А б в г д е є ж з і й к л м н о п р с т у ф х ц ч ш щ ю я 4 страница

АНДРУЗЬКИЙ ГЕОРГІЙ (Юрій) Володимирович (26:5(8.6.)1827 - р. см. невід.) -український політичний діяч, вчений-юрист, поет. Н. в с.Вечірки на Полтавщині (тепер Пирятинського р-ну Полтавської обл.). Навчався на юридичному факультеті Київського ун-ту св.Володимира. В 1846 вступив у Кирило-Мефодіївське Братство. На засланнях організації відстоював ідею відновлення незалежної української держави - Гетьманщини. В квітні 1847 заарештований і засланий у Казань. В 1848-50 жив у Петрозаводську. В березні 1850 під час обшуку у А. поліція вилучила “Начерки Конституції Республіки”. Даний проект Конституції (два перші, написані в 1846-47 під впливом М.Гулака) передбачав створення федерації слов'янських країн без Росії. За написання “Начерків...” заарештований і засланий до Соловецького монастиря (1850-54). Після звільнення в 1854 А. переведений до Архангельська. В 1857 повернувся в Україну, де служив у полтавській судовій палаті. Подальша доля А. невідома. Автор ряду поетичних творів: “Не плачте, рідненька мамо”, “Україна” та ін., в яких відобразив колоніальне становище України у складі Російської імперії.

АНДРУСІВСЬКЕ ПЕРЕМИР'Я 1667 - договір про перемир'я між Річчю Посполитою і Московською державою, укладений 30.1. (9.2.) 1667 в с.Андрусові поблизу Смоленська. А.д., основні положення якого вироблялись протягом трьох місяців, зі сторони Московського царства підписав А.Л. Ордін-Нащокин, а зі сторони Польщі - жмудський староста Ю.Глебович. За умовами А.д. припинялась польсько-московська війна 1654-1667 і встановлювалось перемир'я на 13,5 років (до червня 1680). За А.д. під владою Московської держави залишалась Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ. Правобережна Україна і Білорусія з Вітебськом, Полоцьком і Двінськом залишалися в складі Речі Посполитої. Київ на два роки передавався Московській державі. Запорізька Січ передавалась під спільне управління Польщі і Московщини, які зобов'язувались у випадку татарських набігів на Україну разом виступити проти кримського хана. Умови перемир'я викликали велике незадоволення серед українського суспільства, що переросло у повстання, яке очолив гетьман І.Брюховецький. А.д., порушивши умови Переяславської Ради 1654, закріпило насильницький поділ української етнічної території на дві частини - Правобережну Україну і Лівобережну Україну, остаточно затверджений т.зв. “Вічним миром” 1686.

АНДРУСЯК ВАСИЛЬ (псевдонім Грегіт, Різун; 1912-25.2.1946) - український військовий діяч, полк. Української Повстанської Армії. Н. у Снятинському повіті на Станіславщині (тепер Івано-Франківська обл.). Командир воєнної округи УПА “Чорний ліс”. Відзначений Золотим Хрестом Бойової Заслуги I ступеня. Вбитий агентом НКВС.

АНДРУХ ІВАН (1892-28.8.1921)-український військовий і політичний діяч, сотник Січових Стрільців. Був одним з активних організаторів “Січей” у Галичині. За років першої світової війни - підхорунжий, четар Легіону Українських Січових Стрільців. На поч. вересня 1916 під час боїв на г.Лисоні недалеко Бережан потрапив у російський полон і був переправлений у концтабір Дубовка під Царицином. Звільнившись з полону в січні 1918, разом з А.Мельником, Р.Сушком, В.Кучабським та ін. .прибув до Києва, де вступив до Куреня Січових Стрільців. Командував стрілецьким піхотним полком, входив до складу командних органів Січових Стрільців - Команди Січових Стрільців та Стрілецької ради. З грудня 1919 перебував в еміграції в Чехо-Словаччині Австрії. Проводив організаційну роботу серед колишніх українських старшин, які опинилися в еміграції. В липні 1920 став співзасновником Української Військової Організації, в 1921-22 -Краєвий Комендант УВО на Східноукраїнських землях ( СУЗ). На поч. 1921 А. разом з старшинами-Неросликом і Решетухою нелегально повернувся до Києва для організації антибільшовицького підпілля. А. став одним з організаторів Українського Центрального Повстанського Комітету, який ставив за мету підготовку збройного повстання проти більшовиків. 17.7.1921 заарештований чекістами і після нетривалого слідства разом з М.Опокою, Г.Чупринкою і ще 36 членами цієї організації, розстріляний.

