Палац княгині фон шруботяг 7 страница

- Ні, ніколи. Але завше мріяла. Кажуть, там б'ють гарячі борщові гейзери, а тому вода у морі, пробачте, борщ у морі завжди теплий. Ще кажуть, що він на смак цілком пристойний...

- Цілком пристойний! - перебив її капітан. - Та як по правді, то я не їв смачнішого і поживнішого борщу, аніж у цьому морі. Ми осьо навіть цілих сто порожніх діжок веземо зі собою, щоби наповнити їх борщем.

Вітер дмухнув гостріше, і щогли розпачливо за­стогнали, наче прощаючись із життям. Дзьоб корабля то різко опадав додолу, мало не зачерпуючи сміття, то підносився вгору, але виразно сунув і сунув уперед. Море сміття хвилювалося щораз сильніше, граючи на сонці склом і міддю, бляшанками і рештками оселедців,

підкидаючи вгору легенькі пір'їни морської капусти і цілі жмені присохлого кав'яру. Коли корабель опинявся на вершині хвиль, то попереду виднілася безкрайня країна сміття, і тільки далеко на імлистому горизонті сіріли якихось два зубці, що скидалися на ікла моржа або слонові бивні.

- Це Ворота Борщів, - пояснив капітан.

Хвилі надходили зі сходу, одна за одною, наче строкаті шереги гвардійців і, розбиті й впокорені, гинули, розпадалися на друзки. Зненацька кораблем так стру­сонуло, що обоє молодят беркицьнули на підлогу, а капітанові з рота випала люлька. Пролунав оглушливий тріск, і на палубу повалилася глянц-щогла, збиваючи з ніг відразу кількох морців.

- Вар'яти! - гримнув капітан. - Хто міряв глибину? Де той дупик-лоцман? Била б його лиха година!

- Ми зачепили рифи! - гукнув штурман.

- Знову коралові, хай йому грець?

- Ні, цього разу цегляні.

- А бодай вас швидка Настя запопала! Вважаймо, що нам пофортунило.

Бумблякевич поміг підвестися Фрузі й спитав:

- Чому ви вважаєте, що нам пофортунило?

- Бо цегляні рифи, пане Бумблякевич, які утворюються з битої цегли, зовсім нетривкі, корабель їх легко розколює. Доказом є те, що ми ще тримаємося на плаву... А от кораловий риф... хоч він і з цегли... але вже з австрійської. Тут уже вам вірний капшук - продере пузо від пецьки до тецьки, і кувікнути не встигнете, а вже ви - в обіймах моря.

Тим часом морці хазяйновито повідтинали від глянц-щогли вітрила і, скрутивши їх, заховали під палубою.

- Щоглу гарно поріжте, - звелів капітан, - та поколіть
на дрова, гарпун вам в печінку, недорайди! Хтозна, куди
доведеться ще заплисти. Може, в які файсберґи, то будемо
грітися.

- Як же ми без цієї щогли? - стривожився Бумблякевич.

- А не біда. Це впала тільки глянц-щогла, а ще ж є у нас файнц-щогла, друм-щогла і бубель-щогла. Цілком достатньо.

Фрузя пригорнула Бумблякевича і прокудкудакала:

- Коха-а-асю, чи не піти б нам до каюти трішечки відпочити?

- Підіть, підіть, пане Дундлякевичу, - сказав капітан, - вставте їй пістончика, га-га-га-га!..

Бумблякевич зашарівся, як маків цвіт, але послухав Фрузю й подався з нею до каюти.

СПІВ БОРЩОВОЇ РУСАЛКИ

Прокинулися вони від гуркоту в двері й голосного крику капітана, який сповіщав, що вони якраз впливають у Море Борщів.

Уся команда стояла струнко. Капітан із таким виразом на обличчі, мовби його корабель вітав зі скелі сам король Данило, застиг у якійсь фанатичній непорушності, на позір якої Бумблякевич і сам виструнчився і втягнув живота. Одна лише Фрузя не поставилася з такою ж серйозністю до цього відповідального моменту і, хихикнувши, почала милуватися краєвидами.

