Палац княгині фон шруботяг 6 страница

- Ну, і що вони вирішили?

- Князь сказав, що ти міг схибити якраз тоді, коли саме він поцілив звіра. От ти й подумав, що забив однорога. Але однаково ти герой, бо ж усі бачили, як ти мчав на ньому верхи. Але серце таки підмінили, бо забив однорога князь. Можеш не боятися, вони зберігатимуть це в таємниці.

- Гарна мені таємниця, яка відома покоївці, - буркнув Бумблякевич.

- А мені який сенс її зраджувати? - стенула плечима. -Нема жодної причини. Хіба... хіба що ти подаси таку причину.

Бумблякевич закусив губу.

- Тепер ти будеш мене шантажувати, так?

- Як ти міг подумати, наче я на таке здатна? Я просто кохаю тебе. Без пам'яти. А це означає, що пам'ять можна в якісь хвилини втратити. Розумієш?

- Дурний би не второпав. Але не думай, що тобі вдасться тримати мене під пантофлею.

- Я й не збираюся. Але ділити тебе не хочу ні з ким.
Шийка у Фрузі була тендітна й худенька. Зовсім не

пропорційна з тілом. Таку шийку візьми тільки добре в руки - і ... ще один привид блукатиме палацовими коридорами.

- Чи я тобі клявся у вірності?

- Ні.

- Може, щось обіцяв?

- Ні.

- То які до мене претензії?

- Жодних. Але ти мій. Я нікому тебе не віддам.

- Я не річ. Я жива людина. Врешті-решт, я можу плюнути на всю вашу засрану сміттярку і повернутися до Львова. Тоді можеш хоч на всіх стінах писати, що не я вбив однорога.

- Не сміши курей. Із нашої сміттярки ще ніхто самотужки не вибрався, а хто намагався, то навіки губився у лябіринтах. Мапа лябіринту зберігається під сімома замками. Тобі її ніколи не здобути.

- А тобі?

- Мені - завиграшки. Але я мапи не потребую. Мені й тут добре.

- Ага, то я, виявляється, перетворився ще й на в'язня. Дуже мило. Але чому ти вчепилася в мене, як кліщ? Ну

вграв я тебе, відбив від клака. І що? Хіба це дає тобі якісь права на мене?

- На тебе мені дає права моя любов.
Бумблякевич скривився. Шийка тендітна, вигиниста,

ах - лебедина...

У шибі знову побачив обличчя привида. Панна підморгувала і мовби заохочувала до дії. Адже їй сумно самій, так самотньо сумній... Вона мріє про подругу, з якою б гуляла собі терасою... І то нічого, що подруга матиме шийку криву...

- Я мушу побачитися з Мальвою Ландою. Маю надію, до неї ти не будеш заздрісна?

- До Мальви? Ні. Вона ж така стара!

- Стара? - вжахнувся Бумблякевич.

- Звичайно. Щоправда, тут, у нас на сміттярці, всі здаються молодшими за свої літа. Мальві на вигляд так само ніхто б не дав більше, як тридцять. А насправді має добрих сімдесят. Учора пурхала як метелик. Усіх кавалерів затанцювала.

- То це була вона? Та панна з попелястим волоссям!

- Так, то була Мальва. Терпіти її не можу.

- Але чому?

- Бридка. Ти просто її не знаєш. Вона жахливо
гонориста. Не знаю, за що її любить княгиня. Поводиться
так, наче не знати якого роду.

- То вона сьогодні в Купчаків?

- А тобі аж кортить туди! - цвиркнула Фрузя.

- Я ж тобі кажу, що мене цікавить Мальва як поетеса.

- То ти мусиш аж туди бігти? Зачекай, коли вона прийде до княгині. Вона тут часто буває.

Бумблякевич відчув, як у ньому починає наростати лють. Фрузина шийка манила все дужче і дужче. Напевно, Фрузя помітила цей його погляд, бо раптом встала і пересіла на ліжко.

- Коханий! - потяглася вона. - Обіцяй, що не обдуриш
і одружишся зі мною. Тоді я теж обіцяю, що триматиму в

таємниці історію з однорогом. А зараз навіть особисто відпроваджу тебе до Купчаків. Ти не бійся. Я тобі буду вірною дружиною. А ті Купчаківни - білоручки. Вони навіть шкарпеток не зацерують.