АННА ІВАНІВНА (28.1(7.2.)1693-17.(28)10.1740) - російська імператриця з 25.1.(5.2.)1730. Племінниця Петра I. В 1710 одружилася з герцогом фрідріхом Вільгельмом Курляндським, але незабаром овдовіла. На престол була запрошена Верховною таємною радою, яка поставила їй ряд умов - “кондицій”, що обмежували самодержавну форму правління. Керівні посади в російському уряд за А.І. займали прибалтійські німці на чолі з її фаворитом Біроном. За А.І. вибувалося дальше обмеження державних прав України. В 1734 після смерті гетьмана Д.Апостола не дозволила вибір нового гетьмана, а гетьманська влада у Лівобережній Україні була передана “Правлінню гетьманського/ряду” (1734-50). “Правління” складалося з шести чоловік: царського резидента (до 1737 - Шаховський), двох царських чиновників та генерального обозного Я.Лизогуба з двома українськими козацькими старшинами. За наказом А.І. з 1731 будувалась система укріплень, т.зв. Українська лінія, яка починалась ви Дніпра і проходила по р.Орелі та р.Береці до Оверського Дінця. На важких будівельних роботах працювало до 30 тис. українських козаків і селян. В 1734 уряд А.І. дав дозвіл на заснування Нової Січі.

АННА (АГНЕСА) ЯРОСЛАВНА (н. між 1024 і 1032-п. після 1075) - дочка Ярослава Мудрого, королева Франції з 1049. 4.8.1049 одружилася у Реймсі з французьким королем Генріхом І, який шукав підтримку у Ярослава в боротьбі проти Священної Римської імперії. Після смерті чоловіка (1060) А.Я. була регентшею під час правління свого малолітнього сина Філіппа I. В 1062 одружилася з графом Валуа-Креслі, але шлюб був визнаний незаконним. Скульптурне зображення А.Я. є на порталі церкви св.Вінцента в м.Сен Ліс (Франція). Збереглися документи з її підписами -найдавнішими зразками українського письма. За деякими даними, А.Я. привезла з Києва у Францію т.зв. Реймське Євангеліє (написане кирилицею), на якому присягали під час коронації французькі королі.

АНТАНТА (франц. - “Сердечна згода”) -блок європейських держав (Великобританія, Франція, Російська імперія), який сформувався в 1904-07 для боротьби проти т.зв. Троїстого союзу (Німеччина. Австро-Угорщина, Італія, виник в 1879-82). Згодом назва “Антанта”, крім основних держав, що воювали проти Німеччини та її союзників, поширилась ще на 22 країни -США, Японію, Румунію, Китай, Грецію, Португалію та ін. Після проголошення Першого Універсалу УЦР (див. Універсали УЦР) і створення Генерального Секретаріату УЦР-УНР. уряди держав А. з літа 1917 почали надсилати своїх представників для ознайомлення з внутрішньополітичною ситуацією в Україні. В серпні 1917 за дорученням французького посольства у Петербурзі в Києві перебував журналіст Жан Пелісьє, який інформував свій уряд про події в Україні. В жовтні 1917 англо-французька військова місія на чолі з ген. Табуї і полк. Перльє вела переговори з генеральним секретарем військових справ С.Петлюрою. Представники А. на всіх переговорах з українською стороною в основному ставили питання про можливість використання українських військ, що поступово формувались, у воєнних діях проти австро-німецького блоку. Падіння Тимчасового уряду і захоплення більшовиками ставки головнокомандуючого російськими військами М.Духоніна, спричинили переїзд військових місій Великобританії, Японії,.Румунії, Сербії та Бельгії до Києва. В місті розпочались активні переговори з представниками Англії (ген. Чарльз) і Франції (полк. Гравьє і Перльє), які намагались встановити офіційні відносини з Генеральним Секретаріатом і пробували переконати український уряд не брати участі в переговорному процесі з Центральними державами. В грудні 1917 уряди Франції і Великобританії призначили своїх представників в Україні - відповідно ген. Табуї та Д.П.Багге. 21.12.1917 (3.1.1918) ген. Табуї офіційно заявив про визнання Української Народної Республіки і призначення його комісаром Французької Республіки при Генеральному Секретаріаті. Держави А. намагались переконати уряд УНР продовжувати боротьбу на Зах. і Пд. фронтах, пропонуючи фінансову і військову допомогу. Однак складне внутрішньополітичне становище в Україні, агресія більшовицької Росії і окупація її військами значної частини української території, в тому числі Києва, примусили Генеральний Секретаріат вимовитись від подальших контактів з А. і укласти Берестейський мир 1918. На протязі 1918 А. ставилась вороже до УНР і Української Держави гетьмана П.Скоропадського, повністю затримуючи Добровольчу армію ген. А.Денікіна та ідею російських шовіністичних кіл про відновлення “единой и неделимой России”. В жовтні 1918 у Женеві в переговори з представниками країн А. намагався вступити міністр закордонних справ Української Держави Д.Дорошенко але через початок антигетьманського повстання ці спроби були припинені Директорія УНР не була визнана А., а позиція українського уряду розглядалась її дипломатами як “більшовицька”. В листопаді 1918 А., стурбована наступом більшовиків, прийняла рішення замінити німецькі гарнізони власними військами. 12.Т2.1918 Армія УНР після жорстоких боїв з .білогвардійцями на підступах до Одеси зайняла місто, а вже 15.12.1918 (за ін. даними - 27.12.) розпочалася висадка франко-грецького десанту під командуванням ген. Боріюса у прибрежній смузі Одеси. 27.12.1918 Директорія УНР опублікувала ноту “До демократій усіх націй світу і демократій держав Антанти”, в якій висловлювався рішучий протест проти втручання А. у внутрішні справи України. Враховуючи складне становище на українсько-більшовицькому фронті, Директорія видала наказ про відхід українських частин з міста. Наприкінці грудня 1918 війська А. (заг. числом бл. 60 тис. чол.) поступово захопили південну частину України по лінії Тирасполь-Бірзула-Вознесен-ське-Миколаїв-Херсон-Крим. Змушена вести бої на два фронти, Директорія вирішила вступити в переговори з військовим командуванням А. 6.2.1919 командуючий французькими військами д'Ансельм поставив українській делегації (І.Мазепа, С.Бачинський, О.Греков, С.Остапенко) у Бірзулі попередні умови для початку переговорів - відставка В.Винниченка. В.Чехівського та С.Петлюри, контроль над фінансовою політикою українського уряду; звільнення з в'язниць гетьманських міністрів, та ін. Найбільш важливе для української делегат питання про визнання незалежності УНР на переговорах не ставилось. Після виходу зі складу Директорії В.Винниченка (11.2.1919) і сформування нового уряду (13.2.1919) без участі представників соціалістичних партій переговори продовжились. Не подаючи надії на можливість визнання УНР, А. вимагала підпорядкування української армії союзному командуванню і включення її поряд з Добровольчою армією ген. А.Денікіна у єдиний антибільшовицький фронт та встановлення контролю А. над українськими землями. На ці умови українська делегація категорично не погодилась. Наприкінці лютого 1919 повстанська' армія отамана М.Григор'єва. який перейшов на бік більшовиків, розпочала наступ проти військ А. В серед, березня повстанські загони зайняли у печері, викопаній Іларіоном). На цьому місці виник Києво-Печерський монастир, засновниками якого стали А.П. і Феодосій (Теодосій). Брав активну участь у політичному житті, підтримував князя Святослава Ярославича в його боротьбі за великокнязівський престол з князем Ізяславом Ярославичем.

