IV етап (травень 1989 — лютий 1990 р.) — розмежу­вання, консолідація та протистояння політичних сил. 4 страница

9. Посилення боротьби фінансово-олігархічних кланів
за життєвий простір в економічній сфері України.

10. Поглиблення диференціації у соціальній сфері.

Україна на шляху незалежності

11. Усвідомлення за роки незалежності значною части­ною громадян України національної ідентичності, корін­них політичних та економічних інтересів, набуття ними здатності виражати власну соціальну і політичну волю. Са­ме ці громадяни і стали опорою політичної опозиції, суттє­во вплинули на поведінку багатьох політиків, держчинов-ників, ЗМІ.

Своєрідними каталізаторами подій стали «справа Гон-гадзе», публікація «плівок Мельниченка», акція «Україна без Кучми», демонстрація 9 березня 2001 року. Приводом для вибуху народного невдоволення стала масова фальсифі­кація владою результатів президентських виборів 2004 р. Рушійними силами революції були сформований у роки незалежності середній клас, молодь, інтелігенція. За ха­рактером вона була буржуазно-демократичною, оскільки засвідчила намагання завершити кардинальні трансфор­мації, розпочаті у добу перебудови, які призвели напри­кінці 80-х — на початку 90-х років XX ст. до радикальних змін форми власності на засоби виробництва, але супро­воджувалися не зміною, а перегрупуванням владних еліт.

Помаранчева революція мала певні особливості. По-перше, підтримка кандидата в президенти від опози­ції В. Ющенка стала формою масового протесту проти дію­чої влади громадян, які не лише усвідомили власні інтере­си, а й набули здатності їх захищати, спробою шляхом обс­тоювання власного вибору вирішити системні протиріччя у суспільстві. По-друге, українське суспільство під час рево­люції продемонструвало значно вищий рівень політичної і загальної культури порівняно з протидіючими політичними силами, проявами якої були ненасильницький характер дій, толерантність, виваженість. По-третє, революція відбу­валася не на фоні економічної кризи, а у період певного еко­номічного піднесення.

Прологом до подій стало розгортання у 2004 р. кампа­нії виборів Президента України. У процесі її влада зробила ставку на два варіанти розвитку подій: а) здійснення полі­тичної реформи, яка б забезпечила перерозподіл повнова­жень між президентом і урядом на користь прем'єр-мініс­тра, що дало б змогу обмежити повноваження потенційно­го нового президента, обраного з лав опозиції; б) реалізація <<російського» сценарію, що передбачав «прихід до влади спадкоємця», внаслідок чого вдалося б зберегти більшість владних важелів і повноважень в руках політико-олігар-хічних груп, що підтримували чинну владу.

Багатоаспектність помаранчевої революції, на думку фахівців, полягає в тому, що в ній зійшлися кілька полі-

Становлення владних структур

тичних процесів: масовий протест проти олігархічного режиму; реалізація політтехнологічного проекту сучасної революції на основі мережі неурядових організацій; заго­стрення геополітичного протистояння на лінії США — Ро­сія; вибух молодіжної енергії, політичне самовизначення молодого покоління; завершальний етап консолідації ук­раїнської нації.

14 квітня 2004 року лідери депутатських фракцій і груп, а також політичних партій, що входили в парламент­сько-урядову коаліцію, на засіданні за участю президента Л. Кучми ухвалили рішення про висування прем'єр-міністра В. Януковича єдиним кандидатом у президенти на виборах 2004 р. Дещо пізніше (4 липня) на Співочому полі в Києві відбулася акція самовисування кандидата від опо­зиції В. Ющенка.

Уже на початку виборчої кампанії помітні були масові факти незаконного втручання органів влади у виборчий процес, найпоширенішими серед яких були: використання адміністративного тиску на виборців; обман або підкуп гро­мадян; фальсифікація підписних листів; використання у ЗМІ тенденційної, неправдивої інформації про кандидата від опозиції та перебіг виборчої кампанії; використання ад­міністративних працівників для організації агітаційних за­ходів на підтримку провладного кандидата (громадських форумів, мітингів, зборів громадян) або інформування ви­борців про його діяльність; застосування брудних виборчих технологій (розповсюдження фальшивих підписних листів, вивішування оголошень з недостовірною інформацією, по­ширення наглядної агітації без вихідних даних тощо).