- Навіщо це їм, коли мають слуг.

- Вони мають. А ти звідки візьмеш? На шию їм сядеш? Не думаю, що генерал буде втішений такою перспективою.

Можливо, вона й мала рацію, однак визнати цього він не хотів. Зараз йому ніщо не зашкодить дати обіцянку. А там - побачимо.

- Гаразд, я обіцяю з тобою одружитися. А тепер ходімо до Купчаків. Тільки умова - коли прийдемо до них, щоб не втручалася в розмову.

- Ах, Бумблику! - втішилася Фрузя. - Який ти милий! А щоб я заспокоїлася, то благаю тебе - побумбляй мене!

Фрузя впала на ліжко і задерла сукню. Під сподом була гола. Бумблякевич мав нещасний вигляд.

- Але в нас нема часу! Мусимо негайно йти!

- Коханий! Якщо захочеш, аби я тебе зоставила з тими панночками на самоті, мусиш побумбляти. Аби я була певна, що тобі не спаде на думку побумбляти також їх. Ну? Ходи сюди, хом'ячечку мій! Мій борсу-чочечку!

- Але...

- Скоріше зачнеш - скоріше закінчиш. Вперед!

Бумблякевич із якоюсь несамовитою люттю ви­стрибнув із штанів і накинувся на Фрузю усією своєю вагою. Без пестощів і поцілунків увігнався в неї, мов роз'юшений бик, і почав товкти з таким завзяттям, наче б поклав собі за мету розчавити дівчину. Як на те - усе це викликало у Фрузі самі лише зойки захвату і насолоди. І що сильніше він пригнічував її, що бру­тальніше файдолив, то усе в глибшу екстазу Фрузя увіходила. Під кінець уже зовсім, мов навіжена, молотила п'ятами спину коханого.

Усю дорогу, поки вони йшли до маєтку Купчаків, Бумблякевич намагався запам'ятати усі ті гори і закрути, які їм траплялися, але це виявилося річчю неможливою. Сміттярка для нього усе ще була землею незвіданою.

За годину швидкої ходи вони спинилися перед муром, що потопав у зелених обіймах плющу. Фрузя розгорнула витке гілля і вдарила в калатало. На стукіт з'явилася покоївка, а впізнавши Фрузю, кинулася цілуватися.

- Я привела пана Бумблякевича. Його запрошено на
обід, - сказала Фрузя.

- Ах, так-так. Дуже приємно. Ходіть за мною.
Ступивши в прочинені двері, вони опинилися в саду. В

глибині за деревами і кущами біліла будівля з колонами.

- Прошу собі сісти на лавці й зачекати. Панни Купчаківни зараз з'являться, - прощебетала покоївка.

- Пане Бумблякевич, - звернулась до нього Фрузя, наслідуючи тон покоївки, - коли ви будете мене потребувати, я завше до ваших послуг. А зараз не буду перешкоджати.

Обидві дівчини покинули мандрівця на самоті. Мусив визнати, що Фрузя часом має клепку в голові. Знає своє місце. Господарським оком роззирнувся по обійстю. Сад був запущений, а проте привабливий у своїй здичавілості. З густих кущів лунало голосне тьохкання, хтось бив крильми і шелестів, вовтузячись, а кущі здригалися, сиплячи повні жмені білих пелюсток на траву. Чи то йому здалося, чи справді пролунав тоненький смішок і відразу втихнув. Це не схоже було на пташок. Та щойно він зробив крок у тому напрямку, як з-за кущів вистрибнули дві чарівні істоти й закрутили гостя в обіймах, вицьомкуючи щоки.

- Ха-ха, ось і ви! Ми вас не налякали? Який же ви
молодчина, що прийняли наше запрошення! А ми вже й
переживали, що нинішній день промине без жодних цікавих

подій. Аж ось і ви! - навперебій туркотіли сестри, взявши його попід руки. - Ходімо прогуляємося в нашому саду.

- Невже у вашому саду можна й гуляти? Мені здалося, що я потрапив у праліс.

- О, ми маємо тут і кунштові місцини.

