Василь Кожелянко / Дефіляда в Москві 1 страница
ГЕРОЙ ПРИЇХАВ
Уранці першого листопада 1941 року львівський потяг поволі наближався до чернівецького двірця. Командир розвідувальної роти першого куреня бриґади спеціяльного призначення Українського війська хорунжий Дмитро Левицький дивився у вагонне вікно на сильвети Чернівців, що виринали з ще нехолодного сивуватого туману. Три роки його товкла доля, і він не був удома. Три роки минуло від того теж осіннього, але холодного і мокрого вечора, коли аґенти сиґуранци вдерлись до помешкання, де відбувалось ексклюзивне зібрання проводу студентського осередку ОУН. Шандарі та аґенти в цивільному фахово крутили хлопцям руки, одягали бранзулетки, били під дих і звично бубоніли стандартне румунське “футуз кручя...”
Пов'язали Ореста Митківського, Теодора Савчука, Іларія Забродського, Василя Безверхого, його найближчих приятелів, студентів, як і він, Чернівецького університету. І сидіти би Дмитрові Левицькому разом із ними в Дофтані, якби не знання джіу-джітсу, не чорноземна фізична сила та бельґійський бравнінґ, виданий йому напередодні самим Зубром, близьким соратником Степана Бандери. Дмитрові ковальські кулаки, з яких часом кепкували його дуже інтеліґентні товариші, три кулі з бравнінґа — одна в люстру пана Купчанки, господаря конспіративного помешкання, і дві — в тілеса секретних аґентів, а також довгі й прудкі ноги проклали йому шлях мимо румунської тюрми.
Якийсь час Левицький переховувався в родини у Великому Кучурові, а згодом у селянському вбранні разом із ґаздами з Кам'яної, які їхали в гори палити вугілля, на фірі перебрався у Вижницю. А вже там місцеві контрабандисти за срібний швейцарський дзиґарок переправили його на польський бік.
Румунська влада довго цвікала в очі батькові, старому докторові Теофілеві Левицькому, але заарештувати не наважились, — мусили рахуватися з міжнародною опінією: чернівецького психіатра сам Зиґмунд Фройд шанував за постійне полемізування з психоаналізом на сторінках спеціяльних журналів. А більше в Дмитра нікого не було, якщо, звичайно, не рахувати Генцю. Чи є вона в Чернівцях? Чи вар'юватий татусь разом із верескливою мамусею не переправили її у Відень, як збирались ще тоді, у 1938 році? Дуже кароока Генця Мангерівна таки попила тоді його крівці, казала, аби перейшов тоді у її політичну віру, аби запустив бакенбарди, як у Жоржика Цімерманна, й зачісувався б не на лівий, а на правий проділ, бо так, мовляв, він схожий на німецького канцлера. Але ж Дмитро саме тому й носив коротенькі вусики і зачісувався навскіс, аби бути схожим на свого неперевершеного кумира — великого фірера німецького народу Адольфа Гітлера. Вона цього не розуміла, бо поглядала на схід, за Дністер, і він мав підозру, що цимборувала із запільними комсомолістами. Час їх розсудив. Де тепер її большевики? Аґонізують за Уралом. На його таки вийшло. Через шість днів у поверженій Москві, на їхній Красній площі, сам фірер Адольф Алоїзович і вожді країн — союзниць Райху прийматимуть дефіляду звитяжних армій. День обрано неспроста: 7 листопада большевики шанували як день свого приходу до влади в 1917 році. На трибуні мавзолею першого большевицького прем'єра, мумія якого за наказом фірера похована десь у Петербурзі (Адольф Великий боявся непохованих трупів), стоятимуть великі люди, юберменші Европи, конструктори нового порядку: Адольф Гітлер, дуче Муссоліні, маршал Антонеску, адмірал Горті та ще з десяток керівників держав Антикомінтернівського пакту. А головне не те, що еспанський вождь Франко буде обійматися з імператором Японії на тлі храму Василія Блаженного, найважливіше для Дмитра і, як він гадає, — для України, те, що на мавзолеї рівний серед рівних, леґітимне і повноправно стоятиме вождь Української держави — Степан Бандера.
