Демографічні втрати населення в 20 столітті.

Напередодні катаклізмів

На початку ХХ ст. Української держави не існувало. Але була суцільна територія, на якій українці становили більшість населення. Є два незалежних визначення меж етнографічної України, зроблених в різні часи на основі джерел, які не збігаються. Одне з них датоване 1927 роком і належить провідному діячеві УНР, а в еміграції — талановитому соціологу й статистику Микиті Шаповалу. Друге визначення опублікував 1981 року відомий московський фахівець з історичної демографії Володимир Кабузан. Учені визначають межі української етнографічної території однаково й оцінюють чисельність населення в ній за станом на 1914 рік у 46 млн. осіб, у тому числі 32,7 млн. українців.
Якщо не враховувати дві євразійські імперії — Російську й Османську, то площа етнографічної України була більшою, ніж територія будь-якої європейської країни — 739 тис. кв. км. Вона істотно перевищувала й територію сучасної України (604 тис. кв. км). Тож Радянської влади возз’єдналися не всі землі, заселені в основному українцями, як нам розповідали в минулому. За межами України залишився великий масив земель із переважаючим тоді українським населенням — узбережжя Азовського моря з Таганрогом, Східний Донбас з м. Шахти, південні райони Курської, Бєлгородської та Воронезької областей, Кубань. За чисельністю населення етнографічна Україна 1914 року поступалася тільки Німецькому рейху (68 млн. осіб) і майже дорівнювала Великобританії (47 млн. осіб).

За два з половиною століття після Переяславської Ради український народ удвоє збільшив територію суцільного розселення за рахунок освоєння «Дикого поля» від Дунаю до Кубані й Дону. Сотні тисяч українських хліборобів знайшли другу батьківщину на вільних землях Казахстану, Західного Сибіру, Приамур’я. Українці Австро-Угорщини, яка не мала незаселених земель, змушені були шукати долю в Північній Америці. Народ хліборобів освоював планету, але залишався самим собою в місцях нового проживання.

Військові втрати

Міждержавні, міжнаціональні й громадянські війни 1914—1920 років на території України супроводжувалися мільйонними жертвами. Скільки людей загинуло, ми не знаємо й уже ніколи не дізнаємося. Експертні оцінки втрат неможливі — переписи населення надто віддалені від цієї жахливої смуги майже безперервних війн. Вважається, що в роки громадянської війни з території колишньої Російської імперії виїхало за кордон понад 2 млн. осіб, але ця цифра в радянській літературі згадується через те, що один раз згадує її В.Ленін.

Втрати СРСР у Другій світовій війні кілька разів змінювалися в бік збільшення (остання цифра — 26,6 млн. осіб). Виділити з них втрати України можна лише приблизно через відсутність республіканського розрізу багатьох загальносоюзних даних. Про масштаб втрат свідчить зниження чисельності населення УРСР з 41 657 тисяч осіб на червень 1941 року до 27 382 тисяч на початок 1945-го. Основну частину жахливої різниці в 14 275 тис. осіб становлять безповоротні втрати. До них відносять: фронтові втрати — понад 3 млн. військовослужбовців Радянської Армії; втрати радянських та антирадянських партизанів у боротьбі між собою й з окупантами; втрати цивільного населення під час боїв і бойових дій, через голодне виснаження та епідемічні хвороби; втрати від акцій окупаційного режиму: планомірного нищення військовополонених (1366 тисяч осіб.), цілковитого винищення євреїв і ромів, вибіркового винищення населення на більшій частині території України. Частина людей, евакуйованих у східні регіони СРСР (3,5 млн. осіб) і вивезених у Німеччину остарбайтерів (2,4 млн. осіб), повернулася на Батьківщину.

Нині покійний вітчизняний учений професор Михайло Коваль (Інститут історії України НАН України) сукупні — військові й цивільні — жертви війни на території України оцінював у 8 млн. осіб (1999). До цієї же цифри ще раніше прийшов і вчений з діаспори, професор Сорбонни Володимир Косик (1992, 1993), який користувався трохи іншим колом джерел. Косик применшував кількість фронтових жертв порівняно з Ковалем на півмільйона, але перебільшував — теж на півмільйона — кількість цивільних жертв.

Втрати України у війні завжди розчинялися в загальносоюзних. Росія, Україна та Білорусь витримали основний тягар Другої світової війни й цим забезпечили перемогу над ворогом, яка мала цивілізаційне значення. Визнання цього вкладу Об’єднаними Націями допомогло Україні й Білорусі стати членами ООН.

За абсолютною й відносною кількістю втрат у цій війні Україна перебуває на другому місці: 8 млн. осіб, 19,1% до всього передвоєнного населення. Вона поступається за абсолютною кількістю втрат Росії, а за відносною — Польщі (19,6%). Третє місце за абсолютною кількістю втрат посідає Німеччина (6,5 млн. осіб, 9,1%), четверте — перша її жертва Польща (5 млн. осіб у сучасних державних кордонах). У першій десятці країн за принципом зменшення заподіяних війною сукупних втрат військовослужбовців і цивільного населення ідуть Білорусь, Японія, Югославія, Франція, Італія й Румунія. Було гірко, коли організатори цьогорічних торжеств, присвячених 60-річчю висадки союзників у Нормандії, запросили представників Росії, але проігнорували Україну.

Втрати від голоду
Особливо гіркий рахунок утрат мирного часу. Їх завдавала власна, «робітничо-селянська» держава. Вона присвоїла собі право визначати, хто є другом народу, а хто — ворогом, і нещадно нищила ворогів. Під приводом турботи про інтереси народу радянська держава насаджувала лад, який перебував у гострій суперечності з цими інтересами. З однаковою інтенсивністю в ленінсько-сталінські часи використовувалися два методи «соціалістичного будівництва» — пропаганда й терор.

