Бернардинці - див.цистерціанці. 37 страница
МИКИТКА ОСИП (21.2.1871 - серпень 1920) -визначний український військовий діяч, генерал-майор УГА. Н. у с. Заланові Великому Рогатинського округу на Станіславівщині (за ін. дан. в м. Львові). Після закінчення кадетської школи у Відні (1902). М. служив в австрійській армії. Учасник Першої світової війни 1914-18. З січня 1918 - комендант Легіону Українських Січових Стрільців, який з березня 1918 разом з австрійськими стрільцями (згідно з умовами Берестейського миру 1918) звільняв від більшовиків Південь України (Одесу, Запоріжжя, Херсонщину). На поч. украінсько-польськоі війни 1918-1919 М. сформував і очолив армійську групу “Старе Село”, яка вела тяжкі бої з ворожими військами за Львів. Згодом командував Першим Корпусом УГА, який відзначився в ході Чортківського наступу 1919 під час боїв за Тернопіль і Золочів. Після здобуття об'єднаними українськими арміями Києва (кін. серпня 1919) призначений начальником столичного гарнізону. З 2.11.1919 до 10.2.1920 - начальний вождь Української Галицької Армії. На поч. лютого 1920 як командуючий УГА, виступав проти переходу армії на сторону більшовиків та намагався вивести українські частини на територію Румунії. Заарештований разом з генералом Г. Ціріцом членами Начального ревкому УГА (О. Лесняком, О. Станиміром, Д. Паліївим) і виданий у Балті більшовикам. З середини травня 1920 М. перебував у таборі для військово-полоненних галичан у Кожухові під Москвою. М. відхиляв всі пропозиції більшовицького військового командування перейти на службу в Червону Армію. На поч. серпня 1920 вивезений до Москви, де був розстріляний разом з генералом Г. Ціріцом.
МИКЛАШЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО АНДРІЙОВИЧ(1640-ірр.- 30.3.1706)-український державний діяч кін. 17 - поч. 18 ст. З 1671 - військовий товариш. У 1671-72 був близьким співробітником гетьмана Д. Многогрішного. Згодом призначався отаманом Глухова (1675) і полковим осавулом Ніжинського полку (1679-82). Займав відповідальні пости в уряді гетьмана І. Самойловича - генеральний хорунжий (1682) і генеральний осавул (1683-90). В 1690-1704 і 1705-06 -полковник стародубський. Володіючи великими маєтностями, сприяв розвиткові в них різноманітних ремесел та мануфактур. Був відомим меценатом української культури, зокрема побудував собор св. Юрія в Києво-Видубецькому монастирі. Не підтримував офіційної політики І. Мазепи. У 1703 вступив в таємні переговори з польсько-литовськими політичними колами з метою створення конфедеративного об'єднання у складі України (Великого князівства Руського), Польщі і Литви на засадах Гадяцького договору 1658. Загинув під час облоги шведськими військами Несвіжу (тепер Бєлорусь).
М. Ерстенюк (Львів).