АНТОНОВИЧ ВОЛОДИМИР БОНІФАТІЄВИЧ(18(30).1.1834, за ін. даними 1830-8(21)3.1908) -видатний український історик, археолог, етнограф. Н. в с.Махнівці Бердичівського повіту Київської губернії (тепер с.Комсомольське Вінницької обл.: за ін. даними - у м.Чорнобиль, Київської обл.). Закінчив медичний (1855) і історико-філологічний (1860) ф-ти Київського ун-ту. Був одним з організаторів і головою київської Громади. Належав до угрупування т. зв. хлопоманів. В 1863-80 Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві. З 1878 - професор історії Київського унту. В 1881 очолив Історичне товариство Нестора-літописця при Київському ун-ті. А. був одним з ініціаторів угоди між галицькими народовцями і польсько-австрійськими політичними колами, яка отримала назву “нова ера”. А. - автор багатьох праць з історії України: “Про походження козацтва” (1863), “Про гайдамацтво” (1876), “Про походження шляхетських родів у Південно-Західній Росії за актами 1432-1798” (1870), “Уманський сотник Іван Гонта” (1882), “Київ та його доля і значення з 14 до 16 ст.” (1882), “Монографії з історії Західної і Південно-Західної Росії” (1885): з археології -“Розкопки в землі древлян” (1893), “Археологічна карта Київської губернії” (1895), “Археологічна карта Волинської губернії” (1902); з етнографії - “Чаклунство”, “Історичні пісні малоросійського народу” (1874-75, разом з М.Драгомановим). А. зібрав і видав 8 томів “Архіву Південно-Західної Росії”, в яких були вміщені цінні матеріали з історії Правобережної України 16-18 ст. А. - представник народницької школи в українській історіографії, створив київську школу істориків в особі своїх учнів (Д.Багалій, М.Грушевський, П.Голубовський, І.Линченко та ін.). Майже півстоліття стояв на чолі українського громадсько-політичного життя, підтримував тісні зв'язки з Галичиною. А. виступав ініціатором переїзду М.Гру-шевського до Львова і створення там українського наукового центру. Офіційна радянська історіографія характеризувала А. як “буржуазно-націоналістичного історика”.

АНТОНОВИЧ ДМИТРО ВОЛОДИМИРОВИЧ(псевдонім Войнаровський, Муха, Шельменко, Подорожній; 2(14).11.1877 - 1945) - український громадсько-політичний і державний діяч, історик мистецтва. Син В.Антоновича. Н. в Києві. Вивчав історію італійського мистецтва та його зв'язків з Україною. 29.1.(11.2.)1900 А. разом з М.Русовим, Л.Мацієвичем, П.Андрієвським, О.Коваленком заснували у Харкові Революційну Українську Партію. В 1902-03 редагував у Чернівцях газету “Гасло”, а в 1905 - у Харкові газету “Воля”. З 1912 А. викладав історію мистецтва у Київській мистецькій школі. Належав до Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії. З березня 1917 - активний член Української Центральної Ради, товариш голови УЦР М.Грушев-ського. В жовтні 1917 А. за дорученням Генерального Секретаріату УЦР-УНР їздив до Одеси, Херсону, Миколаєва з метою з'ясувати питання про можливість українізації Чорноморського флоту. Після повернення у Київ був призначений генеральним секретарем, а 9(22).1918 - міністр морських справ. 18.1.1918 Мала Рада затвердила запропонований А. проект українського морського прапора, який розробила Українська морська рада. Прапор складався з двох смуг - угорі жовта, внизу - синя; на синій -золотий тризуб і хрест. В період Директорії УНР-міністр мистецтва в уряд В.Чехівського, голова дипломатичної місії Української Народної Республіки у Римі і Празі. Брав участь у громадсько-мистецькому житті України, був ініціатором заснування Державного драматичного театру (1918) і Державного народного театру (1918-22). В 1921 А. став одним із організаторів Українського Вільного Університету. В 1928-30 і 1937-38 - ректор УВУ, в 1925-45 - голова Українського Історико-філологічного Товариства і директор Музею визвольної боротьби України у Празі. Помер у Празі. Автор праць “Естетика виховання Т.Шевченка” (1914), “Українське мистецтво” (1923), “Триста років українського театру 1619-1919” (1925) та ін.

