Переяславська Рада і Березневі статті
Б. Хмельницький налагодив дипломатичні стосунки з московським царем Олексієм Михайловичем вже у 1648 р. Намагався залучити його до війни з Річчю Посполитою. Використовував при цьому також зацікавленість царя у поверненні Смолен-
щини і Сіверщини, не так давно захоплених Польщею. Проте Олексій Михайлович не хотів розривати миру з Річчю Посполитою і зайняв вичікувальну позицію. Лише наприкінці 1653 р. до Переяслава прибуло московське посольство на чолі з боярином
В. Бутурліним для переговорів. Питання про союз із Московією розглядалося спочатку на раді генеральної старшини, а пізніше на генеральній військовій раді з участю міщан 8 січня 1654 р. Гетьман отримав згоду на союз із православною Московською державою.
Під час переговорів письмового договору не було підписано. Хоча при проведенні відповідного церемоніалу виявились деякі розбіжності, які не вселяли оптимізму і впевненості українській стороні. Якщо гетьман і старшина присягли на вірність цареві за
деякими винятками, то московське посольство відмовилось від присяги. Щоправда, В. Бутурлін запевнив, що цар охоронятиме усі права України, зокрема щодо Польщі. Це послужило підставою для проведення подальших переговорів не тільки у Переяславі, але і у Москві. Туди прибуло українське посольство на чолі із генеральним суддею С. Зарудним і переяславським полковником П. Тетерею у березні. Двотижневі переговори закінчилися підписанням договору, відомого як “Березневі статті”, або “Статті Богдана Хмельницького” чи Переяславсько-Московського договору. Український проект петиції до царя складався із 23 статей. Московська сторона їх переглянула та істотно скоротила. Внаслідок цього остаточний варіант включав 11 статей.
Існують такі основні тлумачення Переяславсько-Московського договору: персональна унія гетьмана і царя за наявності єдиного монарха та незалежності урядів; васальна
залежність від царя, який мав захищати українців і не втручатися у їх внутрішні справи; тимчасовий військовий союз проти Польщі; возз’єднання двох народів; приєднання на засадах автономії; за формою протекторат, а за змістом – конфедеративний союз двох
держав під зверхністю царя.
Цар погодився на те, що українська адміністрація і судівництво не підлягають Московській державі; урядовцями в Україні можуть бути лише місцеві люди; вони ж збирають податки; залишається давній поділ на стани і кожний з них зберігає свої права; козацький реєстр має становити 60 тисяч; гетьман має право вести переговори з іншими державами тощо. Українська сторона погодилась на те, щоб повідомляти царя про обрання нового гетьмана; щоб у Києві перебувала московська залога із воєводою для надання військової допомоги гетьману; щоб податки з українського населення збирали під контролем московської сторони; щоб гетьман не здійснював дипломатичних стосунків з
Польщею і Туреччиною (за іншою редакцією: гетьман може приймати посольства від чужих держав і сповіщати царський уряд про ті з них, які вороже налаштовані проти нього). Важливим було те, що Московська держава зобов’язалася захищати Україну від зазіхань Польщі, а Україна у відповідь мала платити їй певну данину.
Березневі статті засвідчили, по-перше, те, що козацька Україна відокремилася від Речі
Посполитої; по-друге, її незалежність фактично визнала Московія; по-третє, відкривалася перспектива у союзі з Московією довести до переможного кінця війну з Річчю Посполитою і завершити внаслідок цього об’єднання усіх етнічних українських земель у межах національної держави; нарешті четверте, гетьман мав право здійснювати самостійну внутрішню і зовнішню політику з деякими обмеженнями з боку царя, під його зверхністю і покровительством. Тобто, на наш погляд, це був протекторат, але не із загальним контролем над політикою гетьмана, а тільки частковим.З цією метою вона мала
Союз Війська Запорізького і Московської держави спричинив перехід татар на бік Польщі. Хан у ньому вбачав смертельну загрозу для Криму. Гетьман також прекрасно розумів усю небезпеку польсько-кримського союзу. Тому докладав максимуму зусиль для того, щоб перешкодити, не допустити злагодженої, спільної збройної боротьби двох ворожих армій проти України. З цією метою неодноразово звертався з відповідними проханнями до царя, аби той своєчасно надіслав військову допомогу, справедливо вважаючи українську територію за головну у проведенні воєнних операцій проти Польщі. Адже саме тут знаходилися її основні військові сили. Однак його розрахунки не виправдалися.
Перший рік існування українсько-московського союзу переконливо показав його неефективність і недієвість. Цар переслідував свої цілі, не дотримувався в належний спосіб взятих на себе зобов’язань щодо захисту України. Тому гетьманська адміністрація розгорнула активну дипломатичну діяльність протягом весни–літа 1655 р.