Розвиток сільського господарства

Сільське господарство країни на початок 50-х років перебувало в глибокій кризі. Валові збори зерна залишалися приблизно на рівні 1913 р., поголів’я худоби не досягало рівня 1940 р., дуже низькою була продуктивність. Заява Маленкова на ХІХ з’їзді КПРС (жовтень 1952 р.), що зернова проблема в СРСР повністю вирішена, не відповідала дійсності. У постанові вересневого (1953 р.) пленуму ЦК КПРС, із якого почалися реформи у сільському господарстві, констатовано, що сільське господарство країни не задовольняло потреб населення в продуктах харчування, а легкої та харчової промисловості - в сировині. Сільське господарство стримувало розвиток всього народного господарства. Пленум назвав кілька причин відставання сільського господарства: недостатність капіталовкладень у аграрний сектор економіки, оскільки в першу чергу розвивали важку індустрію; порушення принципу матеріальної зацікавленості працівників у розвитку виробництва і у збільшенні його прибутковості; встановлення у ході заготівель передовим колгоспам завдань по обов'язковим поставкам державі продукції в значно більших розмірах, ніж відсталим колгоспам; низькі заготівельні і закупівельні ціни (державні заготівельні ціни на сільськогосподарську продукцію в 1953 р. покривали витрати колгоспів і радгоспів на вирощування зерна тільки на 10 %, м’яса на 5 %, молока на 20 %); низька трудова дис­ципліна; підвищені норми поставок продуктів із присадибного господарства, що призвели до скорочення поголів’я корів, свиней та овець в особистій власності колгоспників; неспроможність вітчизняного машинобудування створити системи машин, які б забезпечили комплексну механізацію вирощування сільськогосподарських культур; складна техніка, яку мали машинно-тракторні станції, була довірена сезонним працівникам і не закріплювалася за постійними кадрами ме­ханізаторів; добір і розстановка кадрів у сільському господарстві були незадовільними (восени 1953 р, із 72 тис. спеціалістів сільського господарства з вищою та середньою освітою в Україні тільки 5 тис. працювало у колгоспах і 10,8 тис. у МТС, решта осіла в різних установах); неблагополучне становище з розвитком громадського тваринництва, викликане відставанням виробництва і заготівлі кормів, недостатньою механізацією трудомістких робіт на фермах тощо; утиски особистого тваринництва колгоспників (не давали кормів, не забезпечували пасовищами та ін.). Але головну причину хронічного відставання сільського господарства - неефективність колгоспно-радгоспної системи - партійно-радянське керівництво не назвало. А тому рішення вересневого (1953 р.) пленуму ЦК КПРС, як і наступних пленумів із питань розвитку сільського господарства радикально виправити становище в галузі були не здатні. Після вересневого (1953 р.) пленуму ЦК КПРС були збільшені капіталовкладення у сільське господарство. В УРСР вони за 1954 - 1958 рр. вдвічі перевищили сумарний обсяг капіталовкладень у галузь за всі попередні п’ятирічки. З 1954 р. машинно-тракторні станції були укомплектовані постійними кадрами механізаторів. За 1953-1957 рр. були значно збільшені державні заготівельно-закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію. Сума податку з господарств колгоспників була зменшена в 2,5 рази, заборгованість за попередні роки списана. 1 січня 1958 р. були скасовані всі обов'язкові державні поставки із присадибних ділянок Із 1 березня І958 р. була відмінена натуроплата за роботу МТС, а з 1 липня 1958 р. усі форми державних заготівель сільськогосподарської продукції (обов'язкові поставки, натуроплата за роботу МТС, державні закупки і контрактація технічних культур) були об'єднані в одну форму - державних закупок. Однак останні зберегли примусовий характер. На осінь 1953 р. особливо загрожуючим був дефіцит зерна. У 1953 р, в СРСР заготовили 31 млн. т зерна, а витратили 32 млн. Заходи по підвищенню врожайності зернових культур вимагали часу, а зерно потрібно було негайно. Вихід із скрутної ситуації партійно-державне керівництво країни очолюване Хрущовим вбачало в освоєнні цілинних та перелогових земель. Цю програму було оголошено на лютнево-березневому (1954 р.) пленумі ЦК КПРС. Спочатку планувалося освоїти