Корабель, пройшовши повз скелі, повільно й уро­чисто вплив у червону наваристу юшку моря, яке парувало і дихало п'янливими запахами борщу. Пухкі бурячкові хвилі буцалися до облавка, і грайливі рожеві бризки, мов бризки крові, злітали вгору і розсипалися на ще дрібніші і блідіші, щоб, уже опадаючи, пере­творитися на прозорий, з ледь помітним червоним полиском, дощик.

З моря вистрибували червоні летючі риби, пролітали кілька метрів і знову щезали у хвилях.

- Чи не хочеться вам порибалити? - поцікавився
капітан.

Бумблякевич знизав плечима. Рибалка він був нікудишній, але Фрузі ця ідея сподобалася, і вона відразу почала метушитися і роззиратися за вудочкою. Потім капітан всучив їм по спінінгові, начепивши на гачки вудженого сала.

- Яка ж то риба бере на сало? - спитав Бумблякевич.

- У Морі Борщів на сало бере все, що тут водиться. А вам, думаю, мусять попастися тунці. У нас, до речі, на обід нічого нема.

- Свіжий борщ! Свіжий борщ! - дуже вчасно сповістив штурман, і поставив біля них два відра борщу.

Бумблякевич з охотою вижльокав два горнятка, і не міг нахвалитися. Фрузя сьорбала поволі, прицмокуючи і приказуючи, що їй ще ніколи не вдавалося зварити такого смачного борщу. Капітан, довго не патичкуючись, перехилив ціле відро.

За кілька хвилин жилка в Бумблякевича смикнулася і туго натяглася.

- Вибирайте! Вибирайте! - гукнув капітан.

Бумблякевич потягнув жилку на себе, а вона за­смикалася чимраз частіше, поки не напружилася так, що довелося попустити. То була якась важка рибина і тепер, ковтнувши наживку, пливла усе далі й далі від корабля, поки несподівано не завернула і не пішла колом. Тепер треба було знову хутко вибирати жилку, і Бумблякевич аж спітнів від переживання, а Фрузя пищала і верещала, і лопотіла щось над вухом, мов тисяча знервованих чайок.

- Молодець! - похвалив капітан. - Давайте ЇЇ, кляту,
сюди, пане Срайблякевичу!

Рибина і справді була велика, бо коли, завершуючи коло, вона піднялася до поверхні, то всі побачили над

водою її вкритий червоною лускою хвіст, який голосно
ляснув по хвилях і знову щез. Риба вибивалася із сил, і
Бумблякевичу вдалося не пустити її на друге коло, а
підтягнути до облавка. h

- Тягніть! Сто копанок чортів вам у пельку! -
скомандував капітан. - Вона вже наша.

Бумблякевич почав вибирати жилку з небувалим ентузіазмом. І ось несподівано на поверхню вигулькнула жіноча голова з буйним червоним волоссям. З рота її стирчала напнута жилка.

Бублякевич з переляку випустив з рук спінінга, і, якби не капітан, здобич навіки щезла б у морі.

- Русалка! Гурра! - закричав капітан, перехопивши жилку.

- Гурра! - озвалася за спиною команда.

- А-а-а-а-а-а! - верещала, мов недорізана, русалка, пручалася і билася, смикаючись на гачку.

- Боже мій! - мало не зомлів Бумблякевич. - Що ви робите? Відпустіть її!

- Нізащо! - гаркнув капітан і продовжував виконувати свій рибальський обов'язок.

За хвилю він уже видобув бідолаху на палубу, і тепер вона гецкалася на мокрих дошках. До пояса русалка була людиною, але нижче вже червоніла луска. Вона так ляскала хвостом по палубі, аж ішла луна. Вся команда обступила її і з цікавістю розглядала.

- Оце здобич! Оце ловитва! - тішився капітан.

- А-ах! - позіхнула Фрузя. - Це понад мої нерви. Я піду до каюти, а ти мені потім усе розкажеш.

- Що я маю розказувати? - нетямився Бумблякевич. -Що це за комедії? Навіщо вам ця русалка?

- Як то нащо? - з цілком поважною міною озвався капітан. - Ви що, збираєтеся залишитися сьогодні без обіду? Бо я не збираюся.

