пропаґовані Вартовим (Б. Грінченком) у «Листах з Наддніпрянської України» та М. Коцюбинським у казці-алегорії «Хо».

Історія діяльності

Борис Грінченко - один з фундаторів Братства тарасівців, відомий письменник і просвітній діяч

Засноване товариство у 1891 році під час зустрічі його фундаторів на могилі Т. Шевченка й ставило за мету реалізувати основні ідеї Кобзаря. Воно відноситься до молодих громад, що виникалив 80-90-тих роках XIX століття. Біля витоків стояли київські і харківські студенти - Іван Липа, Борис Грінченко, Микола Міхновський та ін.

У 1893 році частину членів Братства тарасівців було заарештовано, проте організація продовжувала діяти до кінця 90-х років XIX століття

Тарасівці розвинули працю серед студентства, шкільної молоді, селянства і робітництва. Спершу найуспішнішим осередком Тарасівців був Харків (до літа 1893, коли заарештовано членів Братства), згодом Київ; менші осередки: Одеса, Полтава, Лубни.