Проблема об*єкту та предмету сучасних міжнародних відносин 6 страница

20. Конференція в Локарно, її міжнародне значення.Локарнська конференція - міжнародна конференція, що відбулася з 5 по 16 жовня 1925 у місті Локарно (Швейцарія). її учасники: Бельгія, Великобританія, Італія, Німеччина, Польща, Франція та Чехословаччина — підсумували тривалі переговори про гарантії кордонів, які склалися у Європі після Першої світової війни. Заключний акт Локарнської конференції констатував укладення договору між Німеччиною, з одного боку, і Бельгією, Великобританією, Італією та Францією, з другого, та 4 арбітражних договорів (угод) між Німеччиною, з одного боку, та Бельгією, Польщею, Францією і Чехословаччиною, з другого. У Локарно ці акти були парафовані, а остаточно підписані 1 грудня 1925 у Лондоні.Основний договір — так званий Рейнський гарантійний пакт — набув сили після вступу Німеччини до Ліги Націй 14 вересня 1926. У ньому йшлося про недоторканність німецько-французьких та німецько-бельгійських кордонів, встановленихВерсальським мирним договором 1919, і про збереження Рейнської демілітаризованої зони. Гарантами цього пакту стали Великобританія та Італія. Водночас пакт не передбачав жодних гарантій східних кордонів Німеччини. Франція, яка спочатку вимагала гарантій кордонів Польщі та Чехословаччини, в Локарно капітулювала перед Великобританією, відмовилась від своїх вимог, обмежившись прийняттям угод з названими країнами про взаємну допомогу згідно зі Статутом Ліги Націй. Ці угоди не ввійшли до системи гарантійних актів, у Заключному акті не відбиті, тому для інших учасників Локарнської конференції обов'язкової сили не мали. Відсутність гарантій східних кордонів свідчила про тимчасовий характер встановленого Версальським мирним договором 1919 державно-територіального устрою Східної та Південно-Східної Європи, що певною мірою спонукало німецьких реваншистів домагатися територіальних змін на свою користь. США офіційно в Локарнській конференції участі не брали, але чинили фінансовий тиск на Францію, якій довелося відмовитися від сподівань на ослаблення Німеччини і змиритися з тим, що вона визнавалася рівноправною державою. США та Великобританія були задоволені результатами Локарнської конференції. Більшість тогочасних політиків переоцінювала значення конференції, вважаючи, що її рішення сприятимуть стабілізації обстановки в Європі. В СРСР результати Локарнської конференції розглядали як спробу утворення єдиного антирадянського фронту.2.Локарнська конференція відбулася 5-16 жовтня 1925 року з метою політичної інтеграції Німеччини в Версальську систему та об’єднання Західної Європи. В цій конференції взяли участь Англія, Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Польща та Чехословаччина.Було вироблено ряд угод, які передбачали наступне:- Взаємне гарантування кордонів та зобов’язання про ненапад між Німеччиною та Францією, Німеччиною та Бельгією.- Арбітраж між Німеччиною та Францією, Бельгією, Польщею, Чехословаччиною на випадок якихось прикордонних суперечок.
- Прийняття Німеччини до Ліги Націй і надання їй постійного місця в Раді. Прийняття відбулося 8 вересня 1926 року.Підсумки Локарнської конференції:- Угоди було укладено в інтересах Німеччини. Німеччина домоглася відносної “рівноправності” з великими державами. Західні держави вважали Локарнську конференцію позитивним кроком в перед, в той час як Німеччина вже тоді вбачала в цій конференції перший крок до зламу Версальської системи і до відновлення своєї могутності.- Локарнські договори спрямовувалися проти Радянського Союзу. План Дауеса склав по суті економічну базу а Локарнська конференція політичне оформлення блоку капіталістичних країн Європи з відвертим антирадянським змістом.

21. Плани Дауеса та Юнга: зміст і направленість.

