Лекція 31. Поняття та принципи законності.

Категорія “законність”, що посідає одне з провідних місць в теорії права, є складним і багатогранним суспільно-правовим явищем.

Законність можна розглядати в аспекті необхідності (вимоги, обов'язку) виконувати норми права, що свідчить про її ор­ганічний, нерозривний зв'язок з правом як системою норм і прин­ципів. Суспільство, а також держава, яка визнає і захищає пра­вові норми, вимагають неухильного і суворого їх дотримання і виконання усіма суб'єктами суспільних відносин. Такі вимоги норми права (закону) склалися ще тисячоліття тому і лише зго­дом дістали в юридичній науці назву законність як прояв загаль­ної обов'язковості права.

Однак однієї вимоги виконання права для характеристики за­конності недостатньо. Необхідно забезпечити реальний вплив права на поведінку людей. У цьому аспекті законність — це до­держання і виконання норм права (законів) органами держави, посадовими особами, громадянами та їх соціальними утворення­ми, тобто здійснення ними правомірних дій. У разі, коли норма права (закон) приписує учасникам суспільних відносин здійсню­вати певні дії, законність виявлятиметься в точному виконанні норм права (законів); якщо норма права (закон) забороняє здій­снювати певні дії, законність означатиме утримання від здійснен­ня таких дій; якщо закон (норма права) надає суб'єктам суспіль­них відносин право здійснювати за своїм розсудом певні дії, за­конність диктуватиме неможливість виходу за її межі. Законність завжди означає відповідність поведінки (діяльності) суб'єктів суспільних відносин нормі права (закону). Вона є певною мірою синонімом правомірної поведінки.

В умовах демократичної правової держави законність перед­бачає єдність її зовнішнього боку (строге виконання законів) і внутрішнього (наявність правових законів). Тому категорія “за­конність” повинна відображати не тільки процес виконання, додержання правових законів, а й забезпечення видання суто правових законів, тобто процес законотворчості. Єдність цих процесів у літературі знаходить своє вираження в терміні “право законність”.

На видання правових за змістом та формою законів і на їх су­воре дотримання, неухильне виконання суб'єктів суспільних відносин спрямовує принцип законності. Як один із провідних принципів суспільно-політичного ладу він являє собою найбільш загальну, широку і категоричну вимогу правомірної поведінки (діяльності) суб'єктів суспільних відносин у сфері як правотвор-чості, так і правореалізації.

Зміст принципу законності становить система більш конкрет­них вимог: загальності законності, що означає обов'язковість за­конів та інших нормативно-правових актів для всіх учасників суспільних відносин без винятку; забезпечення верховенства пра­ва і закону в діяльності органів і посадових осіб, громадян та їх об'єднань; забезпечення рівності усіх перед законом; неза­лежність правосуддя; невідворотність покарання за здійснення правопорушень тощо. Ці вимоги законності у свою чергу конкре­тизуються в більш детальних вимогах, спрямованих на регулю­вання поведінки суб'єктів права в окремих сферах державної і суспільної діяльності.

Деякі з цих вимог адресуються безпосередньо до діяльності законотворчих органів держави. Це, наприклад, вимога видавати закони, підзаконні нормативно-правові акти відповідно до по­треб суспільного розвитку, інтересів і волі народу, принципів гу­манізму, справедливості, невід'ємних прав і свобод людини, що забезпечує їх правовий характер. Інші вимоги законності харак­теризують процес реалізації права, наприклад, правильне засто­сування норм права відповідно до тих фактичних обставин, на які поширюється їх вплив; правильний вибір норми права; додержан­ня правової процедури при отриманні доказів винуватості або її відсутності тощо.