близько 13 млн. га земель, та за 1954-1960 рр. було введено в сільськогосподарський обіг 41,8 млн. га, переважно в схід­них районах СРСР - у Казахстані та РРФСР. Для реалізації цієї програми держава використала величезні людські та матеріальні ресурси. Так, тільки в 1954-1955 рр. на цілину було відправлено 200 тис. тракторів, сотні тисяч одиниць іншої техніки, в цілинні райони прибуло сотні тисяч новоселів, серед них до 100 тис. з України. Вже 22 лютого 1954 р. на цілину виїхала перша група української молоді - трактористи та комбайнери. Ця група працювала у Федорівському районі Кустанайської області Казахстану. Практично в кожному цілинному господарстві працювали вихідці з України. Результати освоєння цілини неоднозначне оцінюються істориками. Поруч із традиційною позитивною оцінкою цих процесів існує думка, що цілинна епопея забрала з України так необхідні їй ресурси, за­шкодила переходу сільського господарства на шлях інтенсифікації. Але не слід забувати, що вже в 1956 р. цілина дала 50 % вирощеного в СРСР хліба. У магазинах вперше за повоєнні роки з’явився у достатній кількості білий хліб, борошно тощо. Зернова проблема на деякий час втратила свою гостроту. У результаті проведених після вересня І953 р. заходів, аграрний сектор економіки до 1958 р. розвивався у порівнянні з попереднім періодом досить успішно. Так, приріст сільськогосподарської продукції в УРСР за цей час складав 7 % щорічно. Валова про­дукція сільського господарства за 1954-1958 рр., порівняно з відпо­відним попереднім періодом, зросла на 35,3 %. Зокрема виробництво зерна в республіці в 1958 р. у порівнянні з 1953 р. зросло на 44 % і досягло 27,5 млн. т, цукрового буряка зібрали майже вдвічі більше - 335,2 млн. т, картоплі та овочів в 1,5 рази, молока на 73% (14,0 млн. т), м’яса на 45% (2,0 млн. т.). Ці успіхи партійно-радянське керівництво країни оголосило величезним досягненням колгоспно-радгоспного ладу. На республіку посипався дощ нагород. В 1958 р. республіка і 13 із 25 областей були нагороджені орденом Леніна, великий гурт працівників сільського господарства удостоїли звання Героя Соціалістичної Праці. Проте успіхи були ще досить скромними. Матеріальний рівень життя колгоспників підвищувався дуже повільно, третина колгоспів республіки залишались дуже бідними. Продуктивність праці в 1954-1958 рр. була лише на 17 % ви­щою, ніж за відповідний період в минулому і дорівнювала лише 1/3 від рівня американських фермерів. Колгоспна демократія залишалася дуже обмеженою, керівництво колгоспів діяло беззастережно за інструкціями райкомів партії, виконувало все, що їм наказували зверху. Керівництво країни неправильно оцінило перспективи розвитку аграрного сектору економіки. Схильність Хрущова до утопічних проектів, котрі ніяк не відповідали реальному становищу на селі, зумовили появу волюнтаристських експериментів, що значно ускладнили становище аграрного сектору економіки. Це і укрупнення колгоспів, обмеження особистих господарств, зміна усталеної сівозміни, шляхом боротьби проти травопільної системи та різкого збільшення посівів кукурудзи, і поспішна та непродумана ліквідація машинно-тракторних станцій, і утворення територіальних колгоспно-радгоспних управлінь тощо. Укрупнення колгоспів і перетворення частини з них у радгоспи пояснювалося необхідністю підвищити ефективність сільського господарства. Якщо в 1956 р. у республіці нараховувалося 15333 колгоспів і 774 радгоспів, то в І958 р, відповідно 13345 і 816, а в 1965 р. - 9553 і 1343. У 1958 р, тільки 58 % колгоспів охоплювали одне село, 42 % мали у своєму складі від 2 до 9 і більше сіл. У цих умовах перспективи для свого розвитку отримували тільки ті села, де розміщувалася центральна садиба господарства. Решта сіл занепадали, згодом їх оголосили неперспективними і вони почали зникати. Така аграрна політика завдала чимало шкоди селянству. М. Хрущов був захоплений ідеєю так званих агроміст. Він спробував провести у життя одне з утопічних положень марксизму-ленінізму про стирання різниці між містом і селом. А тому агроміста задумувалися як поселення міського типу, де селяни, переселені в багатоквартирні будинки з усіма комунальними вигодами, розпрощаються зі своїми особистими присадибними господарствами, індивідуалістичною психологією, засвоять міський спосіб життя і активно включаться у громадське, колективне господарювання. А щоб прискорити цей процес, вже з 1955 р. знову посилили тиск на особисті присадибні господарства. Необхідно відзначити, що в І955 р. на присадибні ділянки в УРСР припадало лише 5,3 % колгоспних земель (пересічно на двір по 0,43 га). Але в індивідуальній власності колгоспників було 35 % поголів’я великої рогатої худоби, зокрема 48,6 % корів, 30 % свиней і т.