Територіальне та станове самоврядування є невід’ємномю рисою трудової монархії

Монархічна складова ідеології сучасного українського консерватизму

Вступ

Останнім часом монархічній складовій ідеології українського консерватизму приділяється невиправдано мало уваги. Розповсюджена думка про те, що український монархізм є застарілою частиною українського консерватизму і на даний момент втратив свою актуальність. Але не варто забувати про те, що не монархічного українського консерватизму фактично ніколи не існувало. Липинський, Кучабський, Томашівський, інші ідеологи українського консерватизму були монархістами . Відмова від монархізму , навіть якби вона мала сенс, приречена стати для українського консерватизму болісною ідеологічною операцією. На щастя, в такому «хірургічному втручання» немає потреби. Український монархізм зберігає свою актуальність і сьогодні.

Для того щоб це обґрунтувати необхідно дати відповідь на три питання: чи є монархія життєздатною в сучасному суспільстві? чи існує можливість вирішення династичного питання? який реальний шлях розбудови монархічної державності?

Частина перша .

Актуальність концепції Трудової монархії В’ячеслава Липинського .

В який же спосіб можна поєднати концепцію трудової монархії та реалії постіндустріального суспільства? Розберемо це докладно.

Спадкова гетьманська монархія в умовах постіндустріального суспільства

Сучасна демократія сформувалась водночас з приходом індустріальної доби. Це – масова демократія, механізм реалізації якої формувався в суспільстві принципово іншому, ніж постіндустріальне. Сьогодні вона перебуває в стані глибокої кризи, що є загальновизнаним фактом. Зокрема велику увагу до цього питання приділяє однин з найкрупніших сучасних футурологів Елвін Тофлер. «Справа в тому,що побудова нової цивілізації на руїнах старої передбачає створення нових,відповідніших політичних структур…»(2. с.370)- писав він ще в 1980 році. На десять років пізніше він написав : «Демократія приречена пережити вирішальне десятиріччя. Оскільки ми знаходимось наприкінці доби масової демократії,але це єдиний її різновид. Який поки що засвоїв індустріальний світ.»(5. с.291)Але сором’язливо визнаючи те, що масова демократія це поки що єдина демократія відома світові, він тим не менш, мріє про створення принципово нової демократії, яка б мала можливість існувати в постіндустріальних умовах. Значно цікавішим є його визнання того, що в умовах кризи масової демократії непропорційно великий вплив переходить до так званих «вирішальних меншин», інтереси яких не співпадають або, навіть, напряму протирічать інтересам більшості. В умовах високодинамічного постіндустріального суспільства «більшість» легко може стати іграшкою або, навіть, жертвою невеликих але добре зорганізованих спільнот.

«В минулому більшість мала здатність приборкати або знищити небезпечних екстремістів. А якщо цієї об’єднаної більшості нема?»(2. с.303)Республікансько-демократичний механізм їм протистояти не здатний, хоча б в силу своєї повільності та фактичного зникнення самого поняття «політичної більшості». В цих умовах ефективним гарантом захисту прав основної частини населення може бути лише сильний та незалежний лідер. Але кращого механізму, ніж династична передача влади для забезпечення незалежності лідера – не існує. Виборний голова неминуче перетворюється в ставленика тих чи інших сил. В умовах, коли масова демократія була життєздатна виборний голова держави міг в тому чи іншому ступені представляти загальнонаціональний інтерес, але сьогодні це стає технічно неможливим і повертає на історичну сцену дещо призабуту постать спадкового монарха.

Територіальне та станове самоврядування є невід’ємномю рисою трудової монархії

Постіндустріальне суспільство є мозаїчним. Воно складається з безлічі невеликих спільнот інтереси яких нерідко не пересікаються із загально суспільними, ані позитивним, ані негативним чином. Широка децентралізація перетворюється в життєву необхідність для держави. Бюрократичне керування стає дедалі більше неефективним і по суті – неможливим. З іншого боку, «могутність самобутності», за виразом сучасного футуролога Мануеля Кастельса набирає дедалі більше сил. «Самобутність стає головним центром культури на низці ділянок соціальної структури ,ведучи звідси свій опір або свій наступ в інформаційній боротьбі за культурні коди та кодекси,формуючи поведінку людини і ,тим самим , нові інститути.»(4. с.305) . Таким чином, ідея потужного самоврядування, запропонована В’ячеславом Казимировичем повністю відповідає постіндустріальним реаліям.