Адміністративно-політичні реформи

Серйозні зміни в економічному житті викликали не­обхідність перетворень в усій державній системі. Тому протягом 60 —70-х років було проведено низку реформ, які охопили основні сторони життя країни: земську, су­дову, військову, освітню, цензурну та ін.

За земською реформою1864 р. в усіх українських губерніях, крім Правобережжя — з остраху домінуван­ня польської шляхти, було створено виборні органи вла­ди у масштабах губерній та повітів — земські установи. Вони займалися розвитком охорони здоров'я, освітою, вдосконаленням сільськогосподарського виробництва, культурою тощо. Активними діячами земств були ви­датні представники українського національного руху — І. Шраг, О.Русов, Б.Грінченко, В.Самійленко, М.Коцю­бинський та ін., які через свою «політичну не благодійність» не допускалися до державних установ.

Важливе значення мала судова реформа 1864 р., за якою запроваджувався позастановий, відкритий,незалеж­ний від адміністрації суд. Обов'язковою була участь у судочинстві двох сторін: прокурора, який підтримував звинувачення, та адвоката представника захисту. Провину підсудного визначали присяжні засідателі — представники матеріально забезпеченого населення, що призначалися жеребом.

Протягом 1862—1874 pp. здійснювалася військова реформа.Було ліквідовано рекрутські набори і запро­ваджено загальну військову повинність для всіх чоловіків, які досягли 20 років. У сухопутних військах строк служ­би тривав 6 років, на флоті — 7 років, а особи, які мали освіту служили від 6 місяців до 4 років. Проведено пере­озброєння і переобмундирування армії тощо.

Згідно з освітньою реформою, яка почалася 1864 p., запроваджувалася єдина система початкової освіти, вста­новлювалися два типи гімназій: класична та реальна, надавалася певна автономія університетам. Для дорослого населення відкривалися недільні школи.

Одночасно з деякою лібералізацією освіти, уряд по­силив контроль за видавничою діяльністю. За законом 1865 р. цензурні установи передавалися з відання Міністерства народної освіти до Міністерства внутріш­ніх-справ. Одночасно діяла й церковна цензура.

Індустріалізація

Хоч реформи 60 —70-х років, насамперед селянська, були обмеженими й непослідовними, вони прискорили процес, формування в Україні індустріального су­спільства. Збільшувалася кількість промислових під­приємств.-Якщо 1869 р. налічувалося 3712 фабрик і заводі», то в 1900 р. — 5301.

Безпосередній вплив на розвиток продуктивних сил країни мав транспорт, зокрема залізничний. Протягом 1866—1879 pp. В Україні прокладено понад 4,5 тис. верст залізничних колій. На кін. XIX ст. довжина залізниць в Україні становила 1/5 всієї залізничної мережі Росії. Нові залізниці прокладали, виходячи з інтересів колонізаторської політики царату. Київ, напри­клад і не мав сполучення з Одесою.

Поряд із залізничним транспортом велику роль у зміц­ненні зв'язків між різними економічними районами відігравав водний. Головною водною артерією України був Дніпро. Багато важило зростання морського тор­гового флоту. Азово-Чорноморський басейн був півден­ними морськими воротами всієї країни. Збільшення то­варообігу його портів сприяло розширенню та зміцненню всеросійського ринку. Найбільшим портом на півдні України стала Одеса, яка набула великого значення як транзитний пункт у зовнішнійторгівлі Росії.

Розвиток транспорту підвищивпопит на паливо та метал. На базі використання багатих запасів корис­них копалин півдня України створюються кам'янову­гільна, залізорудна та металургійна галузі промисловості. Протягом 1861 — 1900 pp. видобуток кам'яного вугілля в Донбасі зріс з 10 до 672 млн пудів.У 1890 р. він становив 68 % загальноросійського видобутку. Вже з поч. 70-х років Донбас за рівнем видобутку вугілля вийшов на перше місце в імперії.

Надзвичайно важливе значення для дальшого зро­стання важкої промисловості України мала розробка багатющих покладів криворізької залізної руди, що почалася з 80-х років. За 30 років (з 1870 по 1900) видобуток руди зріс у 158 разів (з 1,3 до 210 млн пудів). Уже тоді Україна давала понад 57 % видобут­ку руди в Росії. У 80 -90-х роках на території Катеринославської і Херсонської губернії"! було збудо­вано 17 великих металургійних і десятки машинобудів­них заводів. Наприкінці 90-х років виробництво ча­вуну в Україні становило 52 % загальноросійської ви­плавки. Певний вплив на розвиток промисловості мав іноземний капітал,приплив якого помітно посилився з 80-х років XIX ст. Особливо великий потік бельгій­ських, французьких, англійських і американських ка­піталів ринув у гірничу промисловість України. З 1888 по 1894 р. тут було створено 22 іноземні компанії з основним капіталом 62,9 млн крб. Зарубіжні інвесто­ри отримували в Україні високі прибутки, що майже повністю йшли за кордон.

Текстильнапромисловість в Україні не змогла роз­винутися через конкуренцію продукції російських фаб­рик, що користувалися протекцією царського уряду.

