Концепцією адміністративної реформи в Україні передбачені основні положення щодо реформування Кабінету Міністрів України, центральних і місцевих органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України очолює систему органів виконавчої влади і повинен бути центром державного управління. Враховуючи сформульоване раніше визначення державного управління і наявність його політичного та адміністративного аспектів, основними напрямками його діяльності, які повинні підсилюватись і удосконалюватись в процесі проведення адміністративної реформи, є такі.

1. Вироблення стратегічного курсу виконавчої влади щодо здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, спрямованого на розвиток громадянського суспільства.

2. Розробка проектів законодавчих актів і підзаконної нормативно-правової бази спрямованої на виконання Конституції і законів України, актів Президента України.

3. Ефективне управління державними фінансами і державним майном та контроль за його використанням.

4. Спрямування і координація діяльності органів виконавчої влади і її орієнтація переважно на забезпечення прав і свобод громадян і надання їм державних (управлінських) послуг (Управлінські послуги за Концепцією адміністративної реформи визначаються як послуги з боку органів виконавчої влади, що є необхідною умовою реалізації прав і свобод громадян, — зокрема реєстрація, ліцензування, сертифікація й т. ін.)

Доцільно відзначити, що перший і другий напрямки відповідають суті політичного аспекту державного управління, третій та четвертий — адміністративному.

Важливим положенням Концепції є забезпечення прямого або опосередкованого підпорядкування всіх органів виконавчої влади Кабінету Міністрів України. Відповідно до цього в межах конституційно визначеного статусу Кабінету Міністрів його повноваження повинні поширюватися на всі ланки системи органів виконавчої влади. Правовий статус центральних (ЦОВВ) і місцевих органів виконавчої влади і їх взаємини із урядом повинні регулюватися законами, які визначають повноваження й порядок діяльності цих органів.

Концепція визначила також додаткові права Кабінету Міністрів України, які повинні сприяти підвищенню ефективності реалізації його функцій:

- скасовування повністю чи в окремій частині актів центральних і місцевих органів виконавчої влади (можливість надання цього повноваження шляхом прийняття відповідного закону передбачено частиною другою ст. 120 Конституції України);

- погодження кандидатур для призначення їх на посади керівників (крім міністрів) ЦОВВ перед поданням Прем'єр-міністром відповідних матеріалів на розгляд Президенту України;

- призначення на посади та звільнення з посад усіх заступників міністрів та заступників керівників інших ЦОВВ, а також заслуховування звітів керівників інших ЦОВВ.

Ці положення знайшли місце в Законі України «Про внесення змін до Конституції України» та Законі України «Про Кабінет Міністрів України».

Концепцією також передбачається впровадження заходів щодо підвищення ролі Кабінету Міністрів України в законодавчому процесі. Вони охоплюють:

- проведення експертизи будь-яких проектів законів перед їх розглядом Верховною Радою України незалежно від суб'єкта їх подання;

- звернення до Президента України з пропозиціями щодо використання ним права вето стосовно прийнятих Верховною Радою законів;

- звернення до Верховної Ради щодо визнання поданих урядом законопроектів першочерговими.

З часу затвердження основних положень Концепції Указом Президента України багато які з них реалізовані відповідними нормативними актами знайшли законодавче закріплення в Законі України «Про Кабінет Міністрів України».

Значну увагу Концепція приділяє питанням перегляду функцій і організації діяльності Кабінету Міністрів. Зокрема, пропонувалося розмежувати:

1) функції Кабінету Міністрів України як колегіального органу, що виконуються шляхом проведення засідань уряду, а в окремих випадках - шляхом опитування. В засіданнях беруть участь лише особи, що входять до складу уряду - Прем'єр-міністр, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри. Можуть також запрошуватись інші особи. До цих функцій, зокрема, належить:

- вироблення та здійснення політики уряду;

- прийняття актів (постанов і розпоряджень) Кабінету Міністрів;

- реалізація права законодавчої ініціативи;

- обговорення найважливіших питань життя держави та суспільства, а також діяльності самого Кабінету Міністрів;

- заслуховування звітів членів Кабінету Міністрів та керівників інших органів виконавчої влади.

2) функції Кабінету Міністрів України, що виконуються членами уряду відповідно до вимог закону або конкретного доручення Кабінету Міністрів. Виходячи із стратегічного завдання діяльності Кабінету Міністрів, що полягає у виробленні та здійсненні політики уряду, до цих функцій належить:

- керівництво з боку Прем'єр-міністра роботою Кабінету Міністрів та його апарату;

- спрямування, координація та контролювання діяльності міністерств та інших підвідомчих Кабінету Міністрів органів виконавчої влади;

- ведення переговорів і підписання міжнародних договорів від імені Кабінету Міністрів.

3) функції Кабінету Міністрів України, що забезпечуються такими організаційними формами роботи Кабінету Міністрів, як урядові комітети (ради).

Заснування урядових комітетів (рад) має на меті:

а) зменшення навантаження на Прем'єр-міністра та Кабінет Міністрів в цілому шляхом делегування попереднього розгляду питань та проектів до урядових комітетів (рад). Кабінет Міністрів в цілому повинен приймати рішення щодо остаточного схвалення всіх рішень урядових комітетів (рад). Робота урядових комітетів (рад) сприятиме більш ефективному вирішенню питань, які виносяться на розгляд Кабінету Міністрів в цілому.

Основним призначенням цих комітетів є сприяння Прем'єр-міністрові в здійсненні координації діяльності міністерств щодо реалізації виробленої політики уряду, попереднього усунення розбіжностей і узгодження проектів урядових рішень міжвідомчого характеру, а також проектів законодавчих актів. Окремі комітети можуть створюватися як тимчасові. Як правило, урядові комітети очолюються відповідними віце-прем'єр-міністрами. Членами цих комітетів є міністри, а при необхідності до складу комітетів можуть входити керівники інших ЦОВВ. Перелік урядових комітетів і їхній склад затверджує Кабінет Міністрів за поданням Прем'єр-міністра. Відповідно до розпорядження №195-р від 30 січня 2008р., Кабінет міністрів України створив чотири урядові комітети: Урядовий комітет з питань економічної політики; Урядовий комітет з питань правової політики, оборони і правоохоронної діяльності; Урядовий комітет з питань гуманітарної і соціальної політики; Урядовий комітет європейської інтеграції і міжнародної співпраці.

Принципове значення має реалізація установки, відповідно до якої робота апарата Кабінету Міністрів не повинна підмінювати діяльність міністрів. Прем'єр-міністр працює з міністрами безпосередньо, а не через апарат уряду. Це, зокрема, означає, що основну роботу по підготовці проектів законів і актів Кабінету Міністрів повинні виконувати міністерства згідно з його рішенням або з рішеннями урядових комітетів, а також за власною ініціативою.

Проекти законів, указів Президента і нормативно-правових актів Кабінету Міністрів готуються в міністерствах, інших ЦОВВ і посилаються для розгляду Кабінетом Міністрів України або відповідним урядовим комітетом. Організацію їх експертизи, ознайомлення з ними інших зацікавлених органів виконавчої влади здійснює апарат Кабінету Міністрів.

Кардинальних змін зазнала структура і організація апарату Кабінету Міністрів. Його завданнями є: експертне, інформаційно-аналітичне, правове, організаційне, матеріально-технічне та інше обслуговування Кабінету Міністрів як колегіального органу і урядових комітетів. Апарат Кабінету Міністрів України перетворений на Секретаріат Кабінету Міністрів.

У концепції адміністративної реформи підкреслено, що Секретаріат Кабінету Міністрів забезпечує створення умов для колективної роботи Кабінету Міністрів в цілому й урядових комітетах, а також міністрів як членів Кабінету Міністрів. Секретаріат не дає доручень міністрам, і його робота не заміняє діяльності міністрів як членів уряду.

У напрямку реалізації Концепції адміністративної реформи в Україні і з метою удосконалення системи державного управління Указом Президента України за № 342 від 28 травня 2001 р. введена посада Державного секретаря Кабінету Міністрів України (нині Міністр Кабінету Міністрів), що очолює Секретаріат Кабінету Міністрів. Він забезпечує діяльність Кабінету Міністрів України як колегіального органу, а також Прем'єр-міністра у керівництві роботою уряду; здійснює керівництво роботою апарата Кабінету Міністрів України безпосередньо, а також через своїх заступників і відповідає за виконання покладених на апарат завдань і функцій, організує його взаємодію із Секретаріатом Верховної Ради України, Секретаріатом Президента України в процесі поточної діяльності; бере участь у реалізації заходів щодо розвитку державного управління, удосконалення організаційних структур виконавчої влади, координації, спрямування і контролю роботи керівного органа управління державною службою.

Реформування змісту і організації діяльності, а також структури Кабінету Міністрів України має супроводжуватись реформуванням системи і структури центральних органів виконавчої влади (ЦОВВ). Ці органи здійснюють свої повноваження на всій території України як безпосередньо, так і через утворені ними територіальні підрозділи (органи).

Вихідними концептуальними основами реформування ЦОВВ є визнання необхідності:

- по-перше, врахування об'єктивної тенденції мінімізації втручання держави в особі органів виконавчої влади в життєдіяльність суспільства, особливо в діяльність господарюючих суб'єктів;

- по-друге, переорієнтації діяльності цих органів з суто адміністративно-розпорядчих функцій на надання державних управлінських послуг громадянам та юридичним особам, а також забезпечення дії принципу верховенства права;

- по-третє, збереження (за умови зменшення кількості або іншої трансформації сфери відповідальності ЦОВВ) за виконавчою владою достатніх важелів управління соціально важливими процесами, які потребують державного втручання.

Впровадження цих основ реформування ЦОВВ буде спрямоване на:

а) уточнення та зміну функцій ЦОВВ, перегляд їх статусу, і на цій основі - оптимізацію кількісного складу ЦОВВ;

б) забезпечення провідної ролі міністерств серед інших підвідомчих Кабінету Міністрів органів як головних суб'єктів вироблення і реалізації урядової політики в тій чи іншій сфері;

в) підвищення ролі міністрів як політичних діячів (політиків) і відокремлення статусу міністрів від статусу державних службовців;

г) запровадження нових форм і процедур діяльності ЦОВВ та відповідних організаційних структур.

Зміна організаційних структур міністерств, інших органів виконавчої влади припускає пристосування структури державного апарата до нових функціональних особливостей і вимог, відмова від карликових управлінь і відділів, спроб мати підрозділи апарата з кожного вузького напрямку роботи.

Концепція адміністративної реформи запропонувала концептуально нову класифікацію підвідомчих Кабінету Міністрів органів виконавчої влади, визначивши такі групи органів.

І група — центральні органи виконавчої влади:а) міністерства; б) державні комітети; в) ЦОВВ зі спеціальним статусом.

II група — урядові установи і організації:а) установи і організації, підпорядковані безпосередньо Кабінету Міністрів; б) установи і організації, підпорядковані Кабінету Міністрів опосередковано - через підпорядкування тому чи іншому ЦОВВ.

III група — установи і організації при Кабінеті Міністрів України:Ці структури не мають державно-владних повноважень, тобто не є суб'єктами виконавчої влади.

До першої групи ЦОВВ належать органи виконавчої влади, підвідомчі Кабінету Міністрів України, щодо яких ключові установчі й кадрові питання приймає КМ України за пропозицією Прем'єр-міністра (за новою Конституцією(п.9.1 і 9.2 частини першої статті 106)).

Виділення в першій групі ЦОВВ зі спеціальним статусом, до яких віднесені органи, особливості статусу яких установлюються в кожному випадку законами України, обумовлене тим, що їх існування або вже передбачене Конституцією України, або може бути передбачено новими законами, що визначають повноваження та порядок діяльності цих органів. У звичайних (загальнорегулятивних) законах питання утворення і визначення конкретної організаційно-правової форми таких ЦОВВ вирішуватися не можуть.

Друга група органів — урядові установи і організації, ключові установчі та кадрові питання щодо яких вирішуються Кабінетом Міністрів України, в тому числі стосовно тих урядових установ і організацій, що безпосередньо підпорядковані міністерствам, - за поданням відповідних міністрів.

Правовою підставою існування таких установ і організацій є положення пункту 9 статті 116 Конституції України, згідно з яким Кабінет Міністрів "спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади". Надання законодавчим шляхом уряду повноважень стосовно вирішення установчих і кадрових питань стосовно цих органів можливе на підставі положення частини другої статті 120 Конституції України, згідно з якою повноваження Кабінету Міністрів визначаються Конституцією і законами України,

До складу третьої групи входять: а) структури, що утворені внаслідок перетворення окремих існуючих нині органів виконавчої влади, які підвідомчі Кабінету Міністрів, але фактично не мають владно-розпорядчих повноважень; б) структури, що й на даний час мають статус установ і організацій при Кабінеті Міністрів. Всі установчі й кадрові питання щодо цих структур вирішує Кабінет Міністрів України.

Запропонована Концепцією класифікація ЦОВВ знайшла своє відображення в Указі Президента України «Про систему центральних органів виконавчої влади» від 15 грудня 1999 р. № 1572.

Міністерства займають провідне місце серед ЦОВВ та інших підвідомчих Кабінету Міністрів органів і фінансуються із державного бюджету. Між міністерствами розподіляється весь спектр урядової політики, за винятком тих напрямів, реалізація яких віднесена до повноважень ЦОВВ із спеціальним статусом.

Міністерства повинні мати право видавати загальнообов'язкові нормативно-правові акти в межах повноважень, визначених Конституцією і законами України, а також відповідно до указів Президента України та актів Кабінету Міністрів України.

Важливим питанням реформування міністерств є зміна їх внутрішньої організації і основ діяльності керівників. Так введено порядок, відповідно до якого міністр (так само як Прем'єр-міністр, Перший віце-прем'єр-міністр і віце-прем'єр-міністри) займає свою посаду як політичний діяч. За допомогою поняття «політичний діяч» у Концепції визначається правовий статус окремих керівних посад у сфері виконавчої влади (зокрема членів уряду), що відмежовується від статусу державного службовця, установленого Законом України «Про державну службу».

Особливість статусу міністра як «політичного діяча» проявляються в трьох ключових моментах: по-перше, в особливому порядку призначення на посаду; по-друге, в особливому порядку звільнення з посади; і, по-третє, в особливих рисах відповідальності, що має ознаку публічної (тобто перед Прем'єр-міністром, КМ, парламентом, а також у певних формах — перед населенням) відповідальності за наслідки діяльності. Міністр повинен взяти на себе виконання всіх політичних функцій у міністерстві, головні з яких полягають у визначенні відповідного напрямку урядової політики і у його реалізації в довіреному міністерству секторі або сфері державного управління.

Міністр має право формувати власну патронатну службу.(Патронатна служба міністра як його особистий апарат повинна бути спрямована на підготовку необхідних матеріалів для міністра, організацію його контактів із громадськістю і засобами масової інформації. У той же час вона повинна виконувати роль сполучної ланки між міністром і колективом міністерства, а також між певним міністром і іншими міністрами.). Інші посадові особи міністерства є державними службовцями.

Спрямування і координація діяльності інших ЦОВВ реалізуються міністром шляхом визначення в спеціальному директивному наказі стратегії діяльності і основних завдань цих органів, які випливають із Програми діяльності Кабінету Міністрів України, і одержання від них щорічних звітів щодо результатів їх діяльності в межах, визначених спеціальним директивним наказом міністра.

Центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територіальні органи, що утворюються, реорганізуються і ліквідуються в порядку, встановленому законодавством.(Призначення на посаду і звільнення з посади керівників територіальних органів ЦОВВ здійснює у встановленому порядку керівник ЦОВВ.)

Для забезпечення реалізації державної політики в особливо важливих сферах діяльності і державного управління ними в складі окремих ЦОВВ у межах коштів, передбачених на їх утримування, можуть бути створені відповідні департаменти. Утворення департаменту (служби), призначення на посаду і звільнення з посади його керівника та затвердження положення про департамент (службу) здійснює КМ.

Концепцією адміністративної реформи передбачений новий вид органів виконавчої влади, що згідно із цією Концепцією не належить до групи ЦОВВ — урядові установи і організації. Серед них виділені такі органи:

1. Урядові установи і організації, що безпосередньо підпорядковані (входять до системи) відповідного міністерства (або, як виняток, ЦОВВ із спеціальним статусом). Залежно від покладених на них функцій пропонується визначити такі різновиди урядових установ і організацій, безпосередньо підпорядкованих міністерствам:

—департаменти - утворюються, як правило, для здійснення функцій керівництва окремими підгалузями в межах відповідних секторів державного управління;

—інспекції - утворюються, як правило, для здійснення контрольно-наглядових функцій;

—виконавчі бюро - утворюються для здійснення реєстраційно-дозвільних функцій щодо фізичних і юридичних осіб, втому числі, на платних засадах (ці органи, на відміну від інших, можуть мати змішане фінансування - з бюджету та за рахунок власного доходу). При цьому важливо не допускати комерціалізації органів виконавчої влади.

Всі ці установи і організації функціонують як єдиноначальні, очолюються державними службовцями і не мають права видавати загальнообов'язкові (нормативні) правові акти.

Бюджет для них затверджує міністр в межах бюджету відповідного міністерства.

2. Урядові установи, і організації, які підпорядковані безпосередньо Кабіну Міністрів України і які за сферою діяльності не можуть бути структурно включені до того чи іншого ЦОВВ. (Окремі з них наприклад, ВАК та комісії з премій, мають змішану - державно-громадську природу). Ці органи можуть функціонувати як на засадах як єдиноначальності, так і колегіальності, і мають право видавати загальнообов'язкові (нормативні) акти лише в межах повноважень делегованих їм Кабінетом Міністрів України.

У цілому структурна реорганізація органів виконавчої влади повинна проводитись обов'язково за умови попереднього визначення реальної необхідності та напрямів зміни функцій, компетенції або методів діяльності відповідних структур.

Концепцією встановлені певні вимоги щодо процедур реформування управління (адміністративного менеджменту), а саме:

- жодний орган виконавчої влади не повинен реалізовувати ті функції, між якими можливий конфлікт інтересів. Тільки відкрита суспільству процедура розв'язання конфлікту забезпечує ефективний компроміс. Це стосується більш за все потенційного конфлікту між такими функціями в будь-якому секторі суспільного виробництва, як вироблення політики та норм для даного сектору, представлення інтересів держави як власника і регулювання (зокрема, встановлення обмежень) діяльності господарюючих одиниць в цьому секторі;

- функція розроблення і коригування стратегії та функція вдосконалення процедур і організаційних структур відповідно до завдань, що змінюються, є постійними, обов'язковими, організаційно уособленими для будь-якого органу виконавчої влади;

- політична та ідеологічна єдність управлінських рішень процедурно забезпечується шляхом цілеспрямованого контролю за їх виробленням і виконанням;

- на всіх структурних рівнях виконавчої влади обов'язково визначаються особи (посади), що приймають рішення і персонально відповідають за них, з відповідним розподілом прав і відповідальності;

- особа, яка приймає рішення, повинна нести відповідальність за невирішені проблеми, за бездіяльність щодо запобігання виникненню збитків;

- процедура узгодження має носити дорадчий характер, за винятком випадків, передбачених законами;

- обмеження на отримання інформації повинні бути вичерпними, обґрунтованими і формалізованими в нормативно-правових актах.

Щодо місцевих органів виконавчої влади, то їх ефективне функціонування може здійснюватися за умови визначення і розмежування функцій і повноважень між центральними, місцевими органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування, дотримання ними законодавчо визначеної компетенції, виконавської дисципліни, їх постійної взаємодії та рівноправного партнерства.

2. Концептуальні основи реформування місцевих органів влади й напрямки регіональної політики.

Одним з важливих напрямків адміністративної реформи в Україні є формування на регіональному і місцевому рівнях демократичної, гнучкої та ефективної організації управління. Це передбачає перебудову системи місцевих органів виконавчої влади і системи місцевого самоврядування, наступну децентралізацію управління.

Відповідно до Концепції адміністративної реформи в Україні метою реформування місцевих органів виконавчої влади є:

- підвищення ефективності здійснення державної політики уряду на територіальному рівні;

- спрямування їх діяльності на забезпечення реалізації прав і свобод громадян, розширення видів державних (управлінських) послуг та підвищення їх якості;

- гармонійне поєднання загальнодержавних та місцевих інтересів з урахуванням особливостей територіального розвитку;

- сприяння становленню та розвитку місцевого самоврядування на основі його чіткого функціонального розмежування з повноваженнями виконавчої влади.

У діяльності обласних державних адміністрацій має бути підвищена ефективність контрольно-наглядових функцій за додержанням Конституції і законів, а також щодо здійснення державного управління і місцевого самоврядування з одночасним посиленням у діяльності районних державних адміністрацій значення розпорядчо-виконавчих функцій.

Реформуванню організації й діяльності обласних державних адміністрацій буде сприяти їх побудова за схемою, згідно з якою:

а) голова обласної державної адміністрації повинен мати статус політичного провідника єдиної державної політики в регіоні. Голова обласної держадміністрації призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України;

б) перший заступник, заступники голови обласної державної адміністрації повинні мати (за аналогією із заступниками міністрів) статус державних службовців з деякими особливостями, які мають бути визначеними Законом України "Про державну службу". Вони призначаються головою облдержадміністрацій за погодженням, відповідно, з Першим віце-прем'єр-міністром України або з Віце-прем'єр-міністром України з конкретного напрямку його функціональних повноважень з урахуванням кандидатур, запропонованих керівним органом управління державною службою;

в) сфери відання та відповідальності заступників голови обласних державних адміністрацій, як правило, повинні відповідати розподілу функціональних повноважень між віце-прем'єр-міністрами України. Це є підставою для обмеження кількості заступників голови обласної державної адміністрації;

г) запроваджується посада Секретаря обласної державної адміністрації, який повинен здійснювати адміністративно-оперативне керівництво апаратом цієї адміністрації. Призначення на цю посаду здійснюється головою облдержадміністрації з врахуванням кандидатур, поданих керівним органом управління державною службою, за погодженням із Державним секретарем, а звільнення з посади у порядку, визначеному у законодавстві про державну службу;

д) між посадовими особами обласної державної адміністрації повноваження повинні бути розмежовані таким чином, щоб голова адміністрації був максимально звільнений від вирішення поточних, оперативних питань та зосереджували увагу на проблемах розроблення і здійснення державної політики з урахуванням специфіки відповідного регіону (регіональної політики).

Районні державні адміністрації організуються з урахуванням того, що функції голів цих адміністрацій за своїм змістом не мають ознак політичної діяльності. Згідно із цим голови районних державних адміністрацій повинні мати статус державних службовців. Відповідно до частини четвертої статті 118 Конституції України вони призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів.

Концепція адміністративної реформи в України визначала, що надалі, з огляду на перспективи розвитку інституту державної служби, кандидатури на посади повинні пропонуватися керівним органом управління державною службою. Перебування їх на посаді не повинне обмежуватися строком повноважень Президента України, що забезпечить стабільність положення цих посадових осіб, їх повну незалежність від політичних змін.

Важливим питанням реформування місцевих органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади є забезпечення чітких субординаційних зв'язків між цими органами і органами виконавчої влади вищого рівня.

Реформування місцевих органів виконавчої влади є надзвичайно важливою проблемою. Адже державне управління пронизує не тільки регіональний рівень, а доходить і до нижнього рівня органів місцевого самоврядування — виконкомів сільських і селищних рад, шляхом делегування їм державних повноважень виконавчої влади. Тому існують проблеми, пов'язані з делегуванням цих повноважень і відповідальністю за їх виконання, а також проблеми взаємин між місцевими державними адміністраціями і органами місцевого самоврядування. Поряд із цим недосконалою і суперечливою є правова база розвитку місцевого самоврядування, нечітке розмежування функцій і повноважень між органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування, немає належних організаційно-правових передумов формування фінансово-економічної бази органів місцевого самоврядування, яка б давала їм можливість належним чином реалізувати закріплені за ними повноваження і функції.

Тому концептуально перебудова демократичної і ефективної організації управління на регіональному і місцевому рівнях повинна базуватися на таких засадах:

- дотримання встановлених Конституцією України вимог щодо територіальної організації влади на місцях, які передбачають поєднання прямого державного управління на регіональному рівні з місцевим самоврядуванням;

- поєднання дій за рішеннями питань адміністративної і муніципальної реформ із формуванням ефективного механізму надання населенню повноцінних державних і суспільних послуг;

- затвердження територіальних громад як первинних суб'єктів місцевого самоврядування;

- належного політико-правового, фінансово-економічного і організаційного забезпечення здійснення функцій і повноважень - делегованих і власних - у системі місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією і законами України;

- законодавчого розмежування сфер компетенції органів виконавчої влади і місцевого самоврядування та основних самоврядних повноважень між органами місцевого самоврядування різного територіального рівня;

- законодавчого закріплення інституту служби в органах місцевого самоврядування і установлення гарантій діяльності службовця;

- введення механізмів державної підтримки розвитку місцевого самоврядування.

Реформуванню системи управління на зазначених засадах покликана сприяти державна регіональна політика, що тісно пов'язана зі здійсненням адміністративної реформи та благоустроєм адміністративно-територіального устрою і реалізується шляхом здійснення органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування системи заходів для забезпечення ефективного комплексного управління економічним і соціальним розвитком України і її регіонів. Формування і реалізація державної регіональної політики передбачає істотне підвищення ролі і відповідальності місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, територіальних громад за розвиток регіонів. Концепцією державної регіональної політики визначено, що оптимізація територіальної організації державної влади і місцевого самоврядування повинна забезпечити підвищення ефективності управління процесами розвитку регіонів шляхом:

— децентралізації і деконцентрації повноважень ЦОВВ, які завдяки цьому повинні зосередитись на формуванні політики і стратегії розвитку у відповідних галузях, правовому і методичному, нормативному її забезпеченні. Частина повноважень ЦОВВ поетапно має передаватися спеціалізованим державним установам, територіальним підрозділам ЦОВВ, місцевим державним адміністраціям і органам місцевого самоврядування;

— удосконалення розподілу повноважень і функцій між територіальними підрозділами ЦОВВ, місцевими державними адміністраціями і органами місцевого самоврядування з метою запобігання дублювання, спрощення системи управління, її фінансового забезпечення і економії бюджетних коштів.

Підвищення вимог до результативності реалізації загальнодержавної соціально-економічної політики на регіональному рівні повинне супроводжуватись наданням додаткових повноважень місцевим державним адміністраціям, покладанням на них відповідальності за рішення поточних і перспективних завдань розвитку регіонів. Це передбачає внесення відповідних змін у законодавче врегулювання питань відносно:

- розпорядження об'єктами державної власності, які мають особливе значення для розвитку регіонів, трансфертів з Державного бюджету України;

- формування регіональної інфраструктури підтримки розвитку підприємництва;

- розширення повноважень і функцій місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування з питань розвитку трансграничного та міжрегіонального співробітництва, залучення іноземних інвестицій;

- забезпечення участі місцевих державних адміністрацій у керуванні державними підприємствами;

- послідовного здійснення земельної реформи, формування інфраструктури ринків землі, іншого нерухомого майна;

- узгодження повноважень і функцій щодо соціальної підтримки населення органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування з метою підвищення якості всіх видів допомоги;

- забезпечення виконання державних соціальних стандартів і надання державних соціальних гарантій, визначених Конституцією та законодавством України, з урахуванням поєднання економічних особливостей держави і місцевого самоврядування, посилення відповідальності місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування за їх виконання;

- удосконалення порядку розробки регіональних соціальних програм.

Впровадження конституційних основ розвитку місцевого самоврядування в процесі реалізації регіональної політики має спрямовуватись на забезпечення підтримки місцевих ініціатив, а також на розширення повноважень і підвищення відповідальності органів місцевого самоврядування за рішення завдань регіонального і місцевого розвитку. У свою чергу це передбачає внесення відповідних змін у законодавство і рішення питань відносно:

- правового режиму майна, що перебуває в загальній власності територіальних громад;

- розподілу між органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування відповідальності за фінансове забезпечення реалізації повноважень по наданню послуг населенню;

- розмежування земель державної і комунальної власності;

- подальшого удосконалювання нормативно-правової бази місцевого самоврядування, поліпшення умов для реалізації повноважень органами місцевого самоврядування;

- укрупнення сільських територіальних громад з метою забезпечення організаційно-правової, кадрової і фінансово-економічної діяльності відповідних органів місцевого самоврядування при виконанні покладених на них законодавством повноважень;

- посилення державної підтримки місцевого самоврядування;

- здійснення загальнонаціональної координації процесів розвитку місцевого самоврядування, сприяння співробітництву його органів.