- І ми теж! - хором проказала команда.

- Але ж хіба русалки їстівні?

- Ще й які їстівні! Борщова русалка - це просто
королівські ласощі. Але її дуже рідко вдається упіймати.
Надто вона хитра. Вам, пане Шрублякевичу, по­
фортунило, як нікому. Гойдати пана Піпсикевича! Гурра!

Не встиг наш герой отямитися, як зо два десятки рук підхопили його, і давай підкидати з голосним криком угору, аж у небі сонце застрибало і море стало сторч. Коли його опустили на палубу, русалка вже виявилася примоцованою до щогли, а з її рота тепер звисав обтинок жилки. Нажаханими очима вона стежила за приго­туваннями до обіду.

- Шкода, що вона ніяк не може виплюнути те сало, -зітхнув штурман. - А то ми мали б можливість почути її передсмертний спів.

- Ой, і не кажіть, - згодився капітан. - Співають вони, коли їх їси, просто мов райські птахи.

Морці встановили на палубі довжелезного стола, розставили миски, виделки, ножі й кухлі.

- Може, дамо їй пива? - поцікавився один.

- Обов'язково, - сказав капітан. - Русалка під пивом - пишна штучка.

Русалка із задоволенням випила пива, але настрою їй це не підняло, бо тепер почала плакати і завивати.

- Але ж... але ж це... - важко дихав Бумблякевич. - Це ж якийсь канібалізм! Вона ж напівлюдина!

- Хто вам таке сказав? - засміявся капітан. - І викиньте собі це з голови. Ніяка вона навіть і на чверть не людина. Навіть на нігтик. То є спеціальна страва - борщова русалка. І щоб ви мені тут трісли, а я скажу вам це і на святім причасті. За своє життя ласував я ними, може, з десяток разів і завше то були для мене незабутні хвилі розкоші. Скажу вам більше - лише завдяки русалкам наша велична сміттярка зберегла незалежність і еко­номічний суверенітет. Ще донедавна ми відловлювали цих русалок, закручували в консерви і відправляли прямісінько в Париж. А там їх уже подавалося яко м'ясо

крабів при найважливіших прийняттях. Так само русалчин кав'яр, який у нас зветься «икра зернистая». Ви й самі, пане Гівнякевич, певне, не раз і не два ласували! Що?

У Бумблякевича волосся стало дуба, і він відчув, як до його роззявленого рота влітає прохолодний морський вітерець і проникає до самого шлунку...

- Ви жартуєте? - нарешті видушив із себе.

- Які там жарти! Ось сідайте ліпше до столу та самі й побачите, як то все виглядає.

Вжик! вжик! вжик! Це кухар заходився гострити великого різницького ножа, яким звикле колять свиней.

Морці вже розсілися за столом, різали хліб, цибулю, наливали пиво і,'зі всього видно, з хвилини на хвилину збиралися обідати. Невже сирою русалкою?

- її не будуть смажити? - спитав Бумблякевич дуже тихо, щоб не зіпсувати бідачці настрою.

- Ні, що ви! У Морі Борщів живуть винятково варені істоти. Все тут готове для споживання. Ось гляньте...

І з тими словами він підійшов до русалки, узяв її за ліве персо і одним ударом ножа відчахнув його. Русалка скрикнула так, що з рота їй вилетів шматок сала разом з гачком. Але далі замість плачу в повітрі залунала мелодійна і сумна пісня. Русалка співала щось незро­зумілою мовою, і сльози текли їй по обличчю, і червоний борщ стікав їй по грудях.

Капітан, не особливо тим переймаючись, поклав персо на тарілку і, вправно орудуючи ножем та виделкою, заходився ласувати.

Бумблякевичу під горло підкотився віз, наповнений риб'ячими нутрощами, але свіжий ковток повітря перепинив йому дорогу. Схопивши кухоль пива, жадібно виґолькав до дна і відчув, що все це довкола - тільки кумедна пригода і не варто нею так перейматися, бо ж усе йде своєю чергою і нема йому спину.

Кухар підступився до русалки і, примірявшись, як добрий кравець, вгородив ножаку просто в живіт.