Особливістю агітаційної кампанії стали непоодинокі випадки розпалювання міжнаціональної ворожнечі та кримінального втручання у виборчий процес, на які право­охоронні органи реагували вибірково.

31 жовтня 2004 року в Україні розпочалося голосуван­ня на виборах президента. На цю посаду претендували 24 кандидати. У процесі виборів були зафіксовані численні випадки порушень і фальсифікацій (грубі помилки у спис­ках виборців, масове голосування за відкріпними талона­ми, відсторонення напередодні виборів членів виборчих комісій, які належали до опозиційних сил, тощо). Лише на десятий день (останній, відведений законом) Центральна виборча комісія України оприлюднила остаточні результа­ти першого туру: В. Ющенко — 39,87%, В. Янукович — 39,32%, О. Мороз — 5,81%. Більше половини претенден­тів (13 кандидатів) набрали менше 0,1% голосів виборців.

Україна на шляху незалежності

Отже, перший тур продемонстрував безпрецедентну кон­центрацію електорату навколо фаворитів, яка зазвичай ха­рактерна лише для другого туру виборів.

21 листопада відбувся другий тур президентських пе­регонів, в якому взяли участь В. Ющенко та В. Янукович. Цього дня на заклик лідера «Нашої України» на майдані Незалежності зібралися тисячі людей, щоб безпосередньо, прямо з виборчих дільниць, дізнаватися про результати виборчого процесу. Пізно вночі, спираючись на дані екзит-полів і паралельний підрахунок голосів, штаб В. Ющенка констатував масові фальсифікації під час виборів та висло­вив недовіру ЦВК.

Наступного ранку на майдані Незалежності зібралося до двохсот тисяч прихильників опозиційного кандидата. Виступаючи перед ними, В. Ющенко зазначив: «Ми вигра­ли вибори, але зараз настав час захистити наш вибір. Ми розпочинаємо громадянський рух опору "За чесні вибо­ри"». Влада вдалася до безпрецедентних навіть для Украї­ни засобів тиску на виборців і фальсифікацій (відкріпні та­лони, за якими проводилося голосування по декілька ра­зів; різко збільшилася кількість людей, які голосували вдома, а не на дільницях — у деяких областях кількість їх сягала майже третини виборців; членів комісій, спостері­гачів від опозиції виганяли з комісій та не давали змоги бу­ти присутніми при підрахунку голосів; маніпулювання яв­кою виборців — навіть на третю годину ночі ЦВК не могла повідомити остаточних даних щодо явки виборців; погро­ми виборчих дільниць, напади на журналістів і спостеріга­чів тощо). За інформацією опозиції, у другому турі прези­дентських виборів спостерігачі і члени виборчих комісій зафіксували понад 11 тис. порушень (у першому турі — 2 тис). У відповідь на ці порушення опозиція оголосила за­гальнонаціональний страйк і закликала людей захистити свій вибір.

Епіцентром політичного життя України став київський майдан Незалежності. Тут було розташоване наметове міс­течко опозиції, вирував велелюдний мітинг протесту.