І справді за хвилю вивели вони його на доріжку, викладену з порожніх пляшок, що були вкопані в землю догори дном, Бумблякевич запитав:

- То це ви з Мальвою Пандою збиралися мене вчора зазнайомити?

- А ви вже знаєте? Ми ніяк не могли здійснити свій намір, бо завше щось перешкоджало. Мальва, до речі, тепер мешкає у нас. Має свій покій. Тут затишніше, ніж у княгині. У її палаці постійно якісь гості, наради, візити, гостини. А ми думали, хоча б сьогодні звести вас докупи, аж ось...

Бумблякевич отерп:

- Що - ось?

- Якби ви трішки раніше прийшли! Бодай на чверть години!

- Та не може бути! Це вже якийсь фатум! Куди ж вона знову зникла?

- Ой, і не питайте. її світлість відправила Мальву із дуже важливим дорученням до свого колишнього родового замку. Там мусять знаходитися папери, які слід конче забрати.

- Але чому саме Мальву?

- Мальва знає те потаємне місце, де вони сховані.

- Але чому так спішно?

- Тому що сьогодні на світанку княгиня отримала тривожну вістку. Ми не знаємо деталей, бо нас у це не посвячували. Але зі всього видно, що справа надто серйозна.

- І далеко це?

- Досить далеко. Вона полетіла на повітряній кулі.

- Не може бути!

- Чому ви так дивуєтесь? Повітряною кулею не так уже й важко керувати. Вона не раз літала в усі кінці нашої неозорої сміттярки. Та, зрештою, полетіла не сама, а з нашим магістром.

- І довго вони збираються там пробути?

- Ні, але все буде залежати від ситуації. Той замок знаходиться в якійсь чудній місцині. Там ціле містечко самих вар'ятів... Ми ще ніколи там не бували, але хтось нам розповідав, що краще туди не потрапляти. Хоча Мальва й дослідила, буцім наші предки прийшли колись саме звідти і заселили сміттярку, ми у це мало віримо, адже ми не схожі на вар'ятів, правда?

- Якщо там знаходиться родовий замок Шруботягів, то нічого дивного, що ваші предки прийшли саме звідти.

- Але нам це не подобається. Ще чого доброго звідти знову посунуть до нас якісь диваки. Про них роз­повідають, що вони жахливо відсталі, некультурні й запущені. Ні, краще триматися на відстані. Ми мусимо плекати свої традиції і наш стиль життя.

У саду аж дзвеніло від щебету птахів, і всі вони були казкових кольорів. Із гущавини листя раз по раз висувалися голівки небачених тваринок, спалахували чиїсь цікаві очі, щось там шаруділо і мотлошилося, наче б хтось підслуховував їхню розмову.

- Ви не сумуйте, - сказала Мотря, - якщо залишитесь у нас, то ми вам скрасимо очікування Мальви. З нами ви не знудитесь.

- Я в цьому й не сумніваюсь.

- Пане Бумблякевич, - звернулась Хівря, - ми тут із Мотрею засперечалися, одружений ви чи парубок?

Обидві тепер просто їли його очима, і від цих поглядів робилося ніяково. Що їм до його минулого?.. Хоча, може, вони мають до нього якийсь спеціальний інтерес? Якісь серйозні наміри? Генеральські доньки!

- Шановні панни... - почав здалеку. - Я б не хотів...

- Одружений! - скрикнула Мотря.

- Тобто, не хотів би отак ні сіло кі зпало розкривати вам свою душу...

- Неодружений! - аж підстрибнула Хівря.

- Ми щойно вчора познайомилися, а ви...

- Одружений! - зойкнула Мотря.

- ... вже торкаєтеся аж таких інтимних сторін мого приватного життя.

- Неодружений! - втішилася Хівря.

- Ну, коли ви наполягаєте, я відповім...

- Одружений! - закусила вуста Мотря.

- Ні, мої любі. Я парубок за переконанням.

- О-о-о-х! - пролунало радісне зітхання сестер, і на щоках Бумблякевича засвітилося аж два цілунки.

- Але чому така радість? Яке це все має значення?

- Пане Бумблякевич, - почала Хівря.

- Ні, я! Я скажу! - перебила її Мотря.

- Але я вже почала! - вперлася Хівря. - Пане
Бумблякевич! Вчора на бенкеті нам відкрилася істина:
одна з нас пройнялася до вас чистим і гарячим почуттям.
Можливо, це кохання.

