Відомості про тематичний розподіл баз даних 3 страница
• створення нових конкретних зразків озброєння, військової техніки, а також на модернізацію існуючих зразків, забезпечення підтримки їхнього технічного стану та надійну екологічно безпечну утилізацію.
У нашій країні не сформовано також системи інформаційного забезпечення (на підставі використання ІР НТІ) для підтримки участі вітчизняних науковців у міжнародних наукових дослідженнях і розробках. Нині в Україні практично немає загальнодержавної служби інформування про найбільш важливі міжнародні науково-технічні програми (НТП). Збір та поширення інформації про умови участі в міжнародних НТП здійснюється відомствами і організаціями з дублюванням цих процесів. Відсутній постійний моніторинг тенденцій і напрямів розвитку науки, техніки, технологій та інновацій зарубіжних країн [77, с. 51-53].
УкрІНТЕІ спільно з Австрійським інститутом науки і технологій розпочав роботу з моніторингу науково-технічних програм Євросоюзу. Здійснюються заходи для створення міжнародного консорціуму за участю УкрІНТЕІ, головним завданням якого є підвищення інформованості суб’єктів України про стан, тенденції й розвиток науково-технічної діяльності в країнах Євросоюзу. Однак зусиллями тільки УкрІНТЕІ вирішити зазначені питання проблематично. Академіки НАН України К. Ситник, М. Новиков, професор Б. Малицький вважають, що „нашій державі слід чіткіше визначитися стосовно інтеграції вітчизняної науки у світовий і загальноєвропейський простір. Нам необхідно перейти від країни зі статусом донора інтелектуального потенціалу до рівноправного науково-технічного співробітництва. Для початку потрібна бодай елементарна державна підтримка науки України у провідних міжнародних організаціях” [64].
Слід зауважити, що обмеженість фінансування та недосконалість існуючого механізму управління інформаційними ресурсами, отриманими при проведенні фундаментальних та пошукових досліджень для потреб оборони та національної безпеки держави, перешкоджає процесам:
• створення наукового здобутку з метою реалізації завдань реформування і розвитку Збройних Сил України;
• пошуку та розробки нових перспективних технічних та технологічних рішень, використання яких при створенні нового і модернізації існуючого озброєння, військової та спеціальної техніки сприятиме підвищенню їхньої ефективності, надійності, зниженню вартості при мінімальному технічному ризику;
• перевірки можливості реалізації технічних ідей та визначення ймовірності створення на їхній основі нових зразків озброєння ізведення при цьому до мінімуму можливих негативних наслідків реалізації цих ідей;
• науково обґрунтованого вибору і розвитку пріоритетних галузей науки і техніки й на цій основі максимальному нарощуванню можливостей щодо створення надійних засобів та способів захисту від вражаючих факторів сучасної зброї;
• вибору найбільш раціональних шляхів, принципів, методів та ефективної
реалізації можливостей науково-технічної та виробничо-технологічної бази оборонної промисловості; накопичення даних для обґрунтування необхідності й можливостістворення нових і модернізації існуючих систем озброєння, військової і спеціальної техніки та для прийняття науково обґрунтованих рішень щодо подальшого розвитку Збройних Сил України та інших силових структур держави.
Таким чином, національну систему змістовних інформаційних ресурсів науково-технічної інформації в Україні ще потрібної сформувати, з урахуванням накопиченого досвіду в цій сфері діяльності. Необхідно також враховувати, що існуючий в Україні страховий фонд науково-технічної документації, що містить відомості, віднесені до державної таємниці, не вирішує проблем поширення й ефективного використання інформаційних ресурсів НТІ з обмеженим доступом, тому слід сформувати систему державної реєстрації, накопичення та обігу такої категорії інформаційних ресурсів, забезпечення ними зацікавлених державних органів, наукових і освітніх установ з дотриманням всіх режимних обмежень, які передбачені законодавством України.
Важливе місце у загальній системі національних ІР належить інформаційним ресурсам органів державної влади і управління, місцевого і регіонального самоврядування.
В Законі України „Про інформацію” [23] як вид інформації визначено „інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування” (ст. 18), „це офіційна документована інформація, яка створюється в процесі поточної діяльності законодавчої, виконавчої та судової влади, органів місцевого та регіонального самоврядування” (ст. 21). В Законі України „Про науково-технічну інформацію” серед основних завдань національної системи НТІ є „підготовка аналітичних матеріалів, необхідних для прийняття державними органами, органами місцевого і регіонального самоврядування рішень з питань науково-технічного, економічного і соціального розвитку країни” [24, ст. 9].