Площею в перших рядах продефілюють, звичайно, німецькі вояки: батальйон СС, батальйон вермахту, потім люфтваффе і моряки. А за німцями — другими — не третіми і не якимись там четвертими, таки — другими, підуть українці. У першому курені з чорними петлицями військ спеціяльного призначення і срібними аксельбантами промарширує і він, хорунжий Дмитро Левицький. Вже за ними підуть італійці, румуни, мадяри і решта союзників. А другі — українці! Бо хоч би яким був самовпевненим і націоналістичним фірер Адольф, а розумів, що без мільйонного Українського війська, чиї полки першими ввірвалися в Москву, ще невідомо, чим би закінчилась виправа на Схід.
А поки що Дмитро Левицький їде на один день до Чернівців, аби побачити батька і Генцю, якщо вдасться.
Чернівці нагадували зоопарк, в якому служники повідчиняли всі клітки і пішли собі геть. Румуни передавали владу українцям. Виліз їм боком 1918 рік: тим самим шляхом, що йшли тоді на Чернівці, румунські війська відходили в напрямку Глибокої, а з Кіцманя в місто входили колони українських частин. Українських військовиків із синіми петлицями, що вказувало їх належність до піхоти, було мало — фронт! В основному йшли зеленопетличники (національна ґвардія) і подекуди з чорними петлицями у масках — командос — підрозділи спеціяльного призначення Служби безпеки України. Румуни, ще недавно люті ненависники всього українського, а тепер — союзнички по Антикомінтернівському блоку, покидали Чернівці згідно з Берлінським вересневим пактом. Президента України Степана Бандеру і маршала Антонеску за стіл переговорів посадив сам Гітлер. Наш президент погодився на певний компроміс і відмовився від претензій на Південну Буковину з Сучавою, зате румунський диктатор тримався стійко, як справжній римський леґіонер, аж поки німецький фірер розлютивсь і висварив Іоана Антонеску, як шкідливого ґімназиста, мовляв, що мені з вашої румунської нафти, якщо не матиму на Східному фронті мільйонної української армії, до того ж боєздатної, на відміну від... Тут Адольф Великий виявив великодушність і не назвав, кого він мав на увазі.
— А хто підкорив Трансністрію? — в'їдливо запитав Антонеску Гітлера.
— Пане маршале, це вже південь Української держави, — роз'яснював Гітлер. — Що мені з того, що ви нібито взяли Одесу? А якби я не порозумівся з українцями, у нас в тилу з'явилась би їхня повстанська армія, яка б відтягнула на себе частину військ.
— Неодмінно, — посміхнувся Степан Бандера.
— Ну і що? — Антонеску з викликом окинув поглядом Гітлера і Бандеру, який сидів за столом навпроти.
— А то, — скипів Гітлер, — що тоді большевики усіх нас розіб'ють!
— І заберуть у вас не лише Північну Буковину, а й Бесарабію, домнуле, — додав Бандера.
Якось помирились. Румуни погодились віддати не всю Північну Буковину, а лише етнічно українські райони. Це — неподобство, але до часу хай буде так, — мислили українські зверхники. Поки ми союзники, хай...
Хорунжий Левицький від двірця пішов пішки, кортіло придивитися до Чернівців в українській іпостасі. Вивіски на крамницях і кав'ярнях ще подекуди були румунські, але на міській ратуші вже майорів синьо-жовтий прапор, та й подекуди з'явилися гасла “Свій до свого по своє”. Дмитро зайшов в одну кав'ярню з таким гаслом, яке було наспіх написане на шматках картону, і далі кривими буквами: “Веселий заклад у Грицька Федюка. Кава, канапки, гарячі страви й різні напої. Просимо українців і союзників.”
“Цей Грицько, видко, добрий політик”, — подбав Дмитро й зайшов до зали. Вона була далеко не порожня як на військовий час. Сиділо всякого різношерстого люду. Двоє статечних сільських ґаздів у кожухах пили пиво і їли оселедці, в кутку біля них стояли їхні батоги, — отже, десь надворі мали бути фіри, на яких вони привезли до міста дрова, сіно чи деревне вугілля, випалене в Карпатах тяжкою працею з ризиком для життя. Було з півдесятка дівуль фаху відомого, було кілька поношених паничів, віку й заняття невизначених, без таких не обходиться жодна кнайпа Европи, за шинквасом троє румунських офіцерів-артилеристів пили коньяк та каву.