23 листопада ініціатива мітингуючих на майдані Не­залежності, які виступили проти визнання оголошених ЦВК попередніх результатів виборів, була підхоплена в різних регіонах України. За деякими підрахунками, того дня в акціях протесту взяли участь понад мільйон грома­дян. Київська міська рада прийняла рішення висловити недовіру ЦВК і підтримала волевиявлення киян. У Льво­ві в акціях протесту взяло участь 100 тис. осіб, Івано-

Становлення владних структур

франківську — 60 тис, Харкові — 80 тис, Житомирі — 40 тис, Тернополі — ЗО тис. Багатотисячні мітинги на підтримку В. Ющенка відбулися у Луцьку, Ужгороді, Су­мах, Чернівцях, Кіровограді, Запоріжжі, Дніпропетров­ську, Черкасах, Вінниці та інших містах України. Понад 150 українських дипломатів закликали у своїй заяві ви­знати опозиційного кандидата на посаду глави держави В. Ющенка законно обраним Президентом України. Тоді ж під гаслами підтримки В. Януковича відбулися масові мітинги у Донецьку, Дніпропетровську, Харкові, Макіїв­ці, Горлівці та інших містах.

На Майдані народилося головне гасло революції — «Нас багато, нас не подолати!», з яким колона демонстран­тів вирушила до парламенту, де відбувалося позачергове засідання. У цей день В. Ющенко здійснив акт політично­го тиску на владу, склавши на трибуні Верховної Ради пре­зидентську присягу на вірність Україні. На засіданні Вер­ховної Ради опозиційні депутати планували виразити недовіру ЦВК у зв'язку з масштабними фальсифікаціями результатів президентських виборів. Однак вона була не­здатною прийняти рішення, оскільки у засіданні через від­сутність депутатів провладних фракцій і фракції комуніс­тів не було кворуму.

24 листопада масштаби акції стали ще ширшими. Май­дан Незалежності та Хрещатик уже не здатні були вмістити всіх, хто прийшов висловити свою громадянську позицію. Маніфестанти почали облогу приміщення Адміністрації Президента. Не дочекавшись судового розгляду всіх заяв повноважних представників штабів обох кандидатів стосов­но порушень і фальсифікацій на виборах, Центрвиборчком пізно ввечері оголосив їх результати: за його даними, В. Янукович набрав 49, 46% голосів, В. Ющенко — 46,61%.

Відповіддю опозиції на такі дії ЦВК стало утворення Комітету національного порятунку та оголошення 25 лис­топада загальнодержавного політичного страйку.

Під тиском опозиції 26 листопада Верховний суд Укра­їни заборонив ЦВК до прийняття свого рішення офіційно оприлюднювати результати виборів президента. Розпочався непростий процес політичного врегулювання конфлікту. У переговорах, крім обох кандидатів у президенти, взяли участь Президент України Л. Кучма, Президент Польщі О. Кваснєвський, Президент Литви В. Адамкус, Верховний представник ЄС з питань зовнішньої політики X. Солана, Генеральний секретар ОБСЄ Я. Кубіш, спікер Державної Думи Росії Б. Гризлов. У схваленій після тригодинної дис-

Г

604 Україна на шляху незалежності

кусії підсумковій заяві зазначалося: сторони виступають проти застосування сили, визнають нагальну потребу по­чати політичні переговори.

Тим часом сформований опозицією для керівництва акцією непокори Комітет національного порятунку видав декрети щодо створення комендатури, національної гвар­дії, структур правоохоронної діяльності. Про це на майда­ні Незалежності було оголошено в присутності екс-прези­дента Польщі Л. Валенси, який, за його словами, приїхав підтримати демократію в Україні.

Реакція світової спільноти на проголошені результати виборів була різною: якщо офіційні представники ЄС, СІЛА, Канади, Великої Британії, Австралії та Молдови за­явили, що їхні країни не визнають результатів другого ту­ру виборів, то президенти Росії, Узбекистану, Казахстану, Киргизії, Вірменії привітали В. Януковича з перемогою.

27 листопада Верховна Рада України на своєму поза­черговому засіданні визнала результати голосування у другому турі виборів президента такими, що не відповіда­ють волевиявленню народу, проголосувала за недовіру ЦВК, а також доручила комітету з держбудівництва і міс­цевого самоврядування внести на розгляд ВР проект змін до закону про вибори президента. Ця постанова була полі­тичним рішенням, яке необхідно було підкріпити правови­ми діями Верховного Суду і чинного Президента України.