В січні — квітні 1924 р. в Парижі працювали комітети експертів у складі представників США, Англії, Франції, Італії та Бельгії. Головою першого комітету став американський банкір (і генерал) Чарльз Дауес, директор одного з банків групи Моргана в Чикаго. В комітеті та­кож працював ще один американець — Оуен Юнг, генеральний директор морганівської компанії «Дженерал електрик». Другий комітет очолював англійський фінансист Мак-Кенна.Дауес фактично взяв на себе вивчення репараційної проблеми в цілому. 9 квітня експерти подали свої допові­ді. Згодом — 1 червня — пішов у відставку Пуанкаре, а новий прем'єр-міністр Ерріо об'єднав питання репарацій з виведенням французьких військ із Руру.Доповідь комітету Дауеса включала основні положен­ня репараційного плану для Німеччини, розрахованого на 5 років. Цей план розглянула й офіційно схвалила Лон­донська конференція 9 держав (у тому числі США й союз­ні держави), яка працювала з 16 липня до 16 серпня 1924 р. Німецьку делегацію (канцлера Маркса, міністрів Штреземана та Лютера) запросили тільки на закінчення конфе­ренції — з 5 серпня.План ДауесаКонференція розглянула доповідь комітету експертів, який назвали «планом Дауеса», і питання про виведення військ окупантів. Прийнятий «план Дауеса» містив такі положення.1. Загальна сума й остаточний термін сплати репара­цій Німеччиною не визначалися. Встановлено ануїтети (річні платежі) на 5 років (з 1924 — 1925 до 1928 — 1929 фі­нансових років) і відповідно 1 млрд. марок, 1,22, 1,22, 1,75 і 2,5 млрд. марок.2. Визначалися джерела репарацій — відрахування дер­жавного бюджету за рахунок непрямих податків (на цукор. тютюн, пиво, спиртні напої тощо) й спеціального транс­портного податку, а також відрахування від прибутків про­мисловості та залізниць. Передбачався випуск облігацій на 16 млрд. марок, 6% від яких — 960 млн марок — щорічно мали переказуватися до репараційного фонду. Перші дві статті фінансування репарацій — основні джерела, а третя — часткова — зобов'язувала фірми й корпорації.3. Репараційна комісія з французьким керівником лік­відувалася. Встановлювалася посада репараційного гене­рального комісара з податків, який наділявся широкими повноваженнями. Першим обійняв цю посаду американ­ський банкір (знову ж таки з групи Моргана) П. Джільберт. Прямо або опосередковано тим самим була постав­лена під англо-американський контроль уся економіка Німеччини. Створено емісійний банк на 40 років, який не підлягав німецькому урядові.4. Передбачалося надати Німеччині державні й при­ватні кредити та позики для відновлення її важкої промисловості (основна їхня маса спрямовувалася на ремі­літаризацію Німеччини). Відразу ж після того, як «план Дауеса» ЗО серпня 1924 р. набрав сили, Німеччина одержала міжнародну позику на суму 200 млн дол. (з них 110 млн дол. виділили американські банки). З 1924 по 1932 р. Німеччина у вигляді позик та інших надхо­джень одержала від держав Антанти й особливо від США понад 31,8 млрд. марок, а виплатила репарацій на суму близько 11,5 млрд. марок і 7,8 млрд. марок платежів за позиками. Таким чином, на початку 1933 р. вона мала 12,5 млрд. марок неповернутих надходжень. Більше одер­жала, ніж виплатила репарацій.5. У «плані Дауеса» передбачалося, що свою продукцію Німеччина буде збувати Радянському Союзові, щоб не кон­курувати з державами Антанти. СРСР тоді бурхливо розви­вав свою промисловість, мав активні торговельні зв'язки з Німеччиною, навіть здійснював військово-технічне співро­бітництво з нею, але не збирався бути її аграрним придат­ком. У цій частині «план Дауеса» виявився нереальним.Гострі суперечки на Лондонській конференції викли­кала проблема виведення військ окупантів із Німеччини. Французький уряд намагався залишити свої війська в Ру­рі на невизначений термін для контролю над виплатою репарацій. Але під рішучим тиском США й Англії уряди Франції та Бельгії змушені були зобов'язатися, що за умо­ви виконання рішень конференції вони через рік ева­куюють свої війська. Справді, рівно через рік — у серпні 1925 р. — достроково почалося виведення французьких та бельгійських військ з Руру.