Механізм правозастосування та його вплив на суспільство

Застосування норм права за своїм обсягом є найоб’ємнішою ланкою в юридичному процесі. Воно спрямоване на індивідуальне регулювання суспільних відносин. Застосування являє собою опосередковану форму реалізації норм права, яка суттєво і формально відрізняється від безпосередніх форм: виконання, дотримання і використання.

Специфічні особливості цієї форми реалізації витікають з функцій, які виконує правозастосування в правовому регулюванні. В процесі застосування компетентні органи, недержавні організації і посадові особи реалізують відповідні норми права, які регулюють певні суспільні відносини. В той же час головним призначенням застосування є забезпечення безпосередніх форм реалізації норм права іншими суб’єктами права. Таким чином, правозастосування продовжує, після нормотворчості, владний вплив держави на врегулювання суспільних відносин на індивідуальному рівні.

Правозастосування – це здійснювана в процедурно-процесуальному порядку владно-організуюча діяльність компетентних державних органів і посадових осіб, яка полягає в індивідуалізації правових норм стосовно конкретних суб'єктів і конкретних життєвих випадків в акті застосування норм права.

Іншими словами, застосування правових норм – це ухвалення на основі норм права рішень у конкретних справах. З погляду формальної логіки це процес, який полягає у підведенні конкретного життєвого випадку під загальну правову норму, а також ухвалення на цій основі спеціального акта –акта застосування норм права.

Якщо дотримання, виконання і використання пов'язані з діями громадян, громадських організацій, комерційних об'єднань (корпорацій), то застосування норм права здійснюється державними органами і посадовими особами, і тільки у певних ситуаціях – недержавними чи громадськими організаціями. Громадяни не можуть бути суб'єктами застосування норм права. У разі, якщо державний орган передає частину своїх повноважень окремим фізичним особам, то в процесі реалізації норм права вони виступають не як фізичні особи, а як представники цього державного органу.

Застосування норм права має місце там, де адресати правових норм не можуть реалізувати свої, передбачені законом права і обов'язки без посередництва компетентних органів чи посадових осіб.

Правозастосування може здійснюватися через такі форми, як правоохоронна і оперативно-виконавча діяльність компетентних органів. Остання є позитивною і врегульовує за допомогою індивідуальних актів бажані для особи, суспільства і держави відносини. Наприклад, прийом на навчання громадянина. При цьому застосовується диспозиція норми права. Завдяки цій формі здійснюється повсякденна робота організацій. Правоохоронна правозастосовна діяльність спрямована на попередження, припинення правопорушень, відновлена порушених прав, покарання винних. Зазначену форму реалізують, в першу чергу, правоохоронні органи держави, але її здійснюють також і посадові особи органів управління.

Застосування права, як особлива форма його реалізації, на відміну від дотримання, виконання та використання має такі ознаки:

По-перше, правозастосування має переважно державно-владний характер. Це один з видів юридичної діяльності держави, який виконують державні органи і посадові особи. Можна виділити, наприклад, органи юрисдикції – суди (загальні, господарські тощо), адміністративні комісії та ін. Наприклад, лише в судовому порядку можливо безперечне списання (стягнення) коштів з рахунків юридичних осіб і фізичних осіб – суб'єктів підприємницької діяльності. Сутність владного характеру полягає в тому, що правозастосування здійснюється по однобічному волевиявленню уповноважених суб’єктів, а не за згодою сторін. Індивідуальні правові приписи, які видаються в процесі застосування, є обов’язковими для виконання конкретними адресатами та забезпечуються державою.

По-друге, державно-владний характер правозастосування припускає чітку визначеність суб’єктів цієї діяльності. Якщо реалізацію норм права в безпосередніх формах здійснюють як державні органи і посадові особи, так і громадяни, то застосуванням права громадяни займатися не мають права. Вони лише можуть або ініціювати застосування права, або надавати допомогу посадовим особам в цій діяльності.

Необхідно відзначити, що правозастосування в деяких випадках можуть здійснювати також і керівники недержавних організацій. Наприклад, керівник недержавного підприємства застосовує до своїх працівників норми трудового права; капітан приватного судна, як виняток, може здійснювати дізнання у випадку вчення на судні злочину, але з обов’язковою подальшою передачею зібраних матеріалів до відповідних компетентних органів.

