Відбудова народного господарства.

Наслідки війни для народного господарства:

1. Прямі збитки від військових дій (Зруйновано714 міст і селищ міського типу та понад 28 тис. сіл, 16 тис. промислових підприємств. Загальна сума збитків - 289 млрд., крб.)

2. Зруйновано паливно-енергетичну та металургійну бази народ­ного господарства.

3. Зруйновано сільськогосподарську інфраструктуру. Припинили існування близько 30 тис. колгоспів, радгоспів, МТС; зменшились посівні площі; погіршилась культура землероб­ства, знизилась врожайність; зменшилась кількості кваліфікованих кадрів: все це разом у поєднанні з посухою (1946) і підвищенням державою планів хлібозаготівель призводить до голоду 1946-47 рр. , під час якого загинуло близько 800 тис. осіб.

4. Скоротились трудові ресурси, що було зумовлене знищенням на території республіки під час окупаційного режиму близько 3.9 млн. мирних жителів, вивезенням понад 2,2 млн. чоловік до Німеччини.

Результати.

Найбільших успіхів було досягнуто у відбудові промислового сектору. Протягом 1946-1950 рр. обсяг валової продук­ції промисловості усієї збіль­шився у 4,4 раза і перевищив рівень 1940 р. на 15%. У цей період було відбудовано 22 доменні, 43 мартенівські печі, 46 прокатних станів. Піднято з руїн металургійні заводи: «Азовсталь», «Запоріжсталь», Макіївський, Краматорський, Єнакієвський. Побудовано нові підприємства: Запорізький трансфор­маторний, Харківський підшипниковий, Київський мотоциклетний заводи, Лисичанський хімкомбінат на Ворошиловградщині. У 1950 р. Україна знову стала однією з провідних індустріальних країн Європи.

В той же час в набагато повільніше відбудовувалось легка промисловість (на 1950 р. – 80 % довоєнного рівня), сільське господарство (на 1950 р. – 60 % довоєнного рівня).

Радянизація західноукраїнського регіону.

Регіоном особливої уваги радянської влади стають новоприєднані землі Західної України. За десять повоєнних років тут було проведено всі ті перетворення, яких зазнала Східна Україна у 20-30-х рр.

Формування системи органів влади. Серцевину новоствореного державного та партійного апаратів складають переселенці зі Східної України. За 5 повоєнних років кількість комуністів збільшилась в 3 р. (88 тис.)

Індустріалізація. В повоєнні роки побудовано цілу низку нових промислових підприємств, які докорінно змінили структуру економіки регіону.

1. Реконструйовано і підприємства традиційних галузей: нафтова, деревообробна, побутова. (Чернівецька бавовнопрядильна, Станіславська меблева, Львівська картонна фабрики)

2. Створено нові галузі: машинобудівна (Станіславський паравозобудівний, Львівський машинобідівний заводи), приладобудівна (Львівський завод електроприладів), хімічна (Калушський калійний комбінат) ін.

Колективізація. До 1950 р. було створено 5,5 тис. колгоспів, які об’єднали 93% господарств.

Репресії проти уявних і справжніх ворогів влади. Радянизація супроводжувалась репресіями місцевого населення, частина якого не погоджувалась, або не розуміла політики влади.

1. Депортації. Протягом 1942-1943 рр. у східні райони СРСР депортовано бл. 500 тис. чол.

2. Ліквідація греко-католицької церкви. Спочатку радянська влада проводить репресії проти керівництва ГКЦ: арештовані єпископи на чолі з митрополитом Йосипом Сліпим.

3. Боротьба з ОУН-УПА. Апогею досягає в 1945-46 рр. (На 1 січня 1946 р. у Західній Україні діяло 604 підпільні організації, в яких брали участь 6867 осіб. Тільки з 1 квітня по 1 вересня 1946 р. загони УПА 1017 разів вступали в бій із загонами НКВС.) Після вбивства керівника УПА Романа Шухевича (5 березня 1950 р.) повстанський рух фактично припинився.

Трансформації політичного режиму в повоєнній Україні.

