Україна в Першій світовій війні

У першій світовії війні назва «Україна» використовувалася лише як загальнонаціональна назва території українського народу. Території, які становлять сучасну Україну, входили до складу Російської імперії (Наддніпрянщина) та Австро-Угорської імперії (Закарпаття, Галичина, Буковина). Наддніпрянщина .Адміністративна карта Наддніпрянщини у передвоєнний період .Розселення українців Російської імперії на 1897 рік

Революція 1905—1907 років вплинула на життя тогочасного суспільства, однак вона не змінила основного напрямку його розвитку, який диктувався вимогами і законами ринкового господарства. Найнегативнішим були наслідки поразки революції у політичній сфері. Встановлювався надзвичайний стан, суворо заборонялися демонстрації, мітинги, збори. По всій країні діяли військові трибунали. У підпілля пішли політичні організації. Посилилися репресії проти українства. Заборонялося викладання українською мовою в освітніх закладах, українські громади та клуби, більшість організацій «Просвіти» та практично всі основні українські періодичні видання були ліквідовані. Натомість за широкої підтримки влади бурхливу діяльність розгорнули шовіністичні організації, зокрема «Клуб русских националистов», заснований у Києві в 1908 році. Широкого розголосу набула «справа Бейліса» — судовий процес, організований у Києві в 1913 року над євреєм, який звинувачувався у ритуальному вбивстві православної дитини. Преса здійняла антисемітську кампанію. Проте на захист Бейліса виступила демократична громадськість, прогресивна інтелігенція, письменники. Врешті-решт суд вимушений був виправдати Бейліса. Після поразки Революції 1905—1907 років український визвольний рух опинився в складному становищі. Розпадається Українська радикально-демократична партія. Разом із тим частина діячів Української соціал-демократичної робітничої партії, зокрема Симон Петлюра, Валентин Садовський, беруть участь у створенні міжпартійного політичного блоку — Товариства українських поступовців (ТУП). Активними діячами Товариства були Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Володимир Винниченко, Євген Чикаленко, Дмитро Дорошенко, Людмила Старицька-Черняхівська та ін. Найближчим своїм завданням ТУП вважало українізацію освіти, громадських установ, суду й церкви. Політичну лінію Товариства проводила газета «Рада». Значна увага приділялася відстоюванню українських інтересів у Державній Думі. Найреакційніша за своїм складом третя Державна Дума відхилила питання про українську мову навчання в початкових школах, а також про вживання української мови в судах. У 1913 році, коли була скликана четверта Дума, ТУП у своїх домаганнях заручилося підтримкою фракцій трудовиків та кадетів. Проте консервативна більшість Думи знову заблокувала ці питання. Утиски з боку царського уряду продовжувалися й надалі. У 1914 році уряд заборонив святкування дня народження Тараса Шевченка. Це викликало хвилю протестів по всій Україні. Слова обурення пролунали навіть у Державній Думі. Тут вперше розгорнулася гостра дискусія з українського питання, і це справило велике враження не тільки в Думі, а й поза її межами. Незважаючи на репресії з боку влади, українське студентство у березні 1914 року вийшло на маніфестацію під жовто-блакитними прапорами. Активну роботу проводили соціал-демократи по підготовці до відзначення 1 Травня. Вони розповсюдили прокламацію ЦК РСДРП. Київська, Харківська, Катеринославська, Полтавська і Миколаївська партійні організації випустили листівки з закликом відзначити 1 Травня політичним страйком. У день 1 травня 1914 року в Україні відбулося 85 політичних страйків з більш як 30 тис. учасників. Найбільше страйків сталося в Харківській і Київській губерніях. Таким чином, напередодні Першої світової війни в Україні назрівала революційна ситуація. Протягом першої половини 1914 року Україні сталося понад 300 страйків, в числі яких понад 70% було політичними. У страйках взяли участь близько 95 тис. чоловік. Усього за період нового революційного піднесення (1910 — перша половина 1914 року) в Україні відбулося 978 страйків з числом учасників близько 330 тис. чол. Поступово український національний рух набирав нових сил. Але цей процес припинив початок Першої світової війни. Західна Україна .