Віддаючи належне пропаганді, вожді КПРС надавали національним республікам великі конституційні права, але стежили за тим, щоб нікому не спало на думку їх реалізувати. Загроза сепаратизму була особливо небезпечною з боку найбільшої за економічним і людським потенціалом національної республіки. Тож масштаби превентивного терору в Україні виявилися винятково великими.
Можна вказати на кілька різновидів терору, які впливали на демографічну ситуацію в республіці: терор голодом, депортації населення за межі УРСР, масові арешти з наступним ув’язненням або негайним розстрілом. Розглянемо кожний із них.
Голод 1921—1923 років викликала велика посуха й підсилила господарська розруха як наслідок семирічної війни. Розподіляючи мізерні запаси зерна, Кремль надавав перевагу «червоним столицям», а не селянам південноукраїнських голодуючих губерній. Щоб викачувати хліб із більш-менш урожайних центральних і північних регіонів України, її керівникам заборонили визнавати, що становище південних губерній не ліпше, ніж у Поволжі. Іноземні організації допомоги, що діяли в голодуючому Поволжі з серпня 1921 року, були допущені в південні губернії України тільки з січня 1922 року, коли вже почалася масова смертність. 1921 року керівники Кремля помітили, що голод пригнічує повстанську активність селянства. Саме через це вони дали вказівку не припиняти хлібозаготівлі в голодуючих районах. Вони не забули про досвід тероризування голодом і використали його на початку 1930-х років.
Кількість жертв голоду 1921—1923 років залишається невідомою. За оцінкою наркомату здоров’я України узимку 1921—1922 років загинуло від голоду 235 тисяч чоловік. Ця оцінка спиралася на дані вибіркового опитування селянських господарств навесні 1922 року кореспондентськими пунктами ЦСУ України, яке проводили лише в деяких постраждалих від голоду південних губерніях. Слід зауважити, що завдяки діяльності Американської адміністрації допомоги (АРА) та інших благодійних організацій, яка була розгорнута 1922 року, вдалося врятувати від голодної смерті сотні тисяч селян. Поширюючи оцінку наркомздоров’я республіки на весь масив постраждалих земель, ми не вийдемо за межі 300—350 тисяч смертей від голоду.

Голод 1932 — 1933 років, справедливо названий мором — за аналогією з середньовічною чумою, спостерігався в багатьох регіонах СРСР, але тільки в УРСР і на Кубані він став голодомором. В українських регіонах під виглядом заготівель конфісковували все продовольство, яке знаходили під час обшуків на селянському подвір’ї. Кремль попереджав спалах українського сепаратизму в ситуації соціально-політичної кризи, яка охопила СРСР унаслідок непосильних темпів індустріалізації.

23 листопада 2002 року в «ДТ» було надруковано статтю «Скільки нас загинуло від голодомору 1933 року?» Я написав її під впливом роздратування: висновок про кількість жертв, який грунтувався на аналізі демографічної статистики, вперше був опублікований ще 1990 року. Висновок роками ігнорували, хоча опоненти були неспроможні полемізувати по суті. Публікація теж була проігнорована, бо надто «невеликою» виявляється кількість жертв голоду — не більше 3,5 млн. осіб в межах УРСР за 1933 рік. І кількість жертв «має» доходити до 7, а то й до 14 млн. осіб. Є щось інфернально незбагненне в такій позиції.
Наявні оцінки втрат від голоду 1946 — 1947 років не менш фантастичні — від 1 до 2 млн. осіб. Слід взяти до уваги, що цей голод, подібно голоду 1921 — 1923 років, був викликаний жахливою посухою, наслідки якої наклалися на труднощі повоєнної розрухи. Кремль здійснював хлібозаготівлі в голодуючому селі, щоб надати продовольчу допомогу «братнім країнам». Та намірів цілеспрямованого нищення колгоспників сталінська держава не виказувала, бо в цьому не було тоді політичної потреби. На прохання радянського уряду Адміністрація допомоги і відбудови при ООН (ЮНРРА) надала 250 млн. доларів на закупівлю продуктів та устаткування для українського села. Держава не перешкодила також надходженню допомоги від української діаспори Північної Америки. Все це мінімізувало смертність. Кількість жертв голоду 1946 — 1947 років вимірюється десятками, а не сотнями тисяч, і тим більше не мільйонами.

Президент України у листопаді 1998 року встановив своїм указом День пам’яті жертв голодомору. Пізніше до жертв голодомору додали жертв політичних репресій і примусових виселень, що цілком зрозуміло. Однак важко зрозуміти таке цьогорічне доповнення указу: тепер це День пам’яті жертв голодоморів, політичних репресій і примусових виселень. Поняття «голодомор» поставлено у множину. Кому стала потрібна його інфляція?

Втрати від депортацій та інших репресій

В одній статті неможливо перелічити депортації, здійснені на території України в ХХ столітті. Зупинимося тільки на найбільших.

Одна з масштабних депортацій — це розкуркулення з наступним виселенням селян у віддалені, малопридатні для життя регіони СРСР. Сукупна кількість висланих — до 300 тисяч осіб. У зв’язку з ліквідацією 1934 року двох прикордонних національних районів — Мархлєвського (польського) й Пулинського (німецького), а також з ліквідацією 1935 року польських сільрад у Вінницькій області були започатковані депортації за національною ознакою. Спочатку висилали окремі сім’ї за стандартними звинуваченнями соціально-класового характеру (націоналістичний елемент, колишні жандарми, костьольний актив тощо). 1936 року була здійснена масштабна депортація німців і поляків з України до Казахстану — приблизно 70 тисяч осіб.

