Боротьба в тилу денікінських військ

Реставрація денікінцями дореволюційних порядків, їхня великодержавна політика й жорстокий ре-жим викли­кали незадоволення й обурення широких мас населення України. Повернення за допомогою військової сили поміщикам земель і захист їхніх інтересів зумовили несприйняття селянами влади Денікіна і їхню активну участь у пов­станському русі. Саме це сталю однією з головних причин краху денікінщини в Україні. В антиденікінському русі в Україні і в його керівництві брали участь різні політичні сили. Найбільш організовано діяли більшови­ки, які спиралися на матеріальні ресурси Радянської Росії, а також добре організовану підпільну партійну структуру. В Україні на по­чатку липня 1919 р. ЦК КП(б)У створив Зафронтове бюро, яке очолю­вав секретар ЦК С.Косіор. Воно організовувало й керувало партій­ним підпіллям і повстансько-партизанським рухом, узгоджувало їх діяльність з бойовими операціями Червоної Армії. Зафронтове бюро відправило в Україні в підпілля понад тисячу більшовиків. Найбільш гострою формою боротьби з денікінцями був масовий повстансько-партизанський рух, який безперервно наростав і посилювався. Військовий відділ ЦК КП(б)У та Зафронтбюро для безпосереднього керівництва цим рухом організовували губернські й місцеві ревкоми у Полтавській, Київській, Катеринославській та Херсонській губерніях, створили 12 повстанських штабів, влаштували бази зброї і боєприпасів. 28 липня 1919 р. ЦК КП(б)У створив Військово-революційну раду і Головний штаб повстанських військ всієї Лівобережної і частини Правобережної України. Розташувались вони в Кременчуці. Командуючим повстансько-партизанськими військами було призначено Г.Колоса – працівника політвідділу 14-ї армії. Про широкий розмах повстансько-партизанського руху на Україні свідчить те, що з серпня по грудень 1919 р. повстанці з боями займали міста: тричі Новомосковськ, двічі – Чигирин, Синельникове, Полтаву, Козятин, Канів, Ізюм, один раз – Павлоград, Черкаси, Лозову, Кременчук, Костянтиноград, П’ятихатки. У ніч на 16 вересня 1919 р. у селі Баштанці та сусідніх селах Миколаївського повіту на Херсонщині піднялося повстання, у якому взяли участь понад 4 тис. озброєних селян. Денікінці зазнали поразки. Баштанка була проголошена республікою. Лише 12 листопада 1919 р., після запеклих, майже місячних боїв, які вели перекинуті з фронту військові частини генерала Слащова, денікінці захопили Баштанку. Вони спалили 350 дворів і розстріляли 852 повстанців. У повстансько-партизанському русі проти денікінщини поряд з радянськими повстансько-партизанськими загонами, керованими більшовиками, діяли й загони, які очолювалися анархо-махновцями, боротьбистами, лівими есерами-борбистами й українськими соціал-демократами та есерами. Боротьбисти після захоплення 31 серпня 1919 р. Києва денікінцями пішли в підпілля і створили свій “Всеукраїнський ревком”, до якого ввійшли В.Блакитний (Елланський), П.Любченко, Г.Михайличенко та ін. і який після визволення від денікінців мав сформувати боротьбистський уряд України, що протистояв би більшовицькому урядові. Але в жовтні 1919 р. денікінська контррозвідка викрила боротьбистський ревком, і заарештувала його членів. Г.Михайличенко і В.