IV етап (травень 1989 — лютий 1990 р.) — розмежу­вання, консолідація та протистояння політичних сил. 6 страница

У жовтні 1993 р. після кількох розглядів на засіданнях Кабінету Міністрів було схвалено «Концепцію плану еко­номічного і соціального розвитку та державного бюджету України на 1994 рік», яка формально проголошувала курс на послідовне просування до ринку, визначала пріоритети розвитку економіки та засоби їх досягнення, економічні, правові та адміністративні регулятори економічних проце­сів. Однак на практиці дедалі помітнішим ставав перехід до адміністративних важелів управління.

Вже в грудні 1993 р. у схвалених Верховною Радою го­ловних напрямах діяльності уряду висувалася ідея посту­повості реформ. Спершу це виявилося у своєрідній рефор­маційній паузі, після чого почалося згортання засобів еко­номічної лібералізації та відновлення адміністративних методів управління. Було припинено торги на міжбанків-ській валютній біржі, запроваджено низький фіксований

На шляху творення національної' економіки

валютний курс, відновлено ліцензування експорту бага­тьох товарів, до 80% зріс рівень прямого та непрямого ре­гулювання цін. Влітку 1994 р. індекс адміністративного регулювання економіки, за розрахунками Світового бан­ку, більш як у 2,5 раза перевищив відповідний показник середини 1993 р.

Уряд Ю. Звягільського, очевидно, дотримувався відо­мої формули П. Столипіна: «Спочатку заспокоєння, стабі­лізація, а потім реформи». Стримання інфляції та еконо­мічну стабілізацію намагалися досягти, як правило, адмі­ністративними методами управління.

Уряду вдалося суттєво загальмувати динаміку інфля­ції: в липні 1994 р. її рівень був найнижчим (2,1%) за три попередні роки. Уповільнено було і темп зростання цін — на споживчі товари та послуги за січень — липень 1994 р. вони зросли в 1,7 раза, тоді як у грудні 1993 р. цей показ­ник становив 1,9 раза. Втім зниження інфляції було досяг­нуто переважно за рахунок відстрочення бюджетних вип­лат і величезного зростання заборгованості бюджету. За 9 місяців 1994 р. вона становила 47 трлн. крб. Виконання бюджетного фінансування на освіту становило лише 64%, медицину — 69%, науку — 60%, культуру — 30%.

Стримання інфляції та зростання цін зовсім не означа­ло стабілізації й виходу із кризи. Навпаки, негативні тен­денції в економіці дедалі більше набирали силу: за шість місяців 1994 р. темп спаду виробництва порівняно з відпо­відним періодом минулого року становив 36% і був удвічі вищим, ніж у 1991—1993 рр. За цей період особливо знач­ний спад відбувся в паливній промисловості (на 35,6%); у чорній металургії (на 34,8%); у легкій промисловості (на 50,7%).

Навіть нетривалий період лібералізації економіки вивів з рівноваги стару систему господарювання, створив атмосферу, в якій повернення до адміністративного регулю­вання призводить до двох негативних наслідків — послаб­лення реального впливу держави на розвиток економічних процесів; переміщення господарської діяльності з легальної сфери економіки до тіньової. За даними Українського фон­ду підтримки реформ, тіньовий сектор економіки України сягнув наприкінці літа 1994 р. 60%. Монетарна маса, що пе­ребувала поза банківським обігом, становила 40%.

Отже, у період 1991 — середини 1994 р. віднайти опти­мальну формулу реформування національної економіки не вдалося. Країна опинилася в кризовій ситуації. Проте ук­раїнське суспільство випробувало різні підходи до рефор­мування, набуло досвіду суспільних перетворень.

624

19.6. Реалізація

нового соціально-економічного

реформаційного курсу

і його наслідки

(друга половина 1994 — 2005 р.)

