Тема 13. Людина в системі соціальних відносин: холізм та атомізм, елітаризм та егалітаризм. Протистояння роду та індивіда.

Неможливість буденної людини визначитися з тим, обумовлене її існування чи вона самодостатня і настільки, перекликається з іншою колізією в межах соціального простору: індивід чи маса визначають особливості спільного існування та того, що прийнято ідентифікувати як історичний поступ. Ця колізія набирає й іншого вигляду: що первинне, індивід чи спільнота; що з них є причиною іншого, адже спільнота принципово не можлива без індивідів, однак становлення людини безумовно не можливе без відповідного середовища, яке формується винятково спільнотою.

Абсурдність проблеми первинності очевидна, проте неспростовна в умовах заангажованого погляду на природу людини, світ та буття в межах сучасної, зокрема іудо-християнської культури. Насправді, природа нинішньої людини така, що вона автоматично несе в собі потенціал відтворення спільноти кожного разу, коли зустрічає собі подібних. Оскільки ж початок буття людини неосяжний, між іншим, більшою мірою дякуючи тотальному спотворенню і містифікації цієї насущної проблеми, то моментом відліку буття людини, такої, якими ми знаємо себе, очевидно, має бути припущення про те, що одноментно виникла первинна людська спільнота – тобто людство.

Людство –інтегрований простір, умова і обставина становлення людської ідентичності: особистості, індивідуальності. Частина Природи та Буття, що виокремила себе з цілого і перемістила в штучну сферу власного існування – культурний або й цивілізаційний простір.

На думку В.І.Вернадського, людство – єдине глобальне утворення, нова геологічна сила, що спроможна внаслідок прояву творчих сил частково трансформувати навколишнє середовище, втягуючи його в ноосферу. З точки зору соціології, людство – найбільш загальна форма людської спільноти, що представлена множинністю всіх наявних конкретних спільнот та відносин поміж ними. Історія бачить в людстві сукупність всіх коли-небудь існуючих культур і цивілізацій, про які відомо сучасній людині.

Для частини філософів було і залишається актуальним питання прерогативи: що є провідним стосовно іншого людство або людський рід чи індивідуальність або персональна ідентичність. Зокрема, І.Кант, Гегель, інші мислителі вважали, що людство є домінантним стосовно окремо взятого індивіда. Для Канта було важливим підкреслити раціональну природу людини, розширення і укріплення якої можливе лише завдяки тяглості людського роду, тоді як покликанням індивіда було внесення своєї часточки в загальний історичний поступ або розвиток, адже жодного персонального людського життя не достатньо, аби засвоїти і передати акумульовані людством знання та інтелектуальні здобутки. Гегель в свою чергу виходив з того, що саме людство, а не індивід є результатом еволюції Абсолютної Ідеї, і саме людству в стані певної соціально-політичної організації належить відобразити всю повноту Буття, а не окремо взятому індивіду.

Персоналісти, більшість екзистенціалістів, часто філософи життя, навпаки, намагалися всіляко підкреслити важливість персонального існування та приватного досвіду, тоді як сукупність індивідуальних буттів, тобто людство є лише умовою і обставиною розгортання людської екзистенції. Наприклад, Ніцше концентрує свою увагу на становленні людини, протиставляючи «хвору», обтяжену соціально-культурними стереотипами істоту Надлюдині – персонально возвеличеній істоті, що знайшла в собі сили повернутися обличчям до самої себе. Не менш категоричним в цьому плані є також Сартр. Він обстоює ідею відкритої екзистенції – «вкинутості» людини в чужий для неї світ і перебирання нею всієї повноти відповідальності за своє існування, тим самим позбавляючи індивіда затишку приналежності до надперсонального утворення та тотожності з людською спільнотою, масою.

