Складання і розвиток тоталітарних принципів організації державного і суспільного життя в УРСР 20 – 30-х рр. ХХ ст.

На початку 20-х років, коли неп заспокоїла селянство, ком­партія розпочала кампанію, спрямовану на розширення підтримки з бо­ку неросійських народів, щоб завоювати їх прихильність. На ХП з’їз­ді РКП(б) у квітні 1923 р. керівництво партії почало політику "коренізації", яка передбачала:

1) залучення представників корінної національності до партії та державного апарату;

2) застосування національних мов у партійній роботі, адмініст­рації, освіті, пресі;

З) підтримка державою культурного і соціального розвитку інших народів.

Що стосується зовнішніх чинників, то коренізація мала на меті створити у світового співтовариства враження, що партійно-державне керівництво піклується про національні меншини, забезпечуючи гармонійний і вільний розвиток радянських республік.

Український варіант цієї політики увійшов в історію під назвою українізації. Що спонукало більшовицьке керівництво до такого пово­роту? Можна погодитись з тими істориками, які вважають, що це була вимушена, компромісна політика. Українізація була спробою опанувати українським національним відродженням і спрямувати цей процес в рус­ло соціалістичного будівництва. Цю тезу можна підтвердити висловами діячів, які у вирішенні національного питання займали діаметрально протилежні позиції. Нарком освіти України О. Шумський вважав, що "зростання української культури й української інтелігенції йде швидким темпом, що коли ми не візьмемо цього руху, він може піти мимо нас"; з ним повністю погоджувався Й. Сталін, наголошуючи: "В заявах Шум­ського… є деякі слушні думки. Справді, широкий рух за українську культуру й українську громадскість почався і росте на Україні і віддавати цей рух у руки чужих нам елементів не можна ні в якому разі".

Але справа в тому, що після "взяття в свої руки" національного руху О. Шумський та його прибічники прагнули розвивати й поглиблювати національне відродження, а Сталін, який проголошував, що в перспек­тиві нації зіллються, хотів його вихолостити і згорнути.

На початку 20-х років компартія залишалася значною мірою чужим тілом в українському суспільстві і спиралась, передусім, на неукраїнсь­кі елементи. У 1922 р. з 55 тис. членів партії 54% становили ро­сіяни, 23% — українці, 14% — євреї. В урядовому апараті українці становили 35%. Щоб втримати владу, необхідно було надати партії та уряду більш національного характеру.

Українізація мала і зовнішню мету. Вона покликана була проде­монструвати українцям за Збручем, що лише в Радянській Україні вони можуть задовольнити свої національні прагнення. Крім того, нову по­літику РКП(б) викликали стабілізація капіталістичної системи і крах споді­вань на пролетарську революцію в Європі. Таким чином, з боку біль­шовиків українізація була лише тимчасовим тактичним маневром.

Треба відзначити, що українізація зустріла сильний опір насампе­ред серед неукраїнської або обрусілої верхівки КП(б)У. Але незабаром найупертіші супротивники українізації були відкликані з України. До керівництва республікою прийшли нові люди, такі, як Влас Чубар, Лазар Каганович, Олександр Шумський, Микола Скрипник. Після цього украї­нізація пішла успішніше. У партії її опорою були такі старі більшовики як Скрипник. З ентузіазмом вітала нову політику українсь­ка інтелігенція. До процесу українізації приєдналися діячі науки та культури, що за прикладом М. Грушевського повернулися з емігра­ції, вихідці з Галичини, які повірили у здійснення своїх мрій про Українську державу.

З 1925 р. відбувалась посилена українізація партії та державно­го апарату. Державні службовці мали складати екзамен з української мови. Частка українців у КП(б)У зросла з 23% у 1922 р. до 60% у 1933 р. У ЦК КП(б)У українці в І924 р. становили 16%, у 19З0 р. — 43%. Але першими секретарями (у 1925 – 1934 рр. генеральними) ЦК КП(б)У обирались з санкції центрального партійного ке­рівництва тільки не україн­ці — німець С. Квірінг, єврей Л. Каганович, поляк С. Косіор.