Історично принцип законності з'являється разом з демо­кратією як формою здійснення політичної влади і дістає подаль­шого розвитку в умовах формування громадянського суспіль­ства, демократичної правової держави. Раніше законність не ви­магала оцінки правомірності діяльності держави при здійсненні (правотворчості). Тому законними досить часто визнавались і ті дії по виконанню таких законів, які були узаконеним свавіллям, проявом беззаконня панівної еліти. Встановлення і розвиток демократії обумовили перетворення вимоги дотримання законів на такий загальний принцип законності, який є незаперечним і не знає винятків ні для кого, в тому числі держави та її органів. От­же, не повинні визнаватися законними нормативні акти, спрямо­вані на закріплення свавілля влади, хоч би чим воно мотивувалось і хоч якої б “правової” оболонки набувало. Основою правозаконності може бути лише правовий закон.

Особливістю дії принципу законності є його поширення як на правову, так і неправову сферу (там, де здійснюються фактичні дії). У правовій сфері організуючий вплив принципу законності зводиться до запровадження такого порядку дій, у процесі якого правоустановлюючі органи, і передусім законодавець, видавали б правові за формою і змістом нормативно-правові акти і забезпе­чували б їх адекватну реалізацію. У неправовій сфері вимога принципу законності зводиться до таких дій різних суб'єктів, які не суперечать законам. Так, політичні партії та інші громадські утворення при прийнятті своїх програм, статутів неправового характеру не повинні включати до них положення, які б порушу­вали права і свободи їх членів, проводити таку політику, яка б створювала загрозу існуючому конституційному ладу.

Законність, як принцип, здатна виступати всезагальним ор­ганізуючим засобом всієї системи суспільних відносин і не може тому вважатися принципом тільки права, Конституції, державної діяльності, політичної системи, поведінки громадян. Все пере­лічене — окремі форми прояву принципу законності.

Законність як принцип лежить у сфері вимог, що виступають умовами визнання правомірності чи неправомірності дій (по­ведінки, діяльності) суб'єктів суспільних відносин. Для визначен­ня змісту законності на рівні фактичного здійснення її вимог во­на характеризується як “метод ” або “режим”.

Законність як метод державного керування суспільними про­цесами визначає діяльність державної влади. Вона передбачає організацію суспільних відносин шляхом видання правових за­конів і забезпечення їх реалізації. Зміст цього методу становлять правомірні дії органів державної влади, посадових осіб, спрямо­вані на розроблення і прийняття нормативно-правових та інди­відуально-правових актів. Законність у такому разі є антиподом як юридичного, так і позаюридичного свавілля, при якому органи держави і посадові особи чинять у правовій чи неправовій формі беззаконня і насильство (наприклад, прийняття неправового закону, винесення неправосудного вироку, відмова громадянину в захисті його прав і свобод тощо).

Як метод державного керування суспільством законність оз­начає, що органи держави і посадові особи діють виключно пра­вовими засобами, не виходять за межі своєї компетенції, додер­жуються правових процедур. З цих позицій метод законності має універсальний характер і є основою застосування інших методів державного управління: організації, примусу, виховання, кон­тролю тощо.

Як свідчить історичний досвід розвитку державно-організо­ваного суспільства, саме від характеру дій органів держави і по­садових осіб безпосередньо залежить встановлення в країні ре­жиму законності. Тому закономірно, що Конституція України головну відповідальність за встановлення і підтримку законності і правового порядку покладає на державу і її органи (ст. 6, 19, 116,119,147 та ін.). Текст присяги, яка передбачена Конституцією і складається представниками вищого ешелону влади — Прези­дентом, народними депутатами, — включає обов'язок додержу­ватись Конституції України і законів України {ст. 79,104).

Законність як суспільно-правовий режим є правомірною діяльністю не тільки носіїв влади, а й громадян та їх об'єднань. Цей аспект законності повно і всебічно розкриває взаємодію осо­би з державою та її органами, панування права і закону у відно­синах між ними, процес реального фактичного втілення її вимог у поведінку суб'єктів суспільних відносин.

Отже, найповніше законність може бути визначена як режим правомірної діяльності органів держави, який знаходить свій вияв у прийнятті правових законів і підзаконних нормативно-правових актів, а також у їх неухильному додержанні, точному і однаковому виконанні і правильному застосуванні всіма орга­нами держави, посадовими особами, громадянами та їх об'єднаннями.