— Гаразд, пане хорунжий! — викинув угору правицю і підбіг до Левицького корчмар Грицько, якому більше би пасувало зватись вуйком Грицем, бо вже мав якийсь рік, до того був ще й погано поголений і мав “жалобу” на нігтях. Дмитро завважив, що Грицько добре розбирається у знаках розрізнення Українського війська і по двох срібних ромбах на пагонах упізнав у ньому хорунжого.
— Гаразд Гітлер і Степан Бандера! — гаркнув у відповідь Левицький.
— А полковник Мельник не гаразд, пане хорунжий? — задерикувато спитав корчмар Дмитра.
— Гаразд, чому не гаразд, — Дмитро мав добрий настрій і не хотів вимуштровувати знахабнілого Грицька. Румунські офіцери з цікавістю поглянули на нього.
— Гаразд, пане корчмарю, а ще гараздіше буде кава і порція коньяку, — трохи додаючи командних ноток до голосу, сказав Левицький і сів за вільний стіл. Грицько, трохи ображений таким непошанівком його буковинського патріотизму, поспішив виконати замовлення.
“Звідки у цього Грицька в несвіжій сорочці справжня арабіка і непідроблений мартель? — думав блудний хорунжий, — але гайль, тобто гаразд по-нашому. Гаразд, чому не гаразд”, — думав заприсяжний член єдиної об'єднаної ОУН, адже справою об'єднання “старих” і “молодих” оунівців опікувався сам адмірал Канаріс, шеф найкращої в світі розвідки — абверу. Спочатку з його допомогою було виявлено в обох гілках організації всіх провокаторів і аґентів Кремля, згодом розпочались безперервні переговори, а вирішальним чинником процесу, в апогеї якого Степан Бандера і Андрій Мельник подали привселюдно один одному руки, при чому Бандера як лівак спочатку був простягнув ліву руку, але вчасно спохопився, стала заява райхсканцлера і фірера Німеччини Адольфа Гітлера, що, мовляв, лише за умов єдиної ОУН може бути Українська Держава. ОУН об'єдналась, Гітлер визнав уряд Ярослава Стецька, який відразу перебрався зі Львова до Києва і заборонив німцям пхатись до українських цивільних справ, Андрій Мельник очолив Центральну Раду — український парлямент, більшість у якому мала ОУН, були представники й інших дрібних партій: вільні хлібороби, націонал-демократи, але до часу хай... Десь під попелом на українському політичному ґрунті ще тліють жаринки розбрату, але небезпека повернення большевизму змусила всіх достойників хоча б про людське око зберігати монолітну єдність України, уряду, народу і ОУН, тому — гаразд! — гаразд, обізнаний у військових справах (що підозріло), корчмарю Грицьку; гаразд, союзнички — румунські артилеристи; гаразд, гарно вбрані й підмальовані курви за сусіднім столиком, гаразд... Дмитро відчув, що п'яніє, встав, розрахувався і вийшов.
ТРОХИ НЕ ЗА СВЯТИМ ПИСЬМОМ
— Де валандався три роки? — спитав похмуро доктор Теофіл Левицький після того, як мовчки обняв сина, обмацав руки, плечі (чи цілий?), трохи розчулився, але швидко опанував себе й прибрав звичного авторитарного кшталту.
— У світах, тату, у світах, — весело відповідав Дмитро, досягаючи з валізи дещо з їства: м'ясні консерви, мішечок із кавовими зернятами, цигарки, шоколад, пляшку французького коньяку і дві пляшки улюбленого батькового червоного вина. Старий суворо подивився на все добро.
— Якщо все це від тамтого лайдака Адольфа, то можеш назад пакувати, — процідив крізь зуби.
— Тату, як можете таке казати про великого фірера? — скипів Дмитро, — це ж...
— Байстрюк, — обірвав його старий.
— Тату!
— Що, тату? Блудний син, знайшов собі цимборика — бастарда австрійського, думаєш, тільця вгодованого тобі заріжу, бо син мій був пропав — і знайшовся? А він з Адольфом по Европі гуляв.
— Тату, ви можете не шанувати пана Адольфа, але на харчі не грішіть! Це продзабезпечення старшини Українського війська.