Перемога над фашистською Німеччиною довела дієвість і ефективність сталінської тоталітарної моделі держави. Тому в повоєнні роки відбувається консервація тих рис радянської політичної системи, що зформувались в 20-30х рр.

Відбудова партапарату в Україні. Чисельність КПУ зростає і на 1950 р. складає 700 тис. чол. На чолі партії в зазначений період стояли М. Хрущов, Л.Каганович, Мельников в другій половині 1940-х рр. відновлюються процеси партійних чисток (в 1947 р. Л.Каганович звільнив з посад біля 60 % партійних керівників обласного і районного рівня, виключено з партії 3%).

Боротьба з космополітами. Розгортається з кінця 1948 р. Жертвами стають представники єврейської культури в Україні. Феввер і Квітко - розстріляні в 1952 р.

Сталінські ідеологічні кампанії 40— 50-х рр. дорого обійшлись українській культурі, науці, всьому суспільству, негативно відбившись, на духовному і моральному його стані, на творчій долі багатьох людей.

36. Україна в період тимчасової лібералізації суспільно-політичного і економічного життя в СРСР (сер 50-сер 60-их рр)

Смерть керівника радянської держави Й.Сталіна (1953 р.), призвела до початку деформації сталінської тоталітарної моделі суспільства. В історичній науці цей складний і багатовекторний процес отримав назву десталінізації та лібералізації. На початку він включав:

1. Перехід від одноосібного до колегіального управління партією та державою.

2. Часткову децентралізацію всієї вертикалі влади.

3. Відмову від репресій як головного методу управління.

В УРСР лібералізація розпочалась зі зміни акцентів в національній політиці партії. Зокрема:

- припиняється кампанія проти націоналізму;

- уповільнюються процеси русифікації;

- збільшується частка національних кадрів в вищих партійних та державних органах (першим секретарем ЦК КПУ призначено українця О.Кириченка)

Лібералізація найперше зачепила сферу державного управління:

1) Розширено права союзних республік (фінансово-бюджетні права, права у питаннях поточного і перспективного планування, матеріально-технічного забезпечення, будівництва, використання капіталовкладень та ін. )

2) Збільшено народне представництво в органах державної влади (в Україні у 1961 р. до місцевих Рад було обрано народних депутатів на 15 % більше, ніж у грудні 1950 р. - 390 тис.).

Зміни в політичній системі призвели до структурних змін в суспільній свідомості і настрояхнаселення України, які посилювались з масовим поверненням політв’язнів і реабілітаційними процесами. Поступово суспільство почало звільнятися з-під ідеологічного диктату партії. Це позначилось появою опозиційних та напівопозиційних рухів, які увійшли в історію радянського періоду України як дисиденство (рух незгодних). В Україні дисидентський рух було започатковано у середині 50-х рр. Перші дисидентські організації:

1. Українська робітничо-селянська спілка (УРСС). Створена Л. Лук'яненком у 1959 р.

2. Об'єд­нана партія визволення України (1953—1959).

3. Український національний комітет (УНК).

4. Український національний фронт (УНФ) та ін.

Найбільш відомі дисиденти: В. Чорновіл, В. Мороз, М. і .Б. Горині, Ю. Бадзьо, І. Гель та ін.

Особливості дисидентського опозиційного руху:

- локальний характер;

- сектантство і законспірованість;

- відсутність взаємоконтактів.

Глибоко пов’язані з політичними процесами економічні реформи доби Хрущова. Вони були результатом:

1. зміни парадигми влади (пошук опори влади в нерепресивних методах - популізмі);

2. загострення конкуренції з економіками капіталістичного світу.

Вересневий Пленум ЦК КПРС (1953 р.) намітив заходи по піднесенню сільського господарства:

- підвищено Дер­жавні заготівельно-закупівельні ціни (вони зросли майже у 3 рази);

- зміцнено матеріально-технічна база сільського господарства ( на забезпечення МТС УРСР трактора­ми та іншими машинами держава витратила у 2,4 рази більше коштів);

- зростають капіталовкладення держави у сільське господарст­во республіки у 6 разів;

Всі ці заходи дозволили різко прискорити темпи зростання сільськогосподарського виробництва та його продуктитвність(врожайність зернових зросла за період 1950—1961 рр. вдвічі).