- А можна запитати, котра саме?

- О-о, то вам не однаково, котра? - наїжилася Хівря.

- Ну, ви ж самі сказали: «Одна з нас». От мені й цікаво. Це ж цілком природно.

- А от і ні. Ми думали, що ви до нас ставитеся з однаковим чуттям, а виходить, що ви вже когось собі з нас пригледіли, так? - допитувалася Мотря.

- Коли я встиг пригледіти? Якщо щиро, то я від вас обох у захваті. Ви найкращі в світі!

- Прекрасно! У такому випадку, як ви дивитесь на одруження?

Бумблякевич наморщив чоло. Сьогодні він одній уже обіцяв одруження. Що має сказати сестрам? Ха! Та вони, либонь, з нього просто лаха деруть!

- Як я дивлюсь на одруження взагалі, чи на одруження
з...?

- 3...? ~ не зрозуміла Мотря. -З!

- З ким? - уточнила Хівря.

- От я і питаю: одруження з ким?

- Ну-у... скажемо так: із одною з нас, - відповіла Мотря.

- Ага... з одною...

- А ви б хотіли з двома?

- Я не можу збагнути: ви жартуєте чи серйозно?

- Ми зараз ведемо з вами якнайсерйознішу бесіду, -заспокоїла його Хівря. - Тому хочемо знати, як ви ставитеся до шлюбу з... з однією із нас.

- Позитивно, - врешті випалив Бумблякевич.

- Ура! - застрибали дівчата, плескаючи в долоні. - Оце ми якраз і сподівалися почути.

- Ну, і що далі?

- Нічого. Одна з нас готова вийти за вас заміж. І якщо ви не проти, то так і скажіть.

- Я вже сказав.

- Але ж не нам! А нашому татуськові!
Бумблякевич струснув з рукава неіснуючу волосинку,

провів долонею по підборіддю і замислився. Усе відбувалося надто швидко. Але що на це все скаже Фрузя? Неодмінно зчинить скандал. Усім роздзвонить, що він липовий герой. Хтозна, чи після такої інформації, «одна з них» не збайдужіє до нареченого. А тоді що? Кому він тоді буде потрібний?

- Ну, пане Бумблякевич, ви щось занадто довго
думаєте! - нетерпеливилася Хівря. - Одна із нас готова
піти за вами у вогонь і воду, а ви...

- Ага! То ви хочете, щоб я попросив руки однієї із вас, не відаючи, котрої саме?

- Ми вважаємо, що так буде краще. Адже ви до нас ставитесь із однаковим почуттям, так? Отже, для вас це не має особливого значення, з ким саме одружуватися. А ми ще між собою не визначилися. Тому, щоб не гаяти часу,

просіть руки не конкретно, а взагалі. Поки там заручини, те, се, поки весілля, то ми цю дрібницю залагодимо.

- А що, коли ваш батько спитає, чиєї руки я прошу?

- Відкажіть так: «Прошу руки старшої доньки».

- Але ж ви близнючки!

- Так, але одна таки старша. І наш тато ніколи не зможе згадати, хто саме. А зізнатися в цьому йому буде незручно.

- То він може у вашої мами спитати!

- Може, але не спитає. Вони посварилися і не
розмовляють. А ми вже постараємося, аби вони не
розмовляли якнайдовше.

Бумблякевич відчув, що його приперли до стіни і відступати нікуди. Але що чинити з Фрузею?

- Кохані мої, а чи не закрадалася до ваших ясних голівок така підступна думка, що ви мене більше сприймаєте таким, яким вимріяли, аніж яким я є насправді? І коли настане той час, що одна з вас це зрозуміє, то може все обернутися трагедією.

- Тільки нас не лякайте. Ми все чудово обдумали. Одна з нас готова за вас віддатися. А друга буде вірно чекати доки перша не відчує, що з неї вже досить. І тоді настане черга другої, а перша зможе розслабитися, усе гарненько обмислити і спокійно чекати, коли ж урешті друга теж не запрагне усамітнення. І так буде безконечно. Чим не ідилія?

- Перша кляса. От тільки важко собі уявити реакцію вашого батька. Невже він задовольниться лише одним зятем?