Таким чином, за планом Дауеса передбачався наступний механізм активізації відновлення німецької економіки:-країни-переможниці надають Німеччині позики і кредити. Левова доля таких позик і кредитів надавалася США;-Німеччина відбудовує економіку і фінансову систему;-на цій основі виникає можливість послідовно сплачувати репарації Великобританії та Франції;-за рахунок німецьких репараційних платежів Великобританія і Франція повертають воєнні борги США.План Дауеса діяв до 1929 року. Німеччина одержала кредитів і позик на суму понад 27 млрд. золотих марок і встигла виплатити у вигляді репараційних платежів Великобританії і Франції близько 10 млрд. золотих марок.В червні 1929 року план Дауеса був замінений на план Юнга.План ЮнгаПроблеми сплати репарацій Німеччиною і боргів союзниками США дуже загострилися. Термін дії «плану Дауеса» закінчував­ся в 1929 р., але він не визначав ані остаточної суми репарацій, ані періоду їхньої сплати.Союзники-переможці ще в 1929 р. створили «комітет експертів» на чолі з аме­риканським банкіром Юнгом, який виробив новий репа­раційний план. «План Юнга» після гострих суперечок був затверджений на Гаазькій конференції 12 держав і почав діяти з січня 1930 р.«План Юнга» встановлював загальну суму репарацій Німеччини (в 1921 р. визначалося 132 млрд. марок, тепер — 113,9 млрд. марок). Остаточний термін їхньої сплати встановлено до 1988 р. Розмір щорічних репарацій змен­шувався на 20 % — до 2 млрд. марок. Змінено порядок збирання репарацій — тільки за рахунок непрямих подат­ків і залізничних прибутків (без облігацій з концернів). Були ліквідовані всі види контролю над Німеччиною, за­сновано Базельський банк міжнародних розрахунків (за­мість репараційної комісії).«План Юнга» становивпродовження «плану Дауеса» й передбачав певну систему сплати боргів: Німеччина торгує з Радянським Союзом, сплачує репарації європейським союзникам, а ті, у свою чергу, сплачують борги Сполученим Штатам.НаслідкиТак було задумано, проте без урахування економічних та політичних обставин. Німеччина намагалася взагалі перекреслити Версальський договір. Франція вимагала, щоб репарації для неї перевищували її борги Америці. Англія, у свою чергу, збиралася анулювати свої борги. Світова економічна криза ще більше загострила між імперіалістичні суперечності.На прохання президента Німеччини П. Гінденбурга президент США Г. Гувер 20 червня 1931 р. запропонував усім державам оголосити загальний мораторій на борги — припинити на рік виплату репарацій і союзницьких бор­гів. З мораторієм Гувера, який діяв протягом року (до 20 червня 1932 р.), погодилися всі заінтересовані країни. Навіть Франція, яка на різниці репарацій і боргів Сполу­ченим Штатам втрачала 2 млрд. франків щорічно, але не хотіла, щоб її визнали винною в загостренні труднощів.Проте посилення економічної кризи змусило західні держави знову повернутися до проблеми репарацій. «План Юнга» не міг зупинити фінансову паніку. Розмах кризи й загроза економічної катастрофи Німеччини (щоб виплатити репарації за «планом Юнга», вона мала збіль­шити свій експорт до 5 млрд. марок, що викликало різкий опір інших держав) — усе це робило неможливим вико­нання задумів західної дипломатії.Почалися нові консультації, нові конференції. Вреш­ті-решт на міжнародній репараційній конференції в Лозанні (червень — липень 1932 р.) було ухвалено взагалі ліквідувати репарації. Німеччина мала сплатити за 15 років зали­шок у розмірі 3 млрд. марок через облігації й на 1 млрд. марок здійснити деякі поставки в натуральному вигляді, після чого вона офіційно звільнялася від репарацій.Та й цього не сталося. Фактично з моменту оголошен­ня мораторію Гувера (1931 р.) Німеччина припинила випла­ту репарацій. З установленої загальної суми репараційФранція, наприклад, загалом одержала 22,9 млрд. марок, хоча їй належало 52 % усіх репарацій. Між іншим, борг Франції Сполученим Штатам у 1932 р. становив 51 млрд. марок.Отже, репарації практично були ліквідовані. Та й бор­ги Сполученим Штатам, незважаючи на їх заперечення, союзники в кінці 1932 р. припинили сплачувати. Тільки Фінляндія сплачувала свої щорічні суми, до речі мізерні.План Юнга та планДауерса сприяв посиленню позицій США в Європі.В той же час була створена база для розповсюдження реваншистських ідей вНімеччині, укріплення крупного Німецького капіталу, котрий згодом привів до влади Гітлера.

