Радянський партизанський рух у 1943-1944 рр.

Перемога радянських військ під Сталінградом і їх зимовий наступ 1942-1943 рр. сприяли розвитку антифашистської боротьби на окупованих територіях. А гітлерівські війська, зазнавши розгрому у битві на Волзі і відступаючи під натиском Червоної Армії, намагалися всіма силами уникнути повної поразки. Правителі фашистської Німеччини вжили надзвичайних заходів, провели так звану „тотальну мобілізацію” всіх людських і матеріальних ресурсів як рейху, так і окупованих територій. Ця „тотальна мобілізація” супроводжувалась посиленням терору, грабунку окупованих територій. Гітлерівці намагалися перетворити місцевості, з яких вони відступали, в „мертву зону”. Але рух Опору у ворожому тилу не дали нацистам можливості повністю здійснити плани про перетворення України у „випалену пустелю”. У радянських партизанських загонах і з’єднаннях на початок 1943 р. в Україні діяли 7 великих з’єднань, а на 1 січня 1944 р. – 31 з’єднання і 81 великий окремий партизанський загін. У вказаних з’єднаннях налічувалося не менше 58,8 тис. бійців. У міру того, як Червона Армія розгортала наступ, дії партизанів дедалі тісніше узгоджувались з операціями Червоної Армії на фронтах. Базуючись у партизанських краях і зонах у лісовій місцевості на півночі України та Білорусії і виконуючи єдиний план бойових дій, великі партизанські з’єднання почали здійснювати глибокі рейди в південно-західні і західні області, маючи метою завдавати там удари по комунікаціях і тилових об’єктах ворога й активізувати партизанський рух. Особливе місце займає рейд партизанського з'єднання під ко­мандуванням Ковпака в західні області України, який дістав назву Карпатського. Вийшовши 12 червня 1943 р. з району села Мілашевичів (тепер Лельчицького району Гомельської області Білору­сі), воно з боями пройшло по території Поліської, Рівненської, Львівської, Тернопільської і Станіславської областей. У ході рейду розгромило ворожі гарнізони у Скалаті, Галичі, Солотвині, десятки разів перетинало залізниці і шосейні шляхи, форсувало річки Случ, Горинь, Збруч, Дністер, Прут. Прийшовши в Прикарпаття, партизани на Битківських і Яблунівських нафтопромислах знищили 40 діючих нафтовишок, підірвали нафтопровід і випустили понад 50 тис. т. нафти. Проти з'єднання Ковпака гітлерівці кинули 30 тисяч карателів, але партизани 11 разів виходили з оточення. 4 серпня вони розгромили гарнізон міста Ділятина (Станіславської області), проте незабаром зустрілися зі свіжими силами ворога, потрапили у нове оточення. Зав’язався запеклий бій, у якому загинув командир з’єднання Руднєв. Зважаючи на скрутне становище, партизани розділилися на сім груп і стали пробиватися з оточення. На початок жовтня 1943 р. уцілілі ковпаківці вийшли в намічений пункт – хутір Конотоп Олевського району на Житомирщині. Під час проведення Червоною Армією великих бойових операцій - Курської битви, визволення Лівобережної України і Донбасу, форсування Дніпра й визволення Києва, щоб якнайбільше дезорганізувати тил окупантів і утруднити перекидання на фронти військ та бойової техніки, партизани головну увагу приділили масованим ударам по комунікаціях, у першу чергу по залізницях. Розгорнулася „рейкова війна”, в ході якої партизани України за шість місяців (квітень-вересень 1943 р.) вивели з ладу 576 ешелонів, а в другій половині 1943 р. вони підірвали понад 2000. Особливо своїм розмахом і результатом виділялась операція „Ковельський вузол”, яку проводило з’єднання під командуванням О. Федорова з червня 1943 р. по квітень 1944 р. Протягом 10 місяців партизани паралізували рух на Ковельському вузлі. Велику допомогу партизани й підпільники надавали радянському командуванню збиранням і передачею розвідувальних даних. Тільки в 1943 р. через УШПР партизани України передали 1260 розвідувальних донесень. Зокрема, багато цінної інформації зібрав М. Кузнєцов, який був розвідником в особливому партизанському загоні Медвєдєва, що базувався у Цуманьських лісах поблизу Рівного. Відважний розвідник діяв безпосередньо в Рівному, де перебувала резиденція гауляйтера України Коха, потім у Львові. Разом з іншими партизанами Кузнєцов знищував і викрадав гітлерівських генералів і чиновників. Загинув він 9 березня 1944 р. на Львівщині. Під час битви за Дніпро партизанські загони захопили 25 переправ через Десну, Дніпро та Прип’ять і утримували їх до підходу передових частин Червоної Армії. Отже, у 1943 р. антифашистське підпілля і партизани завдали відчутних ударів по німецько-фашистських окупантах, підривали їх тил, подаючи тим самим значну допомогу наступаючим військам Червоної Армії. Усього партизани та підпільники України в 1943 р. здійснили 292 напади на гарнізони, комендатури і кущові відділи поліції, 24 – на