п. На цій основі індивідуальний сектор давав 76 % валового виробництва картоплі, 67 % овочів та фруктів, 89 % молока, 75 % м’яса в республіці. За офіційною статистикою в 1954 р. прибуток пересічного колгоспника на 46 % складався із присадибного господарства. Саме вони забезпечували ринки сільськогосподарською продукцією. Тому дуже нерозумно було підривати цей сектор економіки. Але партійно-радянське керівництво з ідеологічних міркувань пішла на цей крок. У 1956 р. було встановлене досить високий грошовий податок на громадян, які утримували худобу у міській місцевості. У тому ж році Хрущов запропонував селянам здати свої корови колгоспам, а молоко отримувати на трудодні, або купувати у колгоспних крамницях. Із цією метою стали обмежувати індивідуальних власників худоби у пасовищах, заготівлі кормів. Влітку 1959 р. було прийнято Указ Президії Верховної Ради УРСР про заборону утримувати худобу в містах і робітничих селищах. Колгоспникам установили ліміт утримання корів, теличок та іншої живності в індивідуальній власності. У результаті за 1955-1964 р. поголів’я великої рогатої худоби в особистих господарствах в Україні скоротилося на 14,4 % в тому числі корів - на 9 %, поголів’я свиней - на 20 %, а овець та кіз - на 53,3 %. Відповідно на колгоспних ринках зменшився продаж продукції тваринництва, спостерігалося значно підвищення цін. Колгоспи і радгоспи виявилися неспроможні надолужити втрату мільйонів тонн м^’яса, молока, фруктів, вирощених в індивідуальному секторі. Єдине, чого добилися противники присадибних господарств - це суттєвого зниження рівня народного споживання. Дефіцит основних продуктів харчування дуже негативно вплинув на авторитет Хрущова серед народу. Волюнтариською за змістом була і кампанія розширення посівних площ під кукурудзою. Передбачалося за рахунок цієї "цариці полів" швидко і радикальне вирішити кормове питання і піднести тваринництво. Уже в червні І954 р. з трибуни чергового пленуму ЦККПРС Хрущов звернувся де працівників сільського господарства із закликом розширювати посіви цієї культури. У кулуарах пленуму повторювали вислів Хрущова, що кукурудзу потрібно насаджувати, не зупиняючись перед примусом, як колись в Росії насаджували картоплю. Але будь-який почин, якщо він не знає міри, перетворюється у свою протилежність і призводить де дискредитації розумної ідеї. Так трапилася з посівами кукурудзи. У 1950 р. посіви цієї культури займали в Україні приблизно 9 % посівних площ, в 1958 р. вже 19,6 %. Здавалося б досить. Але кукурудзяна кампанія дедалі набирала обертів. На березневому (1958 р.) пленумі ЦК Компартії України М. Підгорний заявив: „Ми приділяємо особливу увагу кукурудзі і причини цього усім зрозумілі”. У результаті в 1963 р. посіви „цариці полів” досягли 28 % посівних площ. За вказівками партійних органів її часто сіяли там, де вона не могла дати ніякого позитивного ефекту. Врожайність цієї культури фактично не збільшилась, очікуваних результатів вона не дала, кормове питання не було розв’язане. У той же час кукурудза суттєво потіснила інші цінні сільськогосподарські культури. Так, озимі зернові в УРСР в 1955 р. займали в структурі посівних площ 33,9 %, а в 1960 р. менше 15,4 %. Різко зменшилися посіви ярої пшениці, гречки та інших культур. Це, безумовно, негативне вплинуло на виробництво зернових. Кукурудзяна кампанія - спосіб вирішення кормової проблеми, пов’язана з амбіційним лозунгом Хрущова: „Догнати і перегнати Америку по м’ясу, маслу і молоку в найближчі роки”, висунутий ним 22 травня 1957 р. під час відвідування Ленінграда. Якщо згадати, що наприкінці 50-х років у США вироблялося 102 кг м’яса на душу населення, а в СРСР тільки 32 кг, те нереальність