МИКЛАШЕВСЬКІ - український козацько-старшинський рід 2 пол. 17- поч. 20 ст. Засновником роду вважають Андрія М. (Андрушко Мик-лашенко, рр. н. і см. невід.) - реєстровий козак Чигиринської сотні (1649). Михайло Андрійович М. (бл. 1640 - 30.3.1706) - український військовий і державний діяч кін. 17- поч, 18 ст. З 1671 -військовий товариш, з 1675 - глухівський городовий отаман, в 1679-82 - ніжинський полковий осавул, з 1682 - генеральний хорунжий, а з 1683 - генеральний осавул. У 1689-1706 - стародубський полковник. Активно проводив колонізацію земель північної Гетьманщини, був меценатом українського мистецтва (збудував собор св. Юрія в Києво-Видубецькому монастирі). М. входив до старшинської опозиції, яка виступала проти офіційної політики гетьмана І. Мазепи. В 1703 вів таємні переговори з литовсько-польськими політиками про можливість входження України поряд з Польщею і Литвою третім рівноправним членом Речі Посполитої на умовах Гадяцького договору 1658. Загинув під час облоги шведською армією Несвіжу. Михайло М. (1756 -26.8.1847)-український і російський військовий та державний діяч. Н. у Деменці на Стародубщині (тепер Росія). Служив у гвардійському полку в Петербурзі (1675-89), у 1789-92-полковник стародубського карабінерського полку, командував полками на Дніпровській лінії (1792-97). У 1797 призначений волинським і чернігівським губернатором, але в 1800 усунений з посади. З 1801 - новоросійський губернатор, з 1808 -сенатор. М. був прихильником ідеї політичної автономії України, мав зв'язки з Новгород-Сіверським Патріотичним Гуртком. Під час вторгнення наполеонівських військ у Російську імперію склав проект відновлення козацьких полків у Лівобережній Україні. Після відставки М. оселився у своєму маєтку Понурівці, де утворив осередок українського культурно-політичного життя. За деякими дан., звідти поширився по Україні рукопис “Історія Русів”. Айдрій Михайлович М. (1801 -1895)-український дідич, власник фарфорового заводу у с.Волокитному Глухівського повіту Чернігівської губ. (тепер Путивльського р-ну, Сумської обл.), відомого своїми художніми виробами. Іван Миколайович М. (1858 -1901) - український економіст і статист, 3 1896 -професор політичної економії і статистики Харківського університету. Автор праць з історії аграрних відносин в Україні. Микола М. (1860 -1909) - член 1 Державної Думи від Чернігівської губернії. Йосип Михайлович М. [4.(16)4.1882 -2.9.1959] - український музикознавець, піаніст і педагог. Н. у Петербурзі. Навчався в Петербузькому університеті (1900-09), згодом закінчив Київське музичне училище і Петербурзьку консерваторію. В 1913-18- директор Петербурзького музичного інституту. З 1919 працював педагогом у Харкові. Виступав як піаніст.
М. Ерстенюк (Львів).
МИКЛУХА-МАКЛАЙ (Миклухо-Маклай) МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ [5(17).7.1846 -2(14).4.1888] - визначний вчений, мандрівник і громадський діяч. Н. у с. Рождественське Новгородської губернії (тепер Боровицьково р-ну Новгородської обл., Росія). Походив з українського козацького роду Миклух, представники якого з 18 ст. жили на Київщині. В 1857-63 навчався у 2-ій Петербурзькій гімназії. У 1863 вступив на фізико-математичний факультет Петербурзького ун-ту, задки в 1864 був виключений за участь у студенському русі (без права вступу у вищі учбові заклади Російської імперії). Продовжив навчання за кордоном. Навчався на філософському і юридичному ф-тах Гейдельберзького (1864), Ляйпцігського (1865) і Йєльського (1866-68) ун-тів. В 1866-67 здійснив подорож на Канарські о-ви, о. Мадейру і в Марокко. В 1869 проводив дослідження морської фауни на побережжі Червоного моря. В подальшому присвятив своє життя антропологічним і етнографічним дослідженням населення Пд,-Сх. Азії, Австралії, островів Тихого океану. В кін. жовтня 1870 виїхав на Нову Гвінею, де прожив на південно-східному березі цього острова (тепер Берег Миклухо-Маклая) близько 3-х років (1871-72. 1876-77, 1883). У 1873 відвідав Філіпіни та Індонезію, в 1874 побував на південно-західному березі Нової Гвінеї (Папуа-Ковіай). У 1874-75 двічі подорожував по Малакському півострові, вивчав племена семангів і сакаїв. У 1876 і 1879 здійснив подорож на острови Мікронезії і Меланезії. В 1878-82 і 1884-86 жив у Австралії, де заснував біологічну станцію біля Сіднея. М.-М. підтримував тісні зв'язки з Україною, не раз бував на Київщині, досліджував морську фауну біля Одеси та на південному березі Криму. З 1886 жив у Петербурзі, де і помер. М.-М. -автор близько 160 праць, переважна більшість яких присв'ячена антропологічній і етнографічній характеристиці папуасів та ін. народів Океанії і Південно-Східної Азії. Результати наукових досліджень М.-М. мають і сьогодні велике наукове значення. М.-М, вів щоденники своїх подорожей. Вперше видані в 1923 під редакцією Д.Анучина. В 1984 про життя і діяльність М.-М.була опублікована книга І. Вебстера “The Moon Man” (“Місячна людина”).