Значення режиму законності найбільш повно розкривається у її співвідношенні з демократією. Демократія і законність виника­ють у різну історичну добу. Якщо законність — ровесниця права і держави, то демократія — дітище головним чином Нової історії. Завдяки становленню демократії відбуваються великі зміни у співвідношенні держави і права: утверджується панування особи­стості і суспільства, сили права над силою держави. Паралельно з розвитком демократії законність стає невід'ємним її елементом, гарантом її формування і розвитку.

Більш конкретно взаємодія законності і демократії прояв­ляється у їх взаємовпливі. Вплив демократії на законність відбу­вається у різних напрямках. По-перше, демократія, як форма здійснення політичної влади народу, передбачає видання демокра­тичних за змістом законів, що сприяє їх точному і неухильному ви­конанню і додержанню усіма суб'єктами суспільних відносин; по-друге, внутрішньо притаманний демократії принцип рівності гро­мадян перед законом, рівності їх прав, свобод і обов'язків, рівність правової охорони і захисту створює умови для виникнення дійсно правової законності (правозаконності); по-третє, демократія пе­редбачає встановлення підконтрольності держави, її органів, на­роду, що логічно тягне за собою виникнення правового обов'язку держави діяти щодо суспільства, кожного його члена тільки в ме­жах права. За своєю суттю демократія надає можливість різним політичним силам, соціальним утворенням боротися за досягнення своїх політичних, правових та інших цілей в умовах громадянської згоди (консенсусу). Отже, вона усуває причини, які б могли спри­чинити виникнення конфліктів і правопорушень у різних сферах суспільного і державного життя.

У свою чергу забезпечення законності є однією із важливих умов становлення та розвитку демократичного політичного ре­жиму, оскільки:

законність — це умова ствердження демократії як са­мостійної цінності, бо обсяг демократії обумовлюється правови­ми рамками; демократія може здійснюватися й розширюватися виключно в рамках законності;

законність є засобом охорони широких демократичних прав і свобод громадян, соціальних утворень, що сприяє подальшому розвитку політичної активності членів суспільства;

законність повинна гарантувати додержання демократичної процедури прийняття законів як умови найбільш повного і адек­ватного вираження в них волі населення, його окремих груп;

законність служить охороні інститутів демократії від проявів свавілля з боку посадових осіб, державних органів і таким чином забезпечує розвиток демократизму, зокрема плюралізму у всіх сферах державного і суспільного життя.

Функції законності

Законність як соціально-правове явище має певне функціональне навантаження.

Функції законності — це основні напрямки її впливу на су­спільні відносини, що виражають її сутність та соціальне при­значення і здійснюються через дії (поведінку, діяльність) їх суб'єктів.

Першою з функцій є регулятивна, зміст якої полягає в орієнтації всіх учасників суспільних відносин на здійснення пра­вомірних юридичне значущих дій (поведінки, діяльності) в окре­мих сферах суспільного і державного життя. На відміну від регу­лятивної функції права, що полягає у визначенні напрямків його впливу на поведінку суб'єктів суспільних відносин, регулятивна функція законності полягає у визначенні конкретного обсягу та змісту їх дій у сфері як прийняття, так і реалізації права. Особ­ливість регулятивної функції законності виявляється в тому, що її здійснення не виключає необхідності дій суб'єктів права і поза ме­жами реалізації конкретних норм права. Це стає помітним у про­цесі правореалізації при подоланні прогалин у праві, коли індиві­дуально-правове рішення може прийматись органами держави на підставі духу та принципів законодавства. У такому випадку пря­ма дія принципу законності замінює відсутню норму права.

Важливе місце в системі функцій законності посідає функція забезпечення верховенства закону. Всі правові форми діяльності держави — правозакріплення, правозастосування, правоохорон­на, проведення контрольно-наглядової діяльності та інші, — спрямовані на її здійснення. У процесі здійснення законотвор­чості повинен бути забезпечений правовий характер законів і відповідність їм усієї системи підзаконних правових актів. У про­цесі правозастосування ця функція має здійснюватися шляхом видання правомірних індивідуально-правових актів. При розбіжності між законом і Конституцією або між законом і підзаконним нормативно-правовим актом законність вимагає за­стосовувати норму Конституції і закону.