лозунгу Хрущова цілком очевидна. Але в січні 1958 р. на нараді передовиків сільського господарства УРСР, під тиском партійного керівництва, було зроблено оптимістичний висновок: „Є всі можливості уже в 1958 р. випередити Америку по виробництву молока і м’яса на душу населення”. Та розвиток тваринництва гальмувався браком кормів, низьким рівнем механізації, високою собівартістю продукції. При існуючих закупівельних цінах тваринництво в республіці залишалося збитковою галуззю. Щоб усунути причини гальмування в тваринництві потрібні було докорінне змінити аграрну політику на селі. На це прибічники командно-адміністративної системи були нездатні. А тому лозунг Хрущова залишився на папері, а карикатурні м’ясо-молочні кампанії, спрямовані на максимальну здачу цієї продукції державі, привели до того, що підірвали тваринництво і воно спромоглося в 1964 р. в УРСР виробити продукції тільки 92 % від рівня 1958 р.Ще однією реформою в аграрному секторі економіки була реорганізація машинно-тракторних станцій. На кінець 1957 р. в Україні працювало 1367 МТС, що обслуговували 14687 колгоспів. Лютневий (1958 р.) пленум ЦК КПРС зазначив, що в умовах, коли колгоспи у своїй більшості в організаційно-господарському відношенні зміцніли, існуюча форма виробничо-технічного обслуговування їх через МТС перестала відповідати потребам розвитку виробничих сил сільського господарства. Тому пленум визнав за необхідне змінити існуючий порядок виробничо-технічного обслуговування колгоспів і поступово реорганізувати МТС в ремонтно-технічні станції (РТС), покликані забезпечувати обслуговування колгоспів (ремонт тракторів, комбайнів та інших машин), постачання колгоспам нової техніки, запасних машин, нафтопродуктів, добрив, отрутохімікатів та інших матеріалів. У зв’язку з реорганізацією МТС було визнано доцільним перейти до продажу тракторів, комбайнів та іншої сільськогосподарської техніки безпосередньо колгоспам. Верховна Рада СРСР 31 березня прийняла „Закон про дальшій розвиток колгоспного ладу і реорганізацію МТС”. В УРСР на базі 1367 МТС було створене 730 РТС. До кінця 1958 р. в Україні реорганізацію МТС було завершено. Колгоспи придбали понад 108 тис. тракторів, 43 тис, зернокомбайнів, багато іншої сільськогосподарської техніки загалом на суму 4,3 млрд. крб. (в цінах 1958 р.). Ліквідація МТС і передача їх майна колгоспам призвела до скасування зайвої ланки в громіздкій системі управління сільським господарством. Ідея про продаж сільськогосподарської техніки колгоспам була цілком слушна, відповідала інтересам села. Купівля сільськогосподарських машин розширювала сферу ринкових відносин. Вільне розпорядження колгоспами реманентом логічно вимагало вільного користування сільськогосподарськими угіддями і виробленою продукцією. Відкривалася перспектива для дійсного перетворення кол­госпів у сільськогосподарські кооперативи з широкою господарською самостійністю. Але цього не сталося. Адміністративно-командна система не збиралася реформувати колгоспи. МТС були ліквідовані із зайвою поспішністю. Колгоспам довелося витратити значні кошти на купівлю техніки з МТС, а відповідних приміщень для її зберігання та ремонту не було. Отже, техніка зберігалася просто неба і передчасно псувалася. Чимало коштів довелося витрачати на пально-мастильні матеріали і оплату механізаторів, котрі із МТС були переведені в колгоспи. Тому довелося скоротити оплату праці інших колгоспників і відсунути інші проекти вдосконалення господарств. Колгоспи бажали придбати нову техніку, а їх змушували купувати і старі зношені машини. При цьому ціни на сільськогосподарську техніку в 1958 р. були підвищені вдвічі. Після купівлі техніки в МТС у колгоспів не залишилось коштів для придбання нових машин. Замість того, щоб надати довгострокові кредити колгоспам на купівлю нової техніки, держава навпаки скоротила виробництво сільськогосподарської техніки і кредитів не давала. Вже в 1958-1959 рр. село отримало вдвічі менше комбайнів, вантажівок та іншої техніки, ніж у попередні роки. Таким чином, загальним підсумком реорганізації МТС виявилася чергова „перекачка” ресурсів з колгоспів до держави. Сільськогосподарському виробництву було завдано великої шкоди. Щоб запобігти