Правова держава - поняття й основні ознаки

Правова держава - це держава, у якому організація й діяльність державної влади в її взаєминах з індивідами і їхніми об'єднаннями заснована на праві і йому відповідає.

Ідея правової держави спрямована на обмеження влади (чинності) держави правом; на встановлення правління законів, а не людей; на забезпечення безпеки людини в його взаємодіях з державою

Основні ознаки правової держави:

1. Здійснення державної влади відповідно до принципу її поділу на законодавчу, виконавчу, судову з метою не допустити зосередження всієї повноти державної влади в або одних руках, виключити її монополізацію, узурпацію однією особою, органом, соціальною верствою, що закономірно веде до "жахаючого деспотизму" (Ш. Монтеск'є).

2. Наявність Конституційного Суду - гаранта стабільності конституційного ладу - органа, що забезпечує конституційну законність і верховенство Конституції, відповідність їй законів і інших актів законодавчої й виконавчої влади.

3. Верховенство закону й права, що означає: жоден орган, крім вищого представницького (законодавчого), не вправі скасовувати або змінювати прийнятий закон.Всі інші нормативно-правові акти (підзаконні) не повинні суперечити закону. У випадку ж протиріччя пріоритет належить закону.Самі закони, які можуть бути використані як форма легалізації сваволі (прямій протилежності права), повинні відповідати праву, принципам конституційного ладу. Юрисдикцією Конституційного Суду чинність неправового закону підлягає призупиненню, і він направляється в Парламент для перегляду.

4. Зв'язаність законом рівною мірою як держави в особі його органів, посадових осіб, так і громадян, їхніх об'єднань. Держава, що видала закон, не може саме його й порушити, що протистоїть можливим проявам сваволі, свавілля, уседозволеності з боку бюрократії всіх рівнів.

5. Взаємна відповідальність держави й особистості:

особистість відповідальна перед державою, але й держава не вільно від відповідальності перед особистістю за невиконання взятих на себе зобов'язань, за порушення норм, що надають особистостей права.

6. Реальність закріплених у законодавстві основних прав людини, прав і свобод особи, що забезпечується наявністю відповідного правового механізму їхньої реалізації, можливістю їхнього захисту найбільш ефективним способом - у судовому порядку.

7. Реальність, дієвість контролю й нагляду за здійсненням законів, інших нормативно-правових актів, слідством чого є довіра людей державним структурам, обіг для дозволу сугубо юридичних суперечок до них, а не, наприклад, у газети, на радіо й телебачення.

8. Правова культура громадян - знання ними своїх обов'язків і прав, уміння ними користуватися; поважне відношення до права, що протистоїть "правовому нігілізму" (віра в право чинності й невір'я в чинність права).

3.

Взагалі не слід ототожнювати категорію “ суспільство” як людську спільність з категорією “ громадянське суспільство”, яке виникло на певному етапі історичного розвитку західної цивілізації.

Поняття “ громадянське суспільство” з часу своєї першої згадки в XVI ст. у коментарі до “ Політики” Арістотеля увібрало в себе різноманітні цінності. Це важлива концептуальна категорія політології. Саме розвиток цивілізації визначається розвитком громадянського суспільства.

Зміст поняття “ громадянське суспільство ” включає сукупність неполітичних відносин у суспільстві, тобто економічні, національні, релігійні тощо. Громадянське суспільство – це сфера спонтанного самовияву вільних індивідів та організацій громадян, які добровільно сформувалися і захищені законом від прямого втручання з боку органів державної влади.

В історії поняття “ громадянське суспільство ” виділяють два етапи, коли воно наповнювалося дещо відмінним змістом. Поява його пов’язана з ідеєю “ природних прав ” людини. У XVII ст. в Європі ця ідея стала основоположною у формуванні юридичної свідомості, створенні теорії “суспільного договору ”. Г.Гроцій та Б.Спіноза “ природними правами ” називали такі людські якості, як свобода переконань та думок, свобода володіння і використання власності, рівність людей між собою тощо.

Початок розрізненню громадянського суспільства і держави поклав Жан Жак Руссо своєю працею “ Міркування про походження і засади нерівності поміж людей ”. Громадянське суспільство на його думку виникло в наслідок приватної власності. А для захисту власних інтересів на певному етапі розвитку громадянське суспільство створює державу, яка витворена з нього на підставі суспільної угоди. Джон Локк вважав, що люди домовилися утворити політичну спільноту, заснувати державу саме з метою захисту природних прав.

Сукупність індивідів, які необмежено користуються своїми природними правами, становила, на думку прихильників договірної теорії, суспільство у його “ природному стані ” . Цей стан цілковитої сваволі призводив до війни “ всіх проти всіх ”. Щоб уникнути незручностей та загроз, які неодмінно виникають у природному стані суспільства, люди змушені були змінити його на стан громадянський.