МИКЛУХИ - український козацький рід на Київщині і Чернігівщині. Найвідоміші представники роду: Степан М. (рр. н. і см. невід.) -хорунжий Запорізького війська. Відзначився в боях за Очаків у 1772. Ілля Степанович М. (рр. н. і см. невід.) - дідич з Чернігівщини. Микола Ілліч М. (1818-58) - батько М. Миклухи-Маклая, інженер - капітан. Навчався в Ніжинському ліцеї та Петербурзькому корпусі інженерів шляхів. Брав участь у будівництві Миколаївської залізниці. Микола Миколайович Миклуха (1846-88) - видатний український і російський мандрівник, антрополог і етнограф (див. М. Миклуха-Маклай); Володимир Миколайович М, (р. н. невід. -п. 1905) - брат Миколи М., командир броненосця “Адмірал Ушаков”. Загинув у Цусімському бою 1905; Михайло Миколайович М, (рр. н. і см. невід.) - брат мандрівника, геолог, дослідник Полісся.
МИКОЛА І[Микола Павлович Романов; 25.6.(6.7)1796 - 18.2.(2.3.)1855] - російський імператор (1825-55). Третій син Павла І. Зайняв престол після раптової смерті Олександра І і жорстокого придушення повстання декабристів 1825. М. І, прагнучи зміцнити імперію, встановив у країні режим військово-поліцейської диктатури. При М. І величезну роль в державному управлінні відіграла особиста канцелярія царя і особливо її “Третій відділ” - управління таємної політичної поліції і жандармерія. В 1830-31 придушив національно-визвольне повстання в Польщі, був одним з організаторів розгрому Угорської революції 1848-49. Політика М. І щодо України була спрямована на повну нівеляцію національних особливостей, прав і традицій українського народу - скасування Магдебургського права (1835) й Литовського статуту, ліквідацію греко-католицької церкви на Правобережній Україні, боротьбу проти українського національно-визвольного руху (арешт членів Кирило-Мефодіівського Братства, переслідування і заслання Т. Шевченка). Основним напрямком зовнішньополітичної діяльності уряду М. І стала підтримка реакційних режимів в усій Європі. За М. І Росія вела війни за завоювання Кавказу і СередньоїАзії, атакож російсько-іранську 1826-28 і російсько-турецьку 1828-29 війни. Поразка Росії у Кримській війні 1853-56 стала причиною глибокої кризи всього режиму, встановленого М. І і прискорила його смерть (правдоподібно самогубство).
МИКОЛА II (Микола Олександрович Романов; 6(18).5.1868-17.7.1918)-останній російський імператор, старший син Олександра III. Продовжував реакційну внутрішню і зовнішню політику свого попередника, спрямовану на зміцнення самодержавства, посилення жорстоких репресій щодо національно-визвольного руху поневолених народів імперії та розширення колоніальних володінь. За М. II Росія зазнала поразки в російсько-японській війні 1904-05. У період правління М. II відбулася перша російська революція 1905-07, події якої примусили уряд піти на проведення обмежених конституційних реформ. За М. II Російська імперія вступила в Першу світову війну. 23.8.1915 зайняв пост Верховного головнокомандуючого російської армії. Невдачі на фронті, величезні втрати, розруха, голод викликали незадоволення самодержавством у всіх колах суспільства. Лютнева революція 1917 в Росії ліквідувала монархію. 2(15).3. М. II зрікся престолу. 8(21).3.1918 був заарештований в Олександівському палаці (Царське Село). М. II було відправлено в Тобольськ, а згодом у Єкатиринбург (тепер Свердловськ). В ніч з 16 на 17.7.1918 М. II і члени його сім'ї були розстріляні більшовиками.