Під час радянізації Західної України у 1940 — 1941 роках органи державної безпеки здійснили чотири депортаційні акції. Кампанія почалася 10 лютого 1940 року виселенням у східні регіони СРСР 89 тисяч польських військових осадників і цивільних колоністів. У квітні 1940 року до Казахстану, який ставав головним «приймальним пунктом» сталінських депортацій, відправили чергову партію. Вона складалася з членів сімей осіб, заарештованих органами державної безпеки, а також членів сімей польських офіцерів, розстріляних за рішенням політбюро ЦК ВКП(б) від 5 квітня 1940 року в Катині, Харкові й Твері. У червні 1940 року депортовали 58 тисяч біженців, що втекли на територію Західної України з тієї частини Польщі, яка опинилася під німецькою окупацією. 85% цих біженців були євреями. Нарешті, найбільш масштабна депортаційна акція почалася 22 травня 1941 року й не завершилася внаслідок нападу Німеччини на СРСР. На схід планувалося виселити «підозрілих» поляків зі всього західного регіону — від Прибалтики до Молдавії. З території Західної України встигли виселити 11 093 особи. Усього під депортацію, якою супроводжувалася радянізація західних областей України, потрапило до 230 тисяч осіб, яких вважали «небажаним елементом». В основному це були поляки й євреї.
Напередодні Великої Вітчизняної війни в тюрмах західних областей України перебували десятки тисяч людей, арештованих за політичними звинуваченнями, які чекали на розгляд справи. За розпорядженням із Кремля всі політичні в’язні в тюрмах прикордонної смуги підлягали розстрілу. У Західній Україні було розстріляно від 40 до 50 тисяч осіб.
Демографічні втрати населення Кримської області під час Другої світової війни враховані в наведених вище загальних підрахунках по УРСР. Окремо зазначу, що національний склад населення Криму у цей час докорінно змінився внаслідок депортацій і голокосту. За всесоюзним переписом 1939 року росіяни у складі населення Криму становили 49,6 %, кримські татари — 19,4, українці — 13,7, євреї — 5,8, німці — 4,6 %. Під час війни чисельність населення різко скоротилася.
У серпні 1941 року чекісти здійснили першу депортацію за національною ознакою. Вони вивезли з Криму до 50 тисяч німців, які оселилися тут здебільшого за часів Катерини ІІ. Формула звинувачення була одна: «посібництво гітлерівським загарбникам». Під час окупації нацисти знищили 25 тисяч євреїв. Разом із євреями знищували й людей унікальної малочисельної національності — кримчаків. Гітлерівці відносили їх до «єврейської раси», оскільки з давніх часів вони сповідували іудаїзм. За постановами Державного комітету оборони від 11 травня й 2 червня 1944 року з Криму виселили кримських татар, а також болгар, греків і вірмен. Кількість висланих на спецпоселення в Узбекистан за цими двома постановами становила 228 тисяч осіб.

У 1944—1945 роках Сталін здійснив депортацію 13 млн. німців із територій, які відходили до Польщі, Чехословаччини та СРСР. Легкість, з якою була кардинально змінена демографічна картина великого регіону за межами СРСР, наштовхнула його на думку не обмежуватися у внутрішній політиці депортацією малочисельних народів або національних меншин. На ХХ з’їзді КПРС М.Хрущов у двох реченнях торкнувся його задумів щодо українців. Два речення — це кінцівка абзацу, в якому розповідалося про виселення Сталіним малочисельних народів із Північного Кавказу: «Украинцы избежали этой участи потому, что их слишком много и некуда было выслать. А то он бы и их выселил».

Свідчення М.Хрущова підтверджує інше джерело. Мабуть, ідею виселення українців 1944 року обговорювали в досить широкому колі. Вона стала відомою нацистам, які використали її з провокаційною метою: склали наказ про виселення за підписами Л.Берія та Г.Жукова й розкидали листівки з повітря в місцях розташування радянських частин. Дані про плани виселення українців 1944 року не підтверджуються документально або документи ще не виявлені. Мені здається, все-таки, що йшлося не про всю Україну, а про західні області. В останньому році війни і в повоєнний період ці області стали ареною жорсткого протистояння радянської влади з вояками УПА та підпільниками ОУН.

Втрати підпілля за період протистояння становили 153,3 тисячі, а радянської сторони — 30,7 тисячі осіб. За вироками судів було ув’язнено 87756 «бандитів». Кількість депортованих у Сибір «бандпособників» за період з 1944 до 1952 рік дійшла до 203 тисяч, майже третина з них на спецпоселенні загинула.

Змінювалося політичне становище, й люди поверталися на батьківщину. Зокрема, вже в другій п’ятирічці повернулися розкуркулені селяни, після ХХ з’їзду КПРС — «бандити» і «бандпособники», з 1989 — 1990 років почали повертатися кримські татари. На відміну від депортацій, масові арешти здебільшого мали властивість зворотної репресії. Навіть якщо жертву не розстрілювали одразу, вона, зазвичай, зникала в ГУЛАГу назавжди. Коли термін ув’язнення закінчувався, жертві давали новий строк.

Коли на селі розгорталося розкуркулення, у середовищі міського населення посилилися масові арешти. Свого піку вони досягли під час гострої соціально-економічної кризи, коли Сталін застосував проти українських селян терор голодом. Ще одна, більш висока хвиля арештів накрила собою весь Радянський Союз у 1937 — 1938 роках. Ця терористична акція на Заході відома під назвою Великого терору.

За даними професора Донецького університету Володимира Нікольського (2003) органи державної безпеки в Україні арештували: 1929 року — 29 916 чоловік, 1930-го — 33 373, 1933-го —

124 463, 1937-го — 159 573,

1938-го — 106 096. Загальна кількість жертв чекістів за десять років (із 1929 по 1938 рік) перевищила 650 тисяч осіб.

Терор спрямовувався передусім проти інтелігенції. Було винищено практично й всіх активних учасників Української революції 1917—1920 років. Знайдено жахливі свідчення сталінського терору передвоєнного часу — масові поховання під Вінницею, у Биківні (Київ), Татарці (Одеса) тощо.

Підсумок

Демографічні втрати першої половини ХХ ст. оцінюються підсумковою й, звичайно, надто приблизною цифрою в 15 млн. осіб. Мова про людей, які загинули або були примусово депортовані за межі своєї батьківщини. Для населення України, яке на 1914 рік не перевищувало 40 млн. осіб у межах сучасних кордонів, втрати такого масштабу справді катастрофічні. Тільки 1959 року перепис населення показав, що Україна має 41,9 млн. громадян, тобто було нарешті перевищено той рівень чисельності, котрий існував до Першої світової. Отже, на відновлення чисельності населення пішло 45 років.

За переписом 1989 року чисельність населення України досягла 51,7 млн. осіб. Приріст — до 10 млн. осіб за 30 років, хоча рівень народжуваності вдвічі скоротився порівняно з довоєнним. Тепер Україна відстає за чисельністю населення не тільки від Німеччини й Великобританії, але й від Італії та Франції.

Коли гине людина в розквіті сил, то не народжуються її діти й діти її дітей. Отже, прямі й опосередковані демографічні втрати ХХ ст. не можна вважати меншими за 45 млн. осіб. В умовах нормального демовідтворення в ХХ ст. ми могли б бути стомільйонним народом.

Причини сучасної депопуляції

Кінець ХХ ст. характеризувався істотним скороченням населення України: на 3,3 млн. осіб. Депопуляція, яку передрікали ще в 1980-х роках, стала фактом. Чим її можна пояснити?

