Ще одна причина, навіть більш поважна, аніж прорахунки в соціальній політиці чи неспроможність державного апарату, крилася в основоположній доктрині Центральної Ради.
Ще на початку "доби" Центральної Ради Грушевський запропонував визнати "всякі прояви українського шовінізму, виключності, не-толеранції супроти інших народностей національним злочинством". Він щиро прагнув національного миру й злагоди, однак, зіткнувшись з цілком злободенною дилемою — пріоритет прав нації чи прав людини, — все ж таки обирає перше.
Виходячи з пріоритету корінної нації, Грушевський писав: "Українська демократія не має ніяких укритих намірів проти національних меншостей, в інтересах здорового розвитку краєвого життя вона і заінтересована належною охороною їх інтересів так само, як і української більшості. Але ясно, що авторитетного краєвого органу не можна утворити, не базуючи його на сій українській більшості: обминути його ані умалити його ролі не вдасться ніякими маневрами".
Однак життя набагато складніше за будь-які умоглядні схеми, а ідилічні картини міжнаціональних взаємин, котрі змальовував Грушевський, як виявилося, не мали жодних шансів у тодішньому розколотому суспільстві. На жаль, Грушевський та його соратники не змогли знайти оптимального рішення, що врешті-решт визначило і їхню особисту долю, і долю української державності.
| § 2. Українська держава (період Гетьманщини) 29 квітня 1918 р. у Києві відбувся хліборобський з'їзд, організований з ініціативи Союзу земельних власників, на якому колишнього царського генерала Павла Скоропадського було проголошено гетьманом України. В ніч з 29 на ЗО квітня його прибічники захопили всі державні інституції й найважливіші об'єкти. У "Грамоті до всього українського народу" від 29 квітня 1918 р. Скоропадський рішуче відмовляється від політики Центральної Ради та обіцяє повернути життя в нормальне річище. Як зазначав сам Скоропадський у своїх "Споминах", спочатку він "не думав про відновлення на Україні гетьманства, а тільки про дуже коротку диктатуру на час, поки вдасться сформувати іншу, більш помірковану владу", але дуже скоро ці невиразні думки набули чітких обрисів: "... створити здібний до державної праці сильний уряд; відбудувати армію і адміністраційний апарат, яких в той час фактично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на праці; провести необхідні політичні і соціальні реформи". Політичну реформу, писав Скоропадський, "я уявляв собі так: ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна участь всіх класів суспільства в політичному житті краю". Декларована Скоропадським ідея сильної влади заради політичних і соціальних реформ втілилась у затверджених ним же 29 квітня 1918 р. "Законах про тимчасовий державний устрій України". Так, виключно гетьманові належала "влада управи" в усій Українській державі, він призначав "отамана Ради Міністрів" і за його поданням затверджував "Кабінет у повнім його складі". Гетьман виступав також як "найвищий керовничий всіх зносин української держави з закордонними державами" і "верховний воєвода української армії і флоту, здійснював помилування". Більше того, гетьман уособлював ще й законодавчу владу, саме він "стверджував закони і без його санкції ніякий закон не міг мати сили". Парламент же "Законами про тимчасовий державний устрій України" взагалі не передбачався. Проте слід зазначити, що гетьман виконував свої функції в обсязі, окресленому цим актом, тільки тимчасово — "до вибрання Сейму і відкриття його діяльності". Про необхідність скликання "Державного Сейму" йшлося також у гетьманських грамотах від 29 квітня та 22 жовтня 1918 р. На гетьманську Раду Міністрів покладалися "напрямок і об'єднання праці окремих секцій" (тобто відомств) по "прикметах як законодавства, так і найвищої державної Управи". Раду Міністрів очолював Отаман-Міністр, |
а "керування" її справами покладалося на Генерального Секретаря і "підлягаючу йому державну Генеральну Канцелярію". Щоправда, через деякий час Отаман-Міністр став називатися традиційно — Головою Ради Міністрів, а Генеральний секретар — Державним секретарем (як відомо, ідея запровадження посади Державного секретаря заміть Генерального писаря активно обговорювалася в останній місяць існування Центральної Ради). 25 травня 1918 р. гетьман затвердив "Положення про Малу Раду Міністрів", яка формувалася з товаришів або, говорячи сучасною мовою, заступників міністрів і розглядала, зокрема, "ті законодавчі і адміністративні пропозиції окремих міністрів, що в силу їх нескладності не потребували взаємної згоди відомств у письмовій формі", "проекти штатів і кошториси окремих міністерств" та інші подібні питання.
Система центральних органів Української держави порівняно з добою Центральної ради істотно не змінилася. У складі гетьманського уряду, затвердженого на початку травня, були міністри внутрішніх справ, фінансів, "торгу й промисловості", земельних справ, харчових справ, військовий міністр, генеральний контролер. Водночас з'являються й нові інституції — Міністерство "народного здоров'я" і Міністерство "сповідань", яке займалося релігійними проблемами.
Паралельно вдосконалювалася внутрішня структура самих міністерств, які в основному поділялися на департаменти. Наприклад, до складу Міністерства торгу й промисловості входили департаменти загальних справ, фабрично-заводський, гірничий, внутрішньої торгівлі, торгового мореплавства і портів; Міністерства народної освіти — департаменти вищої, середньої, нижчої та професійної освіти. Деякі міністерства мали складнішу структуру. Так, Міністерство внутрішніх справ, окрім департаментів міського самоврядування, державної варти (вона прийшла на зміну міліції), страхування і біженців, включало також головне управління військового обов'язку та управління у справах преси. При цьому ж Міністерстві діяли Українське Телеграфне Агентство (УТА) і Позавідомча реквізиційна комісія.
Деякі управління функціонували в складі міністерств як цілком самостійні органи, зокрема при Міністерстві юстиції — "Головне управління місцями заключення". Однак найбільш показовою в цьому плані можна вважати реорганізацію Міністерства народної освіти, яке спеціальним законом від 21 червня 1918 р. було перейменовано в Міністерство народної освіти та мистецтва, а в ньому утворено Головне управління мистецтв і національної культури з власним бюджетом.
Слід також звернути увагу на розвиток у період Гетьманщини інституту державної служби. Після перевороту було звільнено лише призначених Центральною Радою міністрів та їхніх заступників. Решта чиновників згідно з гетьманською "Грамотою до всього українського народу" від 29 квітня лишалася на своїх посадах. Однак, відповідно до закону, затвердженого гетьманом 25 травня 1918 р., всі, хто перебували на державній слркбі або планували вступити на неї, мали принести "урочисту обітницю" на вірність Українській державі: "Урочисто обіцяю вірно служити державі українській, визнавати державну владу, виконувати її закони і всіма силами охороняти інтереси і добробут". За цим законом "обітниці" приносили також судді й військові. Закон "Про порядок призначення на державну слркбу" регламентував, які чиновники залежно від класу посади призначалися безпосередньо гетьманом, а які — конкретним міністром. У перспективі передбачалася розробка комплексного акта, який' охопив би всі питання державної служби, але до його затвердження не припинялася чинність "всіх законів російської держави про цю слркбу".