Кампанія українізації охопила всі царини життя України. Най­більший вплив вона справила на освіту. Ради приділяли велику увагу ліквідації неписьменності. Якщо під час революції письменними були 40% міського населення і 10% сільського, то вже через 10 років від­повідно 50% і 15%. Освіта велася українською мовою, це означало і поширення українізації серед молоді країни.

Така увага до освіти пояснюється 3-ма чинниками:

1) з ідеологічної точки зору, щоб слугувати зразком нового ладу, радянське суспільство мало бути освіченим;

2) освічене населення збільшувало виробничий потенціал і міць держави;

З) освіта давала можливість прищеплювати молоді радянські цінності.

Рушійною силою українізації системи освіти був Микола Скрип­ник — голова комісаріату освіти з 1927 по 1933 рр. Він домігся того, що в 1929 р. 80% загальноосвітніх шкіл, понад 60% тех­нікумів, 30% вузів вели викладання українською мовою. 97% українсь­ких дітей навчалися рідною мовою. На шляху українізації були трудно­щі. По-перше, нестача квалі­фікованих кадрів. Програма українізації вимагала 100 тис. вчителів із знанням української мови, а їх було всього 45 тис. Щоб подолати цю проблему, Скрипник вирішив звернути­ся до галичан, але в Москві не дали на це згоди, можливо, через те, що радянську владу лякала висока національна свідомість галичан. По-друге, не вистачало підручників. По-третє, росіяни (а це більшість викладачів вузів) відмовлялися користу­ватися "селянською мовою". Та, незважаючи на все це, в вузах стали переважати українські сту­денти.

Відродження переживала українська преса, яку в свій час жорсто­ко душив царський режим. Якщо в 1922 р. республіка мала не більше десятка україномовних газет і журналів, то в 1933 р. з 426 газет 373 були українськими і половина всіх книжок друкувалася українською мовою. Робилися спроби українізувати армію — з цією метою в Харкові було створено Школу червоних старшин. Почався процес дерусифі­кації міст, якому сприяв масовий наплив до них українського селянст­ва, спричи­не­ний колективізацією та індустріалізацією. Політика українізації позитивно вплинула на робітничий клас. На початку 1927 р. українською мовою володіло 60% робітників республіки. Змінився ет­нічний склад міського населення. У 1933 р. в Харкові проживало ук­раїнців 50%, у Луганську — 31%, Дніпропетровську — 48%. До середини З0-х років українці пере­ва­жали в усіх великих містах. Українізація спо­нукала їх зберегти українську мову і не переходити на російську. Завдяки украї­нізації українська мова перестала бути романтичною, мало зрозумілою. Вона перетворилася на основний засіб спілкування й самовираження суспільства.

Українізація супроводжувалась створенням сприятливих умов для розвитку національних меншин. У 1924 р. утворилася Молдавська автономна республіка у складі України. У 1924 – 1925 рр. утворилися 7 німецьких, 4 болгарських, 1 польський та 1 єврейський автономний район. Функціонувало 954 сільради національних меншин. Працювали сотні шкіл з ні­мецькою, болгарською, єврейською, польською, татар­ською, чеською, вірменською та іншими мовами навчання. В республіці були відкриті національні театри, ву­зи.

Але поряд з успіхами українізації зростав і опір їй, який чи­нили частина партійного керівництва, російська бюрократична верхів­ка трестів і синдикатів, російське міщанство і пролетаріат, Черво­на Армія, ієрархія Руської православної церкви. І вже в другій по­ловині 20-х років українізація зазнає перших ударів. А остаточно вона була згорнута на початку 30-х років.

Наприкінці 20-х – на початку 30-х років українізація стала тим підґрунтям, на якому формувався міф про "націоналізм" та "націонал-ухильництво". Це було пов’язано з тим, що політика коренізації в Україні вийшла за рамки командно-адміністративної системи. І з цими "крайно­щами" велася боротьба під гаслом боротьби з буржуазним націоналіз­мом. Справа в тому, що серед українських комуністів були такі, які вважали, що Украї­на повинна йти до комунізму власним шляхом. Вони гаряче відстоювали українізацію і прагнули розширення самостійності республіки. Але керівництво ВКП(б) не збиралося іти так далеко назустріч інтересам українського народу, що штовхало свідомих більшо­виків до опозиції. Ідейними виразниками її в 20-тї роки стали Микола Хвильовий, Олек­сандр Шумський і Михайло Волобуєв.

