Форми та способи безготівкових розрахунків, які використовуються в господарському обороті України

Через те, що сфера застосування готівкового обігу є досить обмеженою і визначається спеціальними нормами, пе­реважна більшість розрахунків між суб'єктами господарю­вання здійснюється у безготівковому порядку у встановле­них законодавством формах.

З метою удосконалення організації банками розрахунково-касового обслуговування народного господарства Правління НБУ постановою від 30 червня 1995 р. № 166 затвердило «Порядок організації розрахунково-касового обслуговування комерційними банками клієнтів і взаємовідносин з цього питання між установами Національного банку Ук­раїни та комерційними банками».

Відповідно до цього нормативного акту комерційний банк укладає договір з клієнтом на розрахунково-касове об­слуговування, яке включає комплекс взаємних платіжних зобов'язань банку та клієнта щодо користування коштами і банківськими послугами, а саме:

1) користування банком тимчасово вільними коштами клієнтів;

2) касове обслуговування;

3) здійснення розрахункових операцій;

4) транспортне обслуговування перевезень готівки.

Безготівкові розрахунки між господарюючими суб'єктами здійснюються згідно з вищезазначеною Інструкцією НБУ «Про безготівкові розрахунки в господарському обо­роті України» та іншими нормативними актами.

Відповідно до п. 13 цієї Інструкції безготівкові розрахунки здійснюються за такими формами розрахункових доку­ментів:

— меморіальними ордерами;

— платіжними дорученнями;

— платіжними вимогами-дорученнями;

— платіжними вимогами;

— розрахунковими чеками;

— акредитивами.

Використання банківських платіжних карток та векселів як платіжних інструментів регулюється чинним законодав­ством, у тому числі окремими нормативно-правовими актами Національного банку.

Як уже зазначалося, законодавство з питань безготівко­вих розрахунків ґрунтується на принципах вільного вибору суб'єктами форм розрахунків, закріплення їх сторонами у договорах і невтручанні установ банків у ці договірні від­носини. Разом з тим розрахункові документи, які подаються клієнтами в банк на перерахування чи отримання коштів у паперовій формі, мають відповідати вимогам встановлених стандартів та вміщувати, залежно від їх форми, такі рекві­зити:

1) назву документа;

2) номер документа, число, місяць, рік його виписки;

3) назви платника та одержувача коштів (їх офіційне скорочення), які відповідають зареєстрованим у статуті, їх ідентифікаційні коди за Єдиним державним реєстром підприємств і організацій України, для фізичних осіб — ідентифікаційні номери, що проставляються на підставі відповідних документів податкових органів, номери рахунків в установах банку;

4) назви банків платника та одержувача, їх місцезнаходження та умовні номери за МФО (код банку);

5) суму платежу цифрами та літерами;

6) призначення платежу: назву товару (виконаних робіт, наданих послуг), посилання на документ, на підставі якого здійснюється операція (договір, рахунок, товаротранспортний документ тощо), із зазначенням його номера і дати, назву законодавчого акта, яким передбачене право безспірного стягнення та безакцептного списання коштів (його дата, номер і відповідний пункт). Замість назви товару може зазначатись його кодове (умовне) значення;

7) на першому примірнику — відбиток печатки та підписи відповідальних осіб платника або одержувача коштів;

8) підрозділи бюджетної класифікації та строк настання платежу (у разі перерахування коштів до бюджету);

9) суму податку на додану вартість або напис «без податку на додану вартість».

У разі, коли хоча б один із вищезазначених реквізитів (якщо вони передбачені формою документа) не заповнений або заповнений неправильно, банк такий документ до ви­конання не приймає.

Розглянемо сутність і особливості вищезазначених форм безготівкових розрахунків.

Меморіальний ордер — міжбанківський розрахунковий документ, який складається банком під час здійснення роз­рахунків для документального оформлення операцій щодо списання коштів з рахунку платника, операцій з виконання письмового доручення платника або розпорядження стягувача щодо списання коштів з рахунку платника.

Платіжне доручення — це документ (бланк банку, за­повнений відповідно до вимог НБУ), який є письмово оформленим дорученням клієнта банку, що його обслуго­вує, на перерахування визначеної суми коштів зі свого ра­хунку на рахунок суб'єкта розрахункових відносин за по­ставлену продукцію, надані послуги тощо. Протягом десяти днів від дати заповнення платіжного доручення банки приймають його до виконання.

