Доклад поручика міхновського

про конечність власного війська

Та вже по вечері, за кавою, Міхновський помітно споважнів і попросив уваги. Ми насторожилися й підсіли до ньо­го ближче. (Він) змалював коротенько перебіг по­дій від часу зречення царя до біжучого дня. Підкреслив, пригадую, такі мо­менти:

“1. Несподіваність, із якою прий­шла революція. Вона, як того мо­жна було сподіватися з анальогій 1905 року, мусила була прийти ра­зом із програною війною та в парі з демобілізацією. Та сталося так, що події помінялися чергою і пере­мішалися в часі – і війна ще не скінчилася, а революція почалася.

2. Розгубленість петроградського Тимчасового уряду, якого кожне посунення зраджує нервовість, загро­жує катастрофою також і Україні.

3. Коли московські соціялісти-большевики все голосніше підносять гасло негайного сепаратного зами­рення з осередніми 2державами, то Тимчасовий уряд, під натиском сво­їх союзників, хоче довести ту набридлу всім війну “до пабєднаво канца”; остаточно ж маси підуть за тим, хто дасть негайний мир, і такі нахили вже тепер можна ствердити серед московської салдатні.

4. Українське громадянство в сво­їй національно ніби й свідомій час­тині цілковито не підготоване до ре­волюції та до її використання, зби­рається просити всього того, що треба брати.

5. Серед українського громадян­ства відчувається великий брак лю­дей, які думали би українськими державотворчими категоріями, як відчувається виразна перевага в лю­дях, збочених у бік різних соціялістичних утопій, звідки й походить їхня проповідь “спільного фронту” з московською демократією. Останнє є не що інше, як політичне москво­фільство.

6. Московщина, все одно яка – царська чи республіканська, абсолютистична чи демократична, – ні­коли не дасть Україні того, на що Україна має очевидне право, і все буде стреміти, щоб удержати Украї­ну в стані своєї кольонії.

7. Історичний момент, який пере­живаємо, вимагає від нас чину – рішучого й обережного, – який при­веде до нашої Цілі.

8. Мусимо зорієнтуватися в ситу­ації та прийняти рішення, що до на­шої Цілі й щодо засобів, якими її маємо осягнути.

Наша ціль, – тут М. І. Міхновський встав і, якось відрухово, вста­ли ми, – це буде: “В своїй хаті – своя правда, і сила, і воля” – власна дер­жава! Правду знаємо, сили не посі­даємо – як же здобути нам волю, щоб збудувати “свою хату”?

По добрій волі Москва на це не пристане, бо без України з її скарба­ми, навіть при Україні автономній, що добром своїм без московської контролі розпоряджатиме, зійде Московщина до значення другоряд­ної держави.

Виробити “свою хату” можемо тільки тепер, коли Росія в революції стратила голову, бо коли вона опри­томніє, то буде для нас пізно “свою хату” будувати! Москва, опритом­нівши та привернувши сили, з корінням буде нищити всякі сепаратні рухи, хоч би для того довелося їй винищити мільйони всяких сепара­тистів.

За цю “свою хату” доведеться бо­ротись і, вірніше усього, доведеться боротися збройно. Це – немину­чість! При такій невідкличній неми­нучості Московщина вже зараз є нашим ворогом, зрештою, двісті літ знаним. Тому залицяння наших де­мократів до Москви та їхні надії на “дружню” демократію “братнього” на­роду – не лише наївні, а просто дурні. Вони не знають, що право дає тільки сила!

Оскільки осередні держави в мо­менті біжучої війни є ворогом на­шого одвічного ворога, ос-тільки ж вони являються нашими природними союзниками. Отже, наша війна з ти­ми державами по російсько-москов­ському боці, війна за чужі нам інте­реси, яку нам накинула Московщина, – для України не тільки непо­трібна, більш того – є неоправдана і божевільно-злочинна.

Треба сподіватися, що Московщину остаточно, переможуть, а з нею й нас, з усіма тяжкими наслідками, які випадають на долю переможе­ної сторони. Під цим оглядом ліп­ше нам бути з переможцями.

Мусимо передбачувати розвиток подій, щоб якнайдоцільніше його використати для нашої нації – не як чинник підрядний, а вирішний 3.

Для цього мусимо бути консе­квентними 4й зробити вибір.

Настрої, які переважають серед українського громадянства, зокрема серед вояків, такі: 1) всім осточор­тіла війна і всі прагнуть миру – пра­гнуть зберегти себе; 2) в очі б’є сти­хійне пробудження національної свідомости – до цього часу несвідоме відчування своєї національної відрубности й відмінности від москвинів знаходить розумне пояснення й на очах перетворюється на патріотизм; 3) український вояк, як це видно з прикладу Волинського полку, є пре­красним революційним матеріялом, якому лише треба вказати ціль і напрямок чину.

Посідаючи такий прекрасний люд­ський матеріял, мусимо використати його в Україні для цілей тільки укра­їнських, революцію в Україні мусимо обернути на національну революцію й завершити її створенням самостій­ної Української держави. В цьому все наше завдання!

До того маємо всі підстави, і на­самперед правні 5, які випливають зі статей 6Переяславського договору. Коли на основі того договору в 1654 р. Україна прийняла протекцію мос­ковського царя, підкреслюю, що не зверхність над собою московської нації, то тепер, коли московський цар уступив, то, під державноправним оглядом, Україна вернула до стану, в якому перебувала до Пере­яславського договору! Має тепер вільну руку розпоряджатися собою по своїй волі. Але... з цим нашим правом, оскільки не підіпремо його аргументами сили, жадна 7Москва рахуватися не захоче, і боротьба з нею – війна – неминуча!

Мусимо до того готовитися і в не­минучій війні перемогти! Але як?”

Всі мовчали, бо на це “як?” – що могли відповісти?

Мовчали, бо майже дотикальна 8очевидність виводів Міхновського і заскочила нас, і пригнобила.