Одним з найхарактерніших проявів життя в Галичині було пробудження соціальної активності українського селянства. У 1902 році Східна Галичина була охоплена сільськогосподарським страйком, в якому взяли участь близько 200 тисяч селян. Основними вимогами страйкарів були підвищення заробітної плати польськими поміщиками під час сільськогосподарських робіт та припинення втручання польської адміністрації в еміграцію селян і робітників в Америку. Страйк мав одночасно соціальний і національний характер і був спрямований проти польського панування в краю. Він завершився повною перемогою селян і показав зразок національної солідарності. Це цілковито змінило загальний баланс сил двох головних галицьких національностей: якщо польська еліта, зберігаючи свою політичну монополію в краю, й далі переважала українську, то українське селянство своєю організованістю і національною свідомістю значно перевищувало польське. Усі свої здобутки українцям доводилося виборювати у впертій боротьбі з польською адміністрацією та польськими політичними силами краю. Українсько-польські стосунки на початку ХХ століття набрали гостро конфліктного характеру, характеру неоголошеної війни, найвиразнішими проявами якої стали замах на Івана Франка 1897 року, криваві розправи над українськими виборцями, вбивство галицького намісника графа Андрія Потоцького українським студентом у 1908 році та вбивство польськими студентами одного з лідерів українського студентського руху Адама Коцка у 1910 році. Політична боротьба точилася навколо двох питань: створення українського університету у Львові та проведення виборчої реформи, яка б збільшила представництво українців у галицькому сеймі. У лютому 1914 року завдяки активним діям митрополита Андрея Шептицького був укладений польсько-український компроміс, згідно з яким українці повинні були одержати третину місць у галицькому сеймі і повноправне представництво у різних сеймових комісіях. Поляки зобов'язалися не чинити перешкод заснуванню українського університету у Львові. У березні 1913 року виникло військове товариство «Січові стрільці». До початку першої світової війни таких товариств налічувалось близько ста. «Січі» вели культурно-освітню роботу. Вони, зокрема, брали участь у шевченківських ювілеях. З їх ініціативи були відкриті пам'ятники Т. Шевченку у Вовчинці, Надієві, Микулинцях, Вовчківцях, Косові та в інших містах і селах Галичини. 100-річний ювілей Кобзаря вони використали і в політичних цілях. 28 червня 1914 року спортивні й військові «Січі» провели багатотисячні мітинги під гаслами визволення від іноземного гніту Галичини та Наддніпрянської України та створення на цій основі єдиної самостійної України. Українське населення під час війни.Під час війни в скрутному становищі опинилося населення Галичини й Буковини. «З одного боку, — зазначає сучасний історик Т. Гунчак, — його мордували росіяни, намагаючись вибити з нього почуття національної свідомості й самопошани; з іншого — над ним знущалися австрійці та мадяри, звинувачуючи у русофільстві». На початку війни галицькі та буковинські землі були завойовані російськими військами. Основною метою російської адміністрації було знищення основного центру українського національного руху, що зосереджувався в цих землях, та створення передумов для органічного їх включення до складу Російської імперії. Саме на виконання цих завдань і були спрямовані основні «заходи» новопризначеного генерал-губернатора Галичини графа Георгія Бобринського: закриття «Просвіт», українських установ, бібліотек, шкіл; насильницька русифікація; репресії проти місцевої інтелігенції; гоніння на греко-католиків; масові депортації населення (з Галичини було виселено понад 12 тис. осіб, звинувачених у неблагонадійності). Війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування поступального розвитку, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу. У Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад 40% господарських та житлових будинків, понад 1,5 тис. промислових споруд. Навіть стратегічно важлива нафтова промисловість зменшила виробництво на 1/3. На Буковині у цей час поголів´я коней та свиней зменшилося на 60%, овець — на 47%. Не набагато кращою була ситуація і в Наддніпрянській Україні. Якщо 1913 року тут функціювало 3381 підприємство, то 1915 — лише 2849. На 1917 рік з 4 млн. селянських господарств 1,8 млн. дворів були без коней. У цей час в селах залишилося лише 38,7% працездатних чоловіків. Водночас з деградацією господарства в роки війни зростала його залежність від іноземного капіталу. Тільки впродовж 1916—1917 років 74% іноземних вкладів у розвиток кам'яновугільної промисловості Російської імперії було вкладено в підприємства Донбасу.