Комерційні банки зобов'язані приймати доручення на пе­рерахування коштів у доходи бюджетів і на відрахування платежів податкового характеру та до державних цільових фондів, включаючи відрахування на утримання доріг, незважаючи на те, чи є кошти на рахунку платника. У разі від­сутності коштів платіжне доручення враховують на окремо­му позабалансовому рахунку. За іншими платежами платіжні доручення приймаються банками до виконання тільки всумі, яка може бути сплачена за наявними коштами на рахунку або за рахунок кредиту.

За допомогою платіжного доручення, акцептованого банком, без обмеження сум можна переказувати кошти через підприємства зв'язку:

1) на ім'я окремих громадян, пенсії, аліменти, заробітну плату, витрати на відрядження, авторські гонорари;

2) підприємствами на виплату заробітної плати, за організований набір робітників для заготівлі сільського господарської продукції у населених пунктах, де немає банків;

3) для зарахування на рахунок у банках виторгу, податків.

Платіжними дорученнями, акцептованими банками, можна здійснювати розрахунки між філіями одного банку або між різними комерційними банками при встановленні кореспондентських відносин, якщо ця форма розрахунку між ними передбачена. Платіжні доручення також застосо­вують при планових платежах.

Платіжна вимога-доручення — це комбінований розрахунковий документ, який складається з двох частин:

— верхня — вимога постачальника (одержувача коштів) безпосередньо до покупця (платника) сплатити вартість поставленої йому за договором продукції (виконаних робіт, наданих послуг);

— нижня — доручення платника своєму банку перерахувати з його рахунку суму, яка стоїть у графі «сума до сплати» цифрами чи буквами.

Ця правова форма розрахунків є найнадійнішою як для суб'єктів господарювання, так і для банку. Річ у тому, що виписана вимога на оплату одразу подається не в банк, а безпосередньо платнику-покупцеві. З метою гарантування прискореної доставки вимог-доручень платникам рекомендується передавати їх у комплекті розрахункових та відвантажувальних документів за поставлену продукцію, виконані роботи та надані послуги, передбачені договором.

Постачальник має право укласти договір з комерційним банком на надання йому послуг, і тоді банк сам передає по­купцеві вимоги-доручення.

Одержавши платіжну вимогу-доручення, платник, якщо він згоден сплатити суму, виставлену постачальником, за­повнює нижню частину цього документа і здає його в обслуговуючий банк.

Платіжну вимогу-доручення банк приймає до оплати в сумі, яка може бути сплачена за наявними коштами на ра­хунку платника або за рахунок наданого йому кредиту.

Порядок сплати, строки проходження документів між по­купцем і платником визначаються сторонами господар­ських відносин у своїх договорах. Банк не втручається в цей процес. Якщо платнику необхідно зробити платіж терміно­во, він на документі робить помітку — «телеграфом». Оскільки в цьому випадку витрати сплачуються клієнтом, банк без заперечень виконує його доручення.

У разі відмови від оплати платник свою незгоду про оплату повідомляє безпосередньо постачальнику у порядку та встроки, передбачені в їх договорі. Договором може перед­бачатися також і відповідальність платника за безпідставну відмову від оплати або несвоєчасне подання платіжних документів у банк.

Правилами, визначеними у вищеназваній Інструкції ГІБУ, дозволено застосовувати вимоги-доручення для здійснення попередньої оплати.

Платіжні вимоги — це вимоги на примусове списання (стягнення) коштів, що оформлені державними виконавця­ми або податковими органами і на яких є підпис відпові­дального виконавця та відбиток штампа банку.

Чек — це документ, що містить письмове розпорядження власника рахунку (чекодавця) установі банку (банку-емітента), яка веде його рахунок, сплатити чекодержателю заплачену в ньому суму коштів.

Чеки застосовуються для здійснення розрахунків у без­готівковій формі між юридичними особами, а також фізич­ними та юридичними особами з метою скорочення розра­хунків готівкою за отримані товари, виконані роботи та надані послуги.

Чекодавцем є юридична або фізична особа, яка здійснює платіж за допомогою чека та підписує його.

Чекодержатель — це підприємство, яке є отримувачем коштів за чеком.

Банк-емітент — це банк, що видає чекову книжку (роз­рахунковий чек) підприємству або фізичній особі.