М. Хвильовий (справжнє прізвище Фітільов) народився в Тростян­ці. Під час громадянської війни приєднався до більшовиків, після війни стає популярним радянським письменником, однак переконується, що теорія не відповідає практиці більшовиків в національному питанні. В одному із виступів він заявив, що для вільного розвитку ук­раїнській культурі необхідно звільнитися від російського впливу і переорієн­ту­ватися на європейські традиції. Цю ідею письменник полемічно загострив у гаслах "Геть від Москви" і "Дайош Європу", Хви­льовий насамперед звертався до молодих авторів, які шукали собі взірці літературної творчості. Виступ письменника започаткував лі­тературні дискусії 1925 – 1927 рр., які з подачі партійного керів­ництва переросли у гостру критику "хвильовизму".

Ідеї Хвильового знайшли підтримку не лише в літературних колах, але й у самій Компартії України. Комісар освіти Олександр Шумський виступив з власною критикою Москви. У 1921 – 1926 рр. як нарком осві­ти він відповідав за українізацію і вважав, що внаслідок опору зруси­фікованої бюрократії вона здійснюється надто повільними темпами. Шумський вважав, що партійне та державне керівництво слід доручити корінним українцям. Він звинуватив Л. Кагановича в прагненні дискре­дитувати українських більшовиків і запропонував Сталіну замінити його на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У Власом Чубарем. У відповідь Каганович організував кампанію критики наркома освіти. Його звинуватили з захисті "націоналістичного ухилу Хвильового", штучному прискоренні українізації та інших гріхах. Його було знято з поста наркома і в 1927 р. вислано за межі України.

Якщо Шумський прагнув до розширення суверенних прав українсь­кого народу в політичній сфері, то Михайло Волобуєв обстоював еко­номічну самостійність республіки. У статтях, вміщених у часописі "Більшовик України" у 1928 р., він доводив, що в економіці СРСР Ук­раїна перебуває на становищі колонії, як і при царському режимі. Волобуєв підкреслював, що українська економіка може успішно розви­ватись, спи­раючись на власний потенціал, може інтегруватись у сві­тову економіку без посередництва російської. "Волобуєвщина", так як і "шумськізм" і "хвильовизм" була оголошення проявом "націонал-ухильництва".

Під тиском критичної кампанії Хвильовий, Шумський і Волобуєв відмовились від своїх поглядів і визнали свої помилки. Але це не врятувало їх від переслідувань. У 1933 р. Хвильовий покінчить життя самогубством, протестуючи проти знищення інших українських літера­торів. Того ж року був заарештований Шумський і таємно вбитий у 1946 р. Волобуєва в 1934 р. було засуджено на п’ять років сталінських таборів. У 1957 р. він домігся реабілітації, викладав економічні дисцип­ліни в Ростові-на-Дону і Донецьку.

"Націонал-ухильництво" в Україні було одним із перших проявів національного комунізму — течії в міжнародному комуністичному русі. Її представники намагалися поєднати комунізм з національно-визвольним рухом.

Таким чином, на початку 20-х років Україна мала відносно само­стійний статус, але втратила його в зв’язку зі входженням до складу СРСР. Зведення нової економічної політики дало змогу до середини 20‑х років відбудувати народне господарство й досягти певних успіхів в його розвитку. Запроваджена українізація привела до росту національної свідомості, розвитку культури, освіти. Це була спроба відродження України. Але всі ці позитивні зміни були знищенні в кінці 20‑х років наступом тоталітарного режиму.

Політичні репресії

Командні методи часів громадянської війни переносились в умови мирного будівництва, партійний апарат поступово привласнював собі права й обов’язки державних органів і громадських організацій, згорталась внутрішньопартійної демократія, зростали репресивні функції адміністративних органів. На цьому фоні і майже без будь-якого протесту з боку маси партійців відбувалось зосередження влади в руках однієї людини — Сталіна, поступово виник культ його особи. Соціально-політичний рівень багатьох комуністів не дозволяв їм зрозуміти негативні процеси й рішуче їх зупинити. Друга частина комуністів вважала правомірним використання командних методів управління і в умовах мирного часу.