Економічна криза на початку 90-х років негативно вплинула на рівень життя та на соціальну структуру сус­пільства. Після лібералізації цін 1992 р. основна маса на­селення опинилася за межею бідності. Якщо в 1990 р. час­тка заробітної плати у валовому національному доході до­рівнювала майже 60%, то в 1993 р. вона знизилася до 39%, а в 1994 р. становила лише 25—30%. Відбулося пов­не знецінення такої важливої державної гарантії оплати праці, як мінімальна заробітна плата. Так, якщо в розвину­тих країнах середня заробітна плата, як правило, не пере­вищує мінімальну більш як у 3—4 рази, то в Україні в жов­тні 1992 р. мінімальна плата була в 10 разів нижча від середньої в народному господарстві, а в листопаді 1993 р. взагалі становила лише 7% середньої заробітної плати. Різ­ко зменшилася купівельна спроможність населення. Про­тягом 1991—1994 рр. вона фактично знизилася в 5 разів.

Економічні негаразди негативно позначилися на соці­альній структурі України. Форсоване розшарування сус­пільства призвело до соціальної поляризації. Вже 1992 р. за межею бідності опинилося майже 64% населення, «се­редній клас» танув майже на очах, а кількість багатих ста­новила 10%. Внаслідок цього різко зросло суспільне на­пруження між полюсами «багаті» — «бідні».

За цих обставин новообраний президент Л. Кучма в жовтні 1994 р. проголосив нову соціально-економічну стратегію. Принципова новизна в трансформації економі­ки полягала у відмові від концептуальної тези «попередня стабілізація і лише згодом — реформування» та перехід до формули «прискорене реформування як єдина умова і ос­новний засіб виходу з кризи та економічної стабілізації». У соціально-економічній політиці було визначено такі ос­новні напрями та пріоритетні завдання:

1) фінансова стабілізація — послаблення податкового пресу, подолання платіжної кризи, поглиблення банків­ської реформи;

Реалізація нового соціально-економічного реформаційного курсу 625

2) регульована та контрольована державою лібераліза­
ція цін;

3) докорінна структурна перебудова виробництва з ме­
тою створення ринкової економіки на основі розширення
приватного сектору;

4) децентралізація управління економікою;

5) лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків, чітке
визначення пріоритетів у регіональному спрямуванні зов­
нішньоекономічної політики;

6) соціальний захист, який передбачав докорінні ре­
форми заробітної плати, соціальної допомоги та соціально­
го страхування, передання через акції в приватне користу­
вання населення державного майна.

Перші кроки на шляху здійснення нового реформацій­ного курсу були швидкими і рішучими. Одна за одною ви­йшли урядові постанови про підвищення зарплат, пенсій і стипендій; про лібералізацію цін та експорту. Національ­ний банк України видав постанову про уніфікацію курсу валют та монетаристські методи стримування інфляції. Все це значною мірою було зумовлено і тим, що принципо­вою вимогою Міжнародного валютного фонду, який вже 26 жовтня 1994 року надав Україні першу частину позич­ки, була саме лібералізація цін.

Реалізація нового соціально-економічного курсу ви­явила суттєві недоліки запропонованої ліберально-монета-ристської моделі реформування: по-перше, ринок не може регулювати ціни природних монополістів; по-друге, глибо­кі структурні зміни неможливі лише на основі ринкових стимулів, вони відбуваються з допомогою державного програмування; по-третє, ринок погано розв'язує соціаль­ні проблеми, а також проблеми невиробничої сфери. Не­досконалий механізм соціальних компенсацій, пов'язаний з лібералізацією цін, не тільки не дав змоги розширити со­ціальну базу ринкових реформ, а й суттєво підірвав її, зро­бив проблематичною масову підтримку нового реформа­торського курсу.