З

І саме в цей момент вистрибнула з-за кущів задихана й зіпріла почвара, в якій ледве вдалося впізнати Транквіліона Пупса.

- Де?! Де вона?! Княгиня! Терміново! Мальва!

- Що таке, пане Пупс? Кого ви шукаєте? - спіймала його за руку Мотря.

- Княгиня... ой, дайте віддихатися... послала... жах, яка спека... мене... поки до вас дістався... до Мальви... весь мокрий... ось ця куперта з листом... де тут у вас ставок?..

- Ви що - хочете купатися?

- Тримайте куперту! Як зіницю ока! - вигукнув Пупс і з розгону шубовснув у ставок.

Мотря покрутила у руках конверта і, прочитавши на ньому ім'я Мальви, сказала:

- Але ви запізнилися. Мальва вже відлетіла.

Пупс труснув головою і випустив з рота струмінь води.

- Я мчав, як одноріг! Я весь у милі, мов жеребець! Я зігнав десять кіля живого смальцю! Ви кажете - відлетіла? На чому?

- На повітряній кулі.

- З ким?

- З паном магістром.

Пупс гулькнув під воду, і якийсь час на поверхню піднімалися самі лише бульбашки.

- Бідолашний Пупс! - зітхнула Хівря. - Ще такого з
ним не було, аби він не зумів виконати доручення княгині.

Поет випірнув із води і сумною ходою вибрів на берег.

- Цей лист дуже важливий. Мальва мусить його дістати. Інакше на неї чигає небезпека. Родовий замок Шруботягів захопили злі сили і влаштували монастир, у якому моляться не Богові, а Сатані. Ми отримали це повідомлення достоту перед годиною. Пробували до вас додзвонитися, але ніхто не брав слухавки.

- Яка шкода! - поспівчувала Мотря. - Ми всі були в саду від самого ранку. Навіть снідали тут. Не диво, що ніхто не почув телефону. Що ж тепер чинити?

- Мотре! Я згадала, - вигукнула Хівря. - У нашого татуся є військовий корабель! Ним можна вирушити навздогін Мальві хоч зараз! Я побігла до татка!

Пупс простежив за Хіврею отупілим поглядом і скрушно похитав головою:

- Корабель! Це ви гарно придумали. Не врахована лише одна маленька деталь: я не витримую морської гойданки. Крім того, в мене панічний страх перед морем. Я можу тільки при березі. І щоб без хвиль.

- Тоді треба послати когось іншого, - сказала Мотря.

- Якщо ваша ласка, - втрутився Бумблякевич, - то я з превеликим задоволенням вирушив би в цю мандрівку.

- Пане Бумблякевич! Ви - мій рятівник! - скрикнув Пупс і кинувся з обіймами.

- Але це неможливо! - заперечила Мотря. - Якраз у той момент, коли ми збиралися... тобто коли ви зби­ралися... до нашого татуся...

- Я думаю, цю справу можна буде владнати після мого повернення, - тішився Бумблякевич, що йому вдалося відсунути драматичну подію. - Я готовий вирушити хоч зараз.

У цей час надійшла Хівря і повідомила, що генерал уже зробив необхідні розпорядження. Корабель попливе за годину.

- Але замість пана Пупса помандрує наш гість, -заламала руки Мотря. - Пан Пупс, виявляється, не витримує морської гойданки.

- Пане Бумблякевич! - зойкнула Хівря. - Що я чую? Ви залишаєте нас напризволяще?

- Я тільки туди і назад, - виправдовувався той. - Я не хочу втрачати такої вигідної можливости, щоб за­знайомитися із новими для мене місцинами. Подорож кораблем - це просто мрія!

- Ах, ви розбиваєте наші серця! Невже вам ніколи не набридає здійснювати геройські вчинки?

- На моєму місці це зробив би кожен, - скромно відказав Бумблякевич.

- А як же ваші серйозні наміри? - не відступалася Хівря, і Бумблякевич подумав собі, чи не вона й буде тією особою, яка ним цікавиться.

- Коли повернуся, я буду окрилений ще сильнішими почуттями, аніж зараз.