По-третє, застосування норм права здійснюється в рамках компетенції органа, або посадової особи, а також в певних процедурних формах, які регламентують цей процес.

По-четверте, правозастосування здійснюється на підставі норм права, носить творчий, інтелектуальний характер.

По-п’яте, процес застосування норм права завершується виданням правозастосовного акту, в якому фіксується індивідуально-конкретний правовий припис, який має державно-владний характер, відіграє роль юридичного факту, який породжує, змінює або припиняє конкретні правові відносини.

На підставі викладеного можна дати більш розширене визначення цьому поняттю. Застосування норм права – це особлива форма реалізації норм права компетентними організаціями з вирішення конкретної справи, яка має державно-владний та (або) творчо-організуючий характер, здійснюється у встановленому процедурному порядку і завершується виданням правозастосовного акту.

Застосування юридичних норм являє собою складний процес, який складається із різноманітних взаємопов’язаних дій – стадій.

Можемо виділити наступні стадії процесу застосування норм права:

1. Встановлення та аналіз фактичних обставин справи.

2. Вибір і аналіз норми права.

3. Прийняття рішення по справі і документальне оформлення ухваленого рішення. В межах даної основної стадії неодхідно говорити також і про можливість (але не обов’язковість) оскарження (або опротестування) прийнятого рішення, що в свою чергу ініціює розгляд справи вищою інстанцією чи іншим державним органом і може привести до факультативної стадії – винесення зміненого рішення.

4. Виконання прийнятго рішення. На цій стадії можна виділити дві факультативні: організація контролю за викоанням прийнятого рішення (є характерною для галузей публічного права) та доведення прийнятого рішення до зацікавлених осіб.

Застосування норм права досягає ефекту у разі виконання правозастосовними органами відповідних вимог.

Вимоги до застосування норм права – юридичні правила (умови), за допомогою яких правозастосовний орган (суд, адміністрація державних органів та ін.) втілює в життя принципи права.

Систему вимог, які складають основу правильного застосування норм права, утворюють: законність, обгрунтованість, доцільність і справедливість.

Юридичним підсумком правозастосовної діяльності є правозастосовний акт. В такому акті закріплюються, оформляються рішення, які були прийняті в процесі застосування права.

Акт застосування норм права (правозастосовний акт) – це індивідуальний правовий акт-волевиявлення (рішення) уповноваженого суб'єкта права (компетентного державного органу або посадової особи), що встановлює (змінює, припиняє) на основі юридичних норм права і обов'язки учасників конкретних правовідносин або міру відповідальності конкретних осіб за вчинене ними правопорушення.

У встановлених законом випадках він оформляється у вигляді письмового документа (акта-документа), а в інших випадках він може бути як у вербальній (словесній) формі, так і у формі конклюдентних дій. Але зазначені форми мають єдину соціальну і юридичну природу. Словесний вираз, в свою чергу, може бути або усним, або письмовим. Правозастосовні конклюдентні дії відображаються у відповідних, формально встановлених жестах, сигналах, знаках.

Прикладами правозастосовних актів є вирок, рішення, висновок тощо (наприклад, рішення про нарахування громадянину пенсії; рішення суду у конкретній цивільній справі, вирок суду у кримінальній справі тощо).

Класифікація актів застосування права здійснюється за різними критеріями.

За значенням у юридичному процесі:

а) основні акти, в яких виражене розв’язання юридичної справи в цілому (наприклад, вирок суду);

б) допоміжні акти (проміжні, додаткові, супутні), що оформляються при встановленні фактичних обставин справи, у ході судового процесу та на інших стадіях (наприклад, постанова про порушення кримінальної справи, постанова про обрання запобіжного заходу певного виду тощо).

Залежно від суб’єктів, які здійснюють застосування:

а) акти, які видані державними органами:

- акти органів законодавчої влади;

- акти органів виконавчої влади;

- акти органів судової влади;

- акти контрольних і наглядових органів;

- акти адміністрації підприємств і установ тощо.

б) акти, які видані уповноваженими недержавними організаціями.