Старий усе ще похмуро дивився на сина, але погляд його потеплів, коли роздивився відзнаки на уніформі: тризуби на ґудзиках та українські урядові нагороди: на шиї Гетьманський Хрест першого ступеня — нагорода, яку неважко побачити в старшини будь-якого роду військ, побував на фронті; так само, як не рідкість Козацький Хрест на грудях шеренгових і підстаршин чи Княжий Хрест на мундирах генеральної старшини. Але ще на Дмитрових грудях блищало диво рідкісне із рідкісних — нагорода, яку мають раховані відчайдухи і яку дають за виконання виїмково важких завдань — на чорно-червоній стрічці висів знак особливої звитяги — срібна восьмигранна медаль “Ніч Залізняка”.
— Багато людської крови пролив за цю шпильку? — спитав старий пацифіст молодого мілітариста.
— Тату, — вже спокійно відповів Дмитро, наповнюючи келишки коньяком, — людей не вбивав, ворогів — знищував.
— А хто твої вороги, хлопче?
— Вороги України, тату.
— А німці, виходить, приятелі?
— Німці, тату, допомогли Україні позбутись большевиків, а нам тут — румунів. І поляків у Галичині вже нема.
— А ціна, синку, ціна тобі не сниться ночами?
— Наші страждання, тату, віками не снились нікому — ні полякам, ні москалям, ні цивілізованим англо-французам. Настав наш час! Україна буде Імперією Трьох Морів!
— Яких ще морів, двієчнику з географії?
— Чи майбутня Україна домінуватиме в Чорному морі, тату?
— Буде, це її історичне право.
— А Білорусь попроситься під нашу руку, коли кацапи почнуть насідати?
— Очевидно, попроситься.
— А Балтія, зосібна Литва, чи не захочуть бути в зоні державних інтересів України?
— З якого б це дива?
— Біда змусить!
— А, тоді так, попросяться, — доктор Теофіл нарешті вперше, відколи зустрівся з сином, посміхнувся.
— А якщо балтійці попросяться, то чи ми їм відмовимо?
— Та де там.
— А тепер, тату, рахуйте моря.
— Чорне — раз, Балтійське — два, третього не дораховуюсь.
— Рахуймо далі, тату. Москалів розбито?
— Розбито, але все одно якась Росія буде.
— Буде. Чому б їй не бути, але чи захоче бути у складі цієї Росії Кубань?
— Не може вона цього хотіти!
— Отож. А за нею і Дон, і Ставропільщина, і Надтереків'я. А тепер скажіть, тату, кавказькі народи самостійности захочуть?
— То вони можуть хотіти, але чи їм німота вкупі з твоїм кумиром Адольфом дасть?
— За німців — інша бесіда, як прийшли — так і підуть.
— Синку, німота, поки не буде бита, не піде.
— То буде бита! Тату, наші генерали говорять... але ні, вам краще цього до часу не знати.
— Втямив, але ти ж колінкуєш перед Адольфом.
— Це великий чоловік, тату, але йому не бути імператором Аріяни. Досить йому Европи.
— В Европі він довго не погуляє, англо-французи, як ти, Митре, кажеш, розірвуть мирну угоду з ним і вдарять у спину, коли він ослабне.
— Перше він вдарить, очевидно, ніхто не вірить в тамту мирну угоду, але поки вона існує, нам треба думати про себе.
— Про Імперію Трьох Морів? Третього моря ще не дорахували.
— Буде третє — Каспійське! Кабарда, Осетія, Чечня, там Дагестан, якщо хочуть, то дістануть свою незалежність. Але також захочуть з нами дружити. І ми їм не відмовимо.
Пляшка коньяку спорожніла, а картопля щойно досмажилась. Пан Теофіл схопився і почав накладати картоплю з м'ясом у полумиски. Дмитро на старовинному кавовому млинку молов каву.
— Я зараз, — пан Теофіл вийшов у свій кабінет і вернувся з сулією сливової цуйки.
— Чи імперські офіцери вживають цю скромну селянську горівчину? — спитав Дмитра.
— Потроху, як казала моша Катріна, — відповів Дмитро. — Тату, я хотів вас запитати...
— Питай, — посміхнувся пан Теофіл, — вона в Чернівцях. Чого почервонів, кавалере медалі “Ніч Залізняка”? Вона тут із мамою. Татко її, Юрко Мангер, волочиться світами, чимось ґендлює.