22. Пакт Бріана-Келлога та його значення.

Можна сказати, що підготовка даного пакту розпочалася ще в 1927 році, коли міністр закордонних справ Франції Бріан звернувся до США з пропозицією укласти дво-сторонній договір «про вічну дружбу і заборону звернення до війни як знаряддя національної політики», розраховуючи цим договором підняти авторитет Франції.Державний секретар США Келлог спочатку не звернув уваги на цю пропозицію, але потім вирішив використати ідею Бріана задля посилення впливу США на світову політику й створення нового політичного об’єднання держав на противагу Лізі Націй. Він послав ноту-відповідь Франції з пропозицією укласти не двосторонній, а багатосторонній договір між «головними державами світу» про недопустимість війни між ними. Келлог познайомив уряди ряду держав з цим листуванням.
Всі країни схвалили таке рішення, але кожна намагалася зробити деякі виключення. Так, Англія обумовлювала собі “право самозахисту” і одночасно заперечувала проти участі держав, які ще не набули світового визнання (йшлося насамперед про СРСР). Франція, Японія та Італія також настоювали на законній самообороні.В результаті тривалого вдосконалення цей пакт було підписано 15 державами на чолі із США та Францією 27 серпня 1928 року в Парижі. Загалом до цього пакту приєдналося 69 країн.
Цей договір безперечно мав позитивне значення:
- Важливим був факт колективного проголошення державами “права на мир” та відмови від війни як інструменту державної політики.
- Універсальна форма пакту відкривала можливості приєднання до нього залежних та напівколоніальних країн.
- Цей пакт поклав певні зобов’язання на держави перед громадською думкою.
- Разом з тим пакт мав і ряд недоліків:
- Відмова від “права на війну” не підкріплювалася жодними зобов’язаннями про роззброєння чи хоча б обмеження гонки озброєнь.
- Невизначеність формулювань, зокрема про заборону війни.Радянський Союз також приєднався до цього пакту і ратифікував його 29 серпня 1928 року, хоча і відзначив публічно недоліки цього пакту. Вже на початку 1929 року Радянський Союз і деякі сусідні держави підписали протокол про негайне набрання сили пакту Бріана-Келлога.Загалом пакт Бріана-Келлога не справдив надій людства. Відсутність гарантій та двозначність формулювань підривали його ефективність, і такі держави-агресори, як Японія, Німеччина та Італія вже на початку 30-х років грубо порушили його.