За цих обставин, намагаючись посилити свої позиції, В. Янукович взяв участь у з'їзді депутатів усіх рівнів пів­денних і східних областей (до 3 тис. делегатів), що відкрив­ся у Сіверодонецьку 28 листопада. Був там присутнім і мер Москви Ю. Лужков. Учасники з'їзду прийняли рішення про створення Міжрегіонального союзу органів місцевого самоврядування. Йшлося там і про можливість організації робочої групи з формування окремої податкової, банків­ської та фінансової систем південно-східних областей України, а також про проведення 12 грудня референдуму щодо створення Південно-Східної республіки у разі невиз­нання В. Януковича Президентом України. У відповідь на ці дії було скликано екстрене засідання Ради національної безпеки та оборони України, яка засудила сепаратистські заклики і дії, підтримала ідею незастосування сили у розв'язанні політичного конфлікту.

ЗО листопада на засіданні Верховної Ради України, на якому розглядалася ситуація в країні, опозиція запропонува­ла проект постанови, що передбачала відставку уряду та Гене­рального прокурора. Однак за неї проголосувало лише 196 де­путатів. Не голосували депутати більшості та комуністи.

Становлення владних структур

Наступного дня на майдані Незалежності зібралося по­над 500 тисяч громадян, які прийшли підтримати коалі­цію «Сила народу», що збиралась повторно поставити на голосування у Верховній Раді України питання щодо недо­віри уряду. Після того, як мітингувальники підійшли під стіни парламенту, народні депутати 238 голосами підтри­мали висловлення недовіри уряду, що означало його від­ставку. Верховна Рада прийняла також постанову «Про запобігання антиконституційних дій і сепаратистських проявів, які загрожують суверенітету і територіальній ці­лісності України», в якій стверджувалося про відсутність соціальних, економічних і політичних передумов для змі­ни державного устрою, штучний характер сепаратистсь­ких проявів, їх обумовленість намаганнями окремих осіб і політичних сил задовольнити свої неправомірні корпора­тивні та політичні інтереси.

Того дня у Марийському палаці відбувся черговий «круглий стіл» за участю Л. Кучми, В. Ющенка і В. Януко-вича та міжнародних посередників — О. Кваснєвського, В. Адамкуса, X. Солани, Я. Кубіша, Б. Гризлова. У спіль­ній декларації сторони визнали за необхідне продовжити пошуки виходу з суспільно-політичної кризи.

З грудня Верховний Суд України після розгляду скар­ги опозиції щодо неправомірності постанови ЦВК про вста­новлення результатів другого туру президентських вибо­рів 2004 р. визнав їх недійсними, скасував рішення ЦВК про обрання Президентом України В. Януковича і призна­чив переголосування другого туру з тими самими кандида­тами на 26 грудня.

У цей час дедалі помітнішими стають розходження у та­борі опозиції, особливо у поглядах на майбутній суспільно-політичний розвиток України. На позачерговому засіданні Верховної Ради, що мало на меті вирішення нагальних пи­тань проведення виборів (внесення змін до Закону про вибо­ри Президента України, затвердження нового складу Цент­ральної виборчої комісії, призначення нового уряду), лідер соціалістів, які у другому турі виборів приєдналися до опо­зиційного блоку, О. Мороз запропонував «пакетне» голосу­вання — до раніше узгоджених змін до законів було додане питання конституційної реформи, метою якої є перетворен­ня України з президентсько-парламентської на парламент­сько-президентську республіку. Прихильники В. Ющенка не підтримали цього документа, вважаючи, що суттєве об­меження повноважень майбутнього президента ускладнить реалізацію зобов'язань, які він узяв на себе перед народом. Революція знову почала шукати формулу компромісу.