— Бідують?
— Ніби нє, бо той Мангер, хоч втримує курвів в Істамбулі та в Загребі, все-таки їм дещицю надсилає бо курвий син заробляє незле.
— А червонію я, тату, від твоєї цуйки. А вона що робить?
— Мамця її шиє капелюшки, а твоя Генця ходить до Університету. Недавно мала цурис із сиґуранцою.
— Що, далі її тягне вліво?
— Відай так, бо шили їй шпіонаж на користь більшовиків і могла піти до Дофтани, якби не Берлінський вересневий пакт.
— Не думаю, аби вона була комсомолісткою.
— Та аж так нє, але поліція знайшла в неї книжки українські з того боку. Ну, там молодий Тичина, Хвильовий, п'єси Куліша. Найсмішніше те, що ці книжки і в підсовєтській Україні були заборонені.
— Не те вона читає, тату.
— А що мала би читати? — “Майн Кампф” тамтого недовченого дурисвіта?
— Тату, знов за рибу гроші. Я розумію, що наша дружба з німцями не вічна, але ж Адольф Алоїзович — постать першої величини.
— Глиба! Матьорий чєловєчіще!
— Саме так. А це хто так сказав?
— Ще один маніяк. Адольф минулого тижня закопав його мумію десь на Петербуржчині. Здурить вас Адольф, Митре, такий же дурисвіт, як його молочний брат Йосиф Прекрасний, одну вовчицю ссали, одного батька Вельзевула діточки. До речі, де тепер Сталін, впіймали його?
— Так, тату, впіймали, ці медалі за так не дають, — сказав Дмитро і показав на срібний восьмигранник “Ніч Залізняка” на своїх грудях.
Пан Теофіл з повагою трохи помовчав. Випили, заїли, взялись до кави.
— Здурить все одно Шікльґрубер, здурить!
— Тату, поки він здурить, Україну ми вже зібрали, а якби переміг Сталін, то ще не відомо, як би усе повернулось.
— Але ж уже була УССР.
— То на сміх курям, та й думаю, Сталін не віддав би нам Холмщину, Пряшівщину, Кубань, Вороніжщину, Берестейщину, Крим, зрештою.
— Не віддав би. Та й не треба просити ні в Йосифа Прекрасного, ні в Адольфа Недоношеного.
— Тату, ви професор, а мислите як вугристий ґімназиста-романтик: що би було, якби... Маємо те, що маємо! Україна — від Ужгорода до Єкатеринодара — є? Є! Сталін такий простір нам би не дав опанувати, а може, взагалі, перемігши у цій війні, став би на позиції монархізму, ввів золоті пагони офіцерству, загравав би з православною церквою, за “вєлікій русскій народ” пив би, і так аж до повного великодержавного перевороту — скасування всіх республік із національними титулами і поділ Совєтської імперії винятково на губернії. Що буде потім, неважко здогадатись: оголошення марксизму догмою і, творчо розвиваючи ленінізм-сталінізм, обрання Іосифа Першого всеросійським імператором на земському соборі, і — гаплик Україні.
— Як психіатр я такий хід цілком допускаю. Йосиф, як і твій Адольф, до речі, хворий на владу, і ця хвороба проґресує, але комуністичний формалізм він би зберіг. Він доґматик, а ці хлопці дуже не люблять міняти саме форму. Я навіть припускаю такий абсурд, як золотошиті пагони з серпами й молотами замість двоголових орлів. Але більшовицьку тріскотню він би залишив, — під цю дудку можна ще заманити чимало легковірів, особливо серед інтелектуальної лівоти в Англо-Франції. Ті ще не знають, що на них чекає.
— Від Сталіна вже ніхто нічого не чекає, — сказав похмуро Дмитро. — Ось цими руками я одягав на нього бранзулетки. Він, правда, мало що тямив, бо був якийсь не в собі, під наркотою, чи що...
— І що Адольф гадає з ним зробити? Не думаю, щоби він скривдив братчика?
— Гітлер планує велику дефіляду сьомого листопада. Буде тріюмф за зразком римських імператорів.