АНТОНОВ-ОВСІЄНКО ВОЛОДИМИР ОЛЕКСАНДРОВИЧ (9(21).3.1883-1938) - більшовицький військовий діяч, дипломат, н. в Чернігові. Навчався в Воронезькому кадетському корпусі (1902-04), потім у Петербурзькому юнкерському училищі. В 1903 вступив у РСДРП. У 1910 емігрував у Францію, де співпрацював з меншовиками, згодом - член більшовицької партії. В листопаді 1917 обраний членом комітету у військових і морських справах Раднаркому. Наприкінці листопада призначений командуючим військами, які вели боротьбу проти Донського військового уряду ген. Каледіна. А.-О. брав участь у розробці плану воєнних дій проти Української Народної Республіки. Цей план передбачав захоплення більшовицькими військами Харкова, Полтави, Катеринослава і їх подальший наступ на Київ. В грудні 1917 А.-О., стягнувши до Харькова значну кількість військ; 13(26).12.1917 (за ін.даними - 9(22).12.) захопив місто і перетворив його на центр антидержавних сил. Наприкінці грудня 1917 об'єднав більшовицькі війська у три армійські групи під командуванням П.Єгорова, Р.Березіна та С.Кудинського. Командуючим цими військами А.-О. призначив лівого есера М.Муравйова. Під час визволення Армією Української Народної Республіки території України від більшовиків 7.3.1918 призначений за вказівкою Леніна головнокомандуючим червоногвардійськими частинами в Україні, які мали завдання стримувати наступ австро-німецько-українських військ і забезпечити вивіз з України матеріальних цінностей. Входив до складу маріонеткового більшовицького уряду в Україні - Народного Секретаріату. В січні-червні 1919 командував Українським фронтом, війська якого, складаючись в основному з російських червоногвардійців, здійснювали відкриту агресію проти України (див. Українсько-більшовицька війна 1917-21). В 1922-24 - начальник політичного управління Реввійськради. З 1924 А.-О. - на дипломатичній роботі. В 1925-33 - представник СРСР у Чехо-Словаччині, Литві та Польщі, пізніше - нарком юстиції СРСР. Розстріляний НКВС СРСР.

АОРСИ - союз сарматських племен. Велике племінне об'єднання А. під назвою “янь цай” згадує китайський мандрівник Чжан-Цянь. В 2 ст. до н.е. кочовища А. розташовувались у степах між пн. берегом Каспійського моря та Доном. За свідченням античних авторів (Страбона, Птолемея, Плінія) в руках А. був давній торгівельний шлях з Українського Причорномор'я на Кавказ, в Індію, Середню Азію, Китай. Займались кочовим скотарством. В 2 ст. н.е. А. увійшли до складу союзу сарматських племен на чолі з аланами.

АПОСТОЛ -1. За часів раннього християнства мандрівний проповідник християнського вчення. Іноді А. були організаторами і наставниками місцевих християнських громад, до яких вони звертались зі своїми посланнями. Ряд послань А. ввійшли у Новий Завіт. У Новому Завіті А. називають 12 учнів Ісуса Христа- Петро, Андрій, Яків Старший, Іоанн, Пилип, Варфоломій, Фома. Матфій, Яків Молодший, Леввіт-фаддей. Сімон, Іуда Іскаріот, ідо них приєднував себе Павло. 2. Частина Біблії, що містить опис діянь святих апостолів та їх послання. 3. “Апостол” - перша друкована книга в Україні. Видана у лютому 1574 І.федоровим у Львові. Пізніше “А.” видавався у Києві (починаючи з 1630), Львові (1639), Луцьку (1640), Угорцях (1620).