1) Цілинна програма (з 1954 р.) Суть проекту: освоєння для подальшої культивації незайманих земель Казахстану і Сибіру. Значну частину матеріальних і людських ресурсів для виконання програми забезпечила Україна (80 тис. спеціалістів, 90 тис. тракторів та інших сільськогосподарських машин).

2) Кукурузна програма. Суть: розширення посівів кукурудзи. В країні під кукурудзу віддаються найкращі землі, запроваджується нова система сівозміни, без парів.

3) Тваринницька програма. Суть: командно-адміністративне стимулювання підвищення продуктивності тваринництва.Для України ця «гонка» закінчилась тим, що виробництво продукції тваринницт­ва у 1964 р. впало до 9% рівня І958 р.

Починаючи з 1958 р. у сільськогосподарському виробництві по­чався спад. Причини спаду:

1) Посилення адміністративного тиску на колгоспи.

2) Надпрограми поглинали матеріальні і людські ресурси, негативно відбиваючись на розвитку сільського господарства.

3) У 1958 р. було прийнято рішення про викуп кол­госпами техніки МТС, що

З 1962 р. розпочинається нова хвиля централізації: створюються республі­канські раднаргоспи та Вища Рада народного господарства СРСР. У вересні 1965 р. відновлюються республіканські і загальносоюзні мі­ністерства, а у жовтні цього року ліквідовано раднаргоспи.

Реформування господарства сприяло зростанню добробуту радянських людей:

1. Зростають прибутки середнього робітника зросли (230%).

2. Скорочується робочий день, вводиться п'яти­денний робочий тиждень.

3. Введено пенсійне забезпечення колгоспників.

4. З 1958 р, припинено випуск облігацій державної позики, що збе­регло у бюджеті населення мли. карбованців.

4. Значних розмірів набуло житлове будівництво.

37. Україна на порозі кризи: наростання застійних явищ в 60-х – середині 80-х років.

В 1964 р. М. Хрущов був відправлений оточенням у відставку. З цього часу одноосібну, необмежену владу вождя остаточно змінила так само необмежена влада партійної олігархії. З 1964 по 1982 рр. генеральним секретарем ЦК КПРС був Л.Брежнєв. В число найвпливовішої радянської номенклатури входили О.Косигін, В.Суслов, М. Тихонов і т.д.

Нове керівництво дещо уточнює офіційну ідеологічну концепцію. На зміну проголошеному курсу на побудову комунізму висунуто концепцію «розвинутого соціалізму».

В політичному житті України 60-80-х рр. історики виокремлюють 2 підперіоди:

1. 1963-72 рр. – період перебування на посаді першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста.

2. 1972-80-ті рр. – період перебування на посаді першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького.

Характерною рисою поведінки Шелеста та очолюваної ним української партійної еліти був своєрідний номенклатурний автономізм (прагнення подолати централістичні заходи керівництва СРСР та зберегти владні повноваження). Номенклатурний автономізм мав економічні виміри (протести проти звуження компетенції та ліквідації республіканських господарських міністерств, вимоги збільшення капіталовкладень в республіканську економіку і т.п.) та культурні виміри (критика русифікації, заходи по українізації вищої освіти; підтримка видання україномовної наукової літератури; україномовної преси, українського телебачення і т.д.)

В 1972 р. П. Шелеста було розкритиковано за «недоліки у справі інтернаціоналістського вихованні трудящих» та недостатній боротьбі з націоналізмом і знято з посади.

Економічна сфера.

В сільському господарстві:

- скасовано низку непопулярних серед населення заборон щодо присадибного господарства. Про об­меження норм утримання худоби в особистій власності неколгоспників;

- збільшено державні закупівельні ціни на колгоспну продукцію.

- за поставки продовольства понад план встановлено цінові надбавки до 50 відсотків.