Перш за все, слід вивчити динаміку чисельності населення за кожен рік (на кінець року) у співставленні із загальним приростом (зменшенням) за рік та його міграційною складовою; в тисячах (див. таблицю).

Різниця між народжуваністю й смертністю стала від’ємною величиною 1991 року. Але ще два роки відбувався приріст населення завдяки позитивному сальдо міграційного балансу. Сальдо міграції стало від’ємним 1994 року. Майже негайно сукупна дія двох чинників призвела до півмільйонних величин щорічного скорочення населення.

Несприятливі тенденції в демовідтворенні пов’язані передусім із деформацією шлюбно-сімейних процесів. Малювати таку деформацію тільки чорними фарбами не випадає. Адже мова передусім про зміну соціального статусу жінки, розширення сфери її позасімейних інтересів, підвищення рівня зайнятості. Так чи інакше, але тепер поширилася практика відкладати шлюб і народження дитини — особливо другої та третьої. Між тим, тільки третя дитина гарантує розширене демовідтворення.

Відкладання народження дитини з тимчасового явища перетворюється на стале. Тепер дві третини сімей із дітьми до 18 років мають лише одну дитину. Економічною підвалиною несприятливих процесів є поступове звільнення сім’ї від виконання виробничих функцій. Більше не діють такі економічні чинники багатодітності, як потреба в робочих руках для селянських господарств або розрахунок на матеріальне забезпечення в старості (останнє — внаслідок різкого зменшення дитячої смертності й встановлення державного пенсійного забезпечення).
На процесі демовідтворення негативно позначаються міграції. Серед мігрантів переважають представники найбільш продуктивних у дітородному й економічному відношеннях вікових груп. Коли сім’я мігрує в повному складі, вона здебільшого утримується від народження дітей на чужині, а розрив із сім’ями негативно позначається на народжуваності.
Народжуваність знижується й унаслідок подовження тривалості життя. Демографічне старіння в Україні поступово наростало з другої половини ХХ ст. Між переписами 1959 і 2001 років частка осіб у віці 60 років і старше зросла з 12,3 до 25,5%. Відповідно зменшується питома вага жінок у генеративному віці.
Показники народжуваності не пов’язані прямо з матеріальним рівнем життя. У цьому можна переконатися, вивчаючи проблему демовідтворення в більшості країн Азії, Африки й Латинської Америки. Однак поліпшення економічної ситуації в Україні негайно позначилося на підвищенні народжуваності. Негативне міграційне сальдо теж скоротилося до 34 тисяч 2002 року й до 24 тисяч осіб — 2003-го. Загальне скорочення населення досягло піку 2001 року (522 тисячі); 2002-го воно становило 398 тисяч, 2003-го — 381 тисячі осіб.
За наявності активної демографічної політики проблему депопуляції можна було б розв’язати. Проте за структурою демовідтворення Україна вже належить до розвинутих країн. Тому її демографічний розвиток підпорядковуватиметься відповідним закономірностям.

72. Проблема формування багатопартійності в Україні.

Багатопартійність як один з елементів демократичної держави. Дискусія, яка точиться між відомими вченими-партологами з приводу демократичності чи антидемократичності політичних партій, має давню історію. Ще в Стародавньому Римі відомий політик та оратор Ціцерон вживав поняття «партії» в негативному значенні, ототожнюючи їх з «неблагородними союзами». Негативне ставлення до політичних партій було притаманне й «батькам-засновникам» Конституції США Дж. Вашингтону, Т.Медісону, О.Гамільтону, а також для одного з ідеологів Французької революції маркіза Ж. де Лафайєта. Основоположники західноєвропейської партології Р.Міхельс та М.Острогорський, наприклад, вважали, що поява будь-якої організації, в тому числі і політичної партії, неминуче пов’язана з виникненням олігархії, яка захищає свої вузькопартійні інтереси. Основна ідея їх праць зводилась до того, що виникнення політичних партій породжує антидемократичні тенденції в суспільстві.

Однак, такий підхід в історії політико-правової думки не є домінуючим. Більшість зарубіжних та вітчизняних партологів розглядають багатопартійність як невід’ємний елемент політичної системи демократичних країн світу. В цілому ж дискусія про корисність чи шкідливість політичних партій в житті суспільства є безперспективна. Вона втрачає свою актуальність хоча б тому, що в багатьох країнах світу поряд з парламентськими партіями, які діють у межах правового поля держави, існують авангардистські партії, для яких характерні радикальні методи і засоби діяльності, які підчас суперечать існуючому законодавству. З цього приводу актуальною залишається думка відомого західноєвропейського партолога А. Лоуелла. У своїй фундаментальній праці «Уряди і політичні партії» вчений вказує на те, що будь-які дискусії з приводу ролі партій в суспільстві є штучними. Оскільки це теж саме, що вести суперечку «...про користь або шкоду вітрів чи приливів. В дійсності існування партій є факт і прояви його повинні бути вивчені як такі».

Політичні партії можуть виконувати як позитивну так і негативну роль. Це залежить від різноманітних умов, які впливають на їх діяльність (рівень політичної культури суспільства, наявність чи відсутність традицій партійного життя, законодавче закріплення статусу політичних партій і т.д.).

Особливості формування багатопартійної системи в Україні. Демократичні процеси, які відбуваються сьогодні в Україні, неминуче пов’язані з формуванням багатопартійної системи. Однак, необхідно констатувати той факт, що реальну участь у політичному житті беруть далеко не всі партії. Переважна більшість політичних партій не виконують ті функції, які безпосередньо на них покладені. Значною мірою це зумовлено несприятливими політико-правовими умовами їх існування.

По-перше, політична система, яку автоматично успадкувала Україна після виходу з СРСР, не передбачала існування жодних, альтернативних КПРС, політичних партій. Відповідно в суспільстві не було необхідних механізмів, які б регулювали діяльність партій.

По-друге, більшість населення своє негативне ставлення до КПРС автоматично перенесла на всі інші партійні утворення.

По-третє, самі партії не оволоділи в достатній мірі всіма тими можливостями, які їм належать як суспільному інституту. Ситуація ускладнюється ще й відсутністю достатньої законодавчої бази, яка б регулювала діяльність партії.

Якщо недоліки політичного характеру можуть бути усунуті в процесі накопичення політичного досвіду, тобто це проблема часу, то врегулювання недоліків в законодавстві необхідно здійснити вже сьогодні. Можливо це і не вирішить усіх проблем формування багатопартійності в Україні, проте будуть визначені правові межі діяльності партій.