Русалчин спів полинув іще сумніше й розпачливіше, а звідкілясь з-над моря одізвалося тихе ридання, але кому воно належало, Бумблякевич не знав.

Кухар відбатував усю нижню частину, на палубі здер луску, а тоді уже краяв на шматки і кидав на тарілки, які йому нетерпляче підсовували.

- Мені кавальчик дупці! - гукав один.

- Мені стегенце! - гукав другий.

Русалка дивилася кудись понад їхні голови і тужливо співала, мовби те все, що відбувалося, відбувалося не з нею, а з ними, і це їхню долю, а не свою оплакувала вона, і море приймало той спів на свої червоні хвилі й несло до таємничих напнутих обріїв.

Морці плямкали і сьорбали пиво та все шпигали Бумблякевича, що він стоїть, як телепень, і ніяк не приєднається до їхньої гостини. Врешті, хтось таки вхопив його і силоміць посадив за стіл, а на тарілку перед ним поклали паруюче м'ясо.

Запах, що вдихнув його Бумблякевич, не був ані гидким, ані нудотним, ба навпаки - запах цей виявився дуже приємним, що нагадав йому щось далеке і забуте, щось, що зоставив безповоротно в дитячих літах, а, може, ще далі...

Пізнав на тарілці друге персо. І тоді, коли це усвідомив, його руки несамохіть потяглися до ножа і виделки і втяли малесенький шматочок.

О, варто б описати - цю довгу й болючу мандрівку виделки з настромленим м'ясом до вуст, усю ту зливу думок і почуттів, що затанцювала в очамрілій голові добродія Бумблякевича у час, коли в слини почався відплив, і в роті важко зітхнула пустеля, випускаючи на краєчку язика малюсіньку й безпомічну оазу...

У мить, коли шматочок перса торкнувся його язика, русалчин спів забринів йому вже не так далеко, навіть здалося, що він починає розрізняти окремі слова, а мелодія раптом пройняла його всього, до самих кісток - де він

чув це? де плакав і ридав? де бився розпачливо головою? де помирав? де це було і коли?

Спів русалчин входив у кров, як міцне вино. Розум людський не здатен був би з'ясувати його значення. Такою ж глибокою, як і той спів, мусила бути таємниця сповненого терпіння життя, котре мовби прямувало разом із піснею до своєї загибелі. Але чиє ж це життя і чия то загибель?

Пісня здіймалась у небо і розступалися перед нею хмари, птахи розрівнювали блакить, і урочиста небесна глибінь приймала її в своє пречисте лоно.

Але торкнувшись язиком русалчиного перса, Бум-блякевич раптом відчув появу якогось панічного страху, мовби збирався вчинити щось таке, що не раз являлося йому у снах і лякало своєю темністю, успадкованою з диких-предиких часів. Згадав великі білі перса, що вигодували його... Перса, які мав тепер з'їсти...

Дика половецька кіннота увірвалася йому в мозок, вогні смолоскипів обсмалили піднебіння черепа. Відчув, що ось-ось рознесуть вони череп тисячами копит, і розприснеться мозок його по світах. Степ горів і корчився, наче спопелілий папір, небо стікало по краплі за спаленілий обрій... І в тому всьому пісня русалки запекла й задудніла струмом гарячої крови, а зі збитого в повітря попелу постали мертві слова і підняли свої хоругви. Знав ці слова. Як же міг не пізнати відразу? Знав ці знаки і не міг уже від них відректися...

Червоне сонце перса зійшло йому перед очі і бризнуло кров'ю. Випустив виделку з руки. Чув, що хтось засміявся, хтось закпив із його несміливости, але йому було байдуже.

На палубу випірнула Фрузя й, побачивши піврусалки з обтятими персами, зойкнула:

- Ой леле! Але ж ви й пакуєте! Чи зоставили для мене щось смачненьке?

- А оно маєте ціле персо, - тицьнув капітан пальцем
у тарілку Бумблякевича. - Пан Кульбакевич, зі всього
видно, апетиту не мають.

- Це правда? - спитала вона, вмощуючись біля
нареченого.

- Мені щось голова розболілася, - поморщився той, ховаючи очі.