АПОСТОЛ ДАНИЛО ПАВЛОВИЧ (4(14)121654-17(28).1.1734) - визначний український військовий і державний діяч кін. 17 - 1 пол. 18 ст., гетьман Лівобережної України (1727-34). Походив з козацько-старшинського роду Апостолів. Н. в с.Великі Сорочинці на Полтавщині. Будучи полк. миргородським (1683-1727), брав участь у походах проти турків і татар. здобував фортеці Кизи-Кермен і Очаків. Під час -Північної війни 1700-21 визначився в боях під Ерестофером в Лівонії (1701) та в битві під Варшавою (1705). Прихильник незалежницької політики гетьмана І.Мазепи, один з активних учасників вироблення положень українсько-шведського союзу. 25.10.1708 разом з українськими полками приєднався до шведської армії. Проте в листопаді, проаналізувавши причини перших воєнних невдач шведських військ в Україні, перейшов на бік Петра І. В 1722 А. на чолі козацьких частин (10 тис. чол.) брав участь у складі російської армії у поході проти Персії. Ставши одним з .найближчих співробітників наказного гетьмана П.Полуботка. разом із значною частиною генеральної старшини виступав проти обмеження державних прав України Малоросійською колегією. Став ініціатором вироблення Коломацьких петицій 1723. Опозиційна діяльність української старшини щодо російської політики в Україні привела до арешту наприкінці 1723 П.Полуботка, А., Я.Лизогуба, В.Журавського, Д.Володковського та цілого ряду інших старшин за наказом Петра І і ув'язнення їх в Петропавловській фортеці. Влітку 1727 уряд Петра II, зважаючи на зростаючу напруженість російсько-турецьких відносин і підготовку нової війни і прагнучи залучити на свій бік козацьку старшину, ліквідував Першу Малоросійську Колегію і дозволив обрати нового гетьмана. 1.10.1727 на генеральній раді у м. Глухові А. було обрано гетьманом. В 1728 новообраний гетьман їздив на коронацію Петра II. де подав петицію про відновлення державних прав України на основі Березневих статей 1654. У відповідь на гетьманську петицію російський уряд видав т. зв. “Рішительні пункти” 1728, які, ставши своєрідною конституцією Гетьманщини, значно обмежували гетьманську владу і політичну автономію Лівобережної України. Зважаючи на реальні обставини, А. взявся за проведення ряду управлінських і соціально-економічних реформ, які значно упорядкували державне життя Гетьманщини. За гетьманства А. в 1729-31 було проведено т. зв. Генеральне слідство про маєтності. Під час проведення дослідження на основі документів і повідомлень старших людей було визначено і повернуто в державне користування рангові (державні землі, які були безпідставно захоплені в приватне володіння). А. провів реорганізацію фінансової системи України, вперше встановивши точний бюджет державних видатків, які складали 144 тис. крб.

Продовжував здійснювати судову реформу; в 1730 видав “Інструкцію українським судам”, де встановлювався порядок апеляції у судових справах. А. вистоював інтереси укр. торгівлі, вимагаючи від рос. уряду зміни дискримінаційної торговельної системи, запровадженої ще Петром І. На поч. 1728 А. зібрав у Глухові представників купецтва і перед рос. урядом гостро поставив питання про скасування заборони на експорт традиційних укр. товарів - зерна, воску, шкіри, прядива та ін. А., незважаючи на опір московського уряду, відновив право призначати Генеральну Військову Канцелярію та полковників; значно зменшив кількість росіян у своїй адміністрації; заборонив їм купувати землі в Україні, видавши українським адміністративним органам наказ про матеріальне сприяння тим з них, хто бажав виїхати з України; обмежив до шести кількість російських полків в Україні; перевів Київ з-під влади генерал-губернатора під юрисдикцію гетьмана; домігся повернення під гетьманську владу запорожців, які з 1708 були змушені жити на території Кримського ханства (див. Олешківська Січ), і дозволу на заснування в 1734 Нової Січі на р. Підпільній. Помер і похований у с. Сорочинцях (тепер Великі Сорочинці Миргородського р-ну Полтавської обл.). Гетьманування А. було спрямоване на захист державних прав українського народу та боротьбу з російським впливом на Україну, чим тимчасово стримав процес повної інтеграції Гетьманщини в структуру Російської імперії.

АПОСТОЛИ - український козацько-старшинський рід сер. 17 - поч. 19 ст. на Миргородщині. Представники роду А. протягом 1659-1736 були полк. Миргородського полку. Данило А. (1654-1734) - гетьман Лівобережної України з 1727 (див. Апостол Д.), Павло А (р.н. невід -п. 1736) - миргородський полковник (1727-36), син гетьмана Д.Апостола. Підчас російсько-турецької війни 1735-39 був смертельно поранений в бою з турками під Гезлевом (тепер Євпаторія). Петро А. (р.н. невід. - п. 1758) - полковник лубенський (1728-57), син Д.Апостола. В 1725-30 утримуваний у Петербурзі і Москві як заложник через недовір'я російського уряду до його батька. Автор “Щоденника” (травень 1725 - травень 1727), написаного французькою мовою, який переклав і видав російською мовою О.Лазаревський. “Щоденник” - цінне джерело для вивчення історії Лівобережної України 18 ст. Після смерті в 1816 останнього представника роду Михайла А., прізвище А. успадкував по матері Іван Муравйов-Апостол, батько одного з керівників декабристського руху та повстання Чернігівського полку С.Муравйова-Апостола.

АРГАТ (грецьк. - робота, праця) - назва бідних козаків на Запорізькій Січі в 18 ст., які наймитували в Молдавії, Волощині, Криму. А. брали активну участь у гайдамацькому русі 1730-60-х років. Деякий час до А. належав керівник Коліївщини - М. Залізняк.