Через розширення адміністративно-командної системи роль гро­мад­ських організацій в управлінні стала подати, а з часом деякі з них були ліквідовані. Замість цього насаджувалась громадська робота, яка виконувалась у наказному порядку.

Керівники КП(б)У Л. М. Каганович, С. В. Косіор, П. П. Постишев та інші докладали чималих зусиль для утвердження командних методів управління економікою і суспільним життям, сприяли розширенню беззаконня, жертвами якого часто ставали й самі.

Про зміцнення тоталітаризму в Україні у 20 – 30-х роках свідчать такі тенденції та процеси:

1. Утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології.

2. Монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій. В Конституцію СРСР 1936 р. було включено положення про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії у політичній системі.

3. Зрощення правлячої партії з державним апаратом.

4. Встановлення жорсткого контролю держави над суспільним життям.

5. Встановлення монопольного контролю збоку партійно-дер­жав­ного апарату над економічною сферою, централізація керівництва еко­номікою.

Командна економіка стала своєрідним фундаментом тоталітаризму в СРСР. Її основним стрижнем була "надзвичайна система" суспільної організації, що базувалася на монополії партійно-державного апарату на владу. Збереження і зміцнення системи монополій породжували насилля.

Україною прокотилося три хвилі масових репресій: перша (1929 – 1931 рр.) — розкуркулення, депортації; друга (1932 – 1934 рр.) — штучне посилення голодомору конфіскацією продовольства, постишевський терор, репресивний спалах після смерті С. Кірова; третя (1936 – 1938 рр.) — доба "Великого терору".

Дозуючи тиск і відвертий терор, репресивний апарат, який був невід’ємною частиною тоталітарного режиму, мав виконати три головні завдання: ліквідувати організовану опозицію та індивідуальне інакомис­лення у партії та країні; забезпечити державу через систему ГУЛАГу безплатною робочою силою; тримати під жорстким контролем хід суспільних процесів.

Активність "підсистеми страху" в Україні розгортається наприкінці 20-х та у 30-і роки. Першим кроком до масового терору стала кампанія боротьби з "шкідниками" та "саботажниками", що розпочалася в умовах згортання непу. Сигналом до неї стала "шахтинська справа". Навесні 1928 р. було "викрито" велику "шкідницьку" організацію, яка нібито складалася з вороже настроєних технічної інтелігенції та замаскованих білогвардійців. Уже влітку 1928 р. на лаві підсудних серед "шахтинців" опинились і керівники промисловості України, яким буде приписано створення "Харківського центру" для керівництва "шкідництвом". Після цього почалася цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції.

Протягом 1930 – 1941 рр. в Україні було "виявлено" понад 100 різних "центрів", "блоків" і "організацій". Безжально знищувалась україн­ська національна еліта. Тільки в інспірованій справі "Спілки визво­лення України" (СВУ) було репресовано 45 провідних учених, письмен­ників та ін. "Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, — відверто говорив один із слідчих у справі "СВУ" Брук. — Це наше завдання, і воно буде виконане: кого не поставимо — перестріляємо". Система розстрілювала відродження.

Невинними жертвами репресій ставали насамперед найяскравіші постаті українського національного відродження — М. Бойчук, М. Зеров, М. Хвильовий, Л. Курбас. В Академії наук України, за неповними даними, було репресовано 250 осіб, із них 19 академіків. Жахливого удару було завдано українській літературі: 39 письменників було знищено, 212 при­мушено замовкнути, 64 заслано, а 83 емігрували.