- Ну, то я радо зґелемсаю твою порцію. Персо, та ще й з пиптиком! Маю таку слабість! - аж занявчала Фрузя.

- У нас тут є ще одна лагоминка, хе-хе, коли бажаєте,

- сказав капітан і підморгнув кухареві, який одразу ж
настромив щось на видельце і учинно підсунув панночці
під самий носик.

Морці враз розкрили роти й випустили організоване:

- О-о-о-о-о-о!

Фрузя глянула на запропоновану лагоминку і збу-рячковіла по саму шийку, а пан Бумблякевич закашлявся і випорснув повний писок пива на стіл.

Кухар струснув з видельця вгощення і сказав:

- Спеціяльно для вас і притримав. А то у нас тут усі
до цього ласі.

Фрузя змушена була їсти під допитливими поглядами морців, але це її не особливо нітило, куди сильніше виводив з рівноваги пильний погляд русалки, адже очі дивилася просто на неї.

- Чого це вона на мене так витріщилася?
Бумблякевич хотів було її заспокоїти, але чомусь

відчув таке дике безсилля, а з ним разом і свою жалюгідність, що промовчав. Що можна тут змінити, коли мають такі звичаї? Може, й справді ця борщова русалка

- це така ж собі страва, як і вуджений лящ. Налив собі
пива і спробував думати про інше... Чи застане він
нарешті Мальву Ланду там, куди везе його капітан? Чи
не випорсне вона знову йому з рук?

- Але чому вона вивалила свої баньки тільки на мене?

- ляснула по столу кулаком Фрузя.

- Панна не задоволена! - проголосив капітан і кивнув
кухареві.

В повітрі зблиснула сталь ножа - і видлубані очі опинилися на тарілці в капітана. Однак і тут вони продовжували пропікати поглядом Фрузю.

- Єдиний спосіб їх знешкодити - з'їсти! - сказав капітан
і поділився ласощами з панною.

Фрузя поклала око на язик і, заплющившись, якусь хвилю перекочувала його від щоки до щоки, поки нарешті не хруснуло воно між зубів і не заповнило рота виразним блаженством.

- На смак нагадує оливку, - сказала Фрузя.
Бумблякевич подивився на русалку. Вітер розвівав її

червоне волосся. Але бліді вуста продовжували вору­шитися, з них линув спів.

Морці скінчили обід і розповзлися по палубі. Капітан запалив люльку й гукнув кухареві:

- Решту м'яса покрайте і закрутіть у пушки.

І не встиг Бумблякевич допити пиво, як кухар поклав на стіл перед капітаном русалчину голову з розкішним довжелезним волоссям, що грало на сонці всіма відтін­ками червоної барви, промені в ньому заплутувалися і тремтіли, ув'язнені, мов у павутині.

- У-ум-м! Яка розкіш! - погладила Фрузя волосся і промовисто глянула на капітана.

- Слово панни - закон для лицаря! - відказав той і, видобувши з кишені ножиці, заходився стригти голову.

- Ніхто не матиме такої перуки! - усміхнулася Фрузя до нареченого. - Я закутаюся цим волоссям, як плащем, і буду вдавати русалку. А ти мене зґвалтуєш, добре? Зґвалтуєш? Як одноріг!

- Але в мене нема рогу, - потер чоло Бумблякевич.

- Капітане, - звернулася Фрузя, - чи у вас не
знайдеться якийсь ріг?.. Тільки не баранячий.

- Ріг чи роги? Бо є оленячі.

- О ні, це вже занадто. Мене цікавить один ріг.

- Тоді можу вам запропонувати ріжок.

- Чудово! - заплескала в долоні Фрузя.

- Мисливський, - додав капітан, закінчивши стрижку.

- Ну, ось ваша перука. Помацайте, яке воно м'яке.

Бумблякевич подивився на обстрижену голову русалки і сказав:

- Навіть тепер вона не облишила співати! Може, це взагалі якась відьма?

- А вони всі такі, - пояснив капітан, цмулячи пиво. -Всі вони, як закляті. Якщо хочете, можете взяти собі цю голову напам'ять. Буде вам ще якийсь час співати.