МИКОЛАЙЧУК ІВАН (15.6.1941 - 3.8.1987) -визначний український кіноактор, сценарист і режисер, заслужений артист УРСР(з 1968). У 1957 Н. у с. Чорториї Кіцманського р-ну Чернівецької обл. У 1957 закінчив студію при Чернівецькому драматичномутеатрі ім. О, Кобилянської, працював у цьому ж театрі. Після закінчення в 1965 Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого працював на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка. Ролі у фільмах: Тарас Шевченко (“Сон”, 1964), Іван (“Тіні забутих предків”, 1964), “Давид Мутузка” (“Бур'ян”, 1966), Петро (“Білий птах з чорною ознакою” (1971, співавтор сценарію). Знімався у фільмах “Захар Беркут” (1972), “Анничка”, “Тривожний місяць вересень” та ін. Поставив фільми: “Вавілон-ХХ” (1979, за романом “Лебедина зграя” В.Земляка; співавтор сценарію, автор музичного оформлення, роль Фабіана), “Така пізня, така тепла осінь” (1982, у співавт. з В. Коротичем). За сценарієм М. кінорежисер В. Ільєнко поставив фільм “Мріяти і жити” (1975). У с. Чорториї створено меморіальний музей митця. В 1988 посмертно М. було присвоєно Державну премію України ім. Т. Шевченка. В 1991 у Києві була опублікована книга спогадів про М., сценарії його фільмів та інтерв'ю з ним.
МИКОШИНСЬКИЙ БОГДАН (рр. н. І см. невід.) - український козацький гетьман (1586, 1594). М. на чолі козацьких загонів воював проти турків і татар. У травні-червні 1594 запорожці під проводом М. здійснили вдалий морський похід. У червні 1594 М, вів переговори з Е. Лясотою про вступ запорожців на службу до австрійського імператора Рудольфа ІІ і їх участь у війні проти турків.
МИЛОРАДОВИЧ ЄЛИСАВЕТА (дівоче прізвище Скоропадська; 12.1.1832 - 27.3,1890) -українська громадська діячка і меценатка. Походила із старовинних українських родів Маркевичів і Скоропадських (за батьком) і Тарновських (по матері). Тітка гетьмана П. Скоропадського. В 1856 вийшла заміж за Лева Милорадовича, сина відомого українського історика Г. Милорадовича. Брала активну участь у громадсько-культурному жипі Полтавщини. У 1860-х рр. - активний член Полтавської Громади. Підтримувала своїми щедрими пожертвами українські видання та недільні школи, а також жіночу гімназію в Полтаві. Заснувала на свої кошти школу у с. Рибці поблизу Полтави. Після заборони видань українською мовою у Російській імперії (див. Валуевський указ 1863) пожертвувала гроші на розвиток українського руху в Галичині - зокрема, на товариство “Просвіта” та журнал “Правда”. Внесла 20 тис. австрійських крон для заснування у Львові Товариства ім. Шевченка (1873, з 1893 - Наукове Товариство ім. Т.Шевченка). З 1878 очолювала Полтавське Філантропічне Товариство. Перебувала під наглядом російської влади, яка підозрювала М. у діяльності з метою відновлення Гетьманщини. Померла в Полтаві.
Д. Кушплір (Львів).