АРДАГАСТ (II пол. 6 ст.) - князь і полководець антів. Відомості про А. містяться в працях візантійських істориків феофілакта Сімокагти і Феофана. В 583 здійснив вдалий похід у Візантію, під час якого дійшов майже до Константинополя. На зворотньому шляху війська А. були розбиті візантійським полководцем Коментіолою під Андріанополем. Протягом 592-93 вів воєнні дії на Дунаї.

АРКАС МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ(26.12.1852)7.1.1853 -13(16).3.1909) - український культурно-освітній діяч, композитор і письменник. Н. в м. Миколаєві. Навчався в Одеській гімназії. В 1875 закінчив Новоросійський (тепер Одеський) ун-т. В 1875-98 служив у морському відомстві в Миколаєві. Був знайомий з П.Ніщинським, М.Кропивницьким, М.Лисенком. Відкрив на власні кошти народну школу з українською мовою викладання (виразу заборонена владою). Один з засновників і голова “Просвіти” в Миколаєві. Серед музичних творів А. - записи та обробки народних пісень, романси та дуети. Головний музичний твір А. - опера “Катерина” на сюжет однойменної поеми Т.Шевченка, вперше поставлена М.Кропивницьким у Москві. Автор популярної книги “Історія України-Руси” (1908).

АРМІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ (Наддніпрянська Армія, Дієва Армія) - Збройні Сили УНР в період українських національно-визвольних змагань 1917-21. Процес формування української армії розпочався відразу після повалення царизму в Російській імперії в лютому 1917 та одночасно з розгортанням національно-визвольного руху в Україні. 9(22).3.1917 у Києві за ініціативою М.Міхновського відбулися перші збори українських офіцерів і солдатів російської армії, які звернулися до Тимчасового уряду з домаганнями національно-територіальної автономії України і проголосили себе Тимчасовою Українською Військовою Радою.