спаду і стимулювати піднесення сільськогоспо­дарського виробництва у березні 1962 р. Хрущов запропонував перебудувати управління сільським господарством. В Україні було створено 190 територіальних колгоспно-радгоспних виробничих управлінь, а до кінця 1962 р. їх кількість зросла до 250. Кожне з них об’єднувало кілька сільських районів. Водночас партійні органи поділили за виробничим принципом. В областях були створені окремі сільські і промислові обкоми партії. В ЦК Компартії України було створено Бюро по керівництву промисловим і сільськогосподарським виробництвом. Але дуже швидко виявилося, що діяльність поспішне створених колгоспно-радгоспних управлінь дублювала роботу райкомів партії та райвиконкомів. Тоді Хрущов запропонував ліквідувати колишню систему районування областей і створити укрупнені райони в межах підвідомчих колгоспно-радгоспним управлінням, ще і було зроблене в УРСР наприкінці 1962 р. Але ця чергова адміністративна перебудова не принесла користі сільському господарству. Серія непродуманих реформ і нововведень наприкінці 50-х - на початку 60-х років звела майже нанівець позитивні зрушення в аграрному секторі 1953-1958 рр. Спад у сільськогосподарському виробництві країни розпочався з 1959 р. Якщо в 1954-1958 рр. обсяг валової продукції сільського господарства республіки зріс на 35,3 %, тобто пересічно щоро­ку зростав на 7 %, то з 1959 по 1964 р. тільки на 3 %, тобто пересічно щороку на 0,5 %, що було нижче природного приросту населення і об’єктивно означало погіршення продовольчого становища в країні. Союзне керівництво переоцінило наявні успіхи в сільському господарстві 1954-1958 рр. і на семирічку (1959-І965 рр.) запланувало приріст сільськогосподарської продукції на 70 %, або пересічно по 10 % щорічно. Для виконання таких підвищених планів необхідне було кардинально перерозподілити капіталовкладення в народне госпо­дарстві на користь аграрного сектору економіки. Та цього не сталося. Як і в попередні п^’ятирічки, на першому місці залишалися провідні галузі важкої індустрії, для яких виділили понад 50 % капіталовкладень, а для сільського господарства тільки 20 %, та і то колгоспи мусили внести дві третини цих коштів, а держава лише одну третину. Коштів для оплати праці колгоспникам знову не вистачало. Потрібно було переводити сільськогосподарське виробництво на шлях інтенсивного розвитку, поглиблювати механізацію, розробити і застосувати на практиці оптимальну систему внесення мінеральних добрив, проводити обґрунтовану, доцільну меліорацію, зняти обмеження з особистих, присадибних господарств громадян, розвивати у сільській місцевості мережу шляхів з твердим покриттям, елева­торів, критих токів, складських приміщень, заохочуючи матеріально і моральне молодь до роботи у сільському господарстві тощо. Це був єдиний шлях піднесення сільського господарства. Та Хрущову і його оточенню здавалося, що можна шляхом різного роду організаційно-адміністративних перебудов, впровадження нових культур, зокрема розширення посівів кукурудзи, переміщенням худоби з приватного володіння в колективне тощо забезпечити піднесення сільського господарства. Колгоспам і радгоспам нав’язували нереальні плани про­дажу сільськогосподарської продукції державі. Заготівельні ціни, незважаючи на певне підвищення, залишалися нижче собівартості. Оплата праці колгоспникам залишалась дуже низькою, колгоспники не мали паспортів, оплачуваних відпусток, пенсій. Далися взнаки і неврожаї 1960 і 1963 рр. Особливо неврожайним був 1963 рік. Того року в УРСР валовий збір зерна становив 21,9 млн. т. Для порівняння в 1913 р. в Україні було зібрано 23,2 млн. т. У результаті склалося напружене становище із забезпеченням хлібом населення. Біля хлібних крамниць вишикувались довжелезні черги, у хліб домішували кукурудзу і горох. Але і такого хліба не вистачало. Щоб уникнути пе­реходу на карткову систему постачання хлібом довелося закупити за кордоном 12 млн. т зерна. Надалі закупівлі хліба за кордоном стали постійним явищем, що переконливо свідчило про повний крах аграрної політики КПРС. Адміністративно-командні методи керування і недоторканість колгоспно-радгоспної системи призвели до глибокої кризи в сільському господарстві.