При впливі на волю і свідомість суб'єктів — носіїв державно-владних повноважень — законність є могутньою перешкодою на шляху можливих відхилень поведінки суб'єктів суспільних відно­син від змісту правових законів, протистоїть таким негативним явищам, як правовий нігілізм та популізм.

Законності властива функція правової соціалізації людини, поступового формування у громадян високого рівня правової культури, правосвідомості. Процес правової соціалізації, надзви­чайно широкий за змістом і різноманітний за формами, відбу­вається завдяки різним впливам на свідомість людей: виховній ролі права, участі населення в законотворчій роботі, здійсненню правосуддя тощо. Йдеться про формування соціоправової особи­стості громадянина, свідомості якого притаманна певна су­купність рис, що мають забезпечити правомірну поведінку в будь-яких життєвих ситуаціях. Це такі риси, як законослухня­ність, що спирається не на страх перед покаранням за невиконан­ня закону, а на усвідомлення його справедливості і правомірності; віра в судовий захист своїх свобод, прав і т. ін. Повага до закону повинна стати елементом генетичної пам'яті й передаватися від покоління до покоління. Для цього слід навчити населення іден­тифікувати себе із своїми правами, свободами, обов'язками, поз­бавитися почуття залежності від влади, яка “все може”.

Законності властива функція гуманізації суспільних відносин. Вона випливає з тісного зв'язку між вимогами права і моралі при провідній ролі останньої. Діючи відповідно до принципів закон­ності, держава, її органи, посадові особи повинні сприяти форму­ванню в людей демократичного за своїм змістом світогляду, ядром якого є віра людей у свої права та свободи, в їх захист з боку дер­жави. Таким чином, виробляється позитивне ставлення до влади, а реалізація законів, які вона видає, набуває природного характеру. Вимагаючи відповідної поведінки в межах закону, режим закон­ності сприяє виникненню в людей почуття поваги один до одного, додержання етичних і моральних норм при вступі їх у будь-які контакти при спільній діяльності. Повага до закону формує у гро­мадян почуття непримиренності до свавілля, беззаконня, насиль­ства, хоч би під якими гаслами вони проголошувалися.

Дія функції законності в оцінці політична значущих дій дає критерій для оцінки дій суб'єктів політичної діяльності, яка здійс­нюється ними як у власне правовій сфері, так і поза її межами; для оцінки дій правлячої еліти, яка веде боротьбу за зберігання за собою права на здійснення державної влади під час гострих політичних криз; для оцінки дії по заснуванню нової суверенної держави та ін.

Виконання законністю цієї функції має велике значення для легалізації політичної влади в особі її державних органів. Додер­жання законності є основним критерієм визнання державними органами прав і свобод людини, усвідомлення вимог соціальної справедливості, гарантування особистої безпеки громадян, демо­кратичних за змістом та формою способів узаконення державної влади. Політичні сили, які борються за оволодіння державною владою, повинні додержуватись правових процедур по переходу влади із одних рук в інші; забезпечувати верховенство і правління законів у всіх сферах суспільно-політичного життя.

З прийняттям Конституції України 1996 року постало завдан­ня визначення функцій конституційної законності, які проявля­ються у сфері конституційно-правових відносин. Необхідність цього зумовлена тим, що конституційна законність становить яд­ро усього режиму законності, який існує в країні.

Гарантії законності і правопорядку — це сукупність об'єктивних і суб'єктивних умов та спеціальних засобів (за­ходів), спрямованих на забезпечення та охорону (захист) режи­му законності і правопорядку. Гарантії законності і правопоряд­ку поділяють на загальні і спеціальні (юридичні).