Україна на шляху незалежності

6 грудня у Марийському палаці розпочався третій «круглий стіл», у результаті якого Л. Кучма погодився змінити склад Центрвиборчкому і підтримати закон про унеможливлення фальсифікацій при переголосуванні 26 грудня. Однак сторони так і не дійшли згоди щодо по-літреформи і відставки уряду В. Януковича. Наступного дня у парламенті продовжились дебати щодо пошуку опти­мальної формули компромісу. Тоді в центрі уваги перебу­вали не ключові позиції політреформи, а проблема відстав­ки уряду. Тим часом опозиційні сили продовжували піке­тування Верховної Ради, облогу будинків Кабінету Мініс­трів і Адміністрації Президента.

Вирішальні події відбулися 8 грудня, коли оточений ба­гатотисячним мітингом опозиції парламент проголосував за «великий пакет», який передбачав зміни у виборчому процесі і проведення політреформи, («за» — 402 депутати, проти — 21, не голосували — 19, зокрема В. Ющенко).

26 грудня відбувся третій тур президентських виборів. Переконливу перемогу здобув В. Ющенко, який набрав майже 52% голосів, В. Янукович — трохи більше 44%.

За твердженнями дослідників, помаранчева революція мала такі наслідки для України і світу:

1. Радикальна зміна образу України й українців у світі;
руйнування поширених стереотипів і міфів про соціальну
пасивність, громадянську апатію українського суспільства;
набуття Україною іміджу правової демократичної держави,
формування передумов для створення привабливого інвес­
тиційного клімату.

2. Посилення євроінтеграційних тенденцій у зовніш­
ній політиці, побудова державної стратегії у міжнародних
відносинах на принципах прагматизму.

3. Надання імпульсу трансформаційним процесам, по­
дальшої демократизації на пострадянському просторі.

4. Започаткування нового етапу модернізації державно-
політичної системи, змістом якого є підвищення функціо­
нальної дієздатності держави, забезпечення узгодженої і
відповідальної діяльності законодавчої та виконавчої гі­
лок влади, демократизація всіх сфер суспільного життя,
утвердження громадянського суспільства.

5. Стимулювання процесів консолідації політичних
сил, укрупнення політичних партій, формування системи
двопартійності (двоблоковості) в Україні, яка нині харак­
терна для країн розвинутої демократії.

6. Поява після рішення Верховного Суду України,
яким скасовано офіційні результати голосування 21 листо­
пада і проголошено переголосування 26 грудня, елементів

Конституційний процес

верховенства права в системі судочинства, що може спри­чинитися до формування незалежної судової влади.

7. Створення передумов для відновлення курсу еконо­
мічних реформ, надання їм виразнішої соціальної спрямо­
ваності; утвердження прозорих правил ведення бізнесу,
стимулювання процесу виходу з тіні значного сектору ук­
раїнської економіки, перерозподіл впливів у економіці.

8. Входження країни у завершальний етап процесу
формування української політичної нації.

9. Посилення відчуття у народу власної сили та особис­
тої причетності до суспільних справ, усвідомлення ним се­
бе суб'єктом історичного процесу; вихід на політичну аре­
ну середнього класу.

10. Формування більш прозорого, плюралістичного та об'єктивного медіа-простору, розширення меж свободи слова. Отже, нерозв'язаність основного питання революції до­би перебудови — питання про владу у відносинах між представниками радянської номенклатури і націонал-де-мократичних сил загострила суспільно-політичні проти­стояння, спричинила залучення до них широких народних мас. У 1991—2004 рр. остаточно сформувалися й активі­зувалися фактори, які не лише окреслили систему коорди­нат новітнього державотворчого процесу в Україні, а й каталізували вибух народного гніву, що зумовило своєрід­ність феномену помаранчевої революції, яка стала спро­бою розв'язати геополітичні проблеми і протиріччя, спосо­бом виходу на якісно новий етап розбудови громадянсько­го суспільства, формою вияву нових якостей української ментальності, засобом розв'язання ключового питання ре­волюції доби перебудови — відсторонення від влади ко­лишньої радянської номенклатури та зміна філософії вла­ди (влада «для» народу, а не «над» народом).