Специфічним чином спробував розв’язати проблему протистояння індивідуальності та людського роду М.Ґайдегер, ввівши в філософський обіг інтегруюче начало Dasein. Існування, що замислюється над своїм існуванням, тобто Dasein має двояку природу: «власний» та «невласний» способи буття Dasein. Невласному способу буття Dasein відповідає акумулююче начало або das mann, що в цілому набуває вигляду людства як носія культури. Тоді як власний спосіб буття Dasein відповідає персональному покликанню індивіда. Домінантним в житті буденної людини є невласний спосіб буття Dasein, тоді як власний досягається лише постанням людини обличчям перед смертю або Ніщо – наприклад, в стані безпосередньої загрози життю.

Спростувати радикальність гайдерових висновків взялася Х.Арендт, ввівши до своєї філософської доктрини поняття «становище людини», покликанням якого було встановити сукупність неспростовних обставин, за яких людина відбувається саме як людина, як вона сама себе знає. На думку Арендт, людина є множинною істотою – це її атрибут як земної соціальної істоти, що, між іншим, не обов’язково витікає з самої природи людини. Таким чином Арендт опосередковано висуває версію, що існування людства неодмінно відповідає становищу людини, тоді як її природа залишається незбагненною.

Зрештою, лише осягнувши Чим (а не ким) є людина, що співмірне питанню, Чим є її творець, можна дати адекватну відповідь на питання чим є насправді людство і яке його реальне покликання. Однак, навряд чи можливе колективне осягнення подібних проблем, адже «існує межа, яку переступати людству шкідливо; завіса, що приховує істину, аби не завдати шкоди тим, чий розум закритий» (Хайдар Гул).

Що ж стосується численних науково-філософських спроб осмислити проблему співвідношення індивіда та спільноти, то вони найчастіше виливалися в теорії соціального атомізму та соціального холізму.

Холізм (від давньогр. ὅλος – цілий, цілісний) – розуміння світу як результату творчої еволюції, керованої нематеріальним «фактором цілісності» або джерелом всякого буття. Відповідно, весь світ з позицій холізму є єдиним цілим, об’єкти ж та явища, що розрізняються людиною, мають зміст лише як частина або прояв цілого. Те ж саме можна сказати і про окремо взятого індивіда з позицій соціального холізму – суспільство виступає для індивіда як поза суб’єктивна надіндивідуальна реальність, а головне первинна стосовно нього: суспільство зумовлююче начало індивіда.

Відповідно до дюркгеймового трактування соціального холізму, самоусвідомлення індивіда, його поведінка та світогляд детермінуються не стільки індивідуально артикульованими факторами, скільки комплексом об’єктивних детермінант, що за своє джерело мають суспільне існування в цілому. Відтак, «соціальне слід пояснювати соціальним» (Дюркгейм). Природно, що за такого розуміння ситуації індивіда в суспільстві, останній фактично позбавляється свободи волі, перетворюючись в маріонетку стихійних або й керованих глобальних процесів.

Радикальний варіант соціального холізму пов'язаний з класиками марксизму-ленінізму, котрі наполягали на тому, що суспільство як досконала форма соціального є найвищою формою розвитку матерії як об’єктивної реальності. Тож індивід є практично безликим проявом соціальної дійсності, її елементарною складовою, за посередництва сукупності яких соціальне еволюціонує.

Не зважаючи на загрозу повного або часткового нівелювання індивідуальності в контексті соціального холізму, все ж згадана світоглядна позиція безумовно несе в собі позитивні моменти, що стосуються існування індивіда. Зокрема ідея холізму передбачає наявність онтологічного прихистку, коли кожен індивід має можливість відчувати власну належність до чогось значно потужнішого, аніж він сам, а тому всякий раз спростовувати розпачливі ідеї про те, що він покинутий в цьому світі напризволяще. Очевидно, без тепла спільноти, без відчуття власної приналежності до чогось більш тривкого або й незбагненого індивід опинився б сам на сам з фактом абсурдності власного існування. І цю проблему, по-ідеї, він мав би вирішувати також сам, що принципово не під силу буденній людині вже хоча б тому, що це не рівень її «компетенції».