У пореформений період швидко збільшувалося інду­стріальне населення,зростали міста, були створені нові промислові центри. На 1897 р. міське населення Украї­ни становило бл. 13 % загальної кількості населення. Кількість дрібних міст з населенням до -10 тис. чол. скоротилася майже вдвічі. У них проживало тільки 11,8%міського населення. Водночас подвоїлась кількість порівняно великих і середніх міст.

Індустріалізація та урбанізація мало торкнулися українців, які становили в 1897 р. 73 % загальноїкількості населення і тільки 30 % міського. Лише тро­хи більше 5 % українців жило в містах, тоді як відпо­відний показник для росіян, які жили в Україні, становив 38.%, для євреїв —-45 %. Мало українців було і серед інтелігенції^6 %-— юристів, 25 — учителів, менше 10 % — письменників і митців. Росіяни в 1897 р. становили 12 % населення, переважно це були гірники, металурги та адміністративні службовці. Швидко зростала єврейська меншість, яка становила майже 8% загальної кількості населення (у Російськійімперії загалом — 4 %) і домінувала у торгівлі та банківській справі. Поляки, які, як і євреї, жили пере­важно в Правобережній Україні, становили бл. 6,5 % населення.

Отже, Україна, незважаючи на колоніальну політику царату, щодо економічного розвитку займала в Росій­ській імперії одне з перших місць. Вона випереджала інші райони за видобутком вугілля, виплавкою чавуну, виробництвом цукру. Україна належала до тих окраїн царської Росії, які в промисловому відношенні мало чим відрізнялися від центру імперії, хоч її економіка знач­ною мірою мала однобокий характер. У кін. XIX ст. Україна давала 70 % усієї продукції добувної про­мисловості, тоді як у переробній її частка становила лише 15 %. Особливістю економічного розвитку Украї­ни було й те, що нагромадження капіталу відбувалося не в руках українців, а в руках їхніх чужонаціональ­них експлуататорів.

Промисловий розвиток

Один з найважливіших показників розкладу фео­дально-кріпосницької системи і формування індустрі­ального суспільства в першій пол. XIX ст. — даль­ший розвиток промисловості. Настав початковий етап промислового перевороту. Засновували машинобудівні заводи, що постачали промисловості і сільському гос­подарству машини, робочі механізми, вдосконалені зна­ряддя, а також парові двигуни. У 1825 р. налічувало­ся 6л. 6550 промислових підприємств (без виноку­рень), а в 1860 р. — вже бл. 22 330, тобто їх число зросло більш як у 3,5 раза. Водночас зменшувалася кількість вотчинно-кріпосницьких підприємств. Проте в дореформений період поміщики зберігали панівне становище в таких найпоширеніших галузях промисловості, як горілчана і цукрова. У 20-х роках XIX ст. v в Україні виникли перші цукроварні, а в середині сто­ліття їх уже налічувалося майже 200. Разом зі зрос­танням кількості цукрових заводів відбувалося їх тех­нічне удосконалення. Усі вони були розташовані в Ліво­бережній, та Правобережній Україні. Провідне місце в промисловості належало Київській губернії. , в Україні налічувалося бл. 20 суконних фабрик Капіталістичного типу. Дев'ять з них розміщалося в посаді Клинці на Чернігівщині, революційний період в Україні існувала металургійна кам'яновугільна промисловість. Проте перша з них базуючись на болотній руді Полісся, занепадала. На поч. XIX ст. потужність невеликих копалень у Донбасі, на яких застосовували працю держав-поміщицьких селян, була дуже незначна. Вони давали лише кілька десятків тисяч пудів вугілля на рік. До 860 р. видобуток вугілля тут набрав уже промислового характеру і становив 6 млн. пудів. За кількістю видобутого вугілля Донбас вийшов на друге місце в імперії.

Разом зі зростанням промисловості зароджувалося робітництво. З кін. ХVІІІ ст.. до 1861 р. кількість промислових робітників (без робітників гуралень) в Україні зросла з 10 до 115 тис. Крім того, бл. 25 тис. робітників працювало в ремісничих майстернях та майже 70 тис. – на водному транспорті. Неухильно збільшувалася кількість вільнонайманих робітників, частка яких у 1861р. становила 54%.

Розвиток промисловості та сільського господарства зумовив дальше поглиблення суспільного поділу праці, господарську спеціалізацію окремих районів Росії, у т. ч. й України. А це, у свою чергу, сприяло дальшому роз­ширенню внутрішнього ринку, розвиткові внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Реалізацію і купівлю товарів здійснювали через мережу ярмарків та базарів, яких наприкін. 50-х років в Україні налічувалося 12 тис. (з них 1786 великих і середніх).

Важливу роль у ярмарковій торгівлі відігравали купці, чисельність яких протягом 1816— 1859 pp. збіль­шилася з 18,2 до 104 тис. Зросли суми зосереджених у їхніх руках капіталів. Купецтво України за національ­ним складом було неоднорідним, більшість становили росіяни. Поряд з ними виростали українські капіталісти, серед них — брати Яхненки, зять одного з них — Симиренко. У сер. XIX ст. купці-капіталісти володіли вже понад 90 % заводів. Але все ж економічний розвиток України порівняно з Росією проходив повільніше. При­чиною цього була колоніальна політика царського уряду, який вважав Україну ринком збуту для російської про­мисловості й не допускав вільного розвитку її продук­тивних сил.