— Побоявся би Бога. Але ж він не вірить у Нього, він вірить в Одина, іншими словами — в Князя світу цього. Не вірю я, Митре, що тут обійшлося без руки Люцифера. Та й ці його символи есесівські. Ні, це дідьча робота!
— Тату, а в комуністів що — Божі символи? Червона пентаграма, криваві прапори, масонський молот і серп, як пародія на геніталії в процесі злягання. Я вже не кажу про їхні рогаті будьонівки і шинелі до п'ят — жерці Ваала!
— Словом, яке їхало, таке здибало!
— Але ж поміж цим — Україна!
— З нечистивих рук!
— Тату, Україну вибороли ми — ОУН, Степан Бандера, наша історія. А Гітлер — усе-таки великий чоловік, і я його шаную.
— Сказав би я, Митре, що дурний тебе піп хрестив, але знаю отця Корнелія як розумного чоловіка, та й я тебе ніби вчив. Не вір тому лайдакові!
— Тату, він юберменш, йому підкоряються не лише держави й люди, а й стихії, він править світом.
— Я кажу — чортів син. Але досить про це, ти мене не слухаєш, відай, дуже хочеш слухати псячу шкуру.
— Чув уже, — сказав Дмитро. — Хотів би трохи пройтися містом, роздивитись — що, як.
— Встигнеш, — невдоволено мовив пан Теофіл. — Відпочинь, відіспись, викупайся. Білизну свіжу маєш?
— Є білизна. Але завтра я мушу їхати на Київ, а потім далі на Москву. Дефіляда ж бо за тиждень!
— Таки хочеш іти до неї. Але насамперед викупайся, я вже води нагрів. І, Митре, ти не думай, що я це... але переодягнися в цивільне. Ти ж сам, а румуни люті, як оси.
— Тату, я — офіцер спеціяльних військ, десяток на купу складу.
— То й складай, а уніформу здалось би вичистити. Випрасувати. Тут є внизу одна жінка, допомагає мені по господарці. Я зателефоную.
Дмитро все розумів — і що в його рідному місті його надто добре знають, особливо з числа нинішніх союзничків, і що хоч який би він був тренований — проти кулі з-за рогу безсилий, і що — ех, скучив, зрештою, за цивільним костюмом — сірим, двобортним, таким же сірим велюровим капелюхом, краваткою в навскісну смужку, мешти легкі з дірочками, одеколон французький, добре... Пішов у лазничку.
НІЧ КОРОТКИХ НОЖІВ
— Кельнере, ти що, не знаєш по-українськи? — Дмитро кивнув мізинцем, на якому срібно виблискував перстень із хитрою печаткою — зображенням тризуба. Цього персня йому подарувала... але Генці, яка сиділа навпроти, ліпше не знати хто. Кельнер глипнув на перстень і зблід.
— Вже несу інші ножі, пане... — пробелькотів ще хвилину тому нахабний кельнер невизначеного віку і національности.
— Казала, краще йти в “Савой”, там ножі завжди гострі, — сказала Генця.
Вона гарна, як сама нечиста сила, думав Дмитро, і де вона взялась на мою тяжку голову? Хіба такою має бути жона українського лицаря? Українська дружина має бути поштива, чемна до мужа, бісики очима не пускати, вміти добре куховарити, чепурити помешкання, себе, дітей і чоловіка, а перше, то вміти мовчати. Має бути ледь сумовита, при шиттю чи плетенню співати, а до чоловіка усміхатись, і жодним чином не пискувати. Бо...
А ця Генця — якесь чудо... Але ж файна...
— А ти звідки знаєш, які ножі в “Савою”, яка холєра тебе туди водила? Може, за румунськими офіцерами волочилась по тамтому шинку? Кажи правду!
— Розбіглась, усе кину і почну тобі правду казати. Кавалери водили! А що, мала чекати, поки ти Гітлерові довбню носив? Зібрались два душогуби на велику дорогу — Адольф Алоїзович і Митро Теофільович — два чоботи пара.
— Це твої большевички тебе цих фіґлів навчили?
— Мені до лямпи ті більшовики, як і твої націонал-соціялісти, всім аби крівцю пити, а російський язик знати не завадить.
— Нащо він тобі? Ще трохи, і його не буде.
— А що буде?