Тобто інформаційні ресурси державних органів та органів місцевого і регіонального самоврядування містять такі складові (підвиди інформаційних ресурсів):
• перший – це інформаційні ресурси для задоволення потреб органів державної влади і управління для прийняття управлінських рішень на всіх рівнях ієрархічної структури;
• другий – це інформаційні ресурси про діяльність законодавчої, виконавчої, судової влади, органів місцевого й регіонального самоврядування.
Формування першої складової цього виду інформаційних ресурсів залишається неврегульованим на законодавчому рівні – не визначено обов’язки, права і відповідальність державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування за вирішення цих питань.
Друга складова вказаного виду інформаційних ресурсів регулюється чинним законодавством переважно через забезпечення права на інформацію [23, ст. 9, 10], а її формування відбувається за нормативними відомчими положеннями.
Зауважимо, що існують деякі нормативно-правові неузгодженості, а саме:
• викладені в рекомендаційній формі шляхи доведення інформації про діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування до зацікавлених осіб і до широкого загалу виявилися неефективними і не спрацьовують [23, ст. 21];
• обов’язки державних органів і юридичних осіб формувати інформаційні ресурси, які передбачені для відкритого загального доступу, не визначені нормативно, як і залишається невизначеним питання про те, хто приймає рішення про порядок, терміни, обсяги й форми реєстрації та накопичення таких інформаційних ресурсів;
• законодавством передбачено створення у державних органах спеціальних інформаційних служб або автоматизованих систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації [23, ст. 10]; однак без визначення на рівні правових норм компетенції державних органів щодо обов’язкового створення таких служб і систем вказана правова норма залишиться декларацією.
У Законі України „Про інформацію” встановлено, що основними джерелами інформації про діяльність державних органів і органів місцевого самоврядування є: законодавчі акти України, інші акти, що приймаються Верховною Радою України та її органами, акти Президента України, підзаконні нормативні акти, ненормативні акти державних органів, акти органів місцевого і регіонального самоврядування [23, ст. 21]. Водночас Закон визначає як окремий вид інформаційних ресурсів „правову інформацію”, джерелами якої є Конституція України, інші законодавчі й підзаконні нормативні правові акти, міжнародні договори та угоди, норми й принципи міжнародного права, а також ненормативні правові акти, повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи, інші джерела інформації з правових питань [23, ст. 22].
Таке визначення джерел змістовної інформації про діяльність державних органів та органів місцевого й регіонального самоврядування цілком обґрунтоване. Разом з тим для розробки, впровадження нормативно-правових, організаційних і методологічних заходів щодо реєстрації, накопичення, поширення, забезпечення ефективного використання ІР потрібен інший підхід. Доцільно чітко визначити компетенцію державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування щодо вирішення цих питань.
Тому правове встановлення видів (підвидів) інформаційних ресурсів має стати вихідним положенням для визначення функцій державних органів, органів місцевого й регіонального самоврядування, їх ролі й місця щодо формування ІР та управління цією системою.
У статті Закону [23, ст. 22] поєднано відносно самостійні види та підвиди інформаційних ресурсів, а саме:
• правову інформацію України та правову інформацію світового співтовариства, формування якої покладено на Мін’юст України;
• правову інформацію, що містить міжнародні договори та угоди – їхню державну реєстрацію і формування як інформаційного ресурсу чинним законодавством покладено на МЗС України;
• повідомлення засобів масової інформації з правових питань – це складова частина змістовного ІР як самостійного виду інформаційних ресурсів [23, ст. 20], суспільні інформаційні відносини у цій сфері діяльності регулюються окремими актами законодавства, управління в цій сфері діяльності віднесено до компетенції Держкомінформполітики, телебачення і радіомовлення України.
Стосовно правової інформації доцільно підкреслити таке: реєстрація інформаційних ресурсів, віднесених до виду „правова інформація”, та їх накопичення повинно здійснюватися на підставі першоджерел, тобто тільки оригіналів правових актів.
Окремим видом інформаційних ресурсів чинне законодавство визначає „інформацію про особу” [23, ст. 23], яка вміщує персональні дані й таємницю особистого життя.