Ситуація вимагала певного перегляду стратегії 1994 р., її адаптації до змін, доповнення програмою антикризових дій. Вже у квітні 1995 р. у своєму Зверненні до Верховної Ради України президент визнав потребу коригування ре­форм. Воно передбачало посилення керованості економі­кою, подолання кризи державної влади, активізацію соці­альної політики та ін. У політичних колах пожвавилися Дискусії щодо пошуку власної української моделі ринково­го трансформування економіки, прагматичного врахуван-

626 Україна на шляху незалежності

ня особливостей сучасного розвитку республіки. Ці ж ідеї лягли в основу програми антикризових дій, яку президент обнародував у своїй доповіді з нагоди першої річниці Кон­ституції. Основними положеннями програми були: при­скорення приватизації; легалізація за рахунок лібераліза­ції податкової політики тіньової економіки; активізація інвестиційного процесу; отримання максимального еконо­мічного ефекту від зовнішньої торгівлі; енергійний пере­хід аграрного сектору на рейки інтенсифікації виробниц­тва; піднесення рівня ефективності використання енерго­ресурсів; економічне забезпечення пріоритетного розвитку соціальної сфери.

За роки реформ в економічній сфері відбулися глибокі якісні зрушення, зародилися та набрали силу позитивні тенденції та процеси. Було сформовано основні атрибути національної економіки — фінансову, податкову, митну, банківську та інші системи, що сукупно визначають основ­ну економічну інфраструктуру державності. Відбувся пе­релом у реформуванні відносин власності. Набрав сили ак­тивний і незворотнии процес розширення корпоративного та приватного секторів економіки. Станом на 1 січня 1999 року форму власності змінили 61,8 тис. підприємств, у тому числі за період з 1994 по 1999 р. — 50,3 тис. На початок 2001 р. понад 70% загального обсягу промислової продук­ції вироблялося на недержавних підприємствах. Значні зміни відбулися в аграрному секторі, де завершився пер­ший етап земельної реформи — роздержавлення землі та її передання у власність юридичних осіб. Розпочалася реалі­зація головного завдання другого етапу реформи — форму­вання реального власника на землю. На початок 2001 р. до 6 млн. громадян стали власниками земельних ділянок (па­їв), їх загальний обсяг становить майже половину земель­них угідь України. Отже, в аграрному секторі поступово формуються основи для реалізації головної мети земельної реформи — передання землі тим, хто її обробляє, і форму­вання в перспективі ринку землі, перетворення її на товар.

Суттєві зрушення відбулися у сфері ціноутворення. У 1994 р. ще досить сильним був вплив традицій командної економіки. Зокрема, 70% цін регулювалоря державою, до­тації на комунальні послуги становили 95% від їх вартос­ті, на хліб — 60% . Тоді країна мала два валютних курси — офіційно регульований та ринковий. Дефіцит бюджету автоматично покривався емісією Національного банку. Ре­алізація нового курсу дала змогу утвердити ринковий ме­ханізм ціноутворення, здійснити складний і болісний пе-

Реалізація нового соціально-економічного реформаційного курсу

рехід до світових цін, запровадити ліберальний режим зов­нішньої торгівлі, забезпечити товарну насиченість ринку та подолати хронічну дефіцитність національної економі­ки. Важливе значення для утвердження нових економіч­них відносин та зміцнення державності України мала про­ведена 1996 р. грошова реформа, що сприяла процесові ва­лютної стабілізації.

Світова фінансова криза 1997—1998 рр. стала серйоз­ним випробуванням реформ в Україні, економіка якої через різні причини зазнала слабшого удару, ніж економі­ка інших держав.

Після спаду світової фінансової кризи окреслилося поступове зростання базових економічних показників в Україні.

Протягом 2004 р. валовий внутрішній продукт (ВВП) зріс порівняно з відповідним періодом минулого року на 12%, обсяги промислового виробництва — на 12,5%, ви­робництво валової сільськогосподарської продукції — на 19,1%. Позитивні зрушення відбулися у зовнішній торгів­лі: порівняно з січнем — листопадом 2003 р. майже на 43% зросли обсяги експорту. Протягом 2004 р. Україна здій­снювала зовнішньоторговельні операції з 198 країнами світу (у 1998 р. — з 164 країнами, 2000 р. — з 187). Пози­тивне сальдо зовнішньої торгівлі за результатами 2004 р. становило 3412, 4 млн. дол.