Тому протилежна ідеї холізму ідея самодостатності індивіда як соціального атома, як би це дивно виглядало, несе в собі неспростовні холістичні засновки, котрі всіляко намагаються не помічати прибічники теорії соціального атомізму.

Соціальний атомізм – своєрідна версія організації спільного буття соціальних істот, відповідно до якої суспільство є конгломератом ізольованих соціальних одиниць-«атомів», котрі налагоджують та підтримують поміж собою зв’язки (винятково) задля реалізації приватних інтересів та цілей. За налагодженням зв’язків стоїть кооперація можливостей та ресурсів окремо взятих індивідів. В основу соціального атомізму покладена ідея про те, що людина є єдиним джерелом законів та норм соціального існування, основи яких вона віднаходить сама в собі, спираючись на мислення та здатність до рефлексії. Відповідно, індивід вільний від зумовлюючого начала традицій або інших організовуючих механізмів спільного існування рівно настільки, наскільки він того бажає і здатний охопити цю проблему. В цьому ракурсі індивід перебирає властивості конкурентно-орієнтованої соціальної істоти, що постійно має обстоювати і боротися за власні права та вигоди з собі подібними в межах встановлених правил «гри».

Здоровий глузд підказує, що в житті не реалізується сповна ані соціальний атомізм, ані соціальний холізм як вони представлені в теорії. Одною з найбільш явних тому підстав є те, що за своїм рівнем розвитку та особливостями індивідуальної організації і активності або в цілому за рівнем досконалості люди дуже сильно різняться поміж собою. Чим більш досконалий індивід (енергетично потужний, духовно розвинутий), тим більше він тяжіє до виокремлення на фоні маси. І навпаки енергетична слабкість, внутрішня нестабільність спонукає такого індивіда до пошуку кооперації своїх обмежених ресурсів з ресурсами йому подібних, аби в такий спосіб боротися за своє виживання, розчиняти проблему змісту власного існування і покликання в глибинах «колективної» душі. Тож чим менше духовно розвинуті індивіди, чим менше в них енергетичний потенціал, тим більше вони тяжіють до «стадності». І навпаки, індивід, що накопичує і розвиває свої потенції проходить певні етапи виокремлення з маси, починаючи з персоналізації і завершуючи пориванням з соціально-зумовлюючим началом.

Щоправда протистоянням маса-індивідуальність далеко не вичерпується проблема зумовленості людського буття, адже попри те, що буденна людина є неспростовно соціальною істотою, вона є ще й феноменальним проявом буття. І ця феноменальність відображена в її природі. Ми відкриваємо самі для себе власну подвійну унікальність: по роду своєму та по індивідуальній (незамінності) незводжуваності ні до кого з тих, хто коли-небудь були, будуть та є нині. Отож кожен індивід дивним чином комбінує в собі два невіддільних з позицій буденної людини прояви: родовий і індивідуальний.

Над цією своєрідною комбінацією подвійного начала в індивідові замислювався ще Платон. Відповідно до його концепції, в світі ідей як первинному до світу одиничних речей представлена не лише «ідея» чи «форма» людини, а й людські душі як чисті «форми». Тож в межах земного існування, кожен індивід є втіленою комбінацією «форми» роду та індивідуальної «форми» або душі. Таким чином все своє свідоме життя кожен індивід має справу з симбіозом і водночас протистоянням індивідуального та родового зумовлюючого начал на своєму рівні.

Природно, якщо гору бере симбіоз, індивід почувається затишно, але не має внутрішніх стимулів до розвитку (або деградації). Однак в житті буденної людини, як правило, проявляється радше протистояння родового і індивідуального начал. Часто це протистояння легко простежити на рівні внутрішнього діалогу поміж «прокурором» та «адвокатом». І якщо ці «двоє» врешті-решт не домовляються, людина стає щонайменше неврастеніком, а дуже часто й душевнохворою. Родове начало на рівні індивіда представлене його сексуальною сферою. Індивідуальне – вищими чеснотами та цінностями. Посередником поміж ними є своєрідне «колективне» начало – носій моделей поведінки та табу.