Залежно від видів правових відносин:

1) регулятивні, які видаються з метою встановлення юридичних прав і обов’язків в зв’язку з правомірною поведінкою (наприклад, наказ директора підприємства про призначення на посаду);

2) охоронні, які видаються у зв’язку із вчиненим правопорушенням (наприклад, вирок суду).

Залежно від юридичної форми:

а) вирок;

б) наказ;

в) постанова;

г) розпорядження тощо.

Залежно від форми зовнішнього вираження:

а) письмовий акт (таких більшість):

- окремий документ (вирок суду);

- резолюція за матеріалами справи (затвердження прокурором обвинувального висновку);

б) усний акт (запрошення понятих для прийняття участі у здійсненні слідчої дії);

в) конклюдентний акт – акт дії (наприклад, застосування жестів міліціонером-регулювальником дорожнього руху).

Залежно від способу прийняття:

а) колегіальні;

б) одноособові.

За галузевою належністю:

а) кримінально-правові;

б) адміністративно-правові;

в) цивільно-правові та ін. (крім процесуальних).

За юридичними наслідками:

а) правовстановлюючі (про призначення директора, про присвоєння звання);

б) правоконстатуючі (свідоцтво про шлюб; свідоцтво про смерть);

в) правоприпиняючі (протест прокурора з приводу незаконного виселення громадянина Г.);

г) правозмінюючі (заміна арешту підслідного на підписку про невиїзд);

ґ) правоскасовуючі (винесення судом рішення про ліквідацію акта, про втрату ним юридичної сили).

За характером індивідуальних велінь (розпоряджень):

а) дозвільні;

б) зобов'язуючі;

в) заборонні.

Під час прийняття правозастосовного рішення може бути встановлена відсутність або неповнота у змісті чинних нормативно-правових актів, правових норм необхідних для регулювання конкретних суспільних відносин. Така ситуація в юридичній літературі носить назву „прогалина в праві”.

Основним способом усунення прогалини в праві є видання компетентним нормотворчим органом відсутньої норми права, необхідність якої обумовлена життям.

Засобами подолання прогалин у сфері цивільних правовідносин, а також у справах, які виникають з адміністративно-правових відносин, є аналогія закону і аналогія права.

Прогалини в праві слід відрізняти ві поняття юридичних колізійпід якими розуміється суперечність між правовими приписами відповідних актів, що по-різному врегульовують ідентичні суспільні відносини. Юридичною наукою визначені шляхи розв’язання колізій під час прийняття правозастосовчих рішень:

1. Між актами різної юридичної сили – діє акт вищої юридичної сили.

2. Видані одним органом у різний час – діє акт, виданий пізніше.

3. Між загальним і спеціальним актом – діє спеціальний.

4. Між законом та міжнародним договором – діє міжнародний договір.

В літературі аргументовано доведено, що саме по собі право не може бути єдиним засобом виконання різних завдань, їх вирішення можливе лише коли право діє в сукупності з іншими правовими засобами. Тому найбільш повно охарактеризувати правозастосовну діяльність можна через таку юридичну категорію як механізм правозастосування.

При аналізі проблем функціонування механізму правозастосування необхідний інструментальний, систематичний підхід, що припускає глибокий аналіз правозастосовної діяльності.

Всебічне розкриття сутності застосування права (як і будь-якого іншого досить складного соціального явища) можливе лише шляхом розкриття всіх його найважливіших сторін в їх сукупності, а не шляхом виділення якої-небудь однієї з його сторін в якості єдиної.

Необхідно чітко розрізняти основні сторони правозастосування:

а) за яких умов і обставин воно має місце;

б) хто, до кого, коли, з якою метою, за яких умов, яку норму може і повинен застосувати;

в) як він це робить, тобто який механізм правозастосування і які основні характеристики цієї діяльності;

г) з чого починається і чим завершується, як юридично оформляється цей процес;

ґ) які акти при цьому видаються, їх особливості; які наслідки викликає правозастосовний акт.