Чумак були розстріляні. Боротьбисти змогли створити свої ревкоми й повстанські загони в повітах Полтавщини й Катеринославщини. Українські соціал-демократи й есери створили у вересні 1919 р. у Кам'янці-Подільському, який тоді перебував у руках Директорії, Центральний український повстанський комітет (Цупком), що й мав організувати і керувати повстанським рухом на зайнятій денікінцями території України. Загони, організовані прихильни­ками Директорії, діяли переважно на Правобережжі, частково на Полтавщині, у північній частині Херсонщини та Верхньодніпровському і Павлоградському повітах Катеринославщини. Але чи не найбільшого розмаху у тилах білогвардійців набув махновський рух. Після того, як Махно у червні 1919 р. залишив Червону Армій і відбув у Великий Токмак, а потім перейшов Дніпро, він знову став організовувати повстанські загони. На початку серпня загони Махна перебували в районі станції Помічної і Новоукраїнки. У районі Нового Бугу махновці зіткнулися з частинами 58-ї радянської дивізії, які відступали від Катеринослава і Миколаєва, і більшість бійців цієї дивізії перейшла на бік повстанців. На бік махновців перейшли й інші червоні частини, у цілому понад 10 полків. Повстанські загони під командуванням Махна стали нази­вати себе Революційною повстанською армією України (махновців). У наказі №1 від 5 серпня Махно як головне стратегічне завдання армії ставив боротьбу за повне звільнення трудящих Укра­їни від будь-якого поневолення. 1 вересня на нараді командирів мах­новської армії було обрано новий склад Військово-революційної ради, до якої ввійшли Махно, Білаш, Волін, Калашников, Лащенко та ін. Командуючим армією було обрано Н.Махна, начальником штабу - В.Білаша. Було вирішено реорганізувати повстанські загони в регулярні корпуси, полки, батальйони, сотні, роти, взводи і напіввзводи. Зберігався принцип виборності командирів. За рішенням Військово-революційної ради армія поділялася на 4 корпуси. У вересні в районі Єлисаветграда, станцій Помічної і Новоукраїнки між махновцями й денікінцями розгорілися кровопролитні бої, унаслідок яких махновські загони через відсутність набоїв змушені були відступити в район Умані, яка була в руках армії Директорії. 20 вересня на станції Жмеринка між О.Чубенком та С.Воліним і С.Петлюрою та Ю.Тютюнником була укладена угода про спільну боротьбу з Денікіним. Махновці займали бойову ділянку фронту і одержували від армії УНР боєприпаси і матеріальне постачання, а також передавали своїх поранених і хворих у шпиталі Директорії. 26 вересня армія УНР від Одеси до Бердичева почала бої з денікінцями й зазнала поразки. Умань була захоплена денікінцями, і махновці опинилися в оточенні. Але Махно побли­зу села Перегонівка 27 вересня прорвав фронт денікінців і пішов по їх тилах трьома колонами: ліва рухалася на Катеринослав, центральна - на Олександрівськ, права - на Ні­кополь. Уже 5 жовтня махновці зайняли Олександрівськ, згодом - Великий Токмак, Бердянськ, Маріуполь, Нікополь. Тили білих військ були зруйновані. За цих умов Денікін змушений був зняти з фронту і кинути проти Махна 3-й ар­мійський корпус генерала Я.Слащова і кінний корпус генерала А.Шкуро. З 20-х чисел жовтня розгорілися запеклі бої, денікінці відбили у махновців Маріуполь і Бердянськ. Махновці відійшли на Пра­вобережжя, де тримали під своїм контролем територію П'ятихатки - Кривий Ріг - Апостолове - Нікополь. 28 жовтня вони зайняли Катеринослав, який став їхнім центром до 19 грудня, коли генералу Слащову вдалося відбити Катеринослав. Махновці відійшли в район Олександрівська й продовжували вести вперті бої з денікінцями. Отже, махновська армія завдала величезної шкоди військам Денікіна, руйнуючи їхні тили і відтягаючи на себе значні сили. Вона користувалася безумовною підтримкою селянства, які по­ставляли їй бійців і забезпечували її всім необхідним. Це була масо­ва армія, вона налічувала, за різними даними, від 40 до 100 тис. бійців. Отже, махновський рух був масовим селянським рухом.

Наши рекомендации