23. Зовнішня політика Японії на Сході. “Меморандум Танака”.Японія після Першої світової війни. У роки Першої світової; війни Японія, виступивши на боці країн Антанти, обмежилась окупацією німецьких колоній на Далекому Сході та в басейні Тихого океану. Японія максимально використала ситуацію, яка склалася, для нарощування свого воєнного потенціалу, особливо флоту. Нарощування воєнної могутності йшло за рахунок населення. У серпні-вересні 1918 р. по країні прокотились "рисові бунти" - стихійні виступи населення проти зростання цін на основні продукти харчування. Не встиг уряд придушити ці виступи, як у 1919 р. країну охопив страйковий рух робітників, а у головній колонії Японії - Кореї вибухнуло антияпонське повстання.Післявоєнна нестабільність вилилась у гостру політичну боротьбу. Праві сили вбачали вихід із ситуації на шляхах територіальної експансії, ліві - на шляху революції, демократичних реформ. До цих негараздів додалась економічна криза 1920-1921 pp., землетрус 1923 p., який вщент зруйнував столицю Токіо, при цьому загинуло 150 тис. осіб.Демократичний рух. Повоєнна економічна криза 1920-1921 pp. завдала удару по економіці Японії, яка була повністю залежною від зовнішніх ринків. Криза викликала загострення протиріч. Серйозною причиною демократичного піднесення були зміни в економіці і соціальній структурі країни. В Японії зросла доля кваліфікованих робітників, особливо у важкій промисловості.Репресії проти страйкарів підштовхнули робітників до створення профспілок. Профспілки почали висувати не тільки економічні вимоги, а й політичні гасла. Зростання робітничих організацій і утворення в 1920 р. єдиного профспілкового центру вимагали об'єднання соціалістичних організацій Японії. У кінці1920 р. була утворена Соціалістична ліга - штучне об'єднання ідеологічно різних груп соціалістів, комуністів, анархістів. Незважаючи на відсутність єдності і сильний вплив анархізму та синдикалізму, уряд бачив в Лізі небезпечну організацію, і в травні1921 р. вона була розпущена.У січні - лютому 1922 р. у Москві проходив з'їзд, на якому були присутні СенКатаяма, ТокудаКюіті та інші відомі японські революціонери. Делегати з'їзду висловились за необхідність об'єднання всіх революційних сил Японії. Влітку 1922 р. в Токіо представники соціалістичних груп проголосили утворення Комуністичної партії Японії. Незабаром був створений японський комуністичний союз молоді.Розгортання демократичного руху сприяло становленню багатопартійності і парламентської системи. У 1925 р. демократичні сили домоглись введення в країні загального виборчого права для чоловіків, системи соціального забезпечення. Зростання агресивності Японії і домінування у правлячих колах шовіністичних настроїв не дали змоги розвинутися демократичним процесам, які були повністю припинені наприкінці 30-х років.Меморандум Танака.У квітні 1927 р. до влади в Японії прийшов уряд лідера партії Сейюкай (товариство політичних друзів) - генерала Танака, одного з організаторів японської інтервенції проти радянської Росії на Далекому Сході. Новий уряд одразу зайнявся розробкою планів війни проти Китаю та Радянського Союзу. 27 червня - 7 липня 1927 р. в Токіо під головуванням Танака відбулась так звана Східна конференція, в якій брали участь представники міністерства закордонних справ, військового та морського міністерств і генерального штабу. На конференції розглядалась запропонована урядом програма "позитивних", тобт відверто агресивних, дій в Китаї - так звані основи японської політики в Китаї. Як найближче завдання пропонувалось захопити Північно-Східний та Північний Китай, а також Монголію. Рішення конференції лягли в основу таємного меморандуму Тана-ка, що мав розгорнутий план агресії і встановлення панування Японії в Південно-Східній Азії та басейні Тихого океану.