Однак ці тенденції та явища не набули сталого характе­ру. Ситуація залишалась складною, адже наближення віт­чизняної економіки до ринку супроводжується такими не­гативними процесами:

1. Збереження та поглиблення структурних деформа­
цій. У 2000 р. частка базових галузей — металургії, хімії,
енергетики, паливної промисловості (тобто найбільш капі-
тало-, енерго- та трудомістких і водночас екологічно шкід­
ливих виробництв) становила до 58%. (У розвинутих краї­
нах питома вага паливно-енергетичного комплексу та ме­
талургії становить: у США — 25, Франції — 24, ФРН —
22%.) За світовими стандартами економіка, у структурі
якої майже 60% належить базовим галузям, щодо темпів
розвитку є безперспективною. Водночас виробничу струк­
туру України ускладнило скорочення частки машинобуду­
вання: за 1990—1998 рр. вона скоротилася майже в три ра­
зи, і, за оцінками експертів, її стан є загрозливим для на­
ціональної безпеки країни.

2. Катастрофічний рівень фізичного та морального
старіння основних виробничих фондів. Реальне зношення

Україна на шляху незалежності

основних засобів у провідних галузях сягає 60—70%. В енергетиці, на транспорті, в деяких інших галузях цей по­казник наблизився до критичної межі. Це поставило в над­звичайно складне становище переробні галузі, зумовило величезні виробничі втрати (20—25% загального обсягу потенційної кількості продовольства, яке не доходить до споживача).

3. Неефективне використання реального економічного
потенціалу. За оцінками експертів, Україна порівняно з
найрозвинутішими країнами світу має досить високий рі­
вень забезпеченості: сільгоспугіддями — 4-те місце, трудо­
вими ресурсами — 5-те місце, науковим потенціалом —
4-те місце. Отже, українські виробники формально мають
надзвичайно сприятливі стартові можливості для отриман­
ня конкурентних переваг на світовому ринку. Поки що ці
можливості не реалізовуються, і за ефективністю викорис­
тання факторів виробництва Україна посідає одне з останніх
місць, помітно відстаючи від розвинутих країн світу. Зокре­
ма, від Франції щодо використання сільгоспугідь — в 11 ра­
зів, трудових ресурсів — у 15 разів, основного капіталу — в
З рази, наукового потенціалу — більш як у 20 разів.

4. Низький рівень економічної свободи та високий —
економічного ризику. Це спричинено непослідовною урядо­
вою політикою щодо іноземного капіталу, нестабільністю
правового поля конкуренції, корумпованістю чиновників,
внаслідок чого іноземні інвестори не поспішають вкладати
кошти в українську економіку. На 1 липня 2000 року за­
гальний обсяг іноземних інвестицій за всі роки незалеж­
ності досяг 4,2 млрд. дол., а, наприклад, Сінгапур (місто-
держава площею 633 км²) щорічно отримує інвестицій
приблизно по 10 млрд. дол.

5. Загроза безпеці держави у сфері енергопостачання. Ук­
раїна належить до енергодефіцитних країн, оскільки за ра­
хунок власних джерел паливно-енергетичних ресурсів вона
задовольняє свої потреби лише на 47% (національні родови­
ща забезпечують лише 10—12% потреб у нафті, 20—25% —
у природному газі). Хоча Україна імпортує енергоносії з по­
над двадцяти країн світу, все ж більшість — з Росії. Але в
практиці світової торгівлі нафтою та газом існує об'єктивна
межа (в середньому 25% від потреби), перевищення якої оз­
начає, що економічна безпека під загрозою.

6. «Тінізація» та криміналізація економіки. За дани-
. ми експертів, на початку 2001 р. тіньовий сектор стано­
вив до 60% економіки, приблизно 40% населення отри­
мувало офіційно незареєстровані доходи. За роки неза-

реалізація нового соціально-економічного реформаційного курсу

лежності незаконний експорт капіталу з України досяг 20 млрд. дол.