- Пане Бумблякевич! - тиснув йому руку Транквіліон. -Сховайте ці куперти, - він простягнув два пакетики завбільшки з долоню, запаяні в поліетилен. - Ось ця куперта містить лист від княгині. Коли прибудете у містечко, зверніться до бургомістра. Тут написано, аби він посприяв доручнику сього листа. Ви повинні потрапити в замок. Буцім хочете переглянути княжий архів. І ні слова про справжню причину. Коли б у вас виникли якісь труднощі, можете сміливо посилатися на княгиню. Усі витрати вона бере на себе. А ця друга куперта призначена власне Мальві і панові магістрові. Бережіть її як зіницю ока. Інакше вони можуть потрапити у страшну халепу. Я навіть радий, що це вчините ви, а не я. Я слабодух. Який з мене герой! Щасливої вам мандрівки...

МОРЕ БОРЩІВ

- Не минула й доба, а ви вже знову, пане Бумблякевич,
стоїте на порозі великих звершень, - говорив генерал
Купчак, обнімаючи гостя. - Корабель вас чекає. Прошу
тільки запам'ятати гасло на випадок, якщо на вас
нападуть пірати.

- Пірати? - зчудувався Бумблякевич. - У Морі
Борщів?

- Саме так. Колись вони були нашими корсарами і
перебували на службі у покійного князя, та по його
смерти збунтувалися і зараз відбилися від рук. Проте ще
мене шанують з тих часів, як я командував фльотою.
Отже гасло звучить так: «Дефіляда в Москві!» А
відповідь: «Кров по соломі!» Запам'ятали?

- Ні, але мені сподобалося. Тільки поясніть, хто кому має те гасло викрикувати?

- Не має значення. Це наше давнє гасло і воно відразу засвідчить, що ви під моєю опікою. Певний час ми мали у наших плянах іти походом на Москву, але окремі наші полководці вважають, що на даному етапі це вже не актуально. Боюся, вони жорстоко помиляються.

Генерал змусив Бумблякевича кілька разів повторити обидва вигуки.

У цей час біля них зупинилася карета, запряжена четвіркою чорних жеребців, з карети вийшли панни Купчаківни і Фрузя.

- Ми вирішили, що вам нізащо не можна вирушати в дорогу без супроводу, - повідомила Мотря.

- Люди вашого стану не мандрують без прислуги, -додала Хівря.

Фрузя на ті слова тільки похнюплено пряла очима.

- Ви хочете сказати, що панна Фрузя пливе зі мною? -здивувався Бумблякевич.

- Одного ми вас нізащо не пустимо. Навіть не думайте.

- Ех, був би я трохи молодший, то і я б до вас
долучився, - зітхнув генерал. - Карета довезе вас до
причалу, а там уже очікує корабель. Назад повернетеся
повітряною кулею. Це значно скорше, як плисти
кораблем.

Панни зі сльозами на очах кинулися обнімати і виціловувати мандрівця. Генерал, і собі змахнув сльозу:

- Я вам там спакував трохи винця, аби скрасити подорож. Пийте на здоров'я і вертайте хутчій!

- Бажаємо успіху, - сказала Мотря. - Нам буде вас бракувати.

- Ми вас чекатимемо з нетерпінням, - шморгнула носиком Хівря. - Ми будемо по три рази на день збігати на найвищу вежу і вдивлятися в обрій, виглядаючи вас на повітряній кулі. Візьміть оцю червону хустину і, коли будете летіти назад, прив'яжіть до линви, аби знали ми, що все в порядку.

Бумблякевич сховав хустину за пазуху, підсадив Фрузю в карету, а щойно сів сам, як кучер весело цьвохнув батогом, і коні рвонули учвал, аж закурилося. Генерал із доньками ще довго стояли на дорозі, від­повідаючи на повітряні цьомки. А коли вони врешті зникли удалині, Бумблякевич відкоркував пляшку і випив душком добру третину.

- Ти радий, мій Бумблику, - провуркотіла Фрузя, -що я їду з тобою?

- Не певен, що це вдала затія. Хочеш вина?

- О, ні, я п'яна тобою. Я пишаюся твоєю мужністю.

- А хіба це аж так небезпечно?

- Морська мандрівка приховує в собі чимало неспо­діванок. А раптом буря? А гураган? А пірати? Страх Божий! Ти не забув гасло? «Дефіляда в Москві!»

- «Кров по цимбалах!»

- Хіба?

- М-м... може «по ногах»?

- Я теж забула. По чому ж вона текла? І чому я не записала?

- Та «по соломі», панюсю, «по соломі»! - озвався кучер. - Вйо, вороні!

- Ти бач, - похитав головою Бумблякевич і викинув порожню пляшку у вікно.

Великий трищогловий бриг непорушно стояв на вершині сміттярчаного пагорба. Золоті літери на борту вістили, що бриг називається «Троя». Щойно вони піднялися на корабель, як пролунав гучний голос:

- Вітаю на «Трої», панове! Я є капітан.

Виглядав він так, як і мав би виглядати справжній капітан - бездоганна чорна форма, тоненькі наваксовані вусики, кудлаті бурці з сивиною на повних щоках і, звичайно ж, файка у жовтих міцних зубах.

- Зараз рушаємо, - повідомив капітан і, зійшовши на
капітанський місток, вистромив над головою обслинений
палець. - Напрям вітру: зюйд-зюйд-фест. Люкс! Сушіть

якір!

Пронизливо заскрипів, заячав ланцюг, а корабель здригнувся, і Бумблякевич відчув усю серйозність моменту.

Довкола корабля не було ані краплі води, саме тільки сміття здіймалося бурунами і, застигле, виблискувало до сонця дрібними скельцями, бляшками, а подекуди й лускою випотрошеної риби.

- Невже ми й справді попливемо? - спитав тихенько у Фрузі. - По сміттю?

- По сміттю пливеться незгірше, як по воді. Про­гулянка морем під час медового місяця - це якраз те, чого нам бракує.

- Медовий місяць! - підхопив капітан, не знати як вловивши Фрузині слова. - Еге ж, чи може щось бути приємніше? А так до слова, коли захочеться вам трішечки - хе-хе - пожирувати, прошу ласкаво до каюти. Мед -святе діло. І треба його випомпувати, щоб не зцукрів на камінь. Але я би жінки нігди в море не брав. Чесній жінці путь відома - зламай ногу, сиди вдома.

Фрузя опустила вічка і зарожевілася.

Залопотіли напнуті вітрила, бриг знову здригнувся і повільно посунув пасмом гори, з хрускотом роздираючи грудьми підсохлу на сонці поверхню.

- Ми пливемо! Пливемо! - нестямився від радощів
Бумблякевич і закружляв у радіснім танку, але, пере­
чепившись за якогось морця, що драїв палубу, гупнув на
мокрі дошки і проїхався по шлюфах до самої фурти. Нічого
йому при тім не сталося, і він під сміх цілої команди щасливо
вернувся до коханої Фрузі. Обоє стали тепер милуватися
видноколом, що розкривався перед ними.

Отже, пливли вони безмежним блакитним морем сміття, що вилискувало до сонця своїми буйними

хвилями, на яких гойдалися чайки. Час від часу з глибин випірнали русалки, робили сальто і знову щезали в смітті. Корабель був, очевидно, страшенно старий, геть поточений шашелем і щурами, бо постійно чувся голосний скрип і зойк дощок. Здавалося, він от-от розвалиться і перетвориться на таку ж купу сміття, яка його оточує.

- Не хвилюйтеся, - сказав капітан, мовби вичитавши потаємні думки Бумблякевича. - Наш бриг ще цілком добрий. Думаю, що якраз встигнемо доплисти до Моря Борщів і назад.

- Майте на увазі - я не вмію плавати, - блиснула оком до капітана Фрузя.

- Не мусите переживати. Якщо корабель і розвалиться, то завше є можливість вчепитися за дошку. Головне тут - мати чим себе до неї примоцувати. А тому, вирушаючи в морську мандрівку, слід вбирати панчохи. Адже їх пізніше можна використовувати як линву. Пам'ятаю, минулого разу пливли шхуною «Стри...». Так, прошу не дивуватися, саме «Стри...», бо решта літер загубилася. І що ви собі гадаєте? Наша шхуна напоролася на кораловий риф, і не встигли ми одне одного вилаяти, як опинилися по самі вуха в смітті. Ну, ми хлопці кебетні, всі як один, морські зубри, та й раду дали - випливли до берега. Навіть русалки не встигли нам зашкодити. Але одна панночка таки, бідачка, втопилася. Я їй ще, пам'ятаю, гукнув: прив'яжіться панчохами до щогли! А воно - дурне теля - в плач: нема в мене панчіх! Тоді, кажу, скидайте свої майталеси і надувайте їх. Коли ж вона зняла, а то - ха-ха-ха, ой, не можу, трісну, - а то такі фіґи-дульки тонюсінькі та прозорюсінькі, що крізь них можна кіно оглядати... Достоту в горіховій шкаралупці вмістилися б. Ну, я тільки рукою на теє махнув - хіба ж таке чудо можна надути? Вона, бідачка, й не надула, пішла на дно з голою дупцьою. Десь так за пару місяців здибав'єм її вже яко русалку. Пошила собі з тих майтусиків капелюшок і

цілком незле виглядала. Навіть послала мені цілунка ручкою. Все ж я вчинив, що міг. Через те й кажу: вирушаючи у морську подорож, вбирайте панчохи і такі майталеси, аби їх можна було надмухати... Але що я бачу? - тицьнув пальцем на Фрузині ноги. - У вас немає панчіх?

- Нема, - зітхнула Фрузя.

- Вправо кермо! - гаркнув несподівано до штурмана, і той так крутонув кермом, що вітер враз задер на Фрузі широку спідницю і заголив живіт.

- Ага! - констатував капітан. - Майталесів теж катма. Навіть тих піпстиків. І що воно за нинішня мода, не в гнів вам кажучи? От у мої часи носилися такі панталони, що при потребі можна б у них підсвинка вмістити. А ви, пане... е-е... перепрошую... як?.. Бум? Як?.. Бум? Як-як?.. Бумбля... Справді так і є? Ну-ну, далі. Бум-бля-ке... дуже довге, дуже довге... Ага, Бум-бля-ке-вич! Прекрасно. Отже, ви, пане Трумблякевичу, не виглядаєте на такого собі фіпштика, що не знається на життю, то мусилибисьте підказати панянці, що у відкрите море ще ніхто голодупо не випливав.

- Маєте рацію, добродію капітане, - відказав
Бумблякевич, - але це не я, а вона запровадила мене сюди.
І я, чесно вам скажу, до остатньої хвилини не вірив, що
ми кудись таки попливемо. Аж бачу - то є справжня
морська мандрівка.

- Бо так воно і є. Коли маємо фльоту, то мусимо нею плисти.

- Згадалисьте за якесь Море Борщів... Що воно за чудо?

- О, се найбільша наша цікавинка. Усі, хто вирушає у мандрівку, обов'язково бажають побачити Море Борщів. На жаль, рідко кому це вдається. Бо фльота у нас старенька, зачухана і взагалі пса варта. Заки туди доберешся, аж гульк - а воно тобі й трісло. Отак-от плаваєш, плаваєш по тих морях, з однієї кораблетрощі виберешся, в другу потрапиш, стільки разів топишся, що

вже й сам до пуття не знаєш, чи ти єси живий чоловік, чи вже від літ лиш привид морський...

- Свят! свят! свят! - похитала головою Фрузя.

- Ей, та що ви таке говорите? - сказав Бумблякевич. - Хіба можна щось подібне, та ще й при панночці?

- А що я такого вповів? - здивувався капітан: - Я тільки висловив думку, що вся наша команда - це чистої води топельці. Вважаю, що кожному, і вам, зокрема, вартує деколи замислитися, хто ми є насправжки - живі люди чи суті мерці.

- Агій! - спалахнула Фрузя. - Таке верзете, що бодай би не приснилося! Усю прогулянку тільки зіпсуєте!

- Та де ж би, де ж би, злота панно! - здвигнув плечима капітан. - Рахуймо, що се тілько шутки. Але питалисьте про Море Борщів... Що я вам скажу - воно червоне, як... як борщ! Саме так. Червоне, як найсправжнісінький борщ. Але живуть у ньому зовсім не морква з буряком, а, наприклад, борщові акули, русалки, різні там риби. Русалки харчуються молюсками, акули - русалками. А головне, що їх об'єднує - це їхня яскраво-червона барва.

- Фрузю, - звернувся Бумблякевич до нареченої, - чи ти вже побувала коли-небудь на Морі Борщів?