Чи хто з нас перед тим ставив коли-будь перед собою подібні пи­тання на весь їхній зріст, у всій ши­рочині та глибині – в усій невмо­лимій реальності? Чи вимагав на нього од себе такої ж невмолимої відповіди?

По павзі М. І. Міхновський почав розвивати такі пляни:

“Перше наше завдання – це тво­рити власну військову силу всіма за­собами, які до того будуть нада­ватися. Мусимо передбачувати всі труднощі і перешкоди, які поставить перед нами не лише петроградський Тимчасовий уряд та військове ко­мандування, а й все без винятку московське суспільство. Бо останнє встигло виробити в собі психольогію народу-пана у відношенні до всіх немосквинів. Під цим оглядом, перший-ліпший московський “міхрютка” – на цілу голову вищий від тих на­ших демократів, що закликають до спільного “революційного фронту” з москалями. Треба, отже, передбачу­вати, що труднощі й перешкоди в нашій роботі поставить нам також і демократична частина нашого суспільства. Робитиме це тому, що затратила 9інстинкт Пана-Володаря на рідній землі...

Всі ці труднощі мусимо переборо­ти, а перешкоди, коли б не далось усунути, то мусимо знищити! Без­оглядно!”

Слухаючи Міхновського, всі ми немов завмерли – забули, що й кава прохолола, з таким напруженням ло­вили кожне його слово.

Хоч він говорив, здавалося, ніби й відомі всім речі, але – як же неподібно до всього того, що доводи­лося чути й думати про ті самі речі раніше.

Чому? Тільки тому, що коли раніш про подібні речі всі ми, зда­ючи собі з того справу, тільки мрі­яли, то тепер Міхновський поставив їх перед нами на землю, як те кон­кретне завдання, що маємо його ви­конати!

До нас тепер говорив великий український державник, що сам давно вже проробив- обдумав кожну найменшу подробицю, над якою нам доводилося тепер напру­жуватися.

А Міхновський говорив далі: “Мусимо розвинути шалену агіта­цію серед війська – на фронті й у запіллю. Мусимо й будемо вимага­ти від командування, щоб виділило українців в окремі національні час­тини, як це зроблено для поляків. В разі спротиву – а він буде напев­но – будемо творити частини, не питаючись. Ці частини будемо пере­кидати коли не в Україну, то в ко­жному разі на ті фронти, що пере­ходять через українські землі, й од­ночасно очищувати Україну від московської салдатні. Цю роботу треба розпочинати негайно й пере­водити 10її невпинно. Так, як це збагнув і як робить наш любий батько-полковник Глинський 11(тут Микола Іванович сильно стиснув руку полковнику Глинському, що сидів із ним поруч).

На час, коли скличемо з’їзд, му­симо вже мати під командою укра­їнські бойові частини – на фронті й у запіллю, і насамперед – у Києві!

На Військовому з’їзді, коли витво­риться відповідна атмосфера, – му­симо її відповідно “нагріти” – проклямуємо 12Україну Самостійною Дер­жавою.

В першу чергу з’їзд виділить зі свого складу військову владу – ви­бере гетьмана. Треба передбачити, що наші демократи спротивляться тому. Але гетьман зуміє, коли зай­де потреба, спромогтися не лише на силу фактів, але й факти сили!

Першим кроком гетьмана буде за­миритися з осередніми державами. Самостійна Україна не потребує во­ювати проти своїх природних союз­ників, навпаки, повинна з ними спів­працювати. Для цього першого кро­ку нам і потрібно мати своє військо – хай невелике, але сильне духом.

Замирившися з осередніми держа­вами, вирвемо ініціятиву від москов­ських большевиків. Вони зараз ще безсилі, але мають страшну зброю, дужчу від трійливих 13газів, яка може дати їм перемогу. Це їхня безогляд­ність та гасло негайного сепарат­ного миру. І цю зброю мусимо їм вибити з рук – мусимо їх попере­дити! Замирена Україна стане для інших частин атракційною 14силою, на­віть для суто Московщини, – стане силою, яка дала спрагнений мир. А тоді, – тут М. Міхновський встав (і ми за ним також), і після павзи урочисто докінчив: – З нами Бог – розумійте, язиці, і покоряйтеся! Аж тоді “на степах України блисне бу­лава”.

Що з нами всіма сталося?

М. Ю. Шаповал підніс був руку й щось хотів сказати, але... сильно зіщулив очі, сильно покрутив шиєю, ніби йо­му раптом замуляв комірець, махнув рукою, похилив голову і в тій позі немов завмер... Старий полковник М. Глинський розридався як дитина, і все крізь сльози повторяв: “Дай, Боже! Дай, Боже!” П-о і Л-в, А-ч і я почали стискати собі руки й цілуватися, а далі – всі кинулися до Миколи Івановича й, кричачи “слава!”, почали підкидати його вго­ру. Насилу заспокоїлися...

Міхновський, ставши на ноги, усміхнувся і попросив: “Хвилиночку, панове!” Подзвонив. З’явився кель­нер, якому він тільки кивнув голо­вою і знову, звертаючись до нас, сказав: “Хвилиночку, панове”. За кілька хвилин два кельнери внесли пару пляшок шампана й тацю пугарів 15. – “Для такої оказії шампан му­сить бути”, – пояснив М. Міхнов­ський.

“В своїй хаті – своя й правда, і сила, і воля! – урочисто почав М. Міхновський і, піднісши пугар вгору, говорив далі: – Так вип’ємо, панове-браття, за нашу Правду, прозору й чисту, як це вино! Вип’ємо за нашу Силу – хай вона грає-піниться й іскрить, переливається через береги, як цей шляхетний шампан! Та ще вип’ємо за нашу Волю – міцну і життєдайну, як оця золотая кров землі, що в наших пугарях!

За Україну! За козацьку націю! За наші успіхи! За Славу!”

Одним духом вихилили ми пугарі й, мов на приказ, розбили їх на дрі­бні кусники! Після тосту, що його щойно підніс Міхновський, не віль­но було з тих пугарів пити за дрібніші справи!

Далеко поза північ сиділи ми в “штабі” й обговорювали тактику творення українських частин. Тоді ж таки зродився плян формування по­руч із Богданівським – Полуботківського полку, яким знову взявся за­опікуватися полковник Глинський.

Коли я вийшов із “Праги”, то ніяк не хотілося мені йти до свойого го­телю, і десь до години 6-ї ранку блукав по старому місті, не дивлячися, куди йду, а у вухах моїх бриніли бадьорі й горді слова тосту.

Міхновський був одним із небагатьох вибранців, що мали дар перед­бачувати грядущі події, мав, отже, властивості, потрібні політикові.

І цим разом, снуючи свій великий плян, що його хотів перевести на Всеукраїнському військовому з’їзді, він передбачував усі труднощі й пе­решкоди, які доведеться побороти, щоби плян той здійснити.

Головними з них були: зажерли­вість усякої Москви й непідготування, інертність та м’якотілість тогочасних провідників української на­ції. Ці останні просто не уявляли со­бі, як то може Україна жити як не ­залежна від Москви держава. Через те вони не мали відваги у відпові­дальний момент, що тоді надходив, одним ударом розрубати вузол, що в’язав Україну з Москвою.

Міхновський твердив, що “в полі­тиці мають значіння й дають добрі наслідки тільки доконані факти, під­перті силою, що є їхньою підставою та передумовою.

Проклямування на Військовому з’їзді самостійної Української дер­жави буде страшною несподіванкою.

Вона заскочить усіх, до неї не підготовлених. Ставши доконаним фактом, така несподіванка ще більше поглибить і поширить ту розгубленість Тимчасового уряду, яка на той час була очевидна, й одночасно безмірно збільшить питому вагу й авторитет українства, надавши йому величезну моральну силу в очах своїх мас. Така неспо-діванка дасть українській інтелігенції могутній творчий імпульс, виведе зі стану політичної інерції, збудить її скриту енергію – поставить перед тим фактом, що треба працювати для власної дер­жави.

Не можна допустити, щоб Москва від того першого удару опритомні­ла, а тому треба, коли зайде потре­ба, вдарити по ній новим доконаним фактом. Коли проголосимо самостійну та від Москви не залежну державу, за­раз же оповістимо про це цілому світові. Коли б Москва цього доко­наного факту не захотіла визнати, тоді робимо їй ще одну несподіван­ку – ставимо перед новим докона­ним фактом: Український уряд про­понує осереднім державам завішення зброї та прикладає передумови, щоби на їхній підставі розламати формальні мирові переговори.

Тоді як Союз визволення Украї­ни від самого початку війни інтензивно працює в осередніх державах при цілковитому з боку тих держав признанню й попертю 16, маємо пев­ність, що ті держави відразу й охоче визнають її суверенність і з радістю приймуть мирові пропозиції. Для них це означатиме ліквідацію їхнього Східнього фронту від Прип’яті аж до Дунаю, добросусідські відносини з такою багатою країною, як Україна, й можливість усі свої сили кинути на Захід.

Українська столиця стане тоді для армії на фронті тим атракційним пунктом, звідки пролунали слова спрагненого миру, й Петроград не матиме того війська, яке пішло б війною на ту Україну, що прискори­ла мир.

А коли вже на те піде, що на Вій­ськовому з’їзді не повелося би проголосити самостійности, треба буде ділати безоглядно та в інший спосіб, творячи, знову ж таки доконані фак­ти. У крайньому випадку “прорвемо греблі” – зробимо так, як це колись зробили нідерляндські гези, щоб вигнати зі свого краю окупантів-іспанців 17.

“Прорвати греблі” – це значить, що на тих відтинках фронту армії, де стоятимуть українські частини, одної прекрасної ночі, після попе­реднього порозуміння й на даний приказ, пропустити на тих від­тинках німців на тили армії і взяти в полон увесь фронт! Для цього треба мати на фронті бодай кілька­надцять українських дисциплінованих частин, які б на своїх відтинках “прорвали греблю”.

Тоді набираємо охотників до Української армії, демобілізуємо гречкосіїв, оголошуємо побір 18ново­бранців, усіх москалів даруємо нім­цям і вже з німецькою допомогою проголошуємо й реалізуємо Україн­ську державу”.

Готовлячись до всіх можливостей, Міхновський уже звербував 19кількох молодих старшин, добрих україн­ських патріотів, які виїхали на фронт до своїх частин, щоб вести серед них українську роботу, тобто творити з них українські сотні й курені, чи коли не поведеться, – украї­нізувати їх зовсім революційним по­рядком.

Постать поручика Міхновського

і його плян у перспективі 20 літ

Коли славної пам’яти поручик Микола Іванович Міхновський ви­дався мені велетом ще в 1917 р., то тепер, у перспективі двох десятків літ, що пройшли від 1917 р., Його постать тільки виросла.

Його духово-літературний пор­трет на підставі моїх пильних і безпосередніх спостережень продовж того місяця, що день у день я мав щасливу змогу з ним співпрацювати, й на підставі зна-йомства з його пуб­ліцистичними виступами в дореволюційних періодиках виглядає так:

Микола Іванович Міхновський – це сама українська стихія – не розхристано-дика й неза-гнуздана, але опанована сильним та шляхотним інтелектом.

То був високоосвічений і досвід­чений правник із глибокорозвиненим смислом правовости, тонкий психольог, щасливий ініціятор, видатний організатор, блискучий промовець, талановитий публіцист, розумний і тактовний керівник, мілітарист з інтуїції, добрий знавець нашої істо­ричної й побутової минувшини, на­ділений даром передбачування політик, революціонер – тип людини, здатної на рішучий чин, прекрасний і милий у поведенні 20товариш, словом, “козак-характерник”, як ми його прозвали.

Вихований у старій священичо-козацькій родині, на добрій україн­ській традиції, на українсько-козаць­кому селі, був прекрасним зразком української расової культури. Це був український аристократ у влас­тивому значінні цього поняття.

Поруч із Є. X. Чикаленком, М. П. Старицьким, М. В. Лисенком, І. Липою, братами В. і С. Шеметами і В. Липинським – належав до нечи­сленної категорії українських панів, організаторів українського націо­нального життя.

Ще на початку 90-х років минуло­го століття (ХIХ ст. – Ред.) Міхновський належить до того гурту української студент­ської молоді, яка зриває 21з невираз­ними традиціями тогочасних т. зв. українофілів і називає себе сві­домими українцями.

Гурт тієї молоді, до якого нале­жали Іван Липа, Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Микола Во­роний, Володимир Самійленко, Ми­кола Міхновський, Мусій Кононенко, Володимир Шемет та інші, закла­дає таємне товариство – Братство тарасівців, на могилі Тараса Шев­ченка складає присягу все життя своє віддати ідеї Самостійної Укра­їни. В той час коли для більшости тогочасних українців самостійна Українська держава була несподіван­кою, для М. Міхновського та його побратимів-тарасівців була Вона Ціллю, якій він віддавна підпоряд­кував своє життя.

Все разом витворило з нього за­вершений тип українського патріота-державника.

Вже в 1900 році Міхновський при­людно виступає з конкретною, науково обоснованою програмою Само­стійної Української держави, висту­пає з програмою, як пізніша дій­сність доказала, цілком реальною та єдино можливою до переведення.

Посідаючи такі дані, на цілу го­лову перевищував своїх сучасників, а його свідоме змагання бути видат­ним, отже, його шляхотне често­любство, що знало власну вартість, давало йому, найбільш до того під­готовленому, всі права на чільну ролю в державному проводі.

До повищої характеристики-портрету Міхновського наведу слова єфрейтора Певного, як він повернувся з 1-го Всеукраїнського військового з’їзду:

“Так ото ж, браття, як вийде Винниченко, та як почне, як заведе! Так як його послухаєш, то вся зем­ля навколо, скільки оком скинеш, – ніби твоя власна стала! Земля – селянам, а фабрики – робітникам! Так говорить, ніби тобі всю землю подарував! Настоящий, можна ска­зать, демократ! Всім догодити хо­че!

А по ньому Міхновський, поруч­ик. Так цей – куди там Винни­ченку! Цей тільки Україну, братця, знає! Так і говорить: “Україна, зна­чить, – для українців!” Господи! Мов з “Кобзаря” тобі вичитує! А всі слухають – аж дух затаїли! Не тільки люди – каміння слухає! А про тих, про москалів, як почне го­ворити, так ніби й слід по них про­пав! Україна і більш нічого! Така, як самі захочемо! Це вам, братці, людина! Наша людина! Справжній тобі козак-характерник!”

Щоб належно зобразити постать Міхновського в усій величі, як на те він гідно заслужив, треба написати велику монографію. Це завдання майбутнього історика нашої доби.

Та з усіх діл Міхновського, про які тепер вже пора знати, найвеличніше було те, що він поклав перші підвалини під будову храму Україн­ського національного війська.

За той короткий час, коли він був головним мотором української військовости, продовж одного березня 1917 р. він перевів таку роботу:

1. Організував перше українське військове “Підготовче віче” в дні 6 (19) березня.

2. Організував друге українське “Установче віче” в дні 9 (22) бе­резня.

3. В дні 9 (22) березня видав першу від часу скасування (в 1775 р.) Запорозької Січі відозву-наказ українському війську; цей наказ був першим імпульсом до вибуху патрі­отичного полум’я серед мільйонів українського вояцтва, втіленого 22до російських військових частин.

4. Дня 9 (22) березня створив Організаційний комітет для форму­вання українського війська.

5. Того ж дня 9 (22) березня започаткував і в короткому часі до­вершив революційним порядком формування 1-го Українського охочекомонного імені Гетьмана Богдана Хмельницького полку”.

6. Опрацював плян і перевів скли­кання Першого всеукраїнського військового з’їзду, який виділив зі сво­го складу першу верховну владу для новоствореного українського війська – Український військовий гене­ральний комітет.

7. Створив Військово-політичний клюб імені Наказного гетьмана Пав­ла Полуботка. Цей клюб, що його москалі називали “осиним гніздом мазепинства”, був тим славним гні­здом, в якому вивелися і пішли в український світ перші українські державники.

8. Склав “катехізм українця” – декальог українського державника, який у наші дні в сот-ках тисячів відписів ходить із рук до рук серед шкільної молоді під московською окупацією. Міхновський і після своєї фізичної смерти живе в серцях укра­їнського покоління!

9. Революційним порядком і засо­бами “полуботківського клюбу” створив у Києві 2-й Український піший полк імені Наказного гетьмана Павла Полуботка. Цей полк у липні 1917 року, натхнений духом Міхновського, удатно 23перевів у Ки­єві “показову” спробу державного перевороту.

10. Прищепив українському сус­пільству ту шляхотну свідомість, що за свої права Україна мусить боро­тися, а не просити, – вказав дже­рело Сили.

11. Перший у 1917 р. виразно окреслив Москву – червону й білу однаково – як історичного ворога України, з яким треба не розмовля­ти, а якого треба бити, аж поки не стане нешкідливим.

12. До білого гарту розпалив на­ціональну гордість серед народу, який починав чи почасти й встиг за­бути своє історичне ім’я, славну тисячолітню традицію, – привернув йо­му історичну пам’ять.

13. Опрацював сміливий і в за­думі єдиноможливий до здійснення плян реституції в Україні суверенної державности в оперті на осередні держави. Цей плян, хоч не був здійснений по орлиних замірах Міхновського, багато причинився 24до збудження української політичної думки й остаточно, з великим спіз­ненням та відступленнями, був здій­снений в акті Берестейського миру в 1918 р.

Оце ті головні чини, які голосно промовляють, ким був і залишився для України поручик Микола Іва­нович Міхновський – батько сучас­ного животворчого українського на­ціоналізму й творець новітнього українського війська.

Чому?

Після ознайомлення з великою постаттю Міхновського у читача по­стають поважні запити: чому ж М. Міхновський до кінця не залишився на чолі українського війська, чому перший Всеукраїнський військовий з’їзд на верхи військового життя ви­сунув інших людей, пішов іншими шляхами і тисячі інших “чому?”

Відповідь на ці питання й на цьо­му місці зводиться до того:

1. Українська соціялістична демо­кратія, знехтувавши віщі вказівки Міхновського, право первородства своєї Батьківщини віддала на мос­ковсько-комуністичні, “что с общаго катєлка”. В свойому примітивізмі поставила доктрину вище від ідеї, програму – вище від Людини, свій талмуд – вище від Життя й десятину панської землі – вище від Укра­їни! Нині через її нерозум, який українська соціялістична демократія виявила в 1917 р. та якого не хоче вирікатися й донині, криваво поку­тує вся українська нація, що так віщо передбачив та перед чим пророчо остерігав Міхновський.

2. Сучасне йому суспільство не доросло до того, щоб зрозуміти його ідею та щоб визнати в ньо­му свого вождя.

Дехто ще скаже: Міхновський народився 50 років зарано: його сучасники не могли сприйняти йо­го ідей.

Та ні! Якби не було Міхновсь­кого на початку нашого століття, то не було б і його наступників від 1917 р. й до наших днів. Адже самі ті ідеї, які він обстоював із такою відданістю, дають силу сьогодні тим, хто себе за українців має. 3 травня 1924 р. трагічно скінчив він своє життя, маючи 51 літ, як один з найвизначніших діячів, яких знала українська історія.

Друкується зі збереженням особливостей авторської лексики та тодішнього правопису.

Примітки

1. Микита Юхимович Шаповал (1882 – 1935) – український громадсько-політичний діяч, письменник, член РУП, член Української партії со-ціалістів-революціонерів, член Української Центральної Ради, міністр пошт і телеграфу УНР, із листопада 1918 по 1919 р. голова Українського Національного Союзу.

2. Тобто державами Центральної Європи.

3. Тобто вирішальний.

4. Послідовними.

5. Тобто правові.

6. В тексті – статтів.

7. У розумінні жодна.

8. Незаперечна, безсумнівна.

9. Тобто втратила.

10. Тобто проводити.

11. М. Глинський – член Української Центральної Ради, голова Українського військового орга-нізаційного комітету.

12. Тобто продекларуємо.

13. Отруйних.

14. Притягальною.

15. Келихи.

16. Підтримці.

17. В тексті еспанців.

18. Тобто набір.

19. Завербував.

20. У поводженні.

21. Пориває.

22. Влитого.

23. Вдало.

24. Спричинив.

Календар української родини на переступний рік. – Мондер, Альберта, Канада: видавництво й друкарня отців Василіан, 1948. – Річник 9. – С. 104 – 115.

Микола Міхновський

(у другі роковини трагічної смерти 3.V.1924 року)

І

3 іменем М. Міхновського так тісно зв’язана вся історія української визвольної боротьби, теоретичне уґрунтовання уенпістської ідеології і реальна праця по організації української регулярної армії, а значить і держави, що коли газети принесли звістку про його трагічну смерть, – не хотілось вірити, що цей великий патріот покинув нас навічно, що він не побачить здійснення своїх юнацьких мрій.

Так не вірилось, точніше – не хотілось вірити. Ми такі бідні людьми, ми такі слабі національно, що найменша страта болюче нами відчувається... А втрата М. Міхновського – це катастро­фа, це втрата армії. Цей розум ще не був вичерпаний, його енергія ще не вигасла, його дух ще горів... Але фатальний зворот в нашій боротьбі за державність зломив цю, здавалось, незломну натуру… Як дикий ураган, не зігнувши могутнього дуба, ломить його столітню міць, так і М. Міхновського не зігнула люта північна хуртовина, а злісно зламала, потрощила, заморозила… I полишила нам жаль невимовний, сльози невиплакані, журбу нерозвіяну...

ІІ

Історичний шлях нашого народу колючий, тернистий... Пролито море крови, потрачено мільйони зусиль, загубле­но незлічимі скарби в змаганні пробудити маси з летаргії і порвати їх до великої праці – відбудови своєї держа­ви. Москва добре нас приспала… Мос­ква чуйно нас стерегла... Москва зрадливою своєю рукою так нас уярмила, так обезкровила тіло, висушила мозок, викривила душу, затроїла її ядом інтернаціоналізму, “малоросєйщиною” і “всеросєйщиною”, – що народ став свого власного імені лякатись... Вона ж загарбала нашу церкву й її обезличила, задушила школу, замкнула уста (указ 30.V.1876 р.), розрила могили, висуши­ла ріки і в душу “гадюк напустила”... А все то для того, щоб народ наш в неволі тримати, щоб багатствами України своїх дітей наділяти, а українськими руками для них землі здобувати... Для того, щоб українську націю обернути в етнографічну, аморфну масу, податну для найдикіших експериментів “аракчеєвщини” і “распутінщини”...

Двісті п’ятьдесять років було потра­чено на цю ганебну роботу! Всі надземні й підземні сили великої імперії працювали над нищенням українського народу, його історії, культури, церкви й навіть власного імені...

I сумні часи пішли на Україні. Дру­га половина 19-го віку була, здається, похоронами її навіки-віків. Інтелігенція українська була знищена… Частина покинула нарід і продалась “задля лакомства нещасного”, “впилась московською блекотою” та прикрасилась “ґудзиками”, а решта – невеличка решта була пригноблена, застрашена, здезорієнтована і так придушена показ­ною могутністю московської імперії, що не сміла навіть мріяти про яку-будь боротьбу з нею, про визволення з її цупких кігтів... Мара великої “Росії” закрила Україну від решти світу і заступила світ сонця... Настала, здавалось, віковічна ніч безпросвітна... Все притихло, вщухло... Завмерла пісня, замовкли уста, заснув розум, скаменіла душа. Рух національний і політично-громадський припинився... Можна було очікувати, що от-от і серце українське перестане битись, що уста замкнуться, повіки закриються і наступить страшна, неминуча смерть... Хто ж відважний смів мріяти про боротьбу?! Хто й як міг згальванізувати цей напівживий організм?..

ІІІ

Політичні пляни найсміліших патріотів-народолюбців не виходили поза межі вузенької “обласної” автономії або федерації. Громадсько-політична праця їх виявлялась в так зв. “українофільстві”, вишитих сорочках, гопаках та видавництві популярних брошур для народу з ділянки сільського господарства, медицини, ветеринарії та праці на полі красного письменства (Є. Гребінка, О. Стороженко, Г. Квітка-Основ’яненко, Б. Грінченко, П. Мирний і т. п.). Всілякі змагання до ясної постановки національно-політичної проблеми згори осуджувались “як дитячі мрії” (Т. Зіньківський, “Писання”, кн. 2). М. Драгоманів не виходив за межі “обласної автономії”. Б. Грінченко писав у своїх “Листах з Наддніпрянської України”, що “українські націонал-народолюбці – заздалегідь зрікаються усяких заходів коло політичної самостійности української. При сучасному стані це просто дитячі іграшки, які можуть “тільки пошкодити українській справі” (“Буковина”, ч. 12 за 1893 р.).

В таких конкретних формах кристалізувалась українська національно-політична думка в 80 – 90 роках минулого (XIX. – Ред.) століття. За межі зітхань і мрій про спасіння української справи Га­бсбургами (О. Кониський, В. Антоно­вич) українська політична думка не виходила. Більшість же українських восьмидесятників і девятидесятників цілковито підпорядковувалась московській ліберальній, або народовольчеській, інтелігенції, мавпувала їхню ідеологію і тактику, мислила завше “общерускімі” категоріями з етнографічно-українофільським забарвленням, бажаючи “примирити з собою уряд” (як М. Костомарів – “Галка”) або “переспати лихо”, перебути часи неволі в стані “національно-політичної летаргії”, як це пропагував П. Житецький.

IV

Така атмосфера “лояльности”, національної прострації, культурництва й “українофільства” панувала на Україні в дев’ятидесятих роках перед появою на політичнім обрію Миколи Міхновського. Своєю ясною національно-політичною ідеологією, революційною тактикою, рішучістю поглядів, одвертістю боротьби та щирістю, овіяними великою любов’ю до рідного краю, Міхновський одразу порвав з сентименталізмом і сервілізмом старої генерації, з її автономізмом та українофільством, рішуче висуваючи національно-державницький принцип “Самостійної України”. Він перший сформував самостійницьку ідеологію, дав її теоретичну підставу і уґрунтовання, здвинув українську справу з мертвої точки, поставивши питання просто й одверто та відкидаючи, обґрунтувавши його історично, опортунізм своїх учителів, рішуче і назавше поривав з “всеросійською” метрополією.

Ще студентом кипуча і світла нату­ра М. Міхновського не могла миритись з тою “хуторянщиною”, національним самозакопуванням, безкритичним підпорядкованням московській політичній і культурній гегемонії, і він рішуче виступає проти загального психозу, кидає гасло: “Україна для українців” і гуртує коло себе Брат­ство тарасівців для боротьби з найтяжчим і віковічним ворогом України – Московщиною.

Треба мати сміливість Цезаря, мужність Александра Великого, любов Алківіяда і саможертву Леоніда Спартанського, щоб виступити зі жменькою тарасівців на боротьбу з таким колосом, як бувша Росія! Шість молодих екзальтованих юнаків-студентів на чолі з М. Міхновським кидають московським царям визов, підіймають бойовий прапор з вогненим і страшним – для своїх і чужих – гаслом: “Самостійна Україна!” Це було те слово, про яке говорив духовий Батько тарасівців Великий Кобзар Т. Шевченко. Слово Кобзаря говорило до сердець рабів, а слово Міхновського промовляло до їх розуму й волі.

Яке ж воно страшне було – слово Міхновського – для його сучасників! Налякана розгромом Кирило-Методієвського братства і засланням Т. Шевченка, українська інтелігенція ува­жала божевіллям програм Міхновського, відмахувалась від “самостійників” руками й ногами, відрікалась їх, як колись апостол Петро відцурався Христа.

Дивним і не зрозумілим для них було недовір’я Міхновського до московської соціялістично-революційної демократії, його сепаратизм і явна ворожнеча до “сестричної” культури московської. – Для чого цей антагонізм? На що непотрібна боротьба, згори осуджена на невдачу? На що це “отдєлєніє” (“разброд”) і розрив “єдиного” революційного фронту демократії – укра-їнської й московської – в боротьбі за соціяльне визволення всіх поневолених?! – говорили зі здивованням “українофіли-культурники”. – Чи ж не можемо разом з московською демократією ужитись в одній державі, зваливши царят? Чи наші цілі не є тотожніми?..

Опозіція з боку старшої генерації була безоглядною: Міхновського уважали чудаком, донкіхотом, його боялися і за його критику і різкість ображалися. Тарасівці для українського суспільства були людьми иншого складу ума, иншого світогляду, майже з иншої планети.

Тому-то пропаганда тарасівців не мала поважного успіху серед соціялістично настроєної молоді, організація їх розпалася, коли вони по за-кінченню студій розбрелись по світу.

V

Одначе М. Міхновський не відходить від політичної роботи. Працювавши в Харкові як адвокат, він згуртовує коло себе молодь і закладає поважну політичну організацію Революційну українську партію, для неї і пише програм під заголовком “Самостійна Україна” та видає його у 1900 р. у Львові (Е. Косевич). В цій хвилі можна рахувати повстання українського самостійництва як політичної національної ідеології нової, трудової генерації. 1900 рік є народженням нової державницької, цілком угрупованої ідеології, є переходом від українофільства до українства, до революційного націоналізму; від “обласництва” і федералізму – до самостійництва; від культурної єдности з москалями – до духового розриву і визволення від опортунізму, до одвертої і революційної боротьби. РУП викинула стяг війни московським царям, московській культурі, московській мові, московській психології в українстві, московській демократії... I це все зробив Міхновський – це його орлиний погляд заглянув далеко в майбутнє, це він своїм розумом і гарячим українським серцем відчув глибоку думу-мрію українського народу. Це він був хоругвою партії, її душею, її серцем і мозком.

РУП не пішла в цілому за своїм творцем, вождем і пророком. Занадто інертною була московська рутина, занадто глибоко роз’їла московська нігілістична культура психіку українця, багато було випито соціялістичного зі спільного келеха (що обернувся поволі на клясичний “єдиний котелок”). РУП в більшости пішла за соціялістичним інтернаціональним проводом. Міхновський залишився знов майже сам. Нова невдача, така болюча поразка. Не падає на духу такий залізний чоловік, не губить він свою ідею, не покидає праці для народу і в скорому часі засновує з Олександром Макаренком нову політичну організацію – Українську Народну партію.

УНП продовжує діло, почате РУП. Вона бере в свої руки її прапор, вона майже цілковито переймає її ідеологію і революційну тактику. Навіть на кожному кроці, в кожній літері, в кожному слові, в думці бачимо й те ж стремління до визволення власної держави незалежної. М. Міхновський не знає компромісів, він і не бачить і не знає иншої форми національного відродження... “Самостійна Україна” – його віра, боєве гасло, його самоціль. І цю думку скрізь він агітує, за неї бореться з денаціоналізуючими впливами Москви і своїм доморослим кретинізмом та політичною імпотенцією.

Для осягнення основної ідеї – Української держави – він навіть замасковується в УНП соціялістичними фа… (не розбірливо. – Ред.), але основний його принцип домінує над соціялістичною риторикою.

VI

Війна примусила Міхновського сціпити зуби, законспірувавшись глибоко, піти в ненависну йому армію. Пішов, бо не було иншого виходу, ще не настав час для рішучого удару, ще не прийшла 12 година і не почався перший акт! А як же він зрадів першому революційному громові, як швидко орієнтувався, що і як робити! Сама війна, здається, допомогала йому, бо революція 1917 р. застала його в Київі.

Зараз же Міхновський почав організовувати роботу в військах, почав руйнувати московську силу на Україні, виеліміновуючи зі збольшевиченої армії український національний елемент і перетворюючи його в міцну дисціпліновану силу – єдину підставу отої вимріяної ним “Самостійної України”.

Це було, здається, вчора, це діялось на наших очах... Ми дуже добре це все пам’ятаємо. Здається, ще бачиш перед собою його кремезну, певну се­бе постать, чуєш на собі погляд його чистих, правдивих очей, чуєш його натхненне, вогненне слово... Міхновський умів заглянути в душу глибоко-глибоко... Там, серед московського дикого намулу, умів він вишукати золоту, чисту струну української душі і промовити, заграти так, що тисячі таких золотих струн починало радісно бриніти, тисячі сердець починало битись в унісон з його великим серцем, а червона українська кров починала горіти бажанням покропити широкі лани рідної землі, змить ганьбу московської неволі і у власній хаті знайти ту “правду і волю”, яких Україна не мала і не мог­ла мати в чужій.

Сіра, безлична салдацька маса... большевизм, деморалізація, розклад... Здається, пропащі люде і пропаща спра­ва. А заговорив Міхновський – і чудо! В сірій масі заблисло золото пшениці, в темнім лісі розцвіли волошки. I за хвилю – золото й волошки уже були для цієї маси гаслом, а над цим горував той великий Каменяр, що розбудив їх до життя. Військовий клюб ім. Гетьмана Павла Полуботка… Перший всеукраїнський військовий з’їзд, потім Перший український ім. Гетьмана Богдана Хмельницького полк, за ним полк (ім. Павла) Полуботка, далі Запорізький корпус... Скрізь Міхновський перший, скрізь видно його руку, скрізь його організаційний хист, його чиста віра, енергія і рішучість... Бачимо його самопосвяту, його відданість. Боже мій! Це ж для України – “Самостійної України!” Це для його укоханої Батьківщини, за яку “мало й душу положить”, – це для її оборони шикуються молоді орли в лави, це українські – “Самостійної України” – прапори лопотять!..

VII

Соціялістичний парлямент – Центральна Рада – та її уряд не розуміли М. Міхновського. Та і як вони могли зрозуміти – вони, інтернаціоналісти, “єдінокотєлковци” – його велику думу, широкий погляд і гарячу любов до нації й держави?!

Широко розпочата М. Міхновським організація української регулярної армії не вдалася... Почалось, правда, стихійне виділення українців в окремі сотні, курені, полки й дивізії, але всі ці пориви патріотично настроєного вояцтва не були використані, найкраща пора-весна відродження була змарнована. Розумного проводу, системи і навіть самого бажання творити українське військо не було ні в уряду, ні в парляменті – Центральній Раді, – ні в Генера­льному військовому комітеті на чолі з с.-д. С. Петлюрою. Куди їм було до війська, коли вони вірили тодішньому “богові” – О. Керенському (Кірбісу, “трещотці”) і цупко тримались за “єдиний демократично-революційний фронт” з москалями...

Цей перший період його політично-військової діяльности кінчається фатально, і його таємні проекти проголосити самостійну Україну і дати рішучий бій Москві – не вдались.

Зрада Ю. Капкана його сильно зневірила. І цей могутній інтелект побачив, що піднятий тягар його роздавить... I таки наші “соціял-патріоти” петлюрівсько-есдецького і есерівсько-большевицького толку вислали М. Міхновського московськими руками з Київа на Румунський фронт, звідки він повертається до дому розбитий морально й фізично.

VIII

Не стало Центральної Ради. Прийшов гетьманат... М. Міхновський з ним співпрацювати не пішов, був в опозиції з цілою Хліборобсько- демократичною партією 2, до якої тоді ідеологічно зблизився.

Гетьманат упав... Прийшли до влади ті самі чинники, що руйнували колись працю Міхновського над творенням української мілітарної сили. Що могла зробити Центральна Рада в другому виданні – Трудового Конгресу і Директорії?! Замутеличені соціялістичним інтернаціоналізмом, вони хоч формально ніби будували самостійну Україну, а фактично і духово за всяку ціну стреміли до федеративної московсько-большевицької кошари. Згори можна було передбачати катастрофу, бо ні бажання, ні уміння до державного будівництва Директорія не виявила. А про організацію війська нічого було й говорити. Весною 1919 року все стало падати під напором большевизму. Ні пляну війни, ні бажання воювати у винниченківсько-петлюрівського уряду не було. Вони, підкреслюю, стреміли до порозуміння, до збольшевичення України, аби дорівняти демагогії большевиків і вислужитись перед ними та дістати патент дійсних соціялістів. Тому В. Винниченко форсував скрізь “радянський” (“совєтський”) устрій. Великих зусиль коштувало стримати його від опублікування большевицького закону “Про трудові ради на Украйні” аж до Винниці, якого він ще 2 лютого 1919 р. намагався оголосити в Київі. Наступу большевицького ця “державна” ро­бота соціялістів не спинила, а військо і маси остаточно здеморалізувала.

Почалася така анархія, що здорові й національно настроєні частини, а передовсім Запорізький корпус, не мог­ли оборонити України і уступили не стільки перед натиском ворога, як перед тою анархією, яку ширили Трудовий Конгрес, “трудова Директорія” та її такий же “трудовий” уряд.

IX

Останню спробу рятувати українську державність зробив М. Міхновський, коли побачив, що Директорія з наростаючою швидкістю веде Україну в безодню. Зібравши в Київі старшин Генерального штабу, він з ними виїхав до штабу Запорізького корпусу в Кременчук, щоб звідтам почати те, що не вдалось йому в червні 1917 року в Київі. Але... було пізно... Петлюра уже з Проскурова послав Волоха арештувати полковника П. Болбочана, і Міхновському прийшлось бути свідком ліквідації єдиної поважної мілітарної сили. З відчаю, що все так фатально гине, М. Міхновський поважно захорував, і його залишили в лікарні. Прийшли большевики, і його арештує Чека. Тільки пізніше наскок відділу от. Григор’єва визволяє його від неминучої смерти.

Що робити? – постає питання перед М. Міхновським. Перед ним було три дороги: або йти в народ, або емігрувати, або продовжувати боротьбу з Москвою, приєднавшись до Григор’єва. М. Міхновський вибрав перше. Потім він мусів емігрувати з рідньої землі на Кавказ. Пробував вибратись за кордон, в Європу, але й це йому не вдалось. Змучений фізично і морально, повернувся по кількох роках тулячки до золотоверхого Київа... Там знов попав в большевицько-чекістські лапи, ніби за організацію протибольшевицького замаху... Останнього насильства і знущання не могла перенести його горда, лицарська душа і він позбавив себе життя: в ті весняні дні, коли 7 років тому він бачив початок Української держави на 1-му Військовому з’їзді.

Так перервалось золоте пасмо дорогого життя цього великого патріота-ідеаліста, чесного борця, непідкупного в своїх переконаннях і незломного в слу­жінню свому ідеалові – Самостійній Україні. Про нього можна сказати слова­ми поета. “Ти чесно йшов. Нема зерна неправди за тобою”.

Розмір газетної статті не дає можливости ширше зупинитись над освітленням життя і кипучої діяльности нашого учителя... Та й ще не час тому... Ще занадто вчорашні події близькі нам, щоб можна було давати об’єктивну їх оцінку. З поглибленням аналізу минулих невдач – невдач і без­дарности “третьої” генерації – тільки четверта генерація дасть правильну оцінку діяльности Покійного і відведе йому в національному Пантеоні почесне місце. Сьогодня можуть бути ще сякі й такі розумування, можуть бути суб’єктивні оцінки – особливо з боку тих, яких М. Міхновський уважав найбільшими самозгубцями і грабарями влас­ної держави.

Ми ж, його учні, можемо, одначе, уже й сьогодня одверто признати, що Покійний був завеликий для своєї епохи, і своїми ділами і своїми помилками він переріс її на ціле покоління!.. Через голови “третьої” генерації він єднається з четвертою, яка, може, не повторить гріхів батьків своїх...

Не маючи змоги склонити свої голови над дорогим прахом Учителя, складаємо жмут цих рефлексій замісць він­ка на дорогу могилу...

Ананій ВОЛИНЕЦЬ

Примітки

1. Друкується зі збереженням особливостей авторської лексики та тодішнього правопису.

2. Насправді ця партія відіграла велику роль у приході до влади Гетьмана Павла Скоропадського, а сам Гетьман розглядав Миколу Міхновського як одну з кандидатур на посаду отамана (голови) Ради міністрів Української Держави.

Дзвін. – 1926, травень.

Вага Великого Заповіту

Один із засновників Братства тарасівців, УНП, автор знакової праці “Самостійна Україна” (а відтак і засадничих гасел українського революційного націоналізму “Україна для українців” та “Одна, єдина, неподільна, від Карпат аж по Кавказ Самостійна Україна!”), автор проекту конституції України, творець українського війська Микола Міхновський усе своє коротке, але велике життя віддав повністю, без останку, служінню українському народу, служінню національній ідеї. Кожним своїм полум’яним словом, кожним своїм вчинком він наближав час постання великої держави, української України.

Скупі біографічні дані лише в загальних рисах окреслюють образ того, хто своїм могутнім словом викликав із, здавалось, назавжди забутих дідівських могил і курганів козацький непокірний дух і козацьку бойову звитягу.