Тоталітарна держава, борючись з опозицією, не жаліла і власних структур. Серед перших жертв репресій в Україні був Ю. М. Коцю­бин­ський, учасник Жовтневого повстання у Петрограді і штурму Зимового палацу, член першого Радянського уряду України, головнокомандуючий військами УРСР. В. П. Затонський, активний борець за владу Рад в Україні, був розстріляний, адже він як голова лічильної комісії знав про результати виборів ЦК ВКП(б) на ХVІІ з’їзді партії, знав, що проти Сталіна було подано не три, як було оголошено офіційно, а 292 голоси. Фактично був розгромлений ЦК КП(б)У. Із 62 членів ЦК КП(б)У було виключено 55 чол. Із 11 членів Політбюро загинуло 10, а із 5 кандидатів у члени Політбюро — 4 чол. Із 9 членів Оргбюро репресовані всі 9, серед них — С. В. Косіор, М. М. Попов, К. В. Сухомлін, М. М. Хатаєвич.

80% членів і кандидатів у члени ЦК ВЛКСМ у 1936 р. були репре­совані, серед них і комсомольські працівники України.

Особливо страшний удар був нанесений по військових кадрах. Уже почалася Друга світова війна, а військова Рада Червоної Армії під керівництвом Сталіна прийняла рішення про розформування, починаючи з листопада 1939 р., усіх механізованих корпусів як дітища "ворогів народу". У військах виник кадровий голод. Тільки 7% командного складу мали вищу військову освіту, а 37% командирів не пройшли повного курсу навчання навіть у середніх військово-навчальних закладах.

Позбавляючи волі або життя маси людей, сталінське свавілля у той же час розтлівало тих, кого минула ця трагічна доля. У свідомості бага­тьох гинули авторитети, віра, тьмяніли світлі ідеали. І, навпаки, заохо­чувались підлі вчинки, доноси, наклепницькі заяви один на одного. Лише в такій атмосфері могла з’явитися заява Г. Л. П’ятакова з проханням до М. Єжова дозволити йому особисто розстріляти свою колишню дружину, арештовану 28 липня 1936 р., а також всіх засуджених до смертної кари членів українського троцькістського центру. Це вже була своєрідна поетика кривавого терору, який став способом управління соціумом за допомогою емоціонального залякування. Саме тому Агния Кун схвалила арешт батька, а майбутній професор Ірина Гринько виступила за розстріл свого батька. Сталін же цинічно заявив: "Жить стало лучше, жить стало веселее".

З 1 липня 1937 р. ЦК ВКП(б) затвердив наказ-директиву М. І. Єжова місцевим органам НКВС, згідно з яким за чотири місяці належало репресувати 268 950 громадян, 75 950 із них підлягали розстрілу. Керівник Наркомату внутрішніх справ України І. Леплевський чотири рази настирливо прохав М. Є. Єжова і Й. В. Сталіна збільшити ліміт, бо дозвіл на право арештувати 28 800 чоловік (з них 8 тисяч розстріляти) його не влаштовував.

Метою репресій було й відродження атмосфери, духу грома­дян­ської війни. Взагалі в будь-якому починанні більшовицьке керівництво хоті­ло відчувати присмак запеклої боротьби. Скажімо, стаханівський рух — не лише стимул для зростання продуктивності праці, але й спроба підняти робітників проти директорів та технічних спеціалістів, які опира­лися нереальним темпам реконструкції. Таким чином, організуючи "чистку" функціонерів, Сталін вбивав двох зайців: зміцнював монополію центру над периферією, виступаючи водночас в ролі народного заступника" від сваволі бюрократії.

Небачені репресії, що набули у 20 – 30-х роках різних форм (роз­кур­кулення, депортації, голодомор, викриття "шкідницьких організа­цій" та ін.), були важливою умовою функціонування тоталітарного режиму, оскільки вони в політичній сфері придушували опозиційні сили, нейтралізували по­тен­ційних противників системи, блокували розвиток громадянського суспіль­ст­ва, давали змогу майже повністю контролювати розвиток суспільних про­це­сів; в економічній сфері — сприяли підтри­манню основного стимулу до праці — страху, забезпечували систему дармовою робочою силою, у соці­альній сфері — розколювали суспільство, протиставляли його верстви одна одній, створювали атмосферу взаємної підозри та недовіри, шляхом безпе­рерв­них пошуків ворога (хто не з нами, той — проти нас) забезпечували збе­ре­ження важливих функціональних якостей системи — дисципліни та єдності.