16.(29).3.1917 на нараді військових київського гарнізону було створено першу військову організацію - Український Військовий клуб ім.гетьмана П.Полуботка. На цьому ж засіданні ухвалено приступити до створення національної армії, розпочати формування українських добровільних полків і першому з них присвоїти назву - Перший Український козачий ім. гетьмана Б.Хмельницького полк. Одночасно з військовим клубом було утворено Український Військовий Організаційний Комітет, щомав безпосередньо займатись формуванням національних збройних сил. 10.4.1917 у Києві відбулося віче українських солдатів-фронтовиків, яке ухвалило вимагати від Тимчасового уряду створення української армії, виділення на фронті солдатів-українців в окремі військові частини, формування в тилу полків, для яких державною мовою була б українська. В квітні 1917 у Мінську утворилася Українська Фронтова Рада для військ Західного фронту на чолі з С.Петлюрою. У травні 1917, незважаючи на опір російського командування, було сформовано Український козачий ім. гетьмана Б.Хмельницького полк, командиром якого призначено сотника Д.Путника-Гребенюка, згодом - підполк Ю.Капкана. Визначну роль у створенні української армії відіграли Всеукраїнські військові з'їзди 1917. В травні 1917 на першому Всеукраїнському військовому з'їзді було утворено Український Генеральний Військовий Комітет, який мав здійснювати керівництво усім українським військовим рухом. Водночас зі створенням українських військових організацій і формуванням добровольних полків проходив процес українізації тих фронтових частин російської армії, що складалася переважно з українців. В царській армії на початку першої світової війни було мобілізовано не менше 4 млн. українців, які по мірі поширення українського національного руху почали вимагати від російського командування виділення їх у окремі військові частини. В серпні 1917 українізований 34 корпус російської армії під, командуванням ген. П.Скоропадського був перейменований у Перший Український Корпус, а у вересні - з 6 російського армійського корпусу сформовано Другий Січовий Запорізький Корпус (ком.ген. Мандрика). На поч. листопада 1917 українські старшини і солдати піхотного Фінляндського полку створили Гайдамацький курінь під командуванням сотн. Пустовіта. Взимку 1917-18 деякі з цих частин брали участь в боях проти більшовицьких військ на Лівобережній Україні і під час оборони Києва. Проте значна частина українських військ (16 дивізій), які не були вчасно зняті з фронту урядом УНР, були розбиті більшовиками при спробі пробитися в Україну або в атмосфері всезростаючої анархії серед частин російської армії, самодемобілізувалися. У листопаді 1917 комендант київської воєнної округи полк. В.Павленко поклав початок створенню української гвардії, сформувавши у Києві дві сердюцькі дивізії. Наприкінці 1917 з полонених галичан у Києві був створений Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців, незабаром перейменований в Курінь Січових Стрільців (з березня 1918 - полк). Ще в квітні 1917 розпочався процес утворення частин Вільного Козацтва, які наприкінці 1917-поч. 1918 вели героїчну боротьбу проти наступаючих червоногвардійських загонів, сформованих з робітників Петрограду і Москви, а згодом продовжувало партизанську боротьбу на території, окупованій більшовиками. В листопаді 1917 для управління всіма збройними силами України було сформовано Український Генеральний Військовий Штаб. Наприкінці грудня 1917 перед початком українсько-більшовицької війни 1917-21 УНР з ряду причин політичного і організаційного характеру не мала регулярної боєздатної армії. Тільки 3(16).1.1917 на засіданні Малої Ради було прийняте рішення про створення народної армії, яке однак через опір частини пробільшовицьки настроєних членів УЦР втілювалося в життя дуже повільно. Наприкінці січня - поч. лютого 1918 на підступах до Києва розгорнулися запеклі бої з наступаючими більшовицькими військами під командуванням М.Муравйова, які рвалися до міста. Столицю України обороняли Гайдамацький Кіш Слобідської України. Курінь Січових Стрільців, Помічний Студентський Курінь, курінь Вільного Козацтва, полк ім. кошового К.Гордієнка, Окремий Чорноморський Курінь, Залізничний Курінь, Автопанцирний дивізіон та ін. невеликі військові загони. Залишивши Київ, всі українські частини крім Гайдамацького Коша в р-ні містечка Ігнатівці були об'єднані в Окремий Запорізький загін під командуванням ген. А.Присовського. чим було покладено початок формуванню регулярної армії. Після укладення Берестейського миру 1918 27.2.1918 Армія УНР при підтримці німецьких частин розпочала наступ на Київ. В боях брали участь і сформовані у німецьких та австрійських таборах з полонених українців Синєжупанників дивізія і Козацько-Стрілецька дивізія (див. Сірожупанників дивізія). В ході боїв Окремий Запорізький Корпус перейменовано у Запорізьку дивізію, а з кін. березня - у Запорізький Корпус. 2-3.3.1918 місто було звільнено українськими військами, і 7.3.1918 до столиці повернувся уряд УНР. Розвиваючи успішний наступ на Лівобережній Україні, українські частини 9.4.1918 визволили Полтаву, а 19.4 - Харків. До кін. квітня 1918 вся територія України була звільнена від більшовиків. 13.4.1918 за наказом військового міністра О.Жуковського Кримська група Армії УНР. долаючи запеклий опір ворога, розгорнула наступ на Крим. 22.4.1918 республіканські війська зайняли Джанкой, а незабаром Сімферополь і Бахчисарай. Проте подальший наступ українських військ було зупиненно на вимогу німецького командування. У період Гетьманату німецько-австрійське командування в Україні перешкоджало формуванню українських військових частин, демобілізувало Синєжупанників дивізію та зменшило до розмірів кадрів Сірожупанників дивізію, роззброїло полк Січових Стрільців. У складі української армії у цей період залишився Запорізький Корпус, перейменований в Окрему Запорізьку дивізію: Запорізький і Чорноморський Коші. В липні 1918 було сформовано Першу Сердюцьку дивізію. На 1.11.1918 українська армія нараховувала 60 тис. чоловік. В листопаді 1918, під час повстання проти гетьмана П.Скоропадського, військові сили Директорії УНР складалися з Окремого Загону Січових Стрільців, під час боїв за Київ реформованого в Осадний Корпус Січових Стрільців (див. Січові Стрільці), Запорізького Корпусу. Дніпровської дивізії, Сірої дивізії і частин першої Сердюцької дивізії. Розбивши гетьманські частини в Мото-вилівському бою 1918. республіканські війська 14.12.1918 зайняли Київ. В грудні 1918 Армія УНР, за деякими даними, досягла 300 тис. чол. До її складу входили: Запорізький корпус. Окремий Загін Січових стрільців, Дніпровська дивізія, Селянська, або Київська дивізія, Запорізька Січ, Волинська дивізія, Подільська дивізія, Полк ім. І.