Результати та історичне значення Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р.

Білет 1

1.1. Початок Першої світової війни. Воєнні дії в 1914р. на українських землях.

Головною причиною Першої світової війни стало протистояння двох воєнно-політичних блоків європейських держав — Антанти (Велика Британія, Росія, Франція) і Троїстого союзу (Австро-Угорщина, Італія, Німеччина), які прагнули до світового панування. Відповідно війна мала справедливий загарбницький характер.

1 серпня 1914 р вважається днем початку війни. Напередодні війни накреслилися основні цілі супротивних сторін щодо завоювання українських земель, що входили до складу Російської та Австро-Угорської імперій.

Німеччина прагнула розгромити Росію і загарбати значну кількість територій (частину Польщі, балтійські землі), а також всі українські землі, які повинні були увійти до складу майбутньої Великонімецької імперії.

Австро-Угорщина намагалася зберегти своє панування в Галичині, на Північній Буковині й Закарпатті, а також захопити територію Волині й Поділля.

Після вступу у війну Туреччини розроблявся план захоплення нею Північного Причорномор'я і контролю турків над акваторією Чорного моря. Царська Росія прагнула розширити територію держави до Карпатських гір. Було висунуто тезу про «возз'єднання братів-русинів» (українців Східної Галичини й Північної Буковини) з великоросами. Згідно з «планом А», розробленим російським Генеральним штабом, передбачалося завдати головного удару по військових силах Австро-Угорщини, захопити Галичину, Закарпаття і потім оволодіти Будапештом і Віднем.

З початком війни українські землі перетворилися на театр жорстоких і кровопролитних воєнних дій. Українці були змушені воювати у складі ворогуючих російської (3,5 млн осіб) й австрійської (250 тис. осіб) армій за чужі інтереси і вести братовбивчу війну.

Воєнні дії відбувалися на західноукраїнських землях. Для Росії початок війни був успішним. У серпні—вересні 1914 р. відбулася Галицька битва, під час якої російські війська Південно-Західного фронту завдали поразки австрійцям. Втрати австрійської армії склали 400 тис. осіб. Східну Галичину, Північну Буковину, Львів, Чернівці було окуповано російською армією, а військову фортецю Перемишль узято в оточення. Висновок. Перша світова війна мала загарбницький характер. Вона перетворила українські землі на об'єкт загарбання й театр жорстоких воєнних дій, а українців — на учасників братовбивчого протистояння. Два воєнно-політичні блоки вели кровопролитну війну за українські землі без урахування національних інтересів народу.

1.2. Нацистський «новий порядок» в Україні в 1941—1944 рр. Голокост.

22 червня 1941 р. почалася Велика Вітчизняна війна. Територія України була повністю окупована військами Німеччини та її союзниками протягом 1 року й 1 місяця (до 22 липня 1942 р.).

За розробленим ще в 1940 р. стратегічним «Генеральним планом "Ост" щодо України передбачалися такі заходи.

1. Онімечення населення українських земель.

2. Фізичне винищення слов'янських народів.

3. Масові депортації українців (65 %) до районів Сибіру.

4. Переселення німців на українські землі протягом ЗО років.

Після загарбання України її територія була розділена на чотири зони: 1) рейхскомісаріат «Україна»; 2) дистрикт «Галичина»; 3) Трансністрія; 4) прифронтова зона. Новоутворені адміністративні одиниці очолили генерал-губернатори. Особливу ненависть до українців виявляв рейхскомісар Еріх Кох, якого називали «коричневим царем України».

В Україні діяли каральні підрозділи нацистів: СС, СД, гестапо, що проводили масовий терор проти мирного населення.

На окупованих землях України був встановлений нацистський «новий порядок», який означав фізичний і моральний терор проти расово-неповноцінних народів: слов'ян, євреїв, циган, а також представників радянської влади і комуністів.

Гітлерівським командуванням був прийнятий план фізичного знищення євреїв на окупованих територіях. Масове знищення єврейського населення нацистами та їх прибічниками одержало назву Голокост (від грец. — спалені повністю). Нацисти застосовували жахливі засоби страти: отруєння у газових камерах, спалення у крематоріях, голодомор, цькування собаками. На підвладних територіях створювалися концентраційні табори і гетто для євреїв. Масові знищення євреїв відбулися в Києві (Бабин Яр), Харкові (Дробицький Яр), а також - у Львові, Бердичеві, Одесі та інших містах.

Додаткова інформація

Після окупації Києва німецька військова влада розклеїла по всьому місту оголошення: «Усі жиди міста Києва... мусять з'явитися 29 вересня 1941 р. до 8 години ранку на ріг Мельниковської та Дохтуровської... з документами, грошима, коштовними речами, теплим одягом, білизною...

Хто не виконає цього розпорядження, буде розстріляний»..

У євреїв, які прийшли за наказом, відбирали речі, а їх самих розстрілювали. За три дні німці стратили 195 тис. київських євреїв у Бабиному Яру. (Існують інші дані про кількість розстріляних у Бабиному Яру.)