МИЛОРАДОВИЧІ - український старшинсько-шляхетський рід. За походженням - вихідці з Сербії. Під час московсько-турецької війни 1711-13 брати Михайло, Гаврило і Олександр М. вступили на службу в російську армію, за що отримали великі маєтки в Україні найвідоміші представники роду: Михайло Ілліч М. [р. н. невід. - п. 14(25).9.1726] - полковник гадяцький (1715-26). В 1723 підписав Коломацькі петиції 1723 до російського уряду. Гаврило Ілліч М. (р.н. невід, - п. 1730) - гадяцький полковник (1727-29). Був усунений від полковництва гетьманом Д. Апостолом за численні зловживання. Петро Степанович М. [бл. 1723 - 7(18)1.1799] - останній чернігівський полковник (1762-81 або 1783), Андрій Степанович М. (1726 - 13,6.1796) - український і російський військовий та державний діяч. Навчався в Київській Академії. Був бунчуковим товаришем, згодом генерал-поручником російської армії. Учасник Семилітньої війни 1756-63, російсько-турецької війни 1768-74. З 1779 -малоросійський губернатор. В 1779-81 керував складанням опису Лівобережної України, Михайло Андрійович М. [1(12)10.1771 -15(27). 12.1825] - російський військовий діяч, генерал, граф (з 1813). Н. у Петербурзі. Навчався в університетах Кенігсберга, Геттінгена, Страсбурга. Учасник швейцарського походу російської армії (1799), війни проти Франції (1805), Туреччини (1806-12). В 1809-12-київський губернатор. У Бородінській битві 1812 командував правим крилом 1-ої армії. В 1813-14 брав участь у закордонних походах російських військ. З 1818 - петербурзький генерал-губернатор. У грудні 1825 під час повстання декабристів був смертельно поранений П. Каховським на Сенатській площі. Григорій Олександрович М. (6.10.1839 -26.8.1905) - український історик, генерал-лейтенант, граф. Н. на Чернігівщині. Закінчив Пажеський корпус. Учасник російсько-турецької війни 1877-78. Був організатором і першим головою Чернігівської губернської вченої архівної комісії. Автор праць з історії Лівобережної України, археології, генеалогії.
М. Ерстенюк (Львів).
МИРОВИЧ ВАСИЛЬ ЯКОВИЧ [1740 -15(26).9.1764] - підпоручник Смоленського полку. Походив з козацько-старшинського роду Мировичів. Внук Ф. Мировича. В липні Т764 М., будучи офіцером караульної команди в Шлісельбурзькій фортеці, намагався здійснити палацовий переворот з метою скинення з престолу Катерини ІІ і проголошення імператором Івана VI Антоновича. Спроба перевороту, можливо, була викликана прагненням М., посадивши на престол Івана VI, який знаходився в ув'язненні в фортеці, добитися розширення політичної автономії України. В ніч з 4 на 5.7.1764 група солдат на чолі з М. захопила фортецю. Однак, в цей час Іван VI, відповідно до інструкції Катерини II вже був убитий офіцерами внутрішньої стражі. М. заарештували і за вироком Сенату стратили у Петербурзі.
МИРОВИЧІ - український козацько-старшинський рід на Переяславщині у 17-18 ст. Іван М. (р. н. невід. - п. бл. 1709) - український військовий діяч, з 1689 - значковий товариш, в 1692-1706 - переяславський полковник. 27.10.1694 козацьке військо під проводом С. Палія і М. розгромило кримську орду на р. Кодимі. На чолі Переяславського полку брав участь у Північній війні 1700-21. На власні кошти збудував Покровську церкву в Переяславі. В 1704-06 М. і Д. Апостол очолювали 17-тисячний український корпус, який разом з саксонськими військами вів воєнні дії проти шведської армії у Польщі та Білорусії. Козаки під проводом М. брали участь у здобутті Варшави. В березні 1706 в боях за Ляховичі (тепер Беларусь) з шведськими військами, потрапиву полон. Помер у Швеції. Федір Іванович М. (р. н. невід. - п. 1758) -український військовий і державний діяч першої пол. 18 ст., сподвижник гетьманів І. Мазепи і П. Орлика. Навчався в Києво-Могилянській Академії. В 1708-09 - генеральний бунчужний. В 1709 М. за дорученням І. Мазепи вів переговори з Запоріжжям, які завершились переходом 8-тисячного загону запорожців на чолі з кошовим отаманом К. Гордієнком на сторону українсько-шведських військ. Після поразки шведсько-української армії в Полтавській битві 1709 змушений емігрувати. Близький співробітник гетьмана П. Орлика, палкий