- Ні-ні, в жодному випадку, - замахала руками Фрузя.

- Подивіться, яка вона страшна! Острижена, без очей!
Жах!

- Ну що ж, тоді більше нінащо вона нам не згодиться,

- промовив капітан і пожбурив голову в море.

Море лагідно підхопило її на хвилі й заколихало, мов м'яч, відносячи кудись туди, де спочине вона в супокої.

- Капітане, дайте нам хутчіше того ріжка. Нехай мій
любий щось мені заграє! - попросила Фрузя, водночас
висмикуючи судженого з-за столу.

Голюсінька Фрузя звивалася в постелі, геть уся перевита червоним волоссям русалки. Вочевидь, це її незвичайно збуджувало, бо вона скавуліла і закочувала очі під лоба.

Виконуючи її бажання, бідолашний Бумблякевич приставив бичачого рога до чола і замукав.

Фрузя розкинула ноги і засичала:

- Ну! Пробий мене рогом, однороже! Зґвалтуй мене! Якнайбрутальніше! Пропори мене до кишок!

- Му-у-у! - ревів Бумблякевич і, ставши на коліна, прицілився рогом, куди слід.

А там уже нетерплячі пальці Фрузі витанцьовували навіжений танок.

- Му-у-у! І що - пхати ріг? - спитав, востаннє
перевіряючи, чи чогось не переплутав.

- Пхай! Пхай!

- Туди?

- А куди ж?!

Робив це якомога делікатніше, щоб не завдати коханій болю, але вона, либонь, прагла якраз протилежного, бо вхопила його обома руками за вуха і примусила ввігнати ріг по саме чоло. Це викликало в неї таку дику екстазу, що Бумблякевич не на жарт перелякався, чи вона, бува, не здуріла, і, вирвавшись із чіпких рук коханої, зіп'явся на коліна.

Не побачив нічого страшного - дівка кидалася на ліжку, то виймаючи, то заганяючи ріг і, як видавалося, роля Бумблякевича була виконана. Це, однак, вражало його чоловічу пиху і, не звертаючи уваги на Фрузині протести, вирвав у неї рога, а натомість запропонував дещо інше.

- О-о-о! - закричала Фрузя. - Де твій ріг, однороже!
Де твій ріг! Що це за хвостик мене лоскоче? Де ріг?! Де
ріг?!

Голова її стрибала під ним то вгору, то вниз, а рот розкривався усе ширше, і ширше, і в нім кидався і шарпався гарячий спінений жеребець язика. Та раптом, що це - язик мов розірвало надвоє, і з рота вистромився сріблисто-рожевий риб'ячий хвіст і боляче порснув Бумблякевича по носі. Тієї ж миті вибухнуло Фрузине ліве око, затраскавши йому лице, а з нього висунулася голова оселедця. Оселедець клацнув гострими зубами і заіржав, мов кінь.

Бумблякевич перелякано зіскочив на ноги. Фрузею кидало так, мовби хтось там у ній молотив ціпами.

Задрижали її перса і, відірвавшись від тіла, стрибнули на постіль. Мали жаб'ячі лапи, якими вони вже чалапали до дверей.

- Що робиться? - трусив головою Бумблякевич.

Фрузя не могла вимовити й слова - з рота й далі стирчав огидно розпухлий хвіст і метлявся туди й сюди, мовби намагаючись вирватися з неволі зубів. Червоне волосся усе тісніше й тісніше обплітало її, прилягало до тіла й вростало у нього. З поміж стегон висипався мокрий пісок і зашипів, наче грань.

Бумблякевич у паніці позадкував до дверей. Бачив, як волосся усе тугіше стягує Фрузю, як вистрілює ще одне око і являє другого оселедця, і як нарешті тіло дівчини в останніх конвульсіях затихає і перетворюється на жмут червоних водоростей.

Вибіг на палубу, але крик зав'яз йому в роті, коли побачив, що там твориться.

Уся команда конала в невимовних муках. З очей і ротів їм виповзали жаби, краби, медузи й інша подібна всячина. Водночас руки і ноги перетворювалися на вугрів, відпадали від тулубів і стрибали у воду. На палубі перекочувалися безпорадні обрубки. Те, що зосталося від капітана, на очах спухало і випускало запах зогнилої риби.