В разі, якщо на рівні індивіда гору бере родове начало, індивід неодмінно перетворюється в маріонетку. Неспроможність індивіда опанувати свій сексуальний потяг (приборкати фантазії) змушує його шукати підтримки в боротьбі з «демоном» на стороні, наприклад, впадаючи в релігійний фанатизм тощо.

Коли ж домінує індивідуальне начало, індивід має змогу поступово розчинити в собі енергії роду, набуваючи стан всеохоплюючої любові, а далі свободи як абсолютної спонтанності. Тому реальна свобода насправді набувається внутрішньо, а не зовнішньо – вона фіксується у відчуттях або переживаннях, а не в процесі міркування. Однак така змога насправді реалізується надто рідко: одиниці серед мільйонів існуючих.

Комбінація колосально розвинутого індивідуального начала, коли індивід наділений геніальністю, і не менш потужного родового начала, яке часто грубо натикається в своїх пориваннях на нездоланні табу, стоїть за народженням шедеврів. До речі, досить часто такі шедеври несуть в собі колосальний деструктивний заряд, попри їх беззаперечну мистецьку цінність. В цьому ракурсі варто було б задуматися хоча б над тим, що аби створити шедевр, однієї геніальності явно замало, необхідний ще й неабиякий стимул, аби геніальні ідеї набули свого втілення. Такими стимулами найчастіше виступають душевні муки, психічні розлади або фізичні травми. І лише іноді, але дуже рідко те, що дійсно можна назвати божественним натхненням.

До речі, єдиним «шедевром», який несе в собі невичерпний винятково позитивний життєстверджуючий заряд, є Природа – вона завжди досконала сама по собі. Це абсолютна музика, абсолютний «живопис», неперевершене «дійство». Людина, як природна істота – є таким же досконалим шедевром, який ніщо нездатне понівечити. Щоправда цей шедевр опинився під страшенною товщею наносного і в такий спосіб підданий забуттю.

Щоб добратися до цього «шедевру», потрібні чималі зусилля. Тому-то абсолютна більшість індивідів автоматично відмахуються рукою навіть від самої ідеї повернення до самих себе. Значно простіше віддати власне існування на відкуп дрібним радощам і «безневинним» стражданням. Тим же, хто все ж так чи інакше наважився стати на шлях до самих себе, рано чи пізно доводиться зіткнутися з проблемою пошуку в собі балансу поміж ініціативністю та дисциплінованістю.

Ініціативність – властивість людини започатковувати нове, виводячи власні дії за межі безособового простору, і таким чином свідомо або за звичкою перебираючи відповідальність за їх наслідки на себе. Ініціативність передбачає, що мотиви вчинків чи дій несуть глибоко індивідуальний відбиток, тобто стоять за налаштованістю індивіда до самореалізації на відміну від виконання будь-якої соціальної функції.

Дисциплінованість виказує внутрішню зібраність індивіда, його здатність організовувати себе так, аби його дії, вчинки або й помисли підкорялися певному проекту, що його він визнав прийнятним. В цьому контексті дисциплінованість є направляючим і стримуючим началом ініціативи. Ініціатива без дисципліни «сліпа», тоді як дисципліна без ініціативи «беззуба». Баланс же ініціативності та дисциплінованості відкриває людині шлях до вдосконалення своїх властивостей та можливостей аж до того моменту, коли вона впритул наблизиться до перспективи набуття нових якостей або розширення своїх можливостей.

Успішна реалізація індивідом набутої ним в ході практики перспективи можлива лише за умови присутності і направляння його дій тим, кому вдалося реалізувати цей шлях сповна. Між ними двома встановлюються відносини учень-Вчитель.

Цитати до роздумів.

«Багатомірні управлінські енергетичні структури вживлюються в людину санаційно-очисним механізмом, котрий існує в Біосфері задля вивільнення її від всього, що віджило, непотрібного, такого, що не пристосувалося до змінних умов життя (принцип ворона, котрий очищує від падла). Втілення здійснюється по сигналу, котрий подається тонкими тілами людини внаслідок їх руйнування» (7, 115).