Голокост забрав життя 6 млн європейських євреїв. Четверта частина цих жертв припадає на Україну. Ця трагедія примусила людство усвідомити необхідність створення єврейської держави та визнати у Загальній декларації прав людини (1948) людське життя як найбільшу цінність.

Терор фізичний супроводжувався моральним терором. На магазинах, ресторанах, перукарнях висіли написи: «Тільки для німців», «Українцям вхід заборонено». Мирному населенню міст заборонялося користуватися залізницею, міським транспортом, поштою, телеграфом, аптеками. Були зачинені школи й вищі навчальні заклади. На вулицях міст і сіл влаштовувалися публічні страти комуністів, комсомольців, представників радянської влади.

Окупаційна політика мала відверто колоніальний характер. Вводилася примусова трудова повинність.

З України вивозилися продовольство, сировина, цінності. Нацистами були розграбовані сотні музеїв, бібліотек, будинків творчості.

Окупаційна влада шукала опори в «благонадійних особах», з-поміж яких призначалися бургомістри в містах, старости в селах, поліцаї та ін. Так з'явилися помічники нацистів — колабораціоністи.

Колабораціонізм — співробітництво громадян окупованої держави з окупаційною адміністрацією.

Такі особи викликали презирство народу. Висновок. Злочинний, антилюдський «новий порядок», що встановили на-' цисти на території окупованої України, спричинив масовий рух Опору. Мільйони людських життів, величезні матеріальні ресурси були принесені в жертву, аби звільнити Україну від нацистських окупантів. 28 жовтня 1944 р. вся етнічна територія України була звільнена.

Дати: 22 червня 1941 р., 22 липня 1942 р., 28 жовтня 1944 р.

Білет 2

2.1. Вплив Першої світової війни на формування українського національного руху в Галичині й Наддніпрянській Україні.

Війна обернулась колосальною трагедією для українського народу. 3,5 млн українців були мобілізовані до російської армії, а 250 тис. українців з Галичини й Буковини — до австро-угорської.

Воєнне протистояння обох імперій — Росії та Австро-Угорщини, що супроводжувалось масовими репресіями проти українців, розкололо національно свідоме українство на прибічників і противників війни як серед українців воюючих сторін, так і в межах Російської та Австро-Угорської імперій. Відверто проавстрійську позицію зайняла утворена в серпні 1914 р. у Львові Головна Українська Рада (ГУР), до складу якої входили радикальна, соціал-демократична, націонал-демо-кратична партії. Вона закликала українців підтримати воєнні зусилля Австро-Угорщини проти Росії. Очолив Раду К. Левицький. З ініціативи ГУР у 1914 р. було сформовано легіон Українських січових стрільців (УСС) кількістю 2,5 тис. осіб, що взяв участь у бойових діях проти російської армії.

У травні 1915 р. Головна Українська Рада у Відні реорганізувалася в Загальну Українську Раду, яка була єдиним і найвищим представницьким органом українського народу Східної Галичини. Рада вимагала від австрійського уряду впровадження української адміністрації і шкіл у приєднаних районах Холмщини та Волині, згоди на поділ Галичини на українську і польську частини та утворення Українського університету у Львові. Німецька та австро-угорська влада не підтримали ідеї незалежної України, але задовольнили низку другорядних вимог, зокрема, про організацію окремих таборів для військовополонених українців, де засновували школи, бібліотеки, церкви, які активно займалися вихованням національної самосвідомості українців, непримиренної ненависті до Російської імперії як поневолювачки і гнобительки українського народу. З часом з українських полонених у Німеччині та Австро-Угорщині було створено відповідно дві дивізії — «синьо-жупанну» і «сірожупанну» (названі за кольором форми).

5 листопада 1916 р. австро-у горський і німецький уряди проголосили утворення самостійного польського королівства, що складалося з польських земель, які входили до складу Російської імперії (до нього з часом мала увійти і Галичина). На знак протесту Загальна Українська Рада склала свої повноваження. Паралельно з ГУР політичні емігранти зі Східної України заснували у Львові Союз Визволення України (СВУ), проголосивши його безпартійною громадською організацією. Організаторами СВУ були колишні діячі УСДРП — А. Жук, В. Дорошенко, Д. Донцов і Української соцїал-демократичної спілки (Спілки) М. Малиневський (Басок) та О. Скоропис-Йолтуховський.

У жовтні 1914 р. СВУ видав програму «Наша платформа», згідно з якою головна мета Союзу полягала у створенні самостійної Української держави з конституційно-монархічною формою правління. СВУ головну ставку робив на Австро-Угорщину, німецьку армію, бажав поразки Росії у війні.