прихильник української державності. В 1710-11 - генеральний осавул. Жив у Криму, Туреччині, Швеції (1715-19) та Польщі (1719-54). Помер у Криму. Після еміграції Федора М. всі його маєтності були конфісковані. Його мати, Пелагея Захарівна, брат Іван та ін. члени родини М., були вивезені до Москви, а в 1716 заслані до Тобольська. Дозволено повернутись в Україну в 1745. Його сини - Яків і Петро були відправленні у Петербург. За намагання контактувати з батьком були в 1732 заслані в Сибір. З 1742 перебували на військовій службі; Іван Іванович М. (р. н. невід. - п. 1753)-український військовий діяч, дипломат. Син Івана М. У 1712 за підтримку його братом Федором М. політики гетьмана І. Мазепи був вивезений до Москви, а в 1716 висланий до Сибіру. Перебував на військовій службі. В 1730 під час конвоювання транспорту заліза до Петербурга втік у Крим. Служив перекладачем у кримського хана. Виконував дипломатичні доручення гетьмана П. Орлика. В 1735 їздив з дипломатичною місією до польського короля С. Лещинського у Францію. В 1736 М. був представником П. Орлика при турецькому командуванні. Василь М. (р. н. невід. -п. 732) - син Івана М. В 1716 звинувачений у таємних зв'язках зі шведами і братом Федором М. Засланий на каторгу в Сибір, де і помер. Анна М. (рр. н. і см. невід.) - дочка Івана М., дружина А. Войнаровського. Після арешту чоловіка російськими агентами і вивезення його до Росії, жила у Швеції.
М. Ерстенюк (Львів).
МИРОВІ СУДИ - особливий вид суду в Російській імперії, в тому числі й на території України для розгляду дрібних кримінальних злочинів, за які передбачалося тюремне ув'язнення до одного року та цивільних справ з ціною позову до 500 рублів. Встановлені відповідно до судової реформи 1864. На мирові суди покладався обов'язок примирити сторони (звідси і їх назва). Обиралися строком на 3 роки повітовими земськими зборами або міськими думами з осіб, що мали майновий та освітній цензи, з наступним затвердженням Сенатом. Першою інстанцією був дільничий мировий суддя, другою - повітовий або столичний з'їзд мирових суддів. У західних губерніях, у тому числі у Волинській, Київській та Подільській, мирових суддів призначав міністр юстиції. За законом 1889 М.с. ліквідовано (крім М.с. у столицях та деяких інших містах, зокрема Одесі та Харкові) і відновлено в 1912. М.с. в Україні остаточно ліквідовано постановою Народного Секретаріату “Про введення народного суду” від 4(17).1.1918
В. Кульчицький (Львів).
МИРОН ДМИТРО (псевд. Максим Орлик, Роберт, Андрій; 5.11.1911- 25.7.1942) - відомий український політичний діяч, публіцист. Н. у с. Раї Бережанського повіту (тепер Тернопільська обл.). Середню освіту здобув у Бережанській гімназії та в Академічній гімназії у Львові. Навчався на юридичному факультеті Львівського ун-ту. З юнацьких років брав участь у націоналістичному русі, став членом Організації Українських Націоналістів. У 1932-33 - референт юнацтва при Крайовій Екзекутиві ОУН на Західноукраїнських землях (ЗУЗ). Деякий час М. був головним редакторм “Бюлетня ОУН на ЗУЗ”,. У липні 1934 заарештований польською поліцією, звинувачений у приналежності до ОУН, розповсюдженні нелегальної націоналістичної літератури та співучасті у підготовці замаху на співробітника радянського консульства у Львові О. Майлова (замах вчинив 23.10.1933 М. Лемик). Був засуджений польським судом до 7 років ув'язнення. Ув'язнення відбував у тюрмах Равича і Вронок (тепер Польща). Був учасником Другого Великого Збору ОУН у Римі в 1938. З 1939 - політично-ідеологічний референт Крайової Екзекутиви ОУН, а в 1940 призначений Крайовим Провідником ОУН на ЗУЗ. З червня 1941 перебував у Відні, де займався політичним вишколом батальйону “Роланд”. На поч. радянсько-німецької війни 1941-45 М. брав активну участь у формуванні Похідних груп ОУН(Б). У 1941 очолив Північно-східну групу ОУН (Б), яка вирушила у Наддніпрянську Україну. З жовтня 1941 - Крайовий Провідник ОУН на Осередньо-Східно-Українських Землях (ОСУЗ). Заарештований гестапо в Києві. Вбитий підчас спроби втечі з в'язниці 25.7.1942. Автор праці “Прикмети характеру українського націоналіста”.