Відсутність правової бази дозволяє сьогодні, з одного боку, втручатись державі в справи партійні, віддаючи переваги тій чи іншій партії, з іншого боку, і самим партіям займатися питаннями, які виходять за межі їх правового статусу.

У більшості країн світу правовий статус політичних партій визначається як конституцією, так і окремими законами. Якщо в конституції визначаються основні принципи функціонування партій, то в Законі про політичні партії їх правовий статус визначений більш детально. Подібна практика існує і в Україні. Разом з тим, у вітчизняному законодавстві є ряд неузгоджень і пробілів, які необхідно ліквідувати.

Конституціалізація політичних партій. Процес конституційного закріплення статусу партій розпочався з моменту відміни статті 6 конституції УРСР 1978 року, яка проголошувала КПРС «керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства»3. Відповідно до статті 7, яку було включено в нову редакцію Конституції України, політичні партії могли брати участь у розробці і здійсненні політики республіки4. По суті, ця стаття закладала конституційні основи багатопартійної системи в Україні. Ще більш детальніше статус політичних партій був визначений в Конституції України від 26 червня 1996 року. В статті 36 цієї Конституції зазначається, що членами політичних партій можуть бути лише громадяни України і обмеження даного правила визначається виключно Конституцією та законами України5.

В Конституції України міститься ряд норм, які встановлюють обмеження в діяльності партій, а також присутня норма, згідно з якої заборона політичних партій здійснюється лише в судовому порядку6. Якщо порівняти Конституцію України і, зокрема, статті, які визначають статус політичних партій з відповідними статтями конституцій демократичних держав Західної Європи, то можна прийти до висновку, що вони відповідають всім вимогам міжнародної практики в даному питанні.

Законодавча інституціоналізація політичних партій. У вітчизняному законодавстві існують певні проблеми щодо законодавчого регулювання діяльності політичних партій. Пов(язані вони перш за все з тим, що до цього часу так і не прийнято Закон про політичні партії, а діючий сьогодні Закон України «Про об(єднання громадян» від 16 червня 1992 року вже застарів і не відповідає об(єктивним процесам, що відбуваються в політичному житті держави. Ситуація дещо покращилася після підписання Президентом України 24 вересня 1997 року Закону України «Про вибори народних депутатів України». Відповідно до цього Закону політичні партії є повноправними учасниками виборчого процесу. Половина (225) депутатів парламенту обираються за списками кандидатів у депутати від політичних партій та виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва.

Однак цього не достатньо для нормального функціонування партій. Назріла потреба прийняття нового Закону про політичні партії. Це питання набуває ще більшої актуальності у зв(язку з тим, що прийняття даного Закону - одна з вимог Ради Європи до України. Зупинимось детальніше на деяких важливих моментах, які необхідно врахувати законодавцю при прийнятті Закону про політичні партії.

Поняття політичних партій. У статті 2 Закону України «Про об(єднання громадян» записано: «Політичною партією є об(єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формування органів влади, місцевого і регіонального самоврядування і представництво у їх складі»7. Даючи визначення поняття «політична партія» в новому Законі слід взяти до уваги, що стержневим для партії, її метою, є здобуття або утримання політичної влади і вже як наслідок цього - вироблення державної політики, формування державної влади тощо. Наголосивши на цьому ми тим самим легалізуємо діяльність опозиційних партій, які проводять свою політику в межах правового поля держави. Доречі, статус опозиційних партій в ряді країн світу закріплюється в окремому пункті чи навіть окремим законом (Великобританія). Цей досвід було б доцільно врахувати і вітчизняному законодавцю.

У визначенні політичної партії необхідно також зробити деякі уточнення правового характеру про те, що це не просто об(єднання громадян, а об(єднання, які зареєстровані органами державної влади у встановленому законом порядку.

Членство в політичній партії. Дане питання потребує також правового регулювання. Проблема полягає у тому, що окремим категоріям громадян заборонено бути членами політичних партій, що призводить до необгрунтованого обмеження політичних прав громадян. Ситуація ускладнюється ще й тим, що у вітчизняному законодавстві існують норми, що суперечать одна одній. Так, згідно з Конституцією України: «Громадяни України мають право на свободу об(єднань у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод...». Крім цього, «...ніхто не може бути... обмежений у правах за належність чи не належність до політичних партій чи громадських організацій»8. В розділі «Правосуддя» (стаття127) передбачено конституційне обмеження прав на членство в політичних партіях та участь у політичній діяльності професійних суддів. Закон України «Про статус суддів»9 і «Про Конституційний Суд України»10 також передбачають обмеження щодо членства у політичних партіях.

Всі інші обмеження цього права закріплені в різних Законах України. Перелік цих Законів досить великий, тому назвемо деякі з них. Так, Закон України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 року, визначає одним з принципів діяльності - позапартійність11. Закон України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 року вказує на те, що «співробітники прокуратури не можуть належати до будь яких політичних партій чи рухів»12. Це ж стосується співробітників Служби Безпеки України13, військовослужбовців14, гвардійців Національної Гвардії України15 тощо.

Таке обмеження політичних прав окремих категорій громадян є не зовсім виправданим. Про це свідчить і міжнародний досвід. Так, наприклад у Конвенції МОТ №87 «Про свободу асоціацій і захист права на організацію» передбачено, що всі без винятку трудящі і підприємці мають право на створення за своїм вибором організацій, а також вступати у них. Лише в статті 9 Конвенції зазначено, що національне законодавство повинно визначити в якій мірі гарантії, передбачені цим документом, застосовуються до збройних сил і поліції16. Подібним чином це питання врегульоване і в Міжнародному пакті «Про громадянські і політичні права» від 16 грудня 1966 р. Відповідно до статті 22 цього документу «кожна людина має право на свободу асоціації з іншими... Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень користування цим правом для осіб, що входять до складу збройних сил та поліції».

Таким чином, можна прийти до висновку, що в міжнародно-правовій практиці не має жорстких обмежень щодо членства в політичних партіях. Виключення становлять військовослужбовці та поліція. Що стосується суддів, на яких відповідно до українського законодавства накладені найбільш жорсткі обмеження на членство в партіях, то в більшості країн світу вони відсутні. Для прикладу, в Австрії членство в партії не перешкоджає громадянину перебувати на посаді судді, але при цьому параграф 9 Закону про судоустрій передбачає, що «жодні політичні переваги не повинні проявлятися в практичній роботі суддів».