штаби військових і тилових підрозділів та частин противника, 19 – на залізничні станції, штурмом оволоділи 21 районним центром. У січні 1944 р. Український штаб партизанського руху і його фронтові представництва підтримували зв’язок з 31 партизанськими з’єднаннями і 82 окремими загонами чисельністю 47,8 тис. бійців. Більша частина партизанів, спираючись на партизанський край у Поліссі, зосереджувалися в районі дій 1-го і 2-го Українських фронтів, на Житомирщині, у Волинській і Рівненській областях. Серед них такі великі з’єднання, як Житомирське ім. Щорса під командуванням С. Маликова і Л. Бугаєнка, Чернігово-Волинське – О. Федорова і В. Дружиніна, з’єднання Житомирської обл. – О. Сабурова і З. Богатиря, 1-е Рівненське – В.А. Бегми і О. Повторенка, кавалерійське з’єднання – М. Наумова і М. Тарасова, 1-а Українська партизанська дивізія ім. С.А. Ковпака під командуванням П. Вершигори і М. Москаленка та ін. У Вінницькій, Кам’янець-Подільській і Кіровоградській обл. діяли з’єднання під командуванням Я. Мельника і Д. Турченка, А. Одухи і Г. Кузовкова, С. Олексенка і П. Горлача та ін. Крім партизанських формувань, підпорядкованих Українському штабові партизанського руху, у Волинській, Рівненській та інших західних областях діяли спеціальні загони і з’єднання під командуванням А. Брянського, В. Карасьова, Д. Медведєва, М. Прокопюка, Є. Мирковського, створені й керовані органами держбезпеки і Головним розвідувальним управлінням Генерального штабу Червоної Армії. У завершальний період визволення українських земель ЦК КП(б)У і Український штаб партизанського руху, вжили заходів до поліпшення структури партизанських формувань. Протягом лютого-травня 1944 р. було проведено реорганізацію і розукрупнення 20 партизанських з’єднань, які стали надмірно великими і втратили маневреність, на менші, більш рухливі і мобільні загони та з’єднання. Поряд з цим із січня по липень 1944 р. було створено 101 новий партизанський загін і 37 диверсійно-розвідувальних груп. Український штаб партизанського руху у 1944 р. переправив у ворожий тил літаками понад 800 радистів, інструкторів-мінерів, розвідників, організаторів партизанського руху та понад 300 т. різних вантажів. Крім того, через так званий „Овруцький коридор” (розрив у лінії фронту) протягом грудня 1943 р. – березня 1944 р. автогужовим транспортом партизанам було переправлено 345 т. озброєння, боєприпасів, медикаментів. Партизанські загони й з’єднання надавали активну допомогу під час наступальних операцій Червоної Армії – Житомирсько-Бердичівської, Рівенсько-Луцької, Корсунь-Шевченківської, Одеської, у визволенні Криму та ін. У 1944 р. глибокі рейди здійснили 19 з’єднань і 25 окремих партизанських загонів, у тому числі з’єднання під командуванням П. Вершигори, Я. Мельника, М. Шукаєва, І. Артюхова, Г. Ковальова, І. Яковлєва, Б. Шангіна та ін. 90 діб тривав Львівсько-Варшавський рейд 1-ї Української партизанської дивізії ім. С.А. Ковпака під командуванням П.Вершигори. Почавши рейд 5 січня 1944 р. з с. Собичиного Олевського району Житомирської області, дивізія пройшла 2100 км. по Пінській (БРСР), Рівненській, Волинській, Львівській областях УРСР і по території Люблінського та Варшавського воєводств Польщі, провела 139 боїв. Отже, радянський партизанський рух в Україні відіграв велику роль у визволенні України й досягненні перемоги над німецько-фашистськими військами. Він безумовно свідчив про негативне, вороже ставлення більшості українського населення до нацистського окупаційного режиму. Але це не дає підстав для твердження про „всенародний характер партизанського руху в Україні в 1941-1944 рр.”, яке було поширене в радянській історіографії. Насамперед, це не підтверджується кількістю партизанів. Як відомо, на XVI з’їзді КП(б)У січні 1949 р. Хрущов назвав цифру – 220 тис. партизанів. Ця цифра підтверджується кількістю особових справ партизанів. Але коли білоруси назвали цифру – 440 тис. партизанів, то це зачепило престиж керівництва УРСР, і в 1960 р. директивним способом була запроваджена нова цифра – 501 тис. партизанів і 100 тис. підпільників. В останні роки ця цифра істориками не без підстав ставиться під сумнів. Викликають сумнів цифри поширені в радянській історіографії про людські та матеріальні втрати, завдані партизанами України окупантам. Навряд чи відповідають дійсності цифри: 456 тис. знищених партизанами гітлерівців, 1566 танків і бронемашин, розбитих і пошкоджених майже 5300 паровозів і 52 тис. вагонів, платформ, цистерн і т.п. Очевидно, в діяльності партизанів і підпільників було головним не завдання окупантам безпосередніх втрат, а в руйнуванні комунікацій, дестабілізації тилів, зокрема прифронтових, у підтриманні в населення віри у перемогу Червоної Армії.

Наши рекомендации