До загальних гарантій слід віднести економічні, політичні та інші фактори й умови, що мають об'єктивний характер, наявність яких забезпечує додержання законності і існування правопорядку. Вони безпосередньо відображають закономірності розвитку су­спільства, утворюють макросередовище, в межах якого здійсню­ється правове регулювання. На процес реалізації вимог закон­ності, встановлення та функціонування правопорядку ці фактори впливають опосередковано, як позитивно, так і негативно. Нега­тивно, наприклад, на стан законності і правопорядку впливає полі­тична нестабільність, дезорганізація державно-владних структур, низький рівень виконавчої дисципліни, бюрократизм і т. ін.

Економічними гарантіями є передусім рівність усіх форм власності і економічних можливостей суб'єктів суспільних відно­син. Особливо слід наголосити на впливі такого фактора, як рівень загальнонаціонального доходу і на цій основі — матеріаль­ного добробуту кожної людини. Матеріально забезпечена люди­на, як правило, прагне співвідносити свою поведінку з вимогами законодавства, оскільки розуміє, що її інтереси у свою чергу за­хищаються режимом законності і правопорядку.

Політичні гарантії — це розвинута система народовладдя, його реалізація через демократичні форми й інститути, свобода самовизначення особистості, політична різноманітність. Закон­ність є стрижневим елементом демократії, правовою формою її буття. Тому й розвиток і зміцнення демократії, функціонування її інститутів сприяють гарантуванню законності і правопорядку.

Серед політичних гарантій головна роль відводиться наяв­ності сильної державної влади. Поняття “сильна державна влада ” означає, що ця влада відповідальна перед народом, заснована на демократичних принципах формування та функціонування (визнання пріоритету прав і свобод людини, поділ влади, парла­ментаризм, верховенство права і закону та ін.); легітимна, тобто заснована на існуванні віри людей у правомірність її існування. Саме за цих умов вона може виступати гарантом справедливості і гуманності, здатна забезпечити прийняття та реалізацію право­вих за змістом законів та інших нормативно-правових актів, га­рантувати особисту безпеку людей, прогресивний розвиток суспільства, ефективну боротьбу зі злочинністю, корупцією та іншими антисоціальними явищами.

Соціальними гарантіями законності і правопорядку слід ви­знати відсутність відвертих соціальних суперечностей між різни­ми групами, прошарками населення, стабільність, впевненість громадян у непорушності своїх свобод і соціальних прав, їх ма­теріальний добробут, відсутність безробіття або низький його рівень і т. ін. У створенні такого стану соціальної сфери велику роль відіграють соціальне спрямовані заходи держави, благо­чинні акції суспільних організацій. Навпаки, зростання безробіт­тя, падіння життєвого рівня населення негативно впливає на стан законності, правосвідомість громадян. Виникають антиправові настрої, пошуки шляхів незаконного збагачення, обходу закону, а як наслідок — соціальні конфлікти, соціальна напруга в суспіль­стві, що може завдати істотної шкоди законності і правопорядку.

Ідеологічні гарантії полягають у наявності моральних і право­вих уявлень про необхідність та корисність законослухняної по­ведінки, про неприпустимість здійснення протиправних вчинків. Ідеологічною гарантією правопорядку є також наявність достат­ньо високого рівня загальної і правової культури, правосвідомості членів суспільства, і передусім посадових осіб, які приймають нор­мативні і індивідуальні правові рішення. Для їх досягнення не­обхідні організація пропаганди, створення чіткої системи вихован­ня у громадян, почуття відповідальності, права і законності, ство­рення здорової моральної обстановки. У цій роботі повинні брати активну участь усі структури політичної і правової систем, відповідні установи культури і мистецтва, школи, навчальні закла­ди, церква тощо. Ідеологічними факторами, які впливають на стан законності і правопорядку, слід вважати існування свободи преси, думок, що дозволяє вести публічну боротьбу з правопорушеннями.

Юридичні гарантії являють собою сукупність умов, засобів, організаційно-правових заходів, безпосередньо спрямованих на забезпечення режиму законності і правопорядку, і є юридичними формами загальних гарантій. Крім того, юридичні гарантії закріп­люються, врегульовуються в чинному законодавстві, системі пра­вових приписів, тож, по суті, вони є численними проявами самого права в тій його частині, яка покликана забезпечувати діяльність права в цілому. Сама специфіка права, притаманні йому механізми, а також робота юридичних органів спрямовані на те, щоб вимоги законності реально “працювали”, фактично здійснювались.