В чому ж причина таких обмежень. На мою думку це стало результатом відсутності в Україні чіткої концепції побудови державних органів. Відмовившись від тоталітарного минулого і ставши на демократичний шлях розвитку ми автоматично здійснили перехід від однієї крайності - злиття КПРС і державних органів, до іншої - необгрунтованому розриву взаємозв(язків між державою та партіями в усіх сферах суспільного життя. В Законі про політичні партії слід застосувати більш виважений підхід щодо обмеження права членства громадян в діяльності політичних партій, який повинен спиратися на розробки фахівців з даного питання.

Порядок створення та реєстрації політичних партій. В Законі необхідно передбачити порядок створення політичних партій. На першому етапі повинна бути створена ініціативна група, яка готуватиме програму партії, статут та установчий з’їзд. Другий етап - це установчий з’їзд, на якому приймаються рішення про створення партії, її програма та статут, обираються керівні органи партії. Третій етап - державна реєстрація (легалізація).

Відповідно до Закону України «Про об(єднання громадян» легалізацію політичної партії проводить Міністерство юстиції України (частина фахівців вважає, що легалізуючим органом повинна стати Центральна виборча комісія). Місцеві осередки партії мають реєструватися відповідними управліннями юстиції.

Дискусії між фахівцями точаться з приводу статті 15 Закону України «Про об(єднання громадян», згідно з якою заяву про реєстрацію партії повинні підтримати 1000 громадян України. Частина фахівців вважає - для того щоб дана вимога не стала простою формальністю її необхідно ускладнити, впровадивши норму про збір підписів у більшості областей України. Однак і в цьому випадку дана норма залишається бюрократичною перешкодою, яку легко буде подолати, хоча це і вимагатиме додаткових коштів (оплата праці збирачів підписів, вартість паперу, транспортні витрати тощо). Причому, достатньо буде зібрати по одному підпису в 12 регіонах України, а решту в м. Києві, щоб виконати вимогу. Крім цього, дана норма Закону суперечить конституційному праву на свободу об(днань громадян у політичні партії. Адже, згідно з статтею 64 Конституції України обмеження конституційного права може мати місце у випадку, передбаченому Конституцією. Таких обмежень у ній немає.

Прихильники впровадження цієї норми вказують на те, що відміна вимоги про збір підписів тисячі громадян може призвести до виникнення великої кількості політичних партій. Однак, цей аргумент є непереконливий. Наявність великої кількості партій не є злом. Так, в Японії зареєстровано близько 10 тисяч політичних партій і це нікому не заважає. Адже навіть невелика за чисельністю партія, яка знайшла для себе ніким не зайняту політичну нішу, сприяє зростанню політичної свідомості та волі народу. Як слушно зазначає професор З. Ромовська, «біда України не в кількості політичних партій, а в тому, що їх керівники, використовуючи важке економічне становище держави, прагнуть монополізувати право на відстоювання інтересів народу не завжди з благими намірами».

Принципи політичної діяльності. В окремому розділі необхідно визначити основні принципи діяльності політичних партій. Серед яких: добровільність, рівноправність членів, демократичність, законність, гласність, тощо. Окремим пунктом необхідно включити вимогу стосовно невтручання держави в справи партійні. Державні органи влади можуть обмежувати діяльність політичних партій лише у випадку, якщо їх програмні цілі або дії спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі,посягання на права і свободи громадянина.

Окремим пунктом необхідно зазначити, що забороняється діяльність політичних партій не зареєстрованих у встановленому Законом порядку. Заборону діяльності політичних партій необхідно здійснювати в судовому порядку.

Проблема державного фінансування політичних партій. Згідно статті 22 Закону України «Про об(єднання громадян» політичним партіям забороняється одержувати кошти від державних органів, підприємств та організацій крім випадків передбачених Законами України. Отже, ця норма, в принципі, припускає таке фінансування партій, але відповідно до Закону.Тому доцільно було б в Законі про політичні партії передбачити можливість фінансування з державного бюджету партій які на виборах до парламенту отримали не менше 4 відсотків голосів виборців. Така практика зокрема існує в країнах Західної Європи (ФРН, Швеція, Італія). Так, на думку німецьких фахівців, державне фінансування політичних партій дозволяє уникнути можливої «купівлі» партій мафіозними структурами, що надзвичайно актуально сьогодні для України.

Одночасно з впровадженням державного фінансування необхідно передбачити санкції щодо партій, які отримують фінансування з за кордону. Як засвідчили останні вибори до Верховної Ради України, дане питання недостатньо врегульоване законодавством. В статті 22 Закону України «Про об(єднання громадян» та статті 37 Закону України «Про вибори народних депутатів України» від 24 вересня 1997 року хоча і забороняється іноземним юридичним та фізичним особам робити внески до виборчих фондів політичних партій та виборчих блоків партій, однак не передбачається санкцій за порушення даної норми. Тому необхідно включити до Закону про політичні партії наступні вимоги: по-перше, встановити правила фінансової звітності політичних партій про надходження та витрати коштів; по-друге, передбачити відповідні санкції за порушення даного Закону у формі попередження, адміністративного штрафу, або заборони діяльності політичної партії.

Юридична відповідальність політичних партій. Окремий розділ Закону повинен регулювати питання юридичної відповідальності політичних партій. Серед видів юридичної відповідальності необхідно передбачити окрім заборони діяльності політичної партії такі види відповідальності як попередження, штраф, тощо.

Ще одне питання яке викликало дискусію серед фахівців - до компетенції якого суду повинно бути віднесене вирішення суперечки про заборону політичної партії? Відповідно до Закону України «Про об(єднання громадян « - це компетенція Конституційного Суду України. Однак Закон України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 року не включив вирішення даної суперечки до компетенції Конституційного Суду. Правовій колізії має покласти край Закон про політичні партії. Дане питання повинні вирішувати суди загальної юрисдикції.

Хоча законодавче регулювання статусу політичних партій і не вирішить усіх проблем формування багатопартійності в Україні, однак воно стане міцним фундаментом для подальших демократичних процесів у суспільстві.