СВУ мав своїх повноважних представників у Берліні, Софії, Стамбулі, Римі, Стокгольмі, Осло. Поставивши перед собою завдання сформувати навколо СВУ коаліцію непримиренних ворогів Російської імперії, вони вступали у відкриті чи таємні переговори як з офіційними державними урядовцями, так і з російськими політичними емігрантами, в основному з діячами обох фракцій РСДРП — більшовиками і меншовиками. Але досягти згоди не завжди вдавалося. 1915 р. діячі СВУ почали видавати українською мовою у столиці Болгарії Софії газету «Робітничий прапор». Велику агітаційно-пропагандистську роботу СВУ розгорнув у таборах для військовополонених. На гроші, надані урядами Німеччини та Австро-Угорщини, СВУ, який перебрався зі Львова до Відня, а потім до Берліна, здійснював велику пропагандистську діяльність. Його діячі виступали з лекціями і доповідями не тільки в Австро-Угорщині, а й у Німеччині, Болгарії, друкували статті, а головне — налагодили регулярне видання українською та іншими мовами (загалом 9) науково-популярних брошур з історичного минулого та сучасного України. Серед друкованих видань СВУ: «Кобзар» Т. Шевченка, праці корифеїв української історіографії М. Костомарова, В. Антоновича, Ф. Вовка, вченого-географа С. Рудницького, публіциста М. Лозинського, письменника Б. Лепкого. Надруковано також низку праць М. Грушевського, хоч він не був прихильником СВУ. Допомога, що надавалася державами Четверного союзу, зараховувалась як державний борг майбутньої самостійної України. У червні 1918 р. СВУ припинив свою діяльність. Історичною заслугою СВУ було насамперед те, що він першим серед українських організацій своєю метою проголосив утворення самостійної української держави.

На початку війни емігранти-москвофіли з Галичини організували у Києві «Карпато-русский освободительний комитет». Він закликав галичан вітати російську армію як визволительку, допомагав організовувати владні структури під час окупації Галичини.

Проавстрійські та пронімецькі настрої СВУ не знайшли відгуку в Східній Україні. Представники всіх національних меншин у Думі висловили лояльність до російського уряду. У зв'язку з тим, що українці не мали свого представництва в Думі, редактор журналу «Украинская жизнь», що виходив у Москві, С. Петлюра видав декларацію із закликом до українців чесно виконувати свій обов'язок перед російською державою. У питаннях зовнішньої політики С. Петлюра закликав орієнтуватися на Антанту.

Товариство українських поступовців (ТУП) зайняло очікувальну позицію, не ставши на платформу Петлюри чи СВУ. Але навіть лояльність українських діячів до російського самодержавства не пом'якшувала його упередженості до України. Це переконувало українців, що тільки в межах національного руху можна розв'язати українське питання. Починаючи з 1916 р. у містах України починають масово виникати націоналістичні гуртки молоді, які виступали за незалежність України. Висновок. Перша світова війна сприяла активізації і консолідації українського національно-визвольного руху і в той же час внесла розкол в його ряди.

Результати та історичне значення Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р.

19—21 серпня 1991 р. в СРСР було здійснено невдалу спробу державного перевороту. Одразу після провалу путчу почався стрімкий процес розпаду країни. Республіки заявили про свій вихід із Союзу, було проголошено низку актів і декларацій про незалежність.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла Акт проголошення незалежності Укосини, що проголосив Україну незалежною демократичною державою. Було прийнято рішення про проведення 1 грудня 1991 р. Всеукраїнського референдуму на підтвердження Акта проголошення незалежності України та призначено вибори Президента України. Про значущість референдуму свідчить звернення Верховної Ради України до народу: «Це вибір для себе, для своїх дітей і онуків, для майбутніх поколінь. Ми не маємо права помилитися... тому що в наших руках доля молодої незалежної держави і доля Батьківщини, рідної землі».

У липні 1991 р. Верховна Рада прийняла низку законів, що стосувалися запровадження в Україні інституту президентської влади. У Декларації про державний суверенітет передбачався поділ влади в республіці на законодавчу, виконавчу та судову.

В умовах гострої політичної боротьби, зростання національної самосвідомості української нації, збільшення прихильників ідеї національного відродження й суверенітету України, наростання економічної кризи 1 грудня 1991 р. відбулися Всеукраїнський референдум і вибори Президента України.

До бюлетеня для голосування було включено шість кандидатів: В. Гриньов, Л. Кравчук, Л. Лук'яненко, Л. Табурянський, В. Чорновіл, І. Юхновський. За Л. Кравчука як Голову Верховної Ради УРСР проголосувало 61,8 % виборців, і він став першим Президентом незалежної України. На референдумі понад 90 % громадян України проголосували на підтримку Акта проголошення незалежності України, незважаючи на те, що на референдумі СРСР 17 березня 1991 р. 70 % населення України висловилися за збереження єдності СРСР.

Висновок. Найважливішим результатом проведення Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. стала поява на політичній карті світу нової самостійної, незалежної держави — України.

Дати: 24 серпня 1991 р., 1 грудня 1991 р. Поняття, терміни, назви: Акт проголошення незалежності України, референдум, президент.

Особистість в історії: Л. Кравчук.

Білет З