Церковно-релігійне життя в Україні

Одним із найбільших ударів, яких зазнав український народ у XVIНет., поруч із зруйнуванням Січі, було також зруйнування Ук­раїнської Православної Церкви. Після переведення Київської мит­рополії під юрисдикцію Московського Патріарха у 1686 p., Укра­їнська Церква почала чимраз то більше тратити свої автономні права на користь московського патріарха. До цього, одначе, у великій мірі спричинилися таки українські православні ієрархи, зокрема Сте­пан Яворський та Теофан Прокопович. Це у свою чергу вплинуло на зміцнення церковної Унії на Правобережжі, що знаходилося під Польщею, де число православних парафій постійно меншало.

1 Полонська-Василенко Н. Історія України.- Мюнхен, 1976.- Т. 2.- С 296-297.

2 Seton-Watson H. The Russian Empire, 1801-1917.- Oxford, 1967.- P.287.

3 Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся; краєзнавчий словник — від
найдавніших часів до 1914 року. — Вінніпег, 1984.- Т. 1.- С 568.

4 Полонська-Василенко Н. Вказ. праця.- Т. 2.- С 299.



G4

1С 5

Православна церква під тиском Москви стала відриватися від вікових традицій українського народу, у всьому наслідуючи Мос­кву. Це мало негативні наслідки, бо вищі суспільні верстви та ін­телігенція стали шукати нових шляхів для задоволення своїх релі­гійних потреб. В Україні, зокрема в більших містах, з'явилися ма­сонські ложі, а серед селянських мас — різні релігійні секти, зок­рема баптисти, відомі під назвою "штунди".

З початку XVIII ст. у Російській Православній Церкві закрі­пився погляд, що цар є і головою церкви. З половини XVIII ст. кожний член Святішого Синоду, що замість патріарха завідував церквою, мусів складати присяг/, до тексту якої Теофан Прокопо-вич ввів такі слова: "визнаю найвищим суддею духовним цієї Ко­легії одинокого всеросійського монарха". Це було вже найвищою формою цезаропапізму у православній Церкві1. При впровадженні цієї присяги ніхто із застрашеної московської ієрархії не запроте­стував, за винятком єдиного українця Арсена Мацієвича, митро­полита Ростовського. Він вніс прохання, щоб текст присяги змі­нити в той спосіб, аби головою Синоду вважати Ісуса Христа, а не монарха. Але тодішня цариця Єлизавета на це не погодилася. Внаслідок того Мацієвич присяги не зложив і зрікся членства на Синоді2. Коли цим найвищим суддею Синоду стала одна з Най­більших розпусниць Катерина II, вона посилила ще більше омос-ковлення Української Православної Церкви і в цьому їй допоміг київський митрополит українець Самуїл Миславський (1783-1796), який у церквах запровадив московську вимову, а в Могилянській Академії виклади російською мовою3.

Від 1799 р. на Київській Митрополичій кафедрі засідали виключно москалі і для всіх них інтереси Української Церкви були чужі. Але траплялися ще українці єпископи. Всі митрополити були виконавця­ми волі Святішого Синоду. Зовнішнє управління Церкви, втиснене до складу загальнодержавної адміністрації, щодалі тратило характер уста­нови суто церковної і вже не співпрацювало з державою, а служило їй4. Від 1812 p., тобто від усунення архієпископа Варлаама Шишацького, який з приходом Наполеона до Могилева в Білорусі, став по стороні Наполеона, єпископами Православної Церкви в Україні призначали­ся Синодом виключно чужинці, або омосковлені українці-малороси5.

1 ВласовсыашІ. Нарис історії Української Православної Церкви.— Нью-Йорк, 1957.-
Т. 3.- С 122-123.

2 Огієнко І. Українська Церква.- Прага, 1942.- Т. 2.- С 87, 89; Власовський І. Вказ.
праця.- Т. 3.- С 133.

3 Там же.- С 47.

4 Лотоцькіт О. Автокефалія //Праці українською наукового інституту (Серія правни­
ча ).- Т. 2: Нарис історії автокефальних церков.- Варшава, 1938.- С. 452.

3 Полонська-Василенко Н. Історичні підвалини УАПЦ.- 2-е вид.- Мюнхен. 1964.-С. 86-87.

Наказом від 1801 р. було заборонене будівництво церков "в ма-лоросийском вкусе", тобто в українському стилі. Вслід за тим були заборонені містерії, вертепи, коляди, щедрівки й давні обряди, пов'язані з релігійними уявами, як пережитки поганства. Забороне­но різьблені скульптури в церквах та ікони в українському стилі, як Божа Мати в короні, або простоволоса та ін. У богослужениях за­боронено вживати книжки, видані Києво-Печерською лаврою та взагалі друковані у Львові, Луцьку, а зокрема требник митрополи­та Петра Могили. Всі богослужебні книжки замінено московськи-ми-синодальними. Поліція стала гонити лірників та бандуристів, які по базарах співали давні чудові українські псалми. Заборонено вжи­вати українську мову в проповідях, ліквідовано церковні братства, а на священиків все більше призначали нсукраїнців. Духовна школа була знаряддям політичного й церковного омосковлення кандида­тів на священиків, а духовенство було зобов'язане перед поліцією стежити та повідомляти про політичні рухи1.

Старі церкви високомистецької архітектури, стилю знаменито­го українського барокко та ампіра, з шедеврами різьблених іконо­стасів та з іншими мистецькими виробами, не ремонтувалися. От­же, ті церкви поступово нищилися й перебудовувалися в держав­ному російському стилю з небаченими в Україні та чужими для неї "кокошниками" та цибульчастими банями2. Православна Цер­ква, що колись була основою українства, під тиском Москви стала на службу інтересів Російської імперії та засобом русифікації ук­раїнського народу.

За царя Миколи І міністр освіти граф Сергій Уваров виступив з теорією, що основою потужності Росії є три принципи: правос­лав'я, самодержавство і народність. Це офіційно проголошено як напрямні майбутньої політики уряду. Отже, в межах Російської ім­перії не могло бути місця для різних народів і релігій, і все тс ма­ло перетопитися в один православний російський народ.

Тодішній оберпрокурор Н.А. Протасов використовував Церкву як інструмент для об'єднання різних народів Російської імперії та здійснення націоналістичної політики уряду3. Відомий російський критик того часу Віссаріон Бєлінський писав, що "Православна Церква завжди була слухняним знаряддям на службі деспотизму", а "духовенство було об'єктом загального презирства російського сус­пільства і російського народу", який, "якщо приглянутися ближ­че, то можна завважити, що він глибоко атеїстичний народ"4.

1 Полонська-Васнленко Н. Вказ. праця.- С 88-89.

2 Міллер М. Знищення православної церкви большевиками //Український збірник.—
(Мюнхен), 1957.- Ч. 10.- С 41.

3 Florinsky M. Russia, a history and interpretation.- New York, 1953.- Vol. 2.- P. 798.

4 Seton-Watson H. The Russian Empire, 1801-1917.- Oxford, 1967.- P.262.

Наши рекомендации