Україна і ООН

Статут ООН, який було пiдписано 26 червня 1945 р., набрав чинностi 24 жовтня 1945 р. Цей день щорiчно вiдзначається як День Органiзацiї Об'єднаних Нацiй. Активну участь у розробцi Статуту ООН взяли представники України. Глава делегацiї України на конференцiї у Сан-Франциско, мiнiстр закордонних справ УРСР Д. Мануїльський головував у Першому комiтетi, де були розробленi Преамбула та Глава 1 "Цiлi та принципи" Статуту. Україна в числі перших пiдписала Статут i увiйшла в групу з 51 держави-засновниці ООН.
Пiсля проголошення незалежностi України участь у дiяльностi Органiзацiї Об'єднаних Нацiй було визначено одним з прiоритетних напрямiв зовнiшньої полiтики нашої держави.

Як одна з держав-засновниць ООН, Україна неухильно дотримується цiлей та принципiв Статуту Органiзацiї, робить суттєвий вклад у її дiяльнiсть у сферах пiдтримання мiжнародного миру та безпеки, роззброєння, економiчного та соцiального розвитку, захисту прав людини, змiцнення мiжнародного права тощо.
Генеральнi секретарi ООН чотири рази вiдвiдали Україну. З офiцiйними вiзитами у Києвi перебували У Тан (1962 р.), Курт Вальдхайм (1981 р.), Перес де Куельяр (1987 р.), Бутрос Бутрос-Галi (1993 р.).

Протягом 1994-2001 рр. вiдбулося сiм зустрiчей Президента України Л.Кучми з Генеральним секретарем ООН: у 1994 р. у Нью-Йорку, у 1995 р. у Вiднi, у 1996 р. у Москвi, у 1997 р. у Давосi, під час 52-ї сесiї ГА ООН у вереснi та листопадi 1997 р., пiд час Вашингтонського Самiту країн-членiв НАТО (квiтень 1999 р.), а також пiд час Самiту тисячолiття ООН (вересень 2000 р.).
У 1995 р. Президент України взяв участь у Спецiальному урочистому засiданнi ГА ООН на найвищому рiвнi з нагоди 50-ї рiчницi заснування Органiзацiї Об'єднаних Нацiй. Він також брав участь у роботi 49-ї та 52-ї сесiй ГА ООН, був Головою делегацiї України на 19-й спецiальнiй сесiї ГА ООН з питань екологiї та Самiтi тисячолiття ООН.

7 вересня 2000 р. з iнiцiативи Президента України вiдбулося засiдання Ради Безпеки ООН на рiвнi глав держав та урядiв (Самiт РБ ООН), присвячене обговоренню питання "Забезпечення ефективної ролi Ради Безпеки у пiдтриманнi мiжнародного миру та безпеки, особливо в Африцi". Це засiдання РБ на найвищому рiвнi, друге за всю iсторiю ООН, мало позитивний вплив на вiдновлення та змiцнення авторитету Ради Безпеки, а також надало потужного iмпульсу зусиллям, спрямованим на змiцнення принципiв Статуту ООН, головних засад системи колективної безпеки та реформування полiтики ООН у галузi миротворчих операцiй.

У 1997 р. мiнiстра закордонних справ України Г. Удовенка було обрано Головою 52-ї сесiї Генеральної Асамблеї ООН. Особливо Україна гордиться тим, що саме 52-а сесiя ГА ООН, яка увiйшла в iсторiю як "сесiя реформ", схвалила всеохоплюючу програму реформування Органiзацiї, запропоновану її Генеральним секретарем К.Аннаном, i надала потужного iмпульсу широкомасштабному оновленню Органiзацiї. Будучи активним прибічником та безпосереднiм учасником сучасного процесу реформування ООН, Україна продовжує докладати значних зусиль з метою пiдвищення ефективностi дiяльностi ООН та її адаптацiї до нових вимог сьогодення.
Україна тричi обиралася непостiйним членом Ради Безпеки (1948-1949, 1984-1985, 2000-2001 рр.), чотири рази - членом Економiчної i Соцiальної Ради (останнiй раз - 1993-1995 рр.). Представники України неодноразово обиралися на керiвнi посади головних комiтетiв сесiй Генеральної Асамблеї.
Одним з найважливіших пiдтверджень визнання авторитету i ролi нашої держави на мiжнароднiй аренi, послiдовностi та неупередженостi її зовнiшньої полiтики стало обрання України до складу непостiйних членiв Ради Безпеки ООН на перiод 2000-2001 рр. За більше ніж 1,5 року членства у Радi Безпеки Україна переконливо довела свою спроможнiсть бути активним членом РБ, з позицiєю якого рахуються, здiйснювати ефективний вплив на процес прийняття в РБ доленосних рiшень та робити власний практичний внесок в їх реалiзацiю.
Кульмiнацiєю членства України в Радi Безпеки ООН стало її головування у цьому органi у березнi 2001 року. Цей мiсяць став одним з найпродуктивніших і найефективніших у дiяльностi РБ, яка предметно розглянула ряд найбiльш актуальних свiтових проблем, зокрема, кризовi ситуацiї на Балканах та на Близькому Сходi.

Наша держава надає виключно важливого значення питанню реформування Ради Безпеки. Україна виступає за розширення членського складу РБ, пiдтримуючи збiльшення кiлькостi як постiйних, так i непостiйних членiв. Неодмiнною передумовою пiдтримки нашою державою будь-якого варiанту реформування РБ ООН є зaбезпечення адекватного рiвня представленостi в цьому органi країн Схiдноєвропейської регiональної групи. Позицiя України з цього питання базується також на розумiннi того, що iнститут права вето не вiдповiдає сучасним мiжнародним реалiям. Належна увага з боку України придiляється забезпеченню подальшого прогресу у посиленнi транспарентностi та вдосконаленнi методiв роботи РБ ООН.
На сьогоднi Україна є членом Комiтету з програми i координацiї, Спецiального комiтету з операцiй з пiдтримання миру, Комiтету з внескiв, Комiтету з використання космiчного простору в мирних цiлях, Комiтету з питань здiйснення невiд'ємних прав палестинського народу, Консультативного комiтету з навчання, вивчення, розповсюдження та ширшого визнання мiжнародного права, Комiтету з енергетики та природних ресурсiв, Комiсiї з роззброєння, Комiсiї з народонаселення та розвитку, Комiсiї по боротьбі з наркотичними засобами, Виконавчої ради Програми розвитку ООН, Фонду ООН з питань народонаселення, Виконавчої ради Дитячого фонду ООН (ЮНIСЕФ), Виконавчої ради Мiжнародної органiзацiї працi, Ради керуючих МАГАТЕ. Представника України посла В.Василенка було обрано до складу суддiв ad litem Мiжнародного кримiнального трибуналу для колишньої Югославiї.
Україна, як одна з держав-засновниць ООН, надає виняткового значення дiяльностi ООН з пiдтримання мiжнародного миру та безпеки, розглядаючи участь у цiй дiяльностi як важливий чинник своєї зовнiшньої полiтики.
Починаючи з липня 1992 р., наша держава виступає як великий контрибутор до операцiй ООН з пiдтримання миру (ОПМ). Протягом 10 рокiв в ОПМ взяли участь близько 18 тис. вiйськовослужбовцiв Збройних Сил та працiвникiв органiв внутрiшнiх справ України.