МИСТЕЦЬКИЙ УКРАЇНСЬКИЙ РУХ - літературне об'єднання українських письменників в еміграції. Засноване у вересні 1945 в м. Фюрті (Німеччина) за ініціативою письменників І. Багряного (голова об'єднання), В. Домонтовича, Ю. Косача, І. Костецького, І. Майстренка, Ю. Шереха (Шевельова). Очолював організацію, що нараховувала бл. 60 членів, У. Самчук. МУР намагався об'єднати всіх визначних українських письменників за кордоном, які стояли на засадах національної ідеології, та стати центром творчих дискусій між представниками різних стилів і напрямків у тогочасній українській еміграційній літературі. МУР організував і провів три з'їзди письменників (1945, 1947, 1949) та кілька творчих конференцій. Об'єданння опублікувало три збірники МУР (1946-47), літературний альманах (1946) та кілька видань “Малої бібліотеки МУРу”. Однак всі спроби організувати видавництво та налагодити випуск власного журналу через післявоєнні економічні труднощі були безуспішними. В 1949 припинив існування.
МИТО - особлива платня (податок), який сплачували грішми за перевезення товарів, прогін худоби через державні кордони або внутрішні митні застави. М. брали також за користування шляхами, мостами, переправами тощо. Вперше на території України митні порядки існували в містах Причорномор'я, а також згадуються у перших міжнародних угодах, зокрема в договорах 907, 911 Київської Русі з Візантією. В період середньовіччя М. було важливим джерелом державних доходів, а також було засобом збагачення тих феодалів і міст, що діставали від уряду права його збирання. В другій чверті 17 ст. у Правобережній Україні було поширене т. зв. цло (прикордонне М.), а також шляхове, мостове, перевозне, ярмаркове тощо. З другої пол. 17 ст. і майже до кін. 18 ст. на кордоні між Лівобережною і Правобережною Україною існували митниці і митні застави. Б.Хмельницький, впорядковуючи митні справи молодої козацької держави, універсалом від 28 41654 доручив О. Астаматію організувати митні кордони України. За вивіз товарів з Гетьманщини до Московії стягувалось М. у вигляді евекти, а за ввіз з Московського царства у вигляді індукти. В 1754 митні податки (індукту і евекту), які стягував гетьманський уряд були скасовані. В роки існування УРСР митна політика була повністю підпорядкована митним органам СРСР. Сьогодні митна справа в Україні регулюється Митним кодексом України (затверджений Верховною Радою України 12.12.1991), Законом України “Про єдиний митний тариф” (затверджений Верховною Радою України 5.2.1992), а також ін. законодавчими актами України, міжнародними та міждержавними угодами.
А. Кольбенко (Львів).