19.3. Конституційний процес

Декларація про державний суверенітет України 16 лип­ня 1990 року стала не тільки поштовхом для конституцій­них змін, а й політико-правовою основою концепції нової Конституції України, ухваленої Верховною Радою в травні 1991 р. Проте життя внесло корективи в розвиток конститу­ційного процесу. Проголошення 24 серпня 1991 року Акта про незалежність України, який було підтверджено грудне­вим референдумом, кардинально змінило ситуацію — знач­на частина положень концепції вже не відповідала реаліям

Україна на шляху незалежності

і втратила свою актуальність. Виникла нагальна потреба нових підходів до розбудови правового поля.

Активне державотворення можна було розгортати ли­ше за умови створення відповідної законодавчої бази, а цей процес надзвичайно ускладнювався відсутністю самостій­ної національної правової системи. Правова система Укра­їнської РСР базувалася на двох далеко не рівноцінних основах: загальносоюзному законодавстві та власному, ук­раїнському. Республіканські кодекси здебільшого кальку­вали загальносоюзні юридичні норми. За підрахунками фахівців, до проголошення незалежності України на її те­риторії суспільні відносини, наприклад у народногоспо­дарській сфері, на 80% регулювалися союзним законо­давством. Загалом у всіх сферах правового регулювання цей показник становив майже 90%.

Дві спроби зрушити з місця конституційний процес — винесення на всенародне та громадське обговорення в 1992—1993 рр. двох варіантів проекту Конституції Украї­ни — закінчилися невдачею: Верховна Рада не затвердила жоден із них. Це пояснюється відсутністю чіткої концепції реформування та науково обґрунтованої моделі майбут­нього суспільного і державного устрою; боротьбою навколо законодавства різних політичних сил; опором певних сус­пільних верств, не зацікавлених у чіткій визначеності та регламентації суспільних відносин.

Під час обговорення варіантів нової Конституції основ­на боротьба точилася навколо проблеми розподілу владних повноважень. Верховна Рада не погоджувалась із двопа­латною структурою майбутнього парламенту. Крім того, ліва більшість парламенту виступила проти положень про­екту нової Конституції щодо сильної виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування та ін. Фактично ліві погоджувалися лише на косметичні зміни в обмін на збереження принципових положень чинної Конституції України 1978 р.

Безкомпромісна позиція прихильників збереження ра­дянської системи, з одного боку, та прибічників парла­ментської, президентської чи президентсько-парламент­ської — з іншого, у жовтні 1993 р. остаточно загальмувала конституційний процес, внаслідок чого чинною залишила­ся Конституція УРСР 1978 р., до якої було внесено понад 200 поправок.

Після того, як Президентом України став Л. Кучма, бу­ло створено нову Конституційну комісію, робота якої через протистояння гілок влади та боротьбу політичних сил теж не відзначалася особливою продуктивністю. Намагаючись

Конституційний процес

активізувати конституційний процес, президент 2 грудня

1994 року виніс на розгляд Верховної Ради проект «Кон­
ституційного закону України про державну владу і місце­
ве самоврядування в Україні». Ця ініціатива не була під­
тримана Верховною Радою і ще більше посилила напру­
ження між гілками влади. Потрібен був компроміс. Ним і
став узгоджений після тривалого обговорення Конститу­
ційний договір, схвалений Верховною Радою 8 червня

1995 року. Цей документ дещо обмежував повноваження
Верховної та місцевих рад, водночас розширював нормот-
ворчі та адміністративні функції президента та уряду. Нез­
важаючи на певні недоліки, Конституційний договір ство­
рив умови для активізації конституційного процесу.