Видами юридичних гарантій є правові умови, правові засоби, організаційно-правові заходи.

Правовими умовами об'єктивного порядку є стан чинного права і законодавства (їх ще називають нормативною основою законності), від якого великою мірою залежить міцність і стабіль­ність режиму законності і правопорядку.

Поняття правопорядку

Поняття “правопорядок” є таким же поширеним у юридичній науці, як і категорії “право”, “законність”. Стаття 19 Консти­туції України передбачає, що “правовий порядок в Україні ґрун­тується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути приму­шений робити те, що не передбачено законодавством”.

Правовий порядок — це стан упорядкованості, урегульованості, організованості суспільних відносин, який утворюється, існує і функціонує внаслідок фактичної реалізації правових норм від­повідно до принципу законності. Основою правопорядку є право, умовою його виникнення та функціонування — режим законності.

Наведена дефініція правопорядку враховує загальновизнане використання терміна “порядок”, який досить часто застосо­вується для позначення такого стану суспільних відносин, коли вони можуть характеризуватися як упорядковані, врегульовані. Саме в цьому розумінні подеколи йдеться про політичний, еко­номічний, інформаційний та інший порядок.

Правопорядку притаманна низка ознак, рис, які відрізняють його від суміжних явищ, зокрема права, законності, громадсько­го порядку тощо.

1. Правовий порядок — це правовий стан упорядкованості, організованості, врегульованості суспільних відносин. У цій пра­вовій якості він, по-перше, виступає могутнім антиподом анархії, хаосу, неорганізованості, невизначеності та нестабільності відносин між людьми; по-друге, правовими засобами стримує можливі незаконні прояви з боку держави, її органів стосовно громадян, а також однієї людини щодо іншої.

2. Правопорядок є правовою моделлю, оскільки є наслідком дії норм права, які визначають статус суб'єктів суспільних відно­син, характер правових відносин, зв'язків між фізичними, юри­дичними особами, а також способи, методи, процедури регулю­вання. Норми права містять проект упорядкованості, організова­ності взаємовідносин суб'єктів права в тій чи іншій сфері правової регуляції. Іншими словами, з цього погляду правопорядок постає як ціль правового регулювання (ідеальний порядок), до якого прагнуть люди, який хоче бачити суспільство і держава.

3. Правопорядок — це фактичний правовий стан упорядко­ваності, організованості, врегульованості суспільних відносин, наслідок фактичної реалізації норм права, втілення їх у життя. В цьому аспекті правопорядок постає як підсумок (результат) правового регулювання, як реально існуючий та функціонуючий фактичний стан упорядкованості, організованості суспільних відносин, або іншими словами — як наслідок реалізації вимог законності.

4. Правопорядок має вольовий характер, бо фактичний пра­вовий стан упорядкованості і організованості суспільних відно­син складається не поза волею, а по волі учасників правопорядку. Без вольових правомірних дій суб'єктів суспільних відносин пра­вопорядок не може ні виникнути, ні функціонувати. В цьому аспекті його основою є правові відносини, що являють собою юридичний вираз відповідних суспільних відносин.

5. Правопорядок є суспільне- і державно-правовим явищем: суспільно-правовим — оскільки норма права генетичне пов'язана із життям суспільства, є, по суті, його породженням; державно-правовим — оскільки держава як публічна політична організація визнає і захищає вироблені суспільством норми права. Правопо­рядок об'єктивно охоплює і закріплює як відносини між людьми, їх суспільними утвореннями (сфера суспільного життя), так і відносини по організації та функціонуванню державної влади (сфера політичного життя). Держава, з одного боку, є елементом правопорядку, оскільки конституюється правом і функціонує в йо­го рамках; з другого — держава є умовою правопорядку, оскільки це владна політична організація, яка здатна охороняти (захищати) правопорядок. Гарантування з боку держави є конститутивною ознакою правопорядку.