Ще раніше, в кінці травня 1927 p., Японія, скориставшись громадянською війною в Китаї, направила свої війська в провінцію Шаньдун, захопили Циндао і Цзінань. Мета цієї збройної інтервенції полягала в тому, щоб затримати наступ гомінданівських військ на північ і тим самим перешкодити об'єднанню країни. В результаті широкого антияпонського руху і бойкоту японських товарів в Китаї Японія змушена була відкликати свої війська. У квітні 1928 р. японські війська під приводом "захисту життєвих інтересів і власності японських резидентів" знову ввійшли у провінцію Шаньдун, окупували найважливіші стратегічні пункти і в ультимативній формі зажадали виводу китайських військ з цієї провінції.Рух бойкоту японських товарів, що відновився в Китаї, рішучий виступ світового товариства проти нового акту агресії, змусили Японію в серпні 1928 р. почати евакуацію своїх військ з Ша-ньдуня. Вона була закінчена лише в травні 1929 р.Посилення впливу військових. Агресивна зовнішня політика вплинула і на розвиток внутрішньополітичних процесів. Військові, які були вихідцями з привілейованого стану самураїв, прагнули до ліквідації парламентської системи і встановлення "сильної влади".У березні та жовтні 1931 р. було викрито змови, які мали своєю метою підготовку державного перевороту для встановлення військової диктатури. На чолі змовників стояли один із керівників фашистського руху - О.Сюмей і офіцер Х.Кікгоро.Особливу активність у цей час виявили так звані молоді офіцери, переважно вихідці з середовища дрібних та середніх поміщиків ("старими" в армії вважалися вихідці з військового дворянства, учасники російсько-японської війни 1904-1905 pp.). "Молоді офіцери" виявляли невдоволення старою бюрократією і генералітетом, що був з нею пов'язаний. У них вони вбачали гальмо на шляху свого просування по військово-службовій драбині. Навесні 1932 р. почало формуватися угруповання на чолі з лідером "молодого офіцерства" генералом Аракі. До нього входили "Союз резервістів", а також представники об'єднаних поміщиків і деякі депутати парламенту від аграріїв. На початку травня 1932 р. фашистська "Національна федерація молодих офіцерів" розповсюдила листівки з демагогічними випадами проти монополій. У листівках говорилось, що молоді офіцери прийдуть на допомогу народу в боротьбі проти комерційних спекулятивних кіл, політиканів та любителів легкої наживи. Після цього фашистські змовники вторглись у резиденцію прем'єра Імукаі і вбили його. У будинок правління партії Сейюкай і концерну "Міцубісі" було кинуто бомби.Ця спроба встановити військову диктатуру не мала успіху. Соціальна демагогія фашистів здалася панівним класам небезпечною. Тому уряд ужив заходів проти змовників: їх було роззброєно, а частину заарештовано. Головний керівник змови Аракі не був заарештований, і зберіг свою посаду військового міністра в новому коаліційному кабінеті "національної єдності".Меморандум Танаки — таємне звернення прем'єр-міністра Японії Танаки Ґіїті до Імператора Сьова з детальним планом завоюванняКитаю, а в подальшому — цілої Азії. Складене 1927 року за результатами обговорення Східної Ради. 1929 року текст меморандуму був оприлюднений в американській і китайській пресі. Після Другої світової війни меморандум вважався важливим доказом наявності агресивних планів Японської імперії щодо Китаю. Проте більшість сучасних істориків сумнівається в автентичності документу, вважаючи його провокацією американських і китайських спецслужб.

24. Зовнішня політика фашистської Італії. Італо-абіссінська війна.