Розпачу Бумблякевича не було меж. Що він тепер чинитиме у відкритому морі?

З

Корабель, віддавшись на волю вітру, плив у незнане, розбиваючи провою гребені хвиль. Бумблякевич тримав стерно і навгад спрямовував вимерлу «Трою». Його діймала спрага, а з думки не йшло те жахіття, яке витворилося перед очима. Він, єдиний, хто не їв русалки, врятувався. Тіла морців спочатку спухли, а потім луснули, випустивши на волю цілу зграю малесеньких крабів. Уся та нечисть пострибала у воду, і пізніше довелося лише прибрати ті жалюгідні рештки - все, що зосталося від команди.

Корабель несло вперед, але хутко западаючі сутінки не дозволяли розгледіти обрію. Десь далеко здригалося небо і зблискувала тонесенька голуба ниточка. Та з кожною хвилиною гуркіт грому ближчав, а ниточка виростала і яскравішала. Ось грім гаратнув з усієї сили, небо розкололося просто над головою, і почалася злива з градом. Сливе водночас море набурмосилося, випнуло груди і забулькотіло, наче відьомське вариво, а корабель затанцював, як сірникове пуделочко в калюжі.

Він вглядався у пітьму, намагаючись що-небудь роздивитися, з тією напруженою увагою морця, який зорить навстріч вітру, наче в очі ворога, прагнучи проникнути в приховані наміри, вгадати мету і силу нападу. Могутній вітер налітав на нього з безкрайої пітьми, під ногами чув свій розгублений корабель і не міг розрізнити навіть тінь його контурів.

Затріпотіла блискавка, яка, здавалося, спалахнула в глибині печери, в темному тайнику моря. На одну зловісну зникаючу мить вона осяяла пошматовану масу низько навислих хмар і обриси перехнябленого корабля. Потім запала уже суцільна пітьма, і врешті настала справжня буря.

Здавалось, усе вибухало круг корабля, потрясаючи його до основ, заливаючи хвилями. Одна по одній з гучним тріском повалилися щогли, хльоснули в повітрі зміїними арканами линви, і Бумблякевич налякано відскочив од стерна. Корабель розсипався і розпппянся, зойкаючи і стогнучи кожнісінькою дошкою, а однак мчав, мов навіжений. І коли напоровся на стрімке каміння, то вчинив це з таким оглушливим гармидером, наче весь світ ось-ось мав запастися в пекло.

Бумблякевичу здалося, що він закружляв у повітрі. Зникло все, на якийсь час він взагалі втратив здатність мислити. Навіть коли руки його обхопили щоглу, схильний був не вірити в реальність того, що відбувалося.

Дош лив на нього потоками, топив його, топтав, а він ловив устами повітря і чекав найгіршого.

Пролунав гучний тріск, і Бумблякевича швиргонуло кудись уперед. Пролетівши кілька метрів у повітрі, протягом яких устиг згадати рідний дім і недочитані книги, упав у теплий вологий пісок. Від удару йому забило дух і щезли рештки свідомости.

ЧАСТИНА ДРУГА

МІСТЕЧКО С.

Б

умблякевич отямився від яскравого сонячного світла, яким привітав його новий день. У піщаний берег мирно хлюпало Море Борщів. Дмухав свіженький лагідний вітерець і хотілося жити. Скільки він спав? Сонце уже було високо над головою, бралося на полуднє. Обтрусив штани з піску і зі смутком подивився на море.

- Де ж ти, моя кохана? - важко зітхнув і подумав, чи
не варто б у таку відповідальну хвилину заридати.

Все ж таки втратив не ополоника, а наречену. Одначе посеред радісного сонячного ранку сльози якось не витискалися. Море ліниво гойдало дошки, колоди, діжки, клапті вітрил...

- Прощай, Фрузю! - шморгнув носом Бумблякевич і
повернувся до моря спиною.

В ньому росло непереможне відчуття, що наближається до чогось незвіданого і не доступного іншим, це відчуття сповнювало його усвідомленням власної величі і пихи. Намацав у кишені куперти, які отримав від Транквіліона, і рушив простовіч.