Дискусії щодо Конституції України розгорнулися з но­вою силою в червні 1996 р., коли Верховна Рада розгляда­ла її проект у другому читанні. Каменем спотикання стали проблема російської мови, державна символіка і питання власності. Позиції протидіючих сторін примирити не вда­лося, і в ході конституційного процесу знову склалася па-това ситуація. Оскільки подальше просування шляхом ре­форм без надійної законодавчої бази було практично не­можливе, Рада національної безпеки при Президентові України та Рада регіонів рекомендували Л. Кучмі оголоси­ти всеукраїнський референдум з питання затвердження Конституції. Відповідно до рекомендацій Кучма видав указ, який загострив відносини між виконавчою і законо­давчою гілками влади, знову розпочалися пошуки компро­місу. Робота п'яти узгоджувальних комісій з найбільш спір­них питань (статусу республіки Крим, державної мови, дер­жавної символіки, приватної власності, розподілу владних повноважень) дала свої наслідки. 28 червня 1996 року було прийнято Конституцію України.

Прийняття Конституції України завершило процес становлення політичної системи республіки як цілісного організму з більш-менш чіткою визначеністю структурних елементів, їх функціонального призначення та принципів зв'язку. Нова Конституція, з одного боку, фіксує та регла­ментує те, що існує в реаліях (ст. 4. стверджує, що в Укра­їні існує єдине громадянство, а ст. 5 — що Україна є рес­публікою), з іншого — є своєрідною юридичною програ­мою нашої країни, яка визначає та стверджує головні принципи та цілі майбутнього розвитку державотворчого процесу (ст. 1 Конституції України акцентує: «Україна є суверенна і незалежна демократична, соціальна, правова держава»). Таке поєднання в юридичному акті реалій та перспектив закладає правові основи для стабільної, безбо-

20 Історія України

Україна на шляху незалежності

лісної трансформації політичної системи, створює сприят­ливі умови для динамічного, поступального розвитку сус­пільства.

З прийняттям Конституції конституційний процес не завершується. По-перше, потрібно провести копітку роботу щодо тлумачення та конкретизації норм і принципів Кон­ституції та зафіксувати їх у системі кодексів. По-друге, з розвитком держави та суспільства виникатиме нагальна потреба в змінах, доповненнях і додатках до існуючого ос­новного закону держави. Тому після прийняття Конститу­ції законотворчість розгорнулася у двох напрямах — підго­товка та затвердження нових законодавчих актів, що базу­ються на новому основному законі, та трансформація або відміна законів, затверджених до червня 1996 р.

Нині законодавча база України ще переживає період становлення. Протягом 1990—1998 рр. прийнято загалом понад 1200 законодавчих актів, серед них декрети Кабіне­ту Міністрів України та Укази Президента України з еко­номічних питань, не врегульованих законом. Абсолютну більшість становлять закони України, прийняті після про­голошення державного суверенітету України. Різні сфери суспільного життя вже врегульовано 420 самостійними за­конами. За ці роки прийнято майже 500 законів про вне­сення змін до чинного законодавства, понад 200 законів про ратифікацію міжнародних договорів та конвенцій. Зазначимо, що майже дві третини від загальної кількості законодавчих актів прийнято протягом 1994—1998 рр.

Водночас законодавча база, сформована в Україні, ще не забезпечує повною мірою потреб держави та суспільства в правовому регулюванні суспільних відносин, значна час­тина яких продовжує регулюватися нормами законодав­чих актів колишнього Союзу РСР, а деякі відносини, що виникли в останні роки, взагалі не врегульовані законами України. За експертними оцінками, для повного правового регулювання процесів, що відбуваються в державі та сус­пільстві, необхідне прийняття ще майже 1,5 тис. законів.

Під час антипрезидентських виступів 2001—2002 рр., коли опозиція вимагала не лише відставки Л. Кучми, а й докорінної зміни форми правління, було започатковано новий етап формування політичної системи України. Ос­новними причинами, що зумовили необхідність радикаль­них змін,були:

1. Невідповідність існуючої форми правління вимогам
часу і новим реаліям українського суспільства.

2. Зниження ефективності взаємодії вищих органів за­
конодавчої та виконавчої влади.

Конституційний процес

3. Відсутність умов, за яких виборці могли б чітко іден­
тифікувати політичні сили, відповідальні за державну по­
літику.

4. Несформованість механізму реалізації партіями сво­
їх представницьких функцій у парламенті.