Відповідно до теорії “ суспільного договору ” люди укладають угоду і створюють державу, котра стає над суспільством, відчужує і зосереджує частину природних прав індивідів. Так виникає громадянське суспільство, яке на відміну від природного, додержавного є станом людності, в якому існує держава.

Концепція громадянського суспільства, розуміння його як сфери людської свободи поза межами державної регламентації є породженням ліберального світогляду. Дж.Локк вчив, що держава покликана насамперед захищати особисту свободу і власність;вона діє лише у чітко окреслених межах;люди повинні мати право протистояти сваволі уряду, якщо він використовує владу на завойовництво, узурпацію тощо.

Особлива заслуга в розробці концепції громадянського суспільства у взаємозв’язку з державою належить німецькому філософу Гегелю. Він називав громадянське суспільство опосередкованою через працю системою потреб, яка грунтується на принципі панування приватної власності й на загальній формальній рівності людей.

Виходячи з визнання пріоритету людського життя щодо управлінського впливу на нього, просвітителі XVIIIст. проголошували, що громадянська ідея є вищою та більш значущою, ніж ідея державна.

Взагалі у традиції Нового часу ( Макіавеллі, Монтеск’є, Гегель ) на противагу лібералізмові було прийнято вважати, що суспільство має бути предметом впливу держави, що остання може діяти цілком самостійно, а ті, хто має владу, керують відносинами між людьми в суспільстві. Політична ж мудрість полягає у врахуванні існуючих у суспільстві відносин, думок та обставин.

Формування громадянського суспільства, якого не було в Античності й Середньовіччі, пов’язане з утвердженням буржуазних відносин. Воно передбачає існування правової держави як підгрунтя. Водночас лише розвинуте, стабільне громадянське суспільство уможливлює створення правової держави, є основою стабільного демократичного політичного режиму.

Категорія “ громадянське суспільство ” посідала певне місце і в марксизмі. Підкреслювалося, що громадянське суспільство – не одноманітне утворення, а багаторівнева система, яка має свої сфери і частини з певною підпорядкованістю одних іншим. Відносини між державою та політичним суспільством трактувалися як відносини між публічною владою та індивідуальною свободою.

Проблема громадянського суспільства займає чільне місце і в творах А.Токвіля. На його думку, такі “ вторинні асоціації демократії, як етнічні, релігійні, професійні і локальні об’єднання, становлять ту структуру громадянського суспільства, з якої може вирости правова держава ”.

У Росії спроби розрізнити суспільство й державу сягають часів правління Катерини ІІ, коли в указі від 1785 р. вперше було визнано громадянський стан хоча б однієї верстви населення – дворян. Але далі імператриця не пішла.

Відбиттям процесів формування громадянського суспільства можна вважати Галицький сейм та Державну думу, які формувалися на куріальній основі, тобто репрезентували різні верстви населення.

Концепція співвідношення громадянського суспільства та держави розроблялася і українською політичною думкою. У найбільш розвиненій формі цю проблему представив В.Липинський. На його думку, громадянське суспільство – це люди певної території, які не живуть за рахунок виконання державних функцій, не в змозі безпосередньо здійснювати свої “ хотіння ”, застосовувати силу фізичного примусу. В.Липинський вказував на неоднорідність громадянського суспільства. Зазначав, що в ньому існує вертикальний поділ, в основі якого лежить праця і спосіб вироблення продукції, а також горизонтальний поділ,тобто поділ на стани. На думку В.Липинського, взаємовідносини громадянського суспільства і держави визначає закон, в основі якого лежить взаємне обмеження права сильніших правом слабших і права слабших правом сильніших. Закон існує лише при гармонійному співвідношенні громадянського суспільства і держави.

Згідно з сучасними поглядами, поряд з державою повинно існувати громадянське суспільство, але так, щоб ці дві сили перебували в діалектичному взаємозв’язку, а не підпорядковувались одним і тим же керівникам( Ж.Зіглер ).

Розгядаючи взаємовідносини між громадянським суспільством та державою, більшість мислителів підкреслювали, що не державою зумовлюється та визначається громадянське суспільство, а навпаки, громадянським суспільством зумовлюється та визначається держава. Громадянське суспільство в особі самодіяльних асоціацій людей, які виражають та захищають індивідуальні інтереси і права, вступає в особливі стосунки з державою. Чим більш розвинене громадянське суспільство, тим з’являється ширша основа для демократичних форм держави.

Громадянське суспільство як самоорганізована система може функціонувати, якщо для цього створені сприятливі умови.