У галузі зовнішньої політики фашистська Італія висувала претензії на відродження Римської імперії. У Франції мали бути відібрані Савойя, Ніцца і Корсика, до складу Італії повинні були увійти о. Мальта та о. Корфу.Аж до гітлерівського аншлюсу Австрії Муссоліні не відмовлявся від планів панування над цією країною, хоча реальні можливості італійської армії були мізерні. На Африканському континенті Італія претендувала на усю Східну Африку. Реально ж вдалося захопити Абіссінію, тобто сучасну Ефіопію, у 1936 р. та Албанію у 1939 р.Європа була неприємно вражена тим фактом, що для ведення війни проти абіссінських тубільців фашисти не вагаючись використовували хімічні отруйні речовини (від ОР загинуло 300 тис. чоловік і ще 300 тис. від голоду та 15 тис. в концтаборах).Свої погляди Муссоліні звертає в бік Албанії. Йому вдалося в 1926 р. заключити договір про дружбу, а в 1927 р. – союзний договір з Албанією і тим самим за короткий час перетворити Албанію в залежну від Італії країну. Такого ж характеру договори були заключені з Румунією й Угорщиною. Однак, ці держави Муссоліні не зміг підпорядкувати Італії. Італо-радянські стосунки і після встановлення дипломатичних відносин залишалися напруженими. З боку Італії все-таки переважав антирадянський курс. Підтвердженням цієї думки була ратифікація Італією в березні 1927 р. Паризького протоколу 1920 р. про визнання нею загарбання Бессарабії Румунією. Відносини між Італією і Німеччиною були в цей час досить напруженими. Не бажаючи посилення Німеччини в Центральній Європі і на Балканах, італійський уряд виступив проти приєднання Австрії до Німеччини. З другого боку, політика насильницької італізації німців, які проживали в області Альто-Адідже, викликала різко негативну реакцію німецького уряду. З кінця 20-х років Італія стала дедалі більше орієнтуватися на США і Англію. США у свою чергу збільшили фінансові інвестиції в італійську економіку, що вело за собою посилення не тільки економічного, але й політичного контролю над зовнішньою політикою країни. Зокрема, США були зацікавлені в проведенні Італією проамериканської політики на Близькому Сході з метою протидії інтересам Англії і Франції в цьому районі. Важливою подією і здобутком у політиці Муссоліні було укладення в лютому 1929 р. між Ватиканом і Італією угоди про взаємне визнання. в жовтні 1935 р. Італія починає війну за загарбання Ефіопії, заручившись попередньою згодою Франції про її відмову від претензій на цю країну. Італія у свою чергу відмовлялась від претензій на французькі колонії в Африці.
300 тисячна італійська армія під командуванням генерала де Боно з боку Еритреї і Сомалі почала свої бойові дії проти армії Ефіопії. В Італії уже святкували заснування імперії. Не дивлячись на цілковиту військову перевагу, італійська армія змушена була упродовж 7 місяців вести бої, надто повільними темпами просуватись по території Ефіопії. Армія Ефіопії, яка після загальної мобілізації нараховувала до 350 тис. чол., вела боротьбу за кожен кілометр своєї території. Через 5 місяців бойових дій італійська армія просунулась вперед на 100 км від кордону. Тоді італійці застосували проти ефіопської армії отруйні гази. 5 травня 1936 р. італійська армія захопила столицю Ефіопії АдісАбебу. Імператор Ефіопії ХайлєСеласіє покинув свою країну. Агресивність італійського фашизму знайшла своє продовження в Іспанії. 50 тис. “добровольців” з Італії воювали на боці іспанських фашистів. У жовтні 1936 р. Італія уклала з Німеччиною союзний договір, яким було утворено “вісь Берлін – Рим – Токіо”. В 1937 р. Італія вийшла, як це уже зробили Німеччина і Японія з Ліги Націй, і в листопаді того ж року приєдналася до Антикомінтернівського Пакту. Маючи таких союзників, у кінці 1938 р. Італія ставить питання про передачу їй таких французьких територій, як Корсика, Савойя, Туніс, і Джибуті (на Червоному морі). Це одразу ж привело до загострення італо-французьких відносин. Щоб отримати підтримку з боку Німеччини в разі можливої війни з Францією, Муссоліні вирішив укласти воєнний договір з Німеччиною. 7 квітня 1939 р. італійські війська висадилися в Албанії і, зламавши опір слабких албанських загонів, протягом кількох днів захопили столицю країни Тирану, її порти і головні стратегічні пункти. Західні держави не реагували на агресію фашистської Італії. 