7. Загострення проблем у соціальному секторі. Рівень життя населення України на рубежі XX—XXI ст. значно нижчий від світових стандартів. За даними Статистичного бюро Європейської комісії, індекс купівельної спромож­ності громадян України становить лише 17% від прийня­того за європейську норму. Калорійність харчування насе­лення України на 7—10 % нижча за норму. За низького рівня споживання основних продуктів населення України витрачає на харчування 68—75% доходів, малозабезпече­ні родини — до 90%. А в США та Франції питома вага вит­рат на харчування в доходах родин становить 18—20, Іта­лії — 18—19, Японії — 25%. За індексом людського роз­витку (ІЛР), який інтегрує в собі ВВП на душу населення, показники освіти та здоров'я, серед 175 країн Україна по­сіла 95-те місце.

Помітно дестабілізовувало суспільство прогресуюче поглиблення майнової диференціації. Так, якщо в Чехії, Угорщині, Польщі доходи 10% найбагатших сімей пере­вищували відповідні доходи бідних у 4,5—5,5 раза, то в Україні — більш як у 10 разів. Дедалі гострішою для сус­пільства стає проблема зайнятості.

Згадані вище проблеми в економіці, непослідовність і гальмування реформ зумовлені постсоціалістичним синдро­мом, складнощами перехідного періоду, недостатнім ступе­нем обґрунтованості економічних реформ, спробами меха­нічного застосування західних моделей без врахування національно-історичних особливостей, невідповідністю правової бази економічним реаліям, жорстким протистоян­ням між гілками влади, опором реформам з боку опозицій­них сил, недосконалим механізмом соціальних компенса­цій; глобальною фінансовою кризою 1997—1998 рр. тощо.

Зі зміною влади в Україні в основу діяльності новоство-реного уряду було покладено програму «Назустріч людям» (лютий 2005 р.), яка окреслила його базові принципи (ві­ра, справедливість, гармонія, безпека тощо), перші рефор­маційні кроки нової влади, довготривалі стратегічні пла­ни. У сфері економіки уряд визначив пріоритетними зав­даннями забезпечення вільного і рівноправного доступу суб'єктів підприємницької діяльності до всіх сфер ринку; створення системи протидії «тіньовій» приватизації; реа­лізацію регіональної політики на принципі перерозподілу ресурсів на користь територій, що потребують підтримки; формування конкурентного на внутрішньому і зовнішньо-

Україна на шляху незалежності

му ринках виробничого потенціалу; зміцнення продоволь­чої безпеки держави шляхом пріоритетного розвитку аг­рарного сектору; технічне оновлення та модернізацію енергетичних підприємств; послаблення податкового тис­ку. У соціальній сфері передбачалося подолання бідності шляхом створення економіко-правових умов для збіль­шення доходів, зростання економічної активності населен­ня та зменшення його розшарування за рівнем доходів; удосконалення соціально-трудових відносин, зростання рівня зайнятості; перетворення бюджету з інструмента обслуговування корпоративно-кланових інтересів на інс­трумент обслуговування інтересів суспільства та ін.

Програма передбачає судову, пенсійну, адміністратив­ну реформи.

19.7. Специфіка взаємодії

культури і суспільства

в умовах перехідного періоду

Історичний досвід переконує, що в переломні моменти можна досягти суспільної гармонії лише тоді, коли пара­лельно з глибинними перетвореннями в політиці, економі­ці, соціальній сфері відбуваються адекватні зрушення в культурі. Адже внаслідок діалектичної взаємодії із сус­пільством культура є, по-перше, індикатором суспільного розвитку (відображає стан морального здоров'я суспільс­тва, рівень економічних і політичних свобод, характери­зує його духовний потенціал); по-друге, синтезатором сус­пільного досвіду (сягаючи корінням у традиції попередніх поколінь, органічно поєднує позитивний досвід минулого із сучасним, враховує тенденції майбутнього); по-третє, стабілізатором суспільних процесів (перебуваючи під знач­ним впливом панівного типу суспільних відносин, еконо­мічного укладу політичного режиму, соціально-класової структури, етнічних і національних відносин, культура активно впливає на духовну архітектоніку суспільства, шляхом періодичної радикалізації або стабілізації громад­ської думки активізує або гальмує суспільні процеси в різ­них сферах життя, намагаючись забезпечити суспільну ' гармонію при переході до нових орієнтирів, пріоритетів, шкали цінностей); по-четверте, інтегратором суспільних сил (культура має здатність об'єднувати людей незалежно

Специфіка взаємодії культури і суспільства

від їхньої світоглядної та ідеологічної орієнтації, національ­
ної належності в певні соціальні спільноти, а народи _ у

світову цивілізацію).

