Суперечливість процесу емансипації радянського єврейства. Іудаїзм після 1917р

1917 рік дощенту потряс сталий побут єврейських містечок. Радикально настроєна єврейська молодь взяла досить активну участь у руйнуванні того, що так чи інакше асоціювалося з межею осілості. Руйнації піддавалися й освячені релігією традиції та звичаї. Вона набувала специфічних для перших післяжовтневих років форм: активна антирабиністична кампанія, демонстративні виходи на роботу в суботу і в дні найбільш шанованих релігійних свят, влаштування в синагогах робітничих гуртків і світських шкіл. Комсомольці організовують показові суди над релігією, носять на Паску опудала рабинів, з ентузіазмом перелицьовують на новий лад тисячолітні свята.

Після громадянської війни, яка призвела до значних жертв (втрати українського єврейства досягли, за деякими підрахунками, 75 тисяч осіб) єврейські містечка було знекровлено. Євреї діставали до того ж можливість селитися у великих містах, де мешкання їх за царату заборонялося. Результати позначилися дуже швидко: якщо в 1897 р. у 21 великому місті України жило 415 тис. євреїв, то в 1923 р. — 764 тис. (50% єврейського населення України). Набувають