Загальний аналіз інтеграційного процесу: теорія і реалії ЄС

У науковій літературі прийнято виділяти чотири типи інтеграції, які з

певним правом можна взяти за основу для аналізу інтеграційних процесів і

розуміння ситуації як на території окремої країни, так і для співдружності країн.

Перший – «Імперська модель» - спрощена інтеграція різноманітних народів в

складі мультиетнічної імперії з привілейованим положенням однієї національної

групи. Другий тип – «етнічна модель» - характерний для етнічно однорідних і

тому закритих національних спільнот, у яких права мігрантів на громадянство і

соціальну участь значно обмежені, а натуралізація складна, так як громадянство

визначається на основі Jus Sanguinis. У рамках третього типу –

«республіканської моделі» - нація визначається як політичне співтовариство,

яке керується конституцією, законами і громадянством, а мігранти, незалежно

від національності і віросповідання можуть асимілюватися, якщо відмовляться

від своїх особливостей і приймуть політичні правила і культуру приймаючої

країни. Нормою для громадян є Jus Soli, натуралізація відносно легка. Останній

тип – «мультикультурна модель» - являє собою різновид республіканської

моделі, оскільки також базується на політичному співтоваристві з

конституцією, законами і громадянством; мігранти можуть стати частиною

суспільства, прийнявши політичні правила, але при цьому зберігаються їхні

культурні й етнічні особливості [38].

Спираючись на роботи деяких авторів, наприклад, Ю.Нетесової [38],

можна зробити висновок про значну трансформацію історично сформованих

інтеграційних моделей в різних країнах. Звичайно, у чистому вигляді жоден із

типів у світі не представлений, але, що стосується Євросоюзу, то він найбільше

тяжіє до останнього – мультикультурної моделі. У ЄС знайшов вираження 6

процес найбільшого зближення та переплетіння національних економік,

спрямованих на утворення єдиного господарського комплексу.

Сьогодні не все так однозначно в процесі інтеграції до ЄС і оцінці

існуючої дійсності. Ілюструє цю тезу стаття Л.Іоніна [41]. Ведеться дискусія

навколо Лісабонської угоди, яку одні розглядають, як перехід на вищій шабель

інтеграційних відносин, а інші вважають, що реформаторський потенціал угоди

замалий [40].

Як зазначає М.Л.Ентін [40], Брюссель завжди піклувався про підвищення

конкурентоспроможності на своєму власному внутрішньому ринку і на ринках

інших країн і регіонів. Власне кажучи, заради цього спільний ринок і

створювався. Ця мета є квінтесенцією Лісабонської стратегії, що робить ставку

на перетворення господарського комплексу ЄС на найбільш передову економіку

світу, засновану на знаннях і новітніх технологіях. Під неї, з розрахунку на

перспективу швидкого набуття чинності Лісабонського договору, вибудовується

і нова економічна політика ЄС. Поки вона тільки проглядається. Але її основні

риси багато в чому вже можна вгадати. У главу кута вона ставить жорстке

просування інтересів Європейського союзу і його держав-членів.

Для їх обслуговування ЄС обзаводиться новим механізмом координації

зовнішньоекономічної і політичної діяльності, концентрує зовнішні

повноваження в одних руках, приділяє набагато більшу увагу, чим раніше,

силовим складовим зовнішніх дій. З урахуванням їх безумовної пріоритетності,

Брюссель приступає зараз до створення усеосяжного механізму контролю над

дотриманням третіми державами своїх зовнішньоекономічних зобов'язань,

включаючи дотримання вимог СОТ про зняття адміністративних бар'єрів і

захист прав інтелектуальної власності. Усе це покликане посилити можливості

великого капіталу країн ЄС, середнього і дрібного бізнесу боротися за свою

частку ринку і збільшувати його.

Деякому, звичайно ж, обмеженому альтруїзму в економічній політиці ЄС,

якщо він взагалі можливий, приходить кінець. Він йде з усіх переговорів нового 7

покоління про асоціацію, що ведуться Брюсселем з країнами Африки, Азії і

Латинською Америкою. Надання економічної допомоги і сприяння, доступ на

внутрішній ринок ЄС, співпраця в області міграції обмовляються неухильним

дотриманням вимог, що висуваються ЄС своїм візаві.

Одним з елементів підходу, що міняється, стає новий протекціонізм. Його

новизна, тобто відмінність від класичного протекціонізму, полягає не стільки в

захисті свого внутрішнього ринку, скільки в нав'язуванні партнерам загальних

правил гри, підштовхуванні їх до того, щоб вони перебудовували свої виробничі

ланцюжки, модернізували виробництва так, щоб відповідати внутрішньому

праву ЄС і встановлюваним ним стандартам. Вербальним вираженням такого

підходу стає гасло: «Робіть свою політику ефективною, тоді ми з вами

взаємодіятимемо і в нових рамках».

Іншим елементом підходу, що міняється, є перехід до здійснення

інноваційної політики, ставка на науку, розвиток людського капіталу,

лібералізацію ринку праці. Вже зараз пропорції витрат у бюджеті ЄС міняються

на користь інноваційної діяльності. Перерозподіл фінансових потоків надалі

тільки посилюватиметься. Величезна увага приділяється формуванню спільного

ринку освітніх послуг. На цьому шляху ЄС і держави-члени просунулися вже

досить далеко. Україні прийдеться рахуватись з високими інтеграційними

вимогами ЄС.

Виділяють дві основні групи передумов виникнення ЄС: внутрішні й

зовнішні. До перших відносять: маленька територія Європи, звідси і близькість

країн; обмеженість ресурсів; розвиток транспортних можливостей; тяжіння до

розширення ринку з боку національних підприємств; взаємопроникнення

капіталу. До зовнішніх чинників належать: конкурентний вплив з боку

економіки США, а пізніше й азіатсько-тихоокеанського регіону, політичне

протистояння, розпад колоніальної системи.

Основною задачею найбільшого інтеграційного угруповання світу

визначається стабільний і збалансований розвиток, який забезпечується за 8

допомогою створення економічного союзу і запровадження чотирьох свобод:

руху товарів, послуг, капіталів і робочої сили. Основними цілями Європейського

Союзу були оголошені:

 утворення тісного союзу народів Європи;

 сприяння збалансованому і тривалому економічному прогресу,

особливо за допомогою створення простору без внутрішніх кордонів; посилення

економічної і соціальної взаємодії; утворення економічного і валютного союзу і

в перспективі єдиної валюти;

 затвердження власної ідентичності в міжнародній сфері, шляхом

проведення спільної зовнішньої політики і політики у області безпеки, а в

перспективі і спільної оборонної політики;

 розвиток співробітництва у сфері юстиції і внутрішніх справ;

 збереження і примноження спільного надбання.

Розвиток інтеграційних процесів в Європі сприяє економічному і

соціальному прогресу, його збалансованості і стійкості. Країни Європейського

Союзу наразі залишаються лідерами по рівню загального економічного

розвитку.

ЄС виступає одним з найбільш впливових гравців світового господарстві.

Але ЄС – неоднорідна структура - показники ВВП на душу населення в

Європейському Союзі коливаються від 48% до 251% від середньоєвропейського

рівня [4]. Це ставить додаткові питання стосовно проблеми

конкурентоспроможності ЄС, а, відповідно, підвищує відповідальність країн ЄС

за вступ нових членів до союзу. Не варто скидати з рахунку, що основними

конкурентами ЄС на світовому ринку традиційно залишаються США та Японія

– найбільш могутні економіки світу. Нові виклики ЄС отримує від Китаю,

економіка якої нещодавно вийшла на другу позицію в світі (посунувши Японію).

Не зважаючи на усі позитивні моменти, які виділяють, розглядаючи таке

унікальне утворення як Європейський Союз, можна виділити й ряд проблем.9