Питання про державну підтримку розвитку культури, про використання культурної політики як ефективного інструменту оновлення суспільства надзвичайно гостро постало в Україні після проголошення незалежності. Ад­же саме з цього моменту дедалі більшої сили і розмаху в духовно-культурному житті набули три суперечливі про­цеси:

1) перегляд, переосмислення та переоцінка донедавна
панівних поглядів, орієнтирів, настанов поведінки;

2) повернення традиційних цінностей національної
культури, відтворення релігійних і національних форм
світосприйняття;

3) проникнення та адаптація на національному ґрунті
нової системи цінностей, які характерні для духовно-куль­
турного життя західної цивілізації.

Зіткнення цих різновекторних культуротворчих пото­ків призвело до своєрідного руйнівного вибуху в свідомос­ті як на рівні окремої людини, так і на рівні суспільства, кризи національної ідентичності, втрати почуття історич­ної перспективи і зниження рівня самооцінки нації. Дослідники назвали цей феномен «культурним шоком у посткомуністичних суспільствах». Його загальними ознаками, характерними для більшості країн перехідного періоду, є ерозія системи соціальної мотивації, зростання моральної перевтоми, розчарування та невдоволення серед широких верств населення, підвищена конфронтація сус­пільства і помітна ностальгія за тоталітарним «порядком».

Закономірно, що відмова, бодай навіть часткова, від старої шкали цінностей вивела суспільство із рівноваги, а відсутність чіткої нової системи цінностей не давала йому змоги стабілізуватися. За цих умов гасло духовного відрод­ження абсолютно логічно було висунуто на передній план. Суть його полягала в пошуку в глибинах історії та націо­нальної традиції надійної та стабільної світоглядної опо­ри, яка була вкрай необхідна в умовах перехідного періо­ду. На жаль, на початковому етапі державотворення в Україні відродження розглядалось як механічне відтво­рення, своєрідна реконструкція минулого. А час диктував необхідність переходу від романтичної концепції відро­дження до прагматичної, суть якої полягає не лише в під­нятті на авансцену суспільного життя цілих пластів народ­ної культури, добутих з глибин історії, а й у витонченому,

Україна на шляху незалежності

диференційованому підході до історичного досвіду, націо­нальної традиції, знаходженні в минулому самобутніх за­родків національного саморозвитку, чинників прогресу, інших можливостей надання суспільству динамічності, які в силу історичних обставин були забуті, втрачені або свідомо знищені й залишилися нереалізованими.

Іншою важливою проблемою духовно-культурного жит­тя сучасної України є проникнення й адаптація на націо­нальному ґрунті системи цінностей західної цивілізації. Ця проблема має два аспекти: створення умов для органічного засвоєння нових прогресивних ідей суспільною свідомістю і вироблення стійкого імунітету проти антикультури.

Отже, для взаємодії культури та суспільства в умовах перехідного періоду характерні різновекторність та бага­топлановість. Культурний чинник активно впливає на сус­пільний розвиток, а суспільство вносить корективи в дина­міку культурного процесу.

19.8. Основні тенденції розвитку сучасної української культури

Основою самовідтворення культури є освіта. Наприкін­ці XX ст. її зміст, форми суттєво відставали від основних тенденцій розвитку цивілізації, слабо були зорієнтовані на перспективи цього процесу. Гостра потреба докорінних змін у сфері освіти зумовила проголошення в 1988 р. «Ос­новних напрямів реформи загальноосвітньої і професійної школи». Нової моделі вітчизняної освіти потребувала поя­ва на політичній карті світу незалежної України. Ця мо­дель, відповідаючи реаліям посттоталітарного суспіль­ства, мала стати національно зорієнтованою, органічно вписавшись у загальносвітові процеси.