Правопорядку як складному суспільно-правовому явищу притаманні зміст і форма. Зміст правопорядку виражається в його спрямованості на захист прав і свобод людини, забезпечен­ня нормальних умов життєдіяльності суспільства, верховенства права в державному і суспільному житті. Форма правопорядку — це притаманна йому структура, організація і оформлення змісту. ^Розглянемо структуру правопорядку, оскільки в ній'з найбільшою повнотою проступає його зміст.

Першим структурним елементом правопорядку є його суб'єкти — численні учасники з їх різним функціональним навантаженням, ієрархією, супідрядністю та іншими властивостями. Це — держава в цілому, її органи, державні установи, підприєм­ства, організації, посадові особи; органи місцевого самовряду­вання; суспільні утворення — політичні партії, союзи, рухи; гро­мадяни, іноземці, особи без громадянства. Щоб бути суб'єктами правопорядку, всі вони повинні бути визнані державою су­б'єктами права.

Другим структурним елементом правопорядку є акти ре­алізації вимог законності, тобто правомірні дії (поведінка, діяль­ність) його учасників у їх завершеному стані. Вони, по суті, є ре­альними формами конституювання, існування, розвитку та функціонування правопорядку. Правомірні (законні) дії укріплюють правопорядок, неправомірні (незаконні) — його руй­нують.

Конституювання правопорядку здійснюється у двох напря­мах: додержанні і виконанні вимог законності з боку держави, її органів, посадових осіб; реалізації здійснення і виконанні суб'єктивних прав і обов'язків громадянами, їх різними соціаль­ними утвореннями.

Третім структурним елементом правопорядку є правові відно­сини. Правовий порядок у певному аспекті можна визначити як систему правових відносин, оскільки вони, по суті, і є визначаль­ною формою (станом) упорядкованості та організованості суспільних відносин. При цьому до складу правопорядку входять тільки ті правові відносини, які виникають внаслідок здійснення правомірних дій. Правові відносини, які виникають внаслідок правопорушення, перебувають поза межами правопорядку — як його антипод.

Правопорядок поділяється на такі окремі види.

1. За територіальною сферою поширення, або за масштаб­ністю, можна виділити правопорядок у межах держави (країни) в цілому та в межах внутрішньодержавних утворень (суб'єктів фе­дерації, автономних державних утворень), адміністративно-тери­торіальних одиниць — міст, районів, областей та ін.

2. Залежно від впливу права, його структурних частин на про­цес формування правопорядку можна виокремити загальний, га­лузевий, спеціальний, або інституційний. Загальний порядок вини­кає і функціонує внаслідок реалізації всієї системи права. За обся­гом цей вид правопорядку фактично збігається із правопорядком за територіальною ознакою. Галузевий порядок складається на підставі норм певної галузі права (конституційний, фінансовий, цивільно-процесуальний та ін.), спеціальний (інституційний) вини­кає на підставі реалізації окремих інститутів права.

3. Залежно від ступеня складності правопорядок може бути ус­кладненим або розгалуженим, простим або спрощеним. Ускладне­ний правопорядок має місце при детальній регламентації поряд­ку дій учасників правового порядку. При цьому він може бути притаманний і окремій галузі права (наприклад, кримінально-процесуальній, господарсько-процесуальній та ін.). Проста або спрощена процедура має місце в разі спрощення порядку розгля­ду окремих юридичних питань, справ. Вона характерна для інсти­тутів адміністративного, сімейного та інших галузей права.

4. За ступенем правової оформленості розглядають порядок, який виникає на підставі реалізації приписів, безпосередньо вида­ними (установленими) органами державної влади, і порядок, який виникає на підставі реалізації правових звичаїв, традицій та ін.

Кожний з названих видів правопорядку має свої особливості і характерні риси. Саме їх сукупність і створює єдине цілісне утво­рення, вносячи при цьому в нього свої якісні характеристики та властивості.

ТЕМА 21. ДЕМОКРАТІЯ.

План:

1. Демократія: поняття, сутність. (лекція 32)

2. Принципи та функції демократії. (лекція 33)

Наши рекомендации