Формування ІР про особу забезпечується конституційними правовими нормами [8, ст. 30, 31,32], Законом України „Про інформацію” [23, ст. 23, 31,47] та низкою інших законодавчих актів. Разом з тим ця сфера суспільних інформаційних відносин залишається найбільш неврегульованою як у правовому, так і в організаційному планах. Вивчення цих питань у державних органах, державних і недержавних установах і організаціях свідчить про те, що кожний суб’єкт інформаційної діяльності на свій розсуд вирішує питання щодо формування та доступу до такої інформації.
Основою для створення нормативно-правової бази, спрямованої на формування інформаційних ресурсів, віднесених до виду „інформація про особу”, повинні бути конституційні правові норми про недоторканість приватного життя, конфіденційність інформації про особу та її кореспонденції.
Вирішення цих питань пропонується здійснювати такими правовими заходами:
• встановленням вичерпного переліку державних органів, посадових осіб у державних і недержавних установах і організаціях, яким надано право мати у своєму розпорядженні відомості про приватне життя громадян;
• забороною будь-кому, крім визначених законодавством суб’єктів, збирати, накопичувати й поширювати інформацію про приватне життя громадян, а також про померлих;
• формуванням переліку відомостей, що становлять персональні дані та інформацію про приватне життя з чітким визначенням у цьому переліку інформації з обмеженим доступом;
• наданням громадянам права відмови від повідомлень про факти свого власного приватного життя будь-якій організації, за винятком випадків, передбачених законом;
• встановленням вичерпних правил використання і оприлюднення особистої інформації, порядку ознайомлення громадян з документами про них;
• визначенням умов, за якими деякі документи, що містять відомості про особисте життя, підлягають видачі;
• запровадженням заходів юридичної відповідальності за неправомірне вторгнення у приватне життя;
• наданням правового захисту честі та гідності громадянина;
• чітким визначенням обов'язків і функцій державних органів та інших суб’єктів, яким надано право збирати і розпоряджатися інформацією про особу, для виконання завдань державного управління щодо охорони цієї інформації;
• визначенням спеціально уповноваженого державного органу, який би здійснював розробку та впровадження нормативно-правових, організаційних, методологічних та інших заходів у сфері суспільних інформаційних відносин, пов’язаних з інформацією про особу, в тому числі й щодо формування і забезпечення використання цього виду інформаційних ресурсів із дотриманням вимог законодавства.
Розглянуті проблеми дозволяють зробити деякі висновки щодо формування системи змістовних ІР держави.
1. Процеси формування ІР мають враховувати наявність функціонуючих видів інформаційних ресурсів як у традиційній формі, так і на електронних носіях. З урахуванням існуючих матеріальних та фінансових можливостей держави формування інформаційних ресурсів тільки в електронному вигляді є справою майбутнього, але певні практичні кроки, безумовно, треба наполегливо робити сьогодні, щоб інтегруватися у світовий інформаційний простір як рівноправний партнер.
2. Як існує суттєва різниця між законами функціонування системи і законами її розвитку, так само розрізняються інформаційні ресурси щодо їх призначення, а саме;
• інформаційні ресурси для зовнішнього користування;
• інформаційні ресурси для внутрішнього користування.
До підвидів (категорій) інформаційних ресурсів для зовнішніх користувачів доцільно відносити увесь масив правових і нормативно-правових документів, інформацію про діяльність державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування, підприємств, установ і організацій, бази й банки даних статистичних, бібліотечних, архівних фондів, економічної, політичної, соціальної, науково-технічної та іншої інформації. Вказані інформаційні ресурси можуть надаватися в режимі відкритого доступу, для загального користування, у тому числі і в інформаційно-телекомунікаційних системах, а також з використанням глобальної мережі Інтернет. Для формування та забезпечення користувачів такими відомостями, безумовно, доцільно створювати спеціальні служби і системи з чітким визначенням їх компетенції.
До підвидів (категорій) інформаційних ресурсів для внутрішнього користування доцільно відносити інформацію, спрямовану на забезпечення потреб органів державної влади і управління, органів місцевого та регіонального самоврядування, підприємств, установ і організацій, пов’язану з прийняттям управлінських рішень. Серед науково-технічної інформації – це наукові здобутки, новітні технічні й технологічні рішення, ноу-хау тощо, які визначають прогресивний соціально-економічний розвиток та забезпечення національної безпеки держави. Частина цього ІР містить відомості, віднесені до категорії з обмеженим доступом, у тому числі – до державної, банківської, службової, комерційної, інших передбачених законом таємниць та конфіденційної інформації. Реєстрація, облік і обіг цієї інформації здійснюється в умовах, що встановлюються правовим режимом, визначеним чинним законодавством.
У Російській Федерації вирішенням проблеми класифікації ІР можна деякою мірою вважати пропозицію щодо створення класифікатора інформаційних ресурсів, що затверджується Держстандартом Росії. У цьому випадку кожна категорія інформаційних ресурсів отримала б свій унікальний номер, у структурі якого були б закріплені форма власності (зокрема, приватна), форма (документ, масив документів, масив документів у базі даних), вид носія, на якому здійснюється ведення ІР, категорія ресурсу за рівнем доступу (відкритий, з обмеженим доступом) тощо.
Для забезпечення сталого функціонування державних органів в Україні запроваджено державну уніфіковану систему документації (ДУСД). У складі ДУСД є уніфіковані системи первинно-облікової, звітно-статистичної та планово-економічної документації, а також форм управлінських документів різних категорій: міжгалузеві (загальнодержавні), галузеві та ін. [58, 59, 60]. Порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять інформацію з обмеженим доступом, регулюються нормативними документами, що затверджуються Кабінетом Міністрів України (окремо для носіїв інформації, що містять державну таємницю й окремо для носіїв, що містять іншу інформацію з обмеженим доступом).
Основу ІР складає інформація з режимом відкритого доступу, призначена для загального користування. У зв’язку з цим доцільно чітко визначити правовий режим використання інформації з обмеженим доступом, межі і терміни його дії, своєчасно, в терміни, визначені законодавством, знімати обмеження на доступ до такої інформації та включати її до інформаційних ресурсів загального користування.
3. У зв’язку з тим, що в суспільстві та державі немає єдиних поглядів і підходів на систему формування національних інформаційних ресурсів, доцільно було б розробити і ввести в дію концептуальні основи формування національних інформаційних ресурсів. У них необхідно передбачити модель (схему) такої системи, яка включала б державний, відомчий та регіональний рівень управління таким процесом з чітким визначенням організаційних, нормативно-методичних функцій, фінансового і матеріально-технічного забезпечення та контролю за порядком формування, використання інформаційних ресурсів, їх доступністю та стану захисту відповідно до правового режиму опрацювання і використання кожного виду інформації.
Отже, фундаментальною властивістю змістовного інформаційного ресурсу є обмеженість його розвитку екстенсивним шляхом, тобто простим нарощуванням та інтенсифікацією існуючих інформаційних технологій. Перехід суспільних відносин на новий етап розвитку відбувається після радикальної надбудови усталених технологій створення, зберігання і споживання інформації новітніми, що спираються на відкриття і застосування нових принципів формування змістовної інформації. Для цього потрібні заходи концептуально спрямованої політики держави щодо переведення сучасного інформаційного простору із засад мас-медійного напряму і просуванняреклами у суспільну свідомість на засади точного механізму управління, автоматизованого посередника кожного з кожним.
Це відповідає одному з очевидних принципів виваженої державної політики, згідно з яким роль держави має полягати у створенні умов, за яких самі виробники і користувачі ІР, а не органи державного управління приймають найбільш ефективні з погляду суспільства рішення.
Необхідно поєднати, з одного боку, інтереси держави та громадян у забезпеченні ІР та інформаційними продуктами та послугами (ІПП), що створюються на підставі опрацювання ресурсу; з іншого боку, економічні інтереси власників та розпорядників ІР, без чого включення ІР та ІПП у господарський обіг неможливе, тобто необхідно узгодити інформаційну політику держави та економічну політику підприємств, установ, організацій, інших суб’єктів інформаційних відносин, що формують ІР з урахуванням ситуації на ринку.
При здійсненні відповідної організаційної роботи, зокрема на рівні інтеграції територіальних, міжвідомчих довідково-інформаційних фондів та реєстрів, доцільно поєднати ІР за вертикаллю (бази даних різних міністерств та відомств, їхніх інформаційних та науково-виробничих організацій) та за горизонталлю. До цього також додається необхідність ефективного моніторингу накопичення інформаційних ресурсів, їх статистичного опрацювання.
Актуальною проблемою є розробка нормативно-методичних документів, що конкретизують інтереси держави в ІР НТІ, з урахуванням їхніх видів, способів та форм ведення та реалізації, які б забезпечували також інтереси партнерів, що вкладають додаткові кошти у формування (створення) та реалізацію ІР, вводили б прозорі контрольні функції держави, пов'язані, зокрема, з бухгалтерським обліком ІР.
В цілому, інформаційна політика держави щодо ІР взагалі і ІР НТІ зокрема має ґрунтуватися на таких принципах:
• відкритості та прозорості державного регулювання у сфері ІР НТІ;
• обов’язковості з боку підприємств, установ і організацій (різної форми власності) надання відомостей для державної реєстрації ІР НТІ,що формуються, та порівняння повноти відомостей, що надаються, зі статистичними даними для обліку поточного стану ІР;
• прямої економічної зацікавленості підприємств, установ і організацій у багаторазовій реалізації створених та тих, що формуються у цих суб’єктів інформаційних відносин ІР.
3. ОСНОВИ ПРАВОВОГО
РЕЖИМУ ІНФОРМАЦІЙНИХ РЕСУРСІВ
Правовий режим інформації та його межі є підґрунтям для встановлення інформаційної взаємодії між державною владою, особою і суспільством, важливим інструментом для формування необхідного балансу між потребою вільного обміну інформацією і припустимими обмеженнями її поширення.
Право людини на інформацію закріплено в нормах міжнародного права. Таке право встановлено і конституційною правовою нормою України, яка проголосила курс на будівництво демократичного суспільства. Водночас у статті 34 Конституції України [8, ст. 34] встановлені й певні обмеження на здійснення цих прав, які можуть бути введені тільки законом. Тобто правовий режим інформації може бути встановлено тільки на рівні актів законодавства.
Найактуальнішими проблемами регулювання суспільних інформаційних відносин, пов’язаних з правовим режимом інформації, можна визначити такі.
В Україні поняття „правовий режим інформації” на рівні актів законодавства досі не визначений.
Вітчизняні розробники законопроектів і законодавці не враховують світові стандарти та модельні нормативно-правові акти, прийняті у межах СНД. Так, Рекомендаційним законодавчим актом МПА СНД „Про принципи регулювання інформаційних відносин в державах-учасницях Міжпарламентської Асамблеї” правовий режим визначено як „нормативно встановлені правила, які визначають ступінь відкритості, порядок документування, доступу, збереження, розповсюдження і захисту інформації, а також виключні права на інформацію” [78, ст. 2].
Чинне законодавство України встановлює лише окремі фрагменти правового режиму інформації з обмеженим доступом, що не становить державної таємниці.
Лише Закон України 2Про державну таємницю” [33] містить чітке визначення поняття „державна таємниця”, комплекс правових норм, які встановлюють правовий режим інформації, що становить державну таємницю, а саме: перелік інформації, що може бути віднесена до державної таємниці; порядок її віднесення цієї категорії відомостей; зміст режиму доступу до інформації, що становить державну таємницю та правових норм його забезпечення; основні організаційно-правові заходи щодо охорони державної таємниці, які відповідають встановленому рівню обмеженьдоступу до цієї інформації та її носіїв; здійснення права власності на секретну інформацію та її матеріальні носії; компетенцію суб’єктів України щодо встановлення правового режиму відомостей, віднесених до державної таємниці та його дотримання; відповідальність суб’єктів держави за порушення вимог чинного законодавства про державну таємницю.
Важливим є те, що Закон України „Про державну таємницю” чітко визначає відомості, що не відносяться до державної таємниці та забороняє „віднесення до державної таємниці будь-яких відомостей, якщо цим будуть звужуватися зміст і обсяг конституційних прав та свобод людини і громадянина, завдаватиметься шкода здоров’ю та безпеці населення” [33, ст. 8]. Тобто цей Закон встановлює правовий режим відомостей, що містять державну таємницю, передбачає гарантії захисту прав і свобод людини, проголошених Конституцією України.
Закон України „Про банки і банківську діяльність” [32] визначає зміст поняття „банківська таємниця”, перелік відомостей, які відносяться до банківської таємниці (ст. 60), порядок розкриття банківської таємниці, пов’язаний з сумнівними банківськими операціями та боротьбою з організованою злочинністю (ст. 62). Разом з тим визначення правового режиму в цьому Законі має суттєві недоліки.
Так, у визначеному Законом понятті „банківська таємниця” не враховується власне таємниця банків, яка зазначена в переліку, переслідуються лише інтереси клієнтів банків. Досі залишається відкритим питання про гриф обмеження доступу, що повинен встановлюватися на матеріальних носіях банківської таємниці. Не визначено компетенцію банківських структур щодо встановлення режиму доступу до банківської таємниці. Не встановлено й терміни дії обмежень доступу до банківської таємниці. Це важливі аспекти правового режиму банківської таємниці не тільки для внутрішньої діяльності банків, а й, особливо, для встановлення режиму доступу іноземних клієнтів і партнерів до банківської таємниці в процесі міжнародного співробітництва.
Правові норми регулювання суспільних інформаційних відносин щодо „інших, передбачених законодавством таємниць та конфіденційної інформації” чинне законодавство України не визначає. Певні норми законів можуть неоднозначно трактуватися або є незрозумілими за змістом.
Так, у ст. 30 Закону України „Про інформацію” зазначено, що „громадяни, юридичні особи, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною па власні кошти, або такою, яка є предметом їх професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до конфіденційної та встановлюють для неї системи (способи) захисту”. Зміст цієї правової норми свідчить про те, що така інформація може бути як конфіденційною, так і іншою, передбаченою Законом-таємницею. Крім того, незрозуміло, що включається до складу „професійного, ділового, виробничого та іншого характеру”. Не може бути також підставою (критерієм) для віднесення інформації до категорії конфіденційної інформації наявність до неї „іншого інтересу”, оскільки такий „інтерес” може мати й кримінальну спрямованість.
Необхідність встановлення правового режиму кожного виду інформації з обмеженим доступом передбачена фактично базовим для інформаційної сфери Законом України „Про інформацію” [23], який передбачає:
• забезпечення законності одержання, використання, поширення та зберігання інформації (ст. 5);
• створення загальної системи охорони інформації (ст. 6);
• встановлення режиму доступу до інформації за порядком, передбаченим правовими нормами (ст. 28);
• поділ інформації за режимом доступу на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом (ст. 28);
• віднесення інформації до категорії таємних відомостей, порядок і терміни оприлюднення таємної інформації тільки на підставі відповідних законів (ст. 30);
• регулювання законодавством права власності на інформацію (ст. 38) та охорони цього права законом (ст. 45);
• встановлення відповідальності за порушення законодавства України про інформацію (ст. 47);
• гарантування інформаційного суверенітету України на підставі забезпечення виключного права власності України на інформаційні ресурси, що формуються коштами державного бюджету, встановлення режиму доступу інших держав до цих ресурсів та використання їх на підставі рівноправного співробітництва з іншими державами (ст. 53, 54).
Наведене свідчить, що правові норми Закону України „Про інформацію” передбачають розвиток інформаційного законодавства на підставі впровадження правових норм щодо вдосконалення правового режиму різних видів інформації з обмеженим доступом на рівні законів. Такі правові норми чинні у повному обсязі стосовно державної таємниці.
Слід підкреслити, що всі законодавчі та нормативні документи, які приймаються в Україні після 1991 р., ґрунтуються або враховують товарність об'єкта інформаційних відносин, тобто документованої або публічно оголошеної інформації про події та явища у сфері політики, економіки, культури тощо. Але у такому документі як проект Інформаційного кодексу України ця ознака майже не врахована і тому не дивно, що підсистема збору інформації – основа формування інформаційних ресурсів – майже не розглядається як на рівні закону, так і на рівні інструктивних документів. А знати, від кого, кому, яким коштом і на підставі чого (нормативних документів, договорів, безоплатній основі тощо) надається відповідна змістовна інформація, вкрай важливо.
При вирішенні таких питань сама проблема конфіденційності, секретності, безпеки і захисту набула б іншого забарвлення.
Відповідно до світової практики нормотворення, вітчизняного досвіду та результатів досліджень з цих питань до системи правового режиму інформації з обмеженим доступом доцільно включити такі правові норми щодо регулювання суспільних інформаційних відносин:
а) визначення науково і юридично обґрунтованих понять:
– конфіденційна інформація (інформація професійного, ділового, виробничого характеру та інтерес до неї фізичних та юридичних осіб, а також зміст конфіденційної інформації про особу);
– інша передбачена законодавством таємниця (службова, військова, комерційна, медична, адвокатська, попереднього слідства, оперативно-розшукова, дорадчої кімнати, судова, страхування, нотаріальних дій, таємниця особистого життя тощо);
б) перелік видів інформації, що становить іншу передбачену законодавством таємницю та відомості, які можуть бути віднесеш до конфіденційної інформації, а також переліки відомостей, які заборонено відносити до інформації з обмеженим доступом, що не становить державної таємниці; цей розділ має також вміщувати правові норми, які визначають критерії та підстави віднесення інформації до відповідної категорії відомостей;
в) визначення порядку встановлення режиму доступу до інформації з обмеженим доступом, надання матеріальним носіям такої інформації відповідного грифу обмежень доступу та термінів дії встановлених обмежень;