22 травня 1939 р. в Берліні Чіано і Рібентроп підписали “Сталевий Пакт” між Німеччиною та Італією, який зобов’язував обидві сторони надавати збройну підтримку одна одній. Під час переговорів у Берліні і міністр закордонних справ Італії Чіано заручився обіцянкою Гітлера, що він не вимагатиме вступу Італії у війну принаймні у найближчі три роки. Ця обіцянка не мала великого практичного значення, оскільки було ясно, що при наявності воєнного союзу з Німеччиною Італія однаково не могла б зберегти тривалого нейтралітету в разі виникнення загально – європейської війни. Таким чином, зовнішня політика Італії в міжвоєнний період була спрямована на перетворення Італії у велику імперію. Саме реалізації цієї мети були підпорядковані військово-політичні відносини з такими ж агресивними державами того часу, як Німеччина і Японія. Опір в Італії такій політиці був ще надто слабкий. Італо-абіссинська війна, Італо-ефіопська війна (1935—1936 рр.)) — війна між Італійським королівством та Ефіопією, підсумком якої стала анексія Ефіопії й проголошення разом з Еритреєю таІталійським Сомалі колонії Італійська Східна Африка. Ця війна продемонструвала неспроможність Ліги Націй, членами якої були як Італія, так і Ефіопія, в урегулюванні міжнародних конфліктів. У цій війні італійськими військами широко застосовувалась заборонена хімічна зброя: іприт і фосген.Вважається передвісницею Другої світової війни (поряд із Громадянською Війною в Іспанії).Перемога у війні зробила Муссоліні однією з найбільш видатних та значущих фігур європейської політики й показала силу «італійської зброї», вона ж змусила його переоцінити свої сили та втрутитись до війни з Грецією, що завершилась плачевно.Міжнародна реакція7 жовтня 1935 року Ліга Націй визнала Італію агресором, а 18 листопада Рада Ліги Націй ввела економічні санкції проти Італії, до яких долучились 51 держава. Однак ембарго не розповсюджувалось на нафту, вугілля й метал. Англія не наважилась закрити Суецький канал для італійських суден, США оголосили про намір не продавати зброю обом сторонам. Позиція СРСР була однозначною у засуджені окупації. Ці напівзаходи фактично віддали Ефіопію на призволяще агресора. Держсекретар Великої Британії з міжнародних відносин Семюель Хор та прем’єр-міністр Франції Пьєр Лаваль у грудні 1935 запропонували Італії та Ефіопії план Хора-Лаваля, відповідно до якого Ефіопія мала поступитись Італії провінціями Огаден і Тігре й областю Данакіль, узяти на службу італійських радників й надати Італії виключні економічні пільги; в обмін на це Італія мала поступитись на користь Ефіопії вихід до моря в районі міста Асеб. Оскільки цей план був явно невигідним для Ефіопії, вона відкинула пропозицію. У жовтні 1935 року дії Італії засудив Конгрес італійських емігрантів у Брюсселі.Війна показала неефективність Ліги Націй як інструмента врегулювання міжнародних конфліктів.Підсумок війни7 травня 1936 року Італія анексувала Ефіопію; 9 травня італійський король Віктор Еммануїл III був проголошений імператором Ефіопії. Ефіопія, Еритрея та Італійське Сомалі були об’єднані у Італійську Східну Африку. 30 червня на надзвичайній сесії Ліги Націй, присвяченій анексії Ефіопії, ХайлеСелассіє виступив із закликом повернути Ефіопії незалежність. Він попереджав: «Те, що відбувається у нас сьогодні, станеться у вас завтра» і критикував міжнародне співтовариство за бездіяльність.15 липня економічні санкції проти Італії було скасовано. Тим не менше, більшість країн світу не визнала приєднання Ефіопії до італійських володінь, як це зробила 25 липня 1936 року Німеччина, а у 1938 році також Англія і Франція.Радянський Союз категорично не визнавав окупацію Ефіопії. Першою ж країною, що визнала окупацію Ефіопії Італією, була Латвія.У 1937 році Італія вийшла зі складу Ліги Націй.Ефіопські партизани продовжували боротьбу до 1941 року, коли англійські війська, наступаючи з Кенії через Італійське Сомалі, з південного Ємену через Британське Сомалі та з Англо-Єгипетського Судану, розгромили італійські війська та звільнили Ефіопію. 5 травня 1941 року ефіопський імператор ХайлеСелассіє повернувся до своєї столиці. Але це, безумовно, сприяло подальшому поглибленню розриву Ефіопської монархії зі своїм народом, як і посиленню позицій "пробританської" партії ефіопських феодалів.