У листопаді 1993 р. Кабінет Міністрів затвердив прог­раму «Освіта» («Україна XXI століття») щодо кардиналь­ної реконструкції всієї системи освіти, яка передбачає:

1) децентралізацію управління освітою;

2) диференціацію, гуманізацію, індивідуалізацію нав­
чально-виховного процесу;

3) безперервність освіти та варіативність навчальних
планів і програм;

4) переорієнтацію сфери освіти на пріоритетний розви­
ток особистості й створення для цього відповідних умов у
суспільстві.

Основні тенденції розвитку сучасної української культури

Плановані зміни мали бути доволі масштабними, адже стосувалися понад 48 тис. закладів та установ, у яких нав­чалося майже 15 млн. учнів та студентів.

У процесі реформування всіх ланок освіти наголос було зроблено на:

1) деідеологізації й демократизації навчального процесу;

2) зв'язку освіти з національною історією, культурою і
традиціями;

3) забезпеченні свободи творчості педагогам-новаторам;

4) урізноманітненні системи навчальних закладів з ме­
тою врахування інтересів і нахилів підростаючого поколін­
ня, а також реальних потреб суспільства. Для перспектив­
ного розвитку здібностей обдарованих дітей розгорнули
свою роботу 236 гімназій, 208 ліцеїв, 26 колегіумів, 1040
навчально-виховних комплексів. Вже в середині 90-х ро­
ків у системі вищої освіти виникло майже 500 недержав­
них навчальних закладів, 100 з яких було акредитовано,
тобто вони набули юридичного статусу;

5) поступовому приведенні у відповідність мови нав­
чання в школах до етнічного складу населення. Якщо в
1991 р. українською мовою навчалося лише 49,3% школя­
рів, то через десять років — 67,4% . Для задоволення мов­
них потреб представників інших національностей в Украї­
ні працюють 2,4 тис. шкіл з російською мовою навчання,
11 — молдавською, 107 — румунською, 67 — угорською,
9 — кримськотатарською, 3 — польською, 2,3 тис. шкіл —
з двома і трьома мовами навчання.

Але очікуваних кардинальних змін у системі освіти не відбулося. Більше того, як і все суспільство, освіта потра­пила в зону глибокої кризи, що засвідчує:

1) залишковий принцип фінансування. У 1992 р. час­
тка консолідованого бюджету на розвиток освіти станови­
ла — 12,6%, у 1994 р. — лише 9,5%;

2) невідповідність матеріальної бази освіти оптималь­
ним нормативам і потребам суспільства. За 1985—1995 рр.
кількість закладів освіти, що проводили заняття у дві-три
зміни, зросла майже на 1,5 тис. У 1994 /95 навчальному ро­
ці школи було забезпечено підручниками тільки на 40% від
потреб, технічними засобами навчання — лише на 7—10%;

3) падіння соціального престижу педагогічної діяль­
ності;

4) загострення кадрової проблеми. Вже на початку
1995 р. через низьку соціальну захищеність загальноосвіт­
ні школи втратили 46 тис. учителів. У професійній школі
не вистачає 25% майстрів виробничого навчання. Лише

Україна на шляху незалежності

протягом 1994/95 навчального року із вузів пішло 7 тис. викладачів, більшість із них — кандидати та доктори наук.

Наприкінці 2000 р. процес реформування освіти в Ук­раїні вступив у нову фазу свого розвитку. На початку вересня було обнародувано проект «Концепції 12-річної середньої загальноосвітньої школи». її поява обґрунтову­валася тим, що інтеграція і глобалізація соціальних, еко­номічних та культурних процесів, перспективи розвитку української держави потребують випереджаючого, глибо­кого оновлення системи освіти. Суть змін становлять де­мократизація, індивідуалізація та прагматизація навчаль­ного процесу.

Зміст нової освітньої концепції передбачає: