ІV. Визначення та інтерпретації теорій раціонального та публічного вибору

Теорія раціонального вибору –напрям дослідження політики, що спирається на індивідуалістичний підхід та припущення щодо раціональності дій індивідів.Прихильники Т.р.в. намагаються оцінити наслідки раціональної поведінки у політиці та взаємного впливу інформованих, раціональних і мотивованих індивідуальних та колективних політичних акторів. Вважається, що індивіди реагують на стимули та прагнуть досягнути певної мети раціональними засобами. Раціонального актора пропонується розуміти як людину, що має ресурси, є обмеженою, але разом з цим, очікує, оцінює і максимізує (resourceful, restricted, expecting, evaluating, maximizing man – Байме, 1993).

Т.р.в. використовує методи й характерні припущення економіки. Проте ідеї «раціонального індивіда», «суспільного інтересу», «теорії гри», «опортуністичної поведінки», «транзакційних витрат» поширились на предметне поле політичної науки. З позицій теорії раціонального вибору аналізуються проблеми державного управління та бюрократії, міжнародних відносин, виборчого процесу, утворення коаліцій, партійні стратегії та ін. З позицій Т.р.в. політика передбачає раціональне формулювання мети суспільного розвитку, пошук найбільш ефективних засобів її досягнення, калькуляцію витрат та вигід від реалізації певної стратегії, врахування поведінки інших акторів та оцінювання ситуації в цілому. Контури теорії раціонального вибору рельєфно проступають у дослідженнях держави та влади (М. Олсон, О. Гьоффе, Е. Даунз, У. Нісканен та ін.), демократії та еліт (Й. Шумпетер, А. Сен, Р. Франк, Ф. Гаєк, Р. Лахман та ін.), політичних ідеологій (П. Кругман, Я. Корнаї та ін.), колективної дії (К. Ероу, Р. Гардін, Т. Сандлер та ін.), публічної політики (П. Б’юкенен, М. Фрідман, Е. де Сото, Е. Хелпман, Дж. Ле Гранд, Д. Хаусман, В. Парсонс та ін.). Представники Т.р.в. наголошують, що замість розмов про ірраціональність політичної поведінки індивідів та груп, слід шукати її раціональні основи.

Методологічну основу Т.р.в. формують положення утилітаризму (І. Бентам) щодо дій індивідуального актора, як відправної точки політичного та економічного аналізу й дедуктивний метод дослідження, а одним із головних припущень стає теза щодо конфліктності взаємодії акторів, яка обумовлена намаганням максимізувати індивідуальну користь. У Т.р.в. йдеться і про ціннісну сферу, адже саме раціоналізація науки, техніки, права, економічної та політичної діяльності складає основу європейської цивілізації. На різних етапах історичного розвитку раціональність протиставлялась вірі (середньовічна доба), схоластиці, метафізиці, догматизму (Просвітництво), емпіризму (таким його формам, як інтуїтивізм, сенсуалізм, ірраціоналізм), націоналізму та тоталітаризму. Раціональність виступає однією із фундаментальних основ становлення доби модерну, демократичних політичних інститутів. Без раціоналізації годі уявити процеси секуляризації, лібералізації, модернізації політики, розвитку правової держави та громадянського суспільства, професійного управління (бюрократії), публічної політики, науки та освіти, технічного прогресу. У сучасному світі раціональність приймає нові виклики через процес медіатизації, появу нових глобальних економічних та політичних акторів, екологічні проблеми.

Традиційна теорія раціонального вибору займається лише діями індивідів, розглядаючи їх як максимізаторів вигоди, що обмежує її здатність побачити у відповідних політичних інститутах та процесах необхідну умову узгодження таких дій. Раціональні дії індивідуальних та колективних політичних акторів ґрунтуються на інформованості та аналітичності, політичні ситуації зводяться до дій індивідів, а раціональність вибору полягає у оцінюванні співвідношення витрат і зиску з обов’язковим урахуванням преференцій індивідуальних та колективних акторів. Тобто йдеться про інструментальне розуміння раціональності, згідно з яким індивіди співставляють власні очікувані вигоди й витрати, намагаючись максимізувати перші і мінімізувати другі. Розуміння раціонального вибору у сучасних умовах представлено теорією публічного вибору (засновники — Дж. М. Б’юкенен та Г. Талок) з властивим їй принципом обмеженої раціональності. Такий підхід дозволяє більш критично підійти до розуміння засад глобального економічного та політичного ринку, який інтерпретується не як результат природного, вільного від втручання структурування, а як наслідок планування й створення відповідних юридичних умов та політичних інститутів.

До основних припущень підходу раціонального вибору належать:

(1) Соціальні ситуації варто зводити до дій індивідів. В усякому разі, колективні актори, з яких часто виходить наївний інституціоналіст, розглядаються у цьому підході як коаліції акторів і результат агрегації індивідуальних дій. (2) Дії ґрунтуються на раціональних виборах акторів. Раціональні дії виборців дали назву цьому підходу.

(3) Раціональність дій обирання полягає в оцінюванні співвідношення зиску і втрат внаслідок здійснення такої дії із урахуванням преференцій індивіда. Преференції треба шукати у діях усіх акторів. Вони є стабільними протягом тривалого часу. Це третє припущення оскаржується насамперед у метатеорії конструктивістських підходів. Для них дія обумовлюється не стільки ієрархією преференцій, скільки структуруванням сприйняття, укоріненого у культурних взірцях.

Суспільний вибір

(public choice)

1. Загалом будь – які дослідження політики, що покладаються великою мірою на диференціальне числення, бо залежать від принципу маргінальності. Принцип маргінальності наголошує: зміни одного кількісного показника (скажімо, схильності голосувати за партію, що утримує владу) залежать від зміни іншого показника (скажімо, рівня безробіття за останній місяць). Повне застосування суспільного вибору у сфері політики означало б сформувати певну теоретичну модель, дедуктивно виснувати її наслідки, а потім перевірити їх на спостережуваній поведінці. Більшість реальних застосувань суспільного вибору не такі амбіційні. До характерних припущень економіки залежать твердження, що саме індивіди, а не групи чи суспільства, становлять доречну одиницю аналізу; вподобання вважають за даність; люди роблять вибір за умов дефіциту; вони завжди матимуть радше більше, ніж менше, проте їхні вподобання відображають маргінальну (граничну) взаємозамінність будь – яких двох товарів. Остання умова означає: поставши перед фіксованим бюджетом, який треба розділити між товарами A і B, споживач мінятиме щораз більші кількості товару B на одиницю товару A тією мірою, якою він уже має товар A.

До добре відомих праць у сфері суспільного вибору належать:

- теорема * серединного виборця Дункана * Блека й чимало похідних від неї;

- аналіз логіки колективних дій (М. * Ослон, 1965 р.
), із метою дослідити, чому існують зацікавлені групи (полишені самі собою раціональні політичні агенти майже завжди доручають працю лобіювання комусь іншому) і які зацікавлені групи ймовірно матимуть більший вплив, ніж можна було б сподіватися на основі їхньої відносної частки серед населення;

- література, присвячена «політичному діловому циклові», яка намагається провістити популярність партій на основі стану економіки;

- особливості реальних та потенційних виборчих систем і раціональна поведінка політичних агентів з огляду на існування конкретної виборчої системи (цей останній напрям досліджень наближається до * соціального бибору).

2. Коли брати вужче, школа авторів, яку заснували у Вірджинії Дж. М. Б’юкенен (Нобелівський лауреат з економіки 1986 р.) і Гордон Талок у 1960 – х роках. Їхня найважливіша праця – «Обрахунок згоди» (“The Calculus of Consent”, 1962 р.). Згідно з традицією теорії * суспільного договору, законним є тільки той державний устрій, що має одностайну підтримку, і такий державний устрій ці дослідники вважають за втілення в політиці умови * Парето, бо ніхто не визнає того устрою, якщо не думатиме, що йому з ним принаймні буде не гірше, ніж без нього. Представники вірджинської школи з підозрою ставляться до урядів, бо стверджують , що політичні агенти не менш схильні керуватися егоїстичними мотивами, ніж економічні, отож було б непослідовністю гадати, ніби рушіями економіки є егоїстичні дії, а політики – альтруїстичні. Останнім часом представники вірджинської школи зосереджувалися на дослідженні начебто надміру * бюрократії в сучасних демократичних державах і на * пошуках ренти. Б’юкенен і Талок особисто ототожнюють себе з лібертаріанськими правими поглядами, й чимало їхніх ідей перейняли політики правої орієнтації (див. Тетчеризм), проте жодні з провідних ідей суспільного вибору не ведуть неминуче до правих політичних висновків.