Нині Україна є найбiльшим контрибутором до операцiй ООН з пiдтримання миру серед європейських країн та входить до 10 найбiльших держав-контрибуторiв свiту i бере участь у мiсiях ООН в Афганiстанi, Боснiї i Герцеговинi, Грузiї, Демократичнiй Республiцi Конго, Косово (СРЮ), Лiванi, Схiдному Тиморi, Сьєрра-Леоне, Хорватiї.

Як великий контрибутор до ОПМ ООН Україна виходить з того, що одним з важливих аспектiв миротворчих операцiй є досягнення належного рiвня захисту i безпеки їх персоналу. Враховуючи гостроту цiєї проблеми, Україна стала iнiцiатором Конвенцiї щодо захисту миротворчого персоналу ООН, яка набрала чинностi у сiчнi 1999 р.

Наша держава спрямовує значнi зусилля на розвиток спiвробiтництва з мiжнародними органiзацiями економiчного та екологiчного напрямку, залучення їх потенцiалу в соцiально-економiчних iнтересах України з метою прискорення iнтеграцiї нашої країни у свiтову систему господарства та вирiшення гострих проблем у сферi охорони довкiлля.
Необхiднiсть вирішення згаданих завдань, якi мають ключове значення для затвердження та розбудови нашої держави, обумовила зростання ролi багатосторонньої дипломатiї як одного з найбiльш дiєвих iнструментiв реалiзацiї нацiональних iнтересiв України. З часу здобуття незалежностi наша країна кардинально переглянула традицiйнi пiдходи до своєї участi у роботi мiжнародних органiзацiй економiчного, науково-технiчного та екологiчного напрямкiв, якi до цього були пiдпорядкованi полiтичним iнтересам колишнього СРСР. У результатi вжитих заходiв дiяльнiсть України на соцiально-економiчному напрямі ООН, по лiнiї спецiалiзованих установ, фондiв та програм цiєї найавторитетнiшої мiжнародної унiверсальної органiзацiї, пiднята на якiсно новий щабель та звiльнена вiд зайвої полiтизацiї, набувши прагматичного та вiдкритого характеру.

Головнi зусилля української дипломатiї на цьому напрямку спрямовуються нині на подальше ствердження функцiй мiжнародних органiзацiй як механiзмiв мобiлiзацiї, узгодження та координацiї зусиль мiжнародного спiвтовариства для вирішення глобальних проблем свiтової економiки та довкiлля.

Завдяки активнiй позицiї України у мiжнародних органiзацiях наша країна отримала значну технiчну, матерiальну та фiнансову допомогу, зокрема, з боку Програми розвитку ООН (ПРООН), Глобального екологiчного фонду, МАГАТЕ, Мiжнародної органiзацiї працi (МОП), ЮНКТАД, ЮНIДО, Фонду ООН у галузi народонаселення (ЮНФПА), Мiжнародного союзу електрозв'язку (МСЕ), Всесвiтнього поштового союзу (ВПС), Всесвiтньої органiзацiї iнтелектуальної власностi та iнших. З 1993 року в Українi функцiонує Представництво ООН, пiд прапором якого здiйснюється цiла низка важливих проектiв i програм ООН, її органiв та спецустанов у галузi соцiально-економiчних перетворень, розвитку пiдприємництва, охорони природи, вирiшення актуальних демографiчних проблем. У липнi 2000 р. вiдбулася офiцiйна iнавгурацiя "Будинку ООН" в Українi, який зiбрав пiд свiй "дах" органи та установи ООН, що здiйснюють свою дiяльнiсть у нашiй країнi (ЮНIСЕФ, ЮНФПА, УВКБ).

Великi обсяги зовнiшньої допомоги Україна одержала для вирiшення складного комплексу завдань, пов'язаних з лiквiдацiєю наслiдкiв Чорнобильської катастрофи та облаштуванням колись депортованих народiв, у тому числi кримських татар.

Визнанням внеску та ролi України в мiжнародних органiзацiях стало обрання нашої країни до ряду функцiональних комiсiй ООН, керiвних органiв МОП, Програми розвитку ООН, ЮНФПА, Всесвiтньої туристичної органiзацiї, ВПС та iн.

Активну участь Україна бере у мiжнародному процесi щодо впровадження полiтики стабільного розвитку з метою комплексного вирiшення завдань охорони довкiлля та економiчного зростання людства на глобальному рiвнi. Делегацiя України вищого рiвня брала активну участь у основоположнiй Конференцiї ООН з навколишнього середовища та розвитку 1992 р. ("Самiт планети Земля"). На 19-й спецсесiї ГА ООН iз всебiчного огляду та оцiнки здiйснення "Порядку денного на ХХI столiття" ("Рiо+5", 1997 р.) Президент України Л.Кучма виголосив низку мiжнародних iнiцiатив природоохоронного характеру.
Другим, не менш важливим питанням екологiчного напряму, є участь України у мiжнародному процесi iмплементацiї положень конвенцiй ООН у сферi охорони природи, зокрема, Рамкової конвенцiї ООН про змiну клiмату та Кiотського протоколу до неї, Стокгольмської конвенцiї про стiйкi органiчнi забруднювачi, Конвенцiї про бiорiзноманiття тощо.

Наша країна стала iнiцiатором проведення у червнi 2001 року Спецiальної сесiї Генеральної Асамблеї ООН з питань ВIЛ/СНIД, яка визначила прiоритетнi напрямки активiзацiї боротьби свiтової спiльноти з цiєю епiдемiєю.