МИХАЙЛИЧЕНКО ГНАТ (псевд. Ігнатій Михайлич; 27.9.1892 - 21.11.1919) - український політичний діяч, письменник. Н. у Студенці Курської губернії (тепер село Миропілля Сумської обл.). У 1908-12 навчався в сільськогосподарській школі с. Лозовеньки поблизу Харкова, пізніше - в Москві. Під час Першої світової війни 1914-18 деякий час перебував у російській армії. За революційну діяльність заарештований у 1915 і засуджений до 6 років каторги та довічного заслання до Сибіру. В 1917 повернувся в Україну. Належав до вкраїнської Партії Соціалістів-Революціонерів, з липня 1917 - член Центрального Комітету партії. У 1917 обраний до вкраїнської Центральної Ради. Стояв на позиціях “лівої фракції” УПСР, яка виступала на засіданнях УЦР за порозуміння з російськими більшовиками та встановлення радянського устрою в Україні. На поч. січня 191 8група депутатів УЦР, до якої входив і М. (М. Полоз, П. Любченко, Є. Неронович, А. Сіверо-Одоєвський, С. Бачинський та ін.) у порозумінні з більшовиками . РНК у Петербурзі та Народним Секретаріатом у Харкові намагались підготувати антидержавний заколот. Однак, цю змову було викрито, а М. та інші її учасники тимчасово заарештовані. Після захоплення Києва більшовицькими військами (лютий 1919), деякий час очолював народний комісаріат освіти в уряді X. Раковського. За деякими дан., у лютому 1919 М., використовуючи дезінформаційні матеріали, переконав М. Григор'їва перейти на сторону більшовиків. У березні 1919 М. став одним з ініціаторів утворення Української Партії Соціалістів-Революціонерів (комуністів). У цей період редагував разом з М.Семенком журнал “Мистецтво”, сприяв ви ходу альманаху “Музагет”. Розстріляний денікінцями в Києві. Автор кількох літературних творів, серед яких “Блакитний роман” (1921), новели “Повія”, “Кольорові аркушики”, “Коли цвітуть айстри”, “Поцілунок”, “Тюрма”, “Місто”, “Дівча”, “Історія одного замаху” та ін. (посмертно опубл. взб. “Новели”, 1922; “Твори”, 1929). Творчості М. було притаманне намагання поєднати комуністичну ідеологію з ідеями українського національного відродження.
МИХАЙЛІВ ЛЕОНІД (1884 - п. після 1939) -український політичний діяч. Належав до Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії. У лютому-квітні 1917 входив до складу Ради Народних Міністрів УНР (голова В. Голубович), де очолював міністерство праці. В добу Директорії УНР посідав цей пост в уряді В. Чехівського. З 1919 - заступник голови дипломатичної місії УНР у Польщі. В період польської окупації Західної України працював в “Українбанку” в Луцьку. Після зайняття в 1939 західноукраїнських земель Червоною Армією, заарештований співробітниками НКВС. Дальша доля його невідома.
МИХАЙЛО II (Михаїл; рр. н. і см. невід.) -митрополит Київський (1130-45). За походженням грек. У 1145-внаслідок конфлікту з Великим князем Київським Всеволодом Олеговичем (Ольговичем) покинув митрополію і виїхав до Константинополя.
МИХАЙЛО III (9.1.840 - 23.9.867) - візантійський імператор з 842. Походив з Амфійської (Фрігійської) династії. До 856 правила його мати Феодора. В 856-65 фактична влада в Візантії знаходилась у його дядька - Варди. За правління М. Ill у 860 відбувався перший похід київської дружини на чолі з князями Аскольдом і Диром на Константинополь. Вів війни з арабами, внаслідок яких вони були відкинуті у Месопотамію. Вбитий своїм співправителем Василіем І Македонянином.
МИХАЙЛО ВСЕВОЛОДОВИЧ (1179 -20.9.1246) - чернігівський князь (1225-46). Син великого князя київського Всеволода Святославовича Черемного. В 1223 брав участь у битві з монголо-татарами на Калці, згодом князював у Чернігові. В 1225 і 1229 М. В. був новгородським князем. У 30-х рр. 13 ст. вів боротьбу з Данилом Романовичем Галицьким, Володимиром Рюри-ковичем і Ярославом Всеволодовичем за Галич іІ Київ. У 1235 М.В. при підтримці угорського короля Бели IV захопив Галич, а в березні 1238 на короткий час зайняв київський престол (у Галичині залишив свого сина Ростислава). В 1239 (за ін. дан., 1238) під час монголо-татарсь-кої навали виїхав до Угорщини, згодом - до Польщі, де намагався отримати допомогу (у т.ч. від Римського Папи Інокентія IV) в боротьбі з ординцями. В цей період володіння були захоплені і поділені між князями. В 1241 (за ін. дан., 1245) повернувся в Чернігів. У 1246 виїхав за наказом Батия в Орду, де сподівався одержати ярлик на Чернігівське князівство. За відмову виконати татарський культовий обряд (пройти через очисний вогонь) був вбитий татарами. За ін. версією, причиною вбивства М. В. стало те, що в 1239 він наказав вбити перших монголо-татарських послів, які прибули до Києва. Канонізований православною церквою.