«Хто розвивається тільки від себе, по особисто розробленому шляху рухається, той мало має допомоги від зовнішнього світу. Той же, хто наслідує Традицію, користується Силою Віків… Він сильніший за індивідуаліста» (3, 13).

«Кожен, хто хоч що-небудь дав світу, був божественно егоїстичною душею, живучи заради своїх кращих інтересів. Винятків не існує» (1, 156).

«Рід включає не лише живих, але й померлих предків і ненароджених нащадків. Предок помираючи, іде в потойбічний світ за «новим тілом», а згодом повертається у свій рід до життя через лоно жінки» (2, 20).

«Кожна людська істота складається з двох частин: індивідуальної особистості, протяжність якої поміщена поміж життям та смертю індивідуума, і клітини тваринної індивідуальності другого порядку – людського роду, - яку ми називаємо Адамом, народження якої відмічено появою першої людини, а смерть буде співпадати зі знищенням останньої» (9, 150).

«Сумарно Адама можливо собі уявити як велике дерево, на якому розквітають недовговічні квіти-бруньки. Коріння його переплітається з усім вселенським життям; стовбур та гілки формують його тіло; квіти-бруньки є людськими індивідуальностями» (9, 151).

«…Комплекс coincindentia oppositorum завжди викликає двозначні почуття: з одного боку, людину переслідує бажання звільнитися від свого окремого буття і віднайти трансперсональну модальність; з іншого боку, її паралізує страх втратити свою ідентичність і «забутися» (5, 395).

«Дозволь тому, що робиться для тебе, бути зробленим. Роби для себе те, що ти маєш зробити сам» (Хакім Санаї).

«Ті, хто розвиває в собі особливі внутрішні якості, здійснює значно більший влив на суспільство, аніж ті, хто намагається діяти відповідно до певних моральних принципів. Перших називають «людьми реальної дії, а другі – ті, хто не знає, але грає в знання» (Назір Аль-Казвіні).

«Якщо я бачив дальше інших, то це тому, що стояв на плечах гігантів» (Ісак Ньютон).

«Вчення завжди несе не те, що від нього очікують» (6, 31).

«Пекло – це інші» (Сартр).

Література.

1. Бах Ричард. Иллюзии. – М.: ООО ИД «София», 2006. – 176 с.

2. Войтович В.М. Сокіл-Рід. Легенди та міфи стародавніх українців. Рівне, «Оріана», 1997. – 332 с.

3. Гриневич Сергій. Камінь знань: Поради старого Знахаря. – К.: Вид. центр «Просвіта», 2005. – 88 с.

4. Дюркгейм Эмиль. Самоубийство: Социологический этюд / В.А. Луков (подгот.), А.Н. Ильинский (пер.с фр.). – СПб.: Союз, 1998. – 496с.

5. Еліаде Мірча. Мефістофель і андроген. К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001. – 591 с.

6. Кастанеда Карлос. [Сочинения]. Т. 1-2: Т.1: Учение дона Хуана. – К.: София. – 479с.

7. Пучко Л.Г. Многомерная медицина. Система самодиагностики и самоисцеления человека. – 10-е изд., испр. и доп. – М.: АНС, 2004. – 432 с.: илл.

8. Сартр Ж.-П. Буття і ніщо: нарис феноменологічної онтології. К.: Видавництво Соломії Павличко “Основи”, 2001. – 855 с.

9. Уоллис Э., Хенкин Б.. Искусство психического исцеления. Практическое руководство. – Карнейц С. Йога для запада. Сборник. М.: «ФАИР». – 1995. – 240 с.

10. Хайдеггер М. Пролегомены к истории понятия времени. – Томск: Водолей, 1998. – 383 с.

11. Хайдеггер М. Кант и проблемы метафизики. – М.: Республика, 1997. – 274 с.