— Проше ножі, паньство, — підійшов кельнер, жваво поліруючи два ножі серветкою, поклав один біля тарілки Генці, нагнувся до Дмитра, хотів покласти другий. Дмитро вихопив з його рук ніж, почав роздивлятись, крутити собі перед очима.
— Кельнере, — сказала Генця.
— Так, панно.
— Йди собі, неси, що там маєш.
— Прошу, — пробелькотів офіціянт.
— Неси замовлення! — трохи підвищила голос Генця. Кельнер побіг.
— ... бо тут тобі зараз скажуть, що ножі короткі, — продовжила дівчина, коли кельнер уже побіг, хитро поглядаючи на Дмитра. — Тут є аматори довгих ножів.
— Не буду я їх різати короткими ножами, — додав Дмитро, поклавши ніж на стіл. — Ножі довгими бути мають!
Генця почала плакати. Погладила Дмитрову руку, дивилась в його очі, потім, засунувши свої пальці під манжет його сорочки, сказала крізь сльози:
— Бідний, бідний, мій коханий зарізяко.
Струм побіг по його руці, тепла золотиста хвиля прокотилась по тілу згори вниз, Дмитрові очі почервоніли, погляд зів'яв, як ці фіолетові хризантеми у кришталевому збанку на столі.
— Ходім, Генцю, — сказав сомнамбулічно.
— А вечеря?!
— А так, ми ж ще не їли. Кельнере!
Кельнер приніс маринований оселедець із цибулею і маслинами, свіжі огірки і помідори, порізані й притрушені петрушкою і кропом, покраяний хліб.
— Які напої мете замовляти? — спитав, вже відтанувши від страху і вернувшись до свого природнього хитро-улесливого тону.
— Чи є червоне французьке? — спитала Генця.
— Французького нема, зате є італійське, еспанське, румунське...
— Подай біле італійське, — сказав Дмитро.
— А мені червоне еспанське, - примхливо додала Генця.
— Не можеш ти без цього кольору — невдоволено пробурмотів Дмитро.
— Що? Так, кельнере, ідіть, виконуйте замовлення. То що, Митрику, тобі не подобається в червоному кольорі, може, мій капелюшок тобі не до вподоби, чи, може, моя шмінка на губах мені не пасує? А-а-а, тобі наплювати на мої червоні коралі, так тут я не винна, це сам ти мені їх подарував, пам'ятаєш, тоді, у 38-му році, коли я...
Пішло-поїхало, думав Дмитро, цікаво, якої нації цей підлий кельнер, занадто дурний як на жида, стоп, треба казати євреї, а не жиди, вони ж теж, курва дошка, союзнички, тобто не зовсім союзнички, а гей би співгромадяни, бо ж висловили лояльність до України і навіть послали один полк добровольців на Східній фронт у складі Українського війська. До речі, добре воюють. Дмитро мав нагоду в цьому переконатись, коли єврейський полк прорвав більшовицьке кільце, в яке потрапив румунський піхотний корпус під Маріуполем. Очевидно, воювати зі Сталіним ішли євреї, вільні від більшовицького хмелю, яким комуністи десь добре допекли, адже в тому СССР вони не одну синагогу закрили. І не одного раввина відправили до праотців. Але все-таки з ними треба бути обережними, — думав хорунжий спецвійськ у цивільному костюмі, він пив італійське біле і закохано дивився, як його дуже кохана дівчина сидить навпроти, п'є еспанське червоне і лає його незрозуміле за що. Чудеса!
Генця далі торохтіла. Вона розчервонілась, її карі очі палали, пасмо волосся спадало на щоку. Взагалі, вона не була вже аж такою красунею, про яких кажуть “гарна, як лялька”, вона мала ладну поставу, круглі пругкі перса, тонкий стан, але чомусь вважала, що в неї негарні коліна і недостатньо витончені стегна. Зуби в неї були бездоганні на вигляд, хоча часом дошкуляли пекельним болем, під час одного з таких нападів, ще до війни, Дмитро мусив її заспокоювати цілу ніч, а позаяк верескливої матінки і вар'юватого батечка Генчиних не було вдома, то воно і сталось. Зубний біль тоді поступився хворобливому рум'янцю на її вкритих дрібним ластовинням щоках. Вони ще не тямили достеменно — добре їм, чи ні, та хто це тямить уперше? Але й не дуже встидались вчитись на марші, бо це лише в дурних романах молоді, незаймані до того коханці урочисто на хвилях чистого кохання впливають у царство гармонійного сексу. Поволі все у них вдалось.