Франка та інші невеликі військові частини. Начальником Генеральної булави (штабу) Армії УНР був призначений полк. О.Сливинський, першим генерал-квартирмейстером (оперативні справи) - ген. Дроздовський, другим (організаційні справи) - ген. М.Какурін. Після відходу українських військ з Києва в лютому 1919 діяльність військового міністерства була припинена. Армією УНР керував від імені Головного Отамана штаб, склад якого декілька разів змінювався. Наприкінці 1918 УНР опинилася в оточенні ворожих фронтів. З півночі і сходу в Лівобережну Україну рвалися більшовицькі армії, Українське Причорномор'я окупували війська Антанти і денікінці, на заході країни українським частинам протистояли армії Польщі і Румунії. Молода українська дипломатія не змогла шляхом переговорів ліквідувати жоден з цих небезпечних фронтів. В цих надзвичайно складних умовах командуванню Армії УНР не залишалось нічого іншого, як вести воєнні дії проти інтервентів, в усіх чотирьох напрямках. В грудні 1918 було сформовано 4 армійські групи - Лівобережну (команд, от. П.Болбочан). Північну (Правобережну: от. В.Оскілко), Південну (ген. О.Греков) і Дністрянську. Найбільшу небезпеку для української держави становив лівобережний фронт, де з поч. грудня 1918 без оголошення війни наступали московські війська під командуванням В.Антонова-Овсієнка (див. Українсько-більшовицька війна 1917-21). В січні-лютому 1919 українські частини деякий час стримували більшовицький наступ, але під натиском в декілька разів переважаючих сил ворога були змушені відступити. 5.2.1919 частини Армії УНР після триденних кровопролитних боїв з російською Червоною армією залишили Київ. В березні-квітні 1919 Наддніпрянська Армія, ведучи важкі оборонні бої, відступила спочатку на Правобережну Україну, а на поч. травня - на Волинь і Поділля. Після п'ятимісячних боїв у грудні 1918 - травні 1919 проти більшовиків, військ Антанти і Ю.ПІлсудського, в Армії УНР залишилось 15 тис. бійців. Внаслідок реогранізації, проведеної в травні 1919, Армія УНР складалася з 5 армійських груп: Січових Стрільців (5 тис.чол.), Запорізької (3 тис. бійців). Волинської (4 тис. бійців), групи полк. О.Удовиченка (1,2 тис.чол.) і групи Ю.Тютюнника (1,5 тис. бійців). На поч. червня 1919 Дієва Армія, провівши ряд наступальних операцій проти більшовицьких військ, визволила південно-східне Поділля і вийшла на лінію Староконстянтинів-Проскурів (тепер Хмельницький) - Кам'янець-Подільський. Таким чином було створено плацдарм для виступу Української Галицької Армії, яка під тиском польських військ 16-18.7.1919 була змушена залишити територію Західноукраїнської Народної Республіки і перейти р.Збруч. В липні на поч. серпня 1919 перед походом на Київ Армія УНР нараховувала 35 тис. козаків і старшин, 177 гармат, 533 куплети, 9 бронепоїздів, 26 літаків). В більшовицькому запіллі з Армією УНР взаємодіяли повстанські загони от. Зеленого. Сокола, Павловського, Шепеля та ін. заг. кількістю 15 тис. повстанців. В серпні 1919 бойовими діями Армії УНР і УГА в ході спільного походу на Київ і Одесу керував Штаб Головного Отамана (створений 11.8.1919). Начальником штабу було призначено ген. М.Юнаківа, його заступником - ген. В.Кур-мановича. 31.8. 1919 українські війська увійшли у Київ. Одночасно до міста вступили частини Добровольчої армії ген. А.Денікіна. Щоб не допустити збройного конфлікту між двома противниками більшовиків, українське командування вирішило вивести свої війська з Києва і розмістило їх на південному заході від міста. 24.9.1919, прагнучи припинити антиукраїнський терор, розв'язаний блогвардійцями, і допомогти українському повстанському рухові, Директорія УНР оголосила війну Добровольчій армії. Контрнаступ Армії УНР і УГА проходив у надзвичайно важких умовах - раптово вдарили морози і в частинах спалахнула епідемія тифу. Позбавлені через блокаду Антанти ліків і санітарних матеріалів, українські армії втратили бл. 70 відсотків особового складу. Крім цього, в середині жовтня, скориставшись браком набоїв в українських частинах, денікінці прорвали фронт і захопили Брацлав, Гайсин, Тульчин. За цих умов, всупереч волі президента ЗУНР Є.Летрушевича, Начальна Команда УГА 6.11.1919 уклала у Затківцях перемир'я з Добровольчою армією. В середині листопада 1919, втративши останнього союзника, частини Наддніпрянської Армії потрапили в оточення більшовицьких, денікінських і польських військ в р-ні Чорториї і Любара. 4.12.1919 на нараді членів уряду УНР і командування армії було вирішено перейти до ведення партизанської боротьби проти окупантів. 6.12.1919 частини Армії УНР вирушили у Перший Зимовий похід (див. Зимові походи Армії УНР 1919-1920 і 1921). Відразу після укладення Варшавського договору 1920 між Польщею і УНР польські війська 25.4.1920 розпочали наступ на Київ. Разом з польськими військами наступали частини Армії УНР у складі двох стрілецьких дивізій під командуванням полк. М.Безручка і полк. О.Удовиченка. На поч. вересня 1920 після реорганізації українські формування складалися з 7 дивізій: Запорізької, Волинської, Залізної, Херсонської, Січової, Київської, Окремої кінної та кінно-гарматного дивізіону (див. Польсько-радянська війна 1920). У сер. жовтня 1920 частини Армії УНР, що налічували 25 тис. бійців, займали позиції по лінії Шаргород-Бар-Літин. З підписанням 12.10.1920 у Ризі радянсько-польського перемир'я стратегічна ситуація для Армії УНР стала надзвичайно складною. На протязі двох наступних місяців Армія УНР, вибиваючи всі наступальні операції противника з великими для нього втратами, утримувала під своїм контролем значну частину Поділля. В серед, листопада проти українських військ більшовицьке командування кинуло значно переважаючу їх у кількісному відношенні Чотирнадцяту армію. 21.11.1920 наступ більшовицьких військ змусив українські частини відступити у Галичину, де вони були роззброєні польською владою і інтерновані у таборах для військовополонених. Дальші воєнні дії на території України велись у формі партизанської боротьби, якою керував Повстанський штаб, очолюваний Ю.Тютюником. В листопаді 1921 частини Армії УНР здійснили партизанський рейд по Правобережній Україні - Другий Зимовий похід (див. Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921). Інтерновані вояки Армії УНР після тривалого перебування у польських таборах для військовополонених (Вадовіці, Каліш, Ланцуг, Стрілків. Петриків, Щеп'юрно та ін.) поступово перейшли на становище політичних емігрантів. В 20-50-х роках значна частина колишніх козаків і старшин Армії УНР стали учасниками українських національно-патріотичних організацій, збройних формувань (УВО, ОУН, УПА), які воєнно-політичними засобами продовжували боротьбу за незалежність України.