В промисловості зміни перших післяхрущовських років мали суперечливий характер.

У вересні 1965 р. на Пленумі ЦК КПРС за ініціативи Голови Ради Міністрів СРСР О.Косигіна проголошено економічну реформу, суть якої полягала у спробі вмонтувати елементи економічного стимулювання у командно-адміністративну систему. Зокрема передбачалось провести низку заходів:

1) Розширити само­стійність підприємств.

2) Посилити прямі договірні зв'язки між підприємствами.

3) Встановити економічно обґрунтовані ціни за вироблену продукцію.

4) Матеріально стимулювати колективи підприємств через систему премій.

Реформа проголошувала нові критерії оцінки діяльності підприємств - рентабельність і прибуток. А в основу планування закладались показники не виробленої, а реалізованої продукції.

Згортання економічної реформи у поєднанні з консервацією політичної системи призводять до поглиблення системної кризи. Проявами її в економічній сфері стають:

- Відставання у нау­ково-технічному та технологічному прогресі від передових капіталістичних країн.

- Зниження віддачі від капіталовкладень.

- Надцентралізація та ігнорування економічних інтересів республіки.

- Надбюрократизація управлінської сфери економіки.

- Посилення загально структурних та внутрігалузевих диспропорцій в економіці та ін.

Економічні негаразди негативно відбива­лись на вирішенні соціальних питань. У соціальній сфері зявляється ціла низка довготривалих негативних тенденцій:

1) Уповільнюються темпи зростання доходів населення.

2) Поглиблювався відрив від країн Заходу у рівні споживання на душу населення.

3) Знижується рівень охорони здоров'я.

38. Дисидентський рух в Україні: загальні тенденції, особливості та специфіка.

Виразні ознаки кризи радянської тоталітарної системи виявились у сфері взаємовідносин суспільства і влади. Це знайшло своє відображення в поширенні нової фор­ми суспільної опозиції — дисиденства. Дисидентський рух об’єднував в собі громадян незгодних з тими чи іншими вадами радянської системи, або з всією системою радянської влади вцілому.

В Україні дисидентський рух зародився раніше ніж у інших республіках Союзу. Перші дисидентські гуртки (Українська робітничо-селянська спілка, Об'єд­нана партія визволення України, Український національний комітет, Український національний фронт) були ще спадкоємцями упівського націоналістичного руху. Поширення дисиденство набуває в 60-х – 70 роках.

За ідеологічними поглядами українське дисиденство було досить строкатим явищем. В нього входили як прихильники марксизму-ленінінзму (П. Григоренко), так і близькі до інтегрального націоналізму та ідеології ОУН (В. Мороз)

За соціальним складом дисидентський рух включав в себе переважно інтелігенцію (80%), однак активними його учасниками були представники робітників (В. Макуха, І. Гель та ін.), військовослужбовці (Г. Куценко, С. Корнієнко та ін.), священики (Й. Тереля, В. Романюк та ін.)

За поглядами і змістом роботи українське дисиденство можна розділити на три умовні течії:

1) Правозахисне, або демократичне дисиденство.

Пред­ставлене у Росії А. Сахаровим та О. Солженіциним, а в Україні – П. Григоренком, М. Руденком, В. Чорноволом)

Вимоги: дотримання в СРСР основних прав і свобод людини.

Організаційні форми - Українською Гельсінською спілка (утворена у листопаді 1976 р. у Києві.; члени - М. Руденко (голова), О. Бердник, Л.Лук'яненко, І. Кандиба та ін. - всього 37 чоловік)

2) Релігійне дисиденство.

Представники - Й. Тереля, І.Гель, В.Романюк, Г.Вінс.

Вимоги: дотримання свободи віросповідання, відновлення ук­раїнської греко-католицької та автокефальної православних церков, свобода діяльності протестантських сект.

3)Націонал-орієнтоване дисиденство.

Представники: І. Дзюба, В.Мороз, Л. Лук’яненко.

Вимоги: відновлення незалежності України; вільний розвиток української мови та культури, засудження великодержавного шовінізму, русифікації.

Форми та методи боротьби українських дисидентів:

1. Написання листів-протестів до керівних органів УРСР та СРСР.

2. Написання протесів, відкритих листів на адресу міжнародних організацій та урядів демократичних країн.

3. Створення і поширення самвидаву – книг, збірників статей, журналів вручну переписаних та передрукованих.

4. Створення правозахисних організацій.

Влада всіляко намагається боротися проти будь-яких форм активності дисидентів, використовуючи при цьому широкий спектр засобів:

- Позасудові переслідування. Звільнення з роботи, перешкоди при вступі на нове місце роботи, заборона друкувати твори і т.п.

- Арешти і репресії. В Україні в 1960-70-их рр. прокотилось дві хвилі репресій: перша - 1965 р. – заарештовано 25 осіб, справи 18 з них розглядалися закритими судами (І.Гель, брати Горині, Є.Кузнєцова, В.Мороз М.Осадчий ін.); друга - 1970-72 рр. захопила широкі кола української інтелігенції (І.Світличний, В.Стус, М.Плахотюк, Є.Сверстюк ін.) Головне звинувачення – антирадянська діяльність. Строки ув’язнення від 1 до 15 років. По відношенню до дисидентів, що відбули строки покарання застосовувались повторні арешти і повторні судимості.

Хоча диси­дентський рух так і не став масовим явищем, однак він свідчив про те, що система втратила контроль над суспільством. Дисиденство стає не лише політичною опозицією влади, але поступово перетворюється на моральну і ідеологічну альтернативу системі.

39.Перебудова в Україні: сутність, періоди, особливості.

На початок 80-х рр. найвище керівництво СРСР усвідомлює безперспективність продовження консервативного курсу. Нова реформаційна політика, спрямована на оновлення всіх сфер життя радянського суспільства була ініційована новим генеральним секретарем ЦК КПРС М. Горбачовим і отримала назву перебудови.

Процес перебудови розпочався у середині 80-х рр. і про­йшов у своєму розвитку низку етапів:

І етап (квітень 1983 р. — січень 1987 р.) – визрівання перебудовчого курсу.

Ініціатором змін в цей період було найвище керівництво партії та держави, яке, проте, не мало чіткої програми реформ. На квітневому пле­нумі ЦК КПРС в 1985 р. М. Горбачов проголосив курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Ключовими засобами прискорення визначено:

- пожвавлення науково-технічного прогресу;

- тех­нічне переозброєння промислової галузі;

- зміцнення трудової та тех­нологічної дисципліни, підвищення відповідальності кадрів та ін.

В зовнішньополітичній сфері відбуваються рішучі зміни в напрямку нормалізації відносин з західними країнами («нове політичне мислення»).

Незадоволене діями влади українське суспільство почало швидко радикалізуватися. Перебудовчі ініціативи влади особливо активно підтримала українська інтелігенція, яка намагалася змінити радянську національну політику. Особливо гостро обговорювалась проблема статусу української мови в Україні.

ІІ етап (січень 1987 р. – травень 1989 р.) – етап радикального реформування радянської політичної та економічної моделі.

Провал перших економічних перебудовчих ініціатив, підштовхнули радянське керівництво до більш рішучих змін.

Початок етапу поклав січневий (1987 р.) Пленум ЦК КПРС, на якому поставлено завдання демократизації суспільного життя, як головної передумову успішного економічного реформування.

В Україні кадрові зміни не зачепили найвищого партійного керівництва, яке до 1989 р. залишалось незмінним.

Ідея перебудови як низки структурних економічних і політичних змін проникає в маси і отримує широку соціальну базу:

1. З підтримкою реформаційного курсу радянського керівництва виступають перші неформальні організації (Українсь­кий культурологічний клуб (Київ, 1987 р.), Товариство Лева (Львів, весна 1988 р.), «Народний союз сприяння перебудові» (Одеса) та ін.)

2. Відбувається перші масові акції на підтримку перебудови на яких звучить критика консерватизму української партійної бюрократії, її національна політика (червень, липень 1989 р. – Львів).