Розробка механізму правозастосування розпочалась відносно недавно і тому зустрічається лише в деяких дослідженнях. Так, монографія В.А. Юсупова „Правозастосовна діяльність органів управління”, яка розкриває деякі питання правозастосування в сфері адміністративно-правових відносин, має розділ „Механізм правозастосовної діяльності органів державного управління”. Проте в ньому відсутнє визначення механізму правозастосування, він не представлений як цілісна система, не розкрита його структура, не названі елементи, що до нього входять.

Характеризуючи правозастосування як певну форму реалізації права, Ю.Н. Бро відзначав, що правозастосування є і державно-правовим методом по перетворенню приписів в життя. І в цьому сенсі застосування є наче спеціальним „механізмом”, який зв’язує норму, яка застосовується з її повним втіленням в поведінці суб’єктів права. Він передбачає обов’язкове втручання компетентних органів, які наділені владними повноваженнями. Останнє і забезпечує в цих випадках втілення в життя вимог норм права.

Досить вдало визначення механізму правозастосування представлено Л.Б Зусем. На його думку, це система правових актів, дій, рішень компетентних органів і осіб, вслід за якими з'являються, проявляються і втілюються в життя організаційна і забезпечувальна функції правозастосування. Значну увагу цьому питанню приділила в своєму дисертаційному дослідженні О.В. Пунько.

Сьогодні окремі дослідники, зокрема В.О. Котюк, розглядають питання механізму правозастосування в якості складової частини механізму правового регулювання. При цьому згаданий автор підкреслює, що механізм правового регулювання спирається на діючі нормативно-правові акти, в яких повинен бути закладений сам процес їх реалізації.

Доцільно погодитись з думкою тих дослідників, які вважають що категорія механізму правозастосування має право на існування, і вона може широко використовуватись при аналізі механізму соціального управління, правового регулювання, реалізації права, впровадження режиму законності в правозастосовну діяльність компетентних органів і посадових осіб.

В літературі під правовими засобами звичайно розуміється спеціально-юридичний вплив об’єктивного і суб’єктивного права на суспільні відносини з метою досягнення певного результату. Правові засоби як інструмент результативного впливу на суспільні відносини, які взяті у взаємодії, складають цілісний механізм правового регулювання.

Таким чином, взаємозв'язок блоків, груп правових засобів в механізмі застосування права і практичної діяльності по їх використанню має природу жорсткої закономірності і відрізняється відносною чіткістю. Від правильного вибору правових засобів для розв’язання конкретних завдань залежить надійність і ефективність правового регулювання в цій сфері суспільних відносин.

Отже, під механізмом правозастосування розуміється сукупність взаємозумовлених і взаємопов'язаних правових засобів, що використовуються державою, її органами, і посадовими особами в цілях забезпечення законного, справедливого і обґрунтованого застосування права відповідно до волі законодавця. Завдяки ним забезпечується своєчасний перебіг правозастосовного процесу в визначених законом рамках, долаються найрізноманітніші перешкоди, породжуються і розвиваються нові суспільні зв'язки і відносини.

Оцінюючи співвідношення змісту і форми в індивідуально-правовому регулюванні, слід мати на увазі наступне. Індивідуально-правове регулювання суспільних відносин пов’язано з усіма формами реалізації права: з дотриманням, виконанням, використанням і застосуванням. Правозастосування безпосередньо взаємодіє тільки з індивідуально-правовим регулюванням управлінського характеру.

Розглядаючи складові елементи механізму правозастосування, необхідно звернути увагу на те, що вони дещо відрізняються залежно від випадків, які зумовлюють правозастосування.

Коли самі норми права передбачають, що індивідуалізація прав і обов’язків здійснюється органами держави чи посадовими особами правозастосування відбувається за схемою: акти застосування норм права (юридичний факт) – регулятивні правовідносини – реалізація суб’єктивних прав та юридичних обов’язків (наприклад призначення пенсії).

По-іншому відбувається правозастосування у випадку вчинення правопорушення. Останнє буде юридичним фактом для виникнення вже охоронних правовідносин. В такому випадку правозастосування розвивається за схемою: юридичний факт (правопорушення) – охоронні правовідносини – акти застосування норм права.

З цього випливає, що механізм правозастосування наділений значними особливостями і є складовою частиною механізму правового регулювання та здійснює суттєвий вплив на впорядкування суспільних відносин.