За кілька метрів натрапив на густу ожину і не міг втриматися, щоб не влаштувати собі сніданку. Ягоди пирскали соком в устах і втішали нашого героя теплом розбуялого літа.

Вузенька стежечка вивела його в рідкий, але похмурий сосновий ліс, а там уже перетворилася на лісову дорогу з двома глибокими коліями від коліс, у яких блищала вода. Куди ця дорога вела, йому було байдуже, мусив нею йти, аби потрапити бодай кудись. Вгорі заливалася співом пташва, десь кувала зозуля, густий запах хвої лоскотав ніздрі і додавав бадьорости.

Години дві йшов лісом, аж поки зненацька попереду не вигулькнула хура, запряжена кістлявою, розча­рованою в житті шкапиною. На хурі поверх сіна хропів горілиць вусатий дядько в насупоненій на очі бирці.

Бумблякевич не знати як втішився такій зустрічі й торкнув дядька за плече, але без жодного наслідку. Наче б трусив суху вербу. Тоді уже штурхнув, і дядько, буркнувши під ніс «трьох чортів», звівся, крекчучи, на лікті. Довго протирав очі, свистів носом, позіхав, аж поки нарешті не втупив свій збаранілий погляд у Бум-блякевича. Здавалося, поява невідомого справила на нього гнітюче враження, бо він розчаровано струснув головою.

- Ти ба... - сказав та заходився щось шукати в сіні. Нарешті видобув кисет з тютюном, неквапно його розв'язав, розважливо, наче свічку в церкві ставив, пригостив свого здорового носа табакою, смачно сьорбнув і чхнув так, що аж вороння шугонуло вгору й сполохано закаркало. Дядько сховав кисета і витер сльози з очей.

- Д-о-обра табака! - похвалив, зиркаючи на Бум-блякевича.

- На здоров'я.

- Ги-и, - позіхнув дядько і знову повалився на сіно.
Бумблякевич оторопів.

- Скажіть, куди ця дорога веде?

- А Бог її знає, - відказав дядько в небо.

- Куди ж ви їдете?

- А нікуди. Хіба я кудись їду? Я сплю.

- А як поспите?

- Отоді спитаєте.

- То що - мені зачекати?

- А хоч і зачекайте. Ваше діло.

- Та що ви за чоловік? - розсердився Бумблякевич. -Не можете мені дорогу показати?

Дядько знову звівся на ліктях:

- Куди?

- Що куди?

- Куди показати дорогу?

- До замку Медовар.

- Так би й сказали.

- Так і кажу.

Дядько заломив шапку та, прискаливши хитре око, зміряв незнайомця неприязним поглядом, потім зиркнув на дорогу, що, перетявши глибокий яр, вибігала на пагорб і зникала у яругах та нетрях, і, знову виконавши усю ту священну процедуру з тютюном, чхнув, витерся і сказав:

- Чого ви до мене причепилися, га? Я сплю.

- Але ж зараз вже не спите.

- А от і сплю, - твердо стояв на своєму дядько.

- Ага, то виходить, що я вам наснився?

- Тьху! Згинь, маро! - Він перехрестився, далі смачно позіхнув, потягнувся і, знову впавши на сіно, про­белькотів: - І насниться ж таке, прости мене Господи...

- Тьху! - і собі спересердя сплюнув Бумблякевич та, щоби хоч якось допекти дурному дядькові до щирця, прихопив, ідучи, батога, котрого потім із задоволенням пожбурив кудись у хащі.

2

Замок плив понад землею на висоті воронячого лету, і чорні шпилі, наче кігті дракона, черкали мертві ясна неба. Чорний замок у блідому просторі.

Бумблякевич зупинився і здивовано пив очима це незвичайне видиво. Попід замком клубочився густий сизий туман, піднімався вгору, снувався павутинням і плив понад верхівками сосон.

Раптом до вух долинули якісь дивні звуки, а за кілька кроків уже розрізнив чиєсь хропіння. Так воно й було -на узбіччі за кущами бовваніла хура з сіном, а на сіні хропла якась проява.