— Це ще треба розібратися, скільки ти лярвів мав без мене по тих фашистських борделях і ґештетах, — шипіла далі Генця.
— Ні, моя кохана, ці всі три роки я до жодної особи жіночої статі і пальцем не торкнувся, я був вірний тобі, як татусь Сталін ідеалам комунізму, я кожен вечір, лягаючи спатки о дев'ятій годині, молився до твоєї світлини і мріяв про ті часи, коли ми з тобою вкупці, яко голуб'ята паровані, як горнятка мальовані, вклякнемо гарненько на колінця до вечірньої молитви, а потім хутенько ляжемо до ліжечка під пухову перину, яку ти, кохана, зшила своїми білими рученьками з гусяток, що ми їх з тобою виростили у нашому маєтку в Кам'яній...
— А тепер я тобі скажу, як було насправді, — надулась Генця. — Хочеш? Але можеш не хотіти, я все одно буду говорити, буду, — ти, песиську, ночами різав горла більшовикам, які тобі особисто нічого не були винні, а коли мав вільний час, то спочатку напивався до втрати людської подоби, потім ішов до курвів у бордель, брав собі одразу двох, бо тобі, кутюзі, однієї сучки мало, і цілу ніч виробляв із ними содом і гоморру, а коли вже ставав охлялий, то змушував їх займатись лесбійськими витівками, аби тебе, цапа, збуджувати... А як, Митрику, з двома зразу, добре? Розкажи, розкажи!
— Агій на тебе, кажу ж, що мріяв, цнотливий і непорочний, як Франціск Ассизький, про тебе єдину...
Отако Дмитро і Генця собі говорили, а істина була десь посередині: Дмитро і різав большевиків, але не невинних, а сильних та підступних, хитрих та вишколених ворогів, і пив алкоголь — від найцінніших вин до ординарного спирту, але алкоголіком не став, бо в генах мав тисячолітню здорову чорноземну силу, і волочився по борделях, і навіть із двома курвами зразу, як вона каже, але на збоченство його не тягнуло, а до того ж, навіть обнімаючи найфайнішу шльондру, думав про Генцю... і молився в нічні часи розпачу до її світлини, і промовляв її ім'я замість отченашу, бо любив її...
Додому йшли трохи п'яні — вона від червоного еспанського, він від білого італійського плюс добра пляшка французького коньяку, доброго, не фальшивого, але, вочевидь, контрабандного. Звичайно, місто кишіло зграями різного роду волоцюг. Дмитро витяг парабелум із наплічної кобури і запхав його до правої кишені пальта, зліва трималась за руку Генця.
Стріляти ні в кого не довелось, бо ніхто не причепився. Дмитро приглушив пильність і раз-по-раз чмокав Генцю в червону, як півонія, щоку.
Дмитро відкрив парадні двері будинку, де жила Генця, й отримав фаховий удар межи очі. Перш ніж знепритомніти, подумав: це не простий батяр. Вереск Генці повернув його до тями.
Тих було двоє. Якщо стріляти, то заки зведу пістолет із запобіжника, він скрутить їй в'язи, думав гарячково, але вже тверезо Дмитро, якщо спробувати вставати — й поготів. Один нападник заломив Генці руки і тримав, стоячи позад неї, другий засунув руку по лікоть їй у пазуху. Обидва були в типовій одежі агентів сигуранци: сірі плащі, капелюхи набакир, штани, заправлені у високі шнуровані черевики. Дмитро лежав на цементній долівці, ноги його майже торкались взуття аматора дівочих грудей. Ага, подумав Дмитро, і без замаху вдарив того в коліно, водночас схопився на ноги і став обличчям до Генці. Не повертаючись, ногою назад ударив у пах того, що потирав забите коліно, і встромив пальці в очі добродію, який тримав Генцю. Той заревів, Генця вислизнула з його рук, Дмитро схопив його за підборіддя і вже готовий був навічно повернути йому голову більше ніж на дев'яносто градусів у позу “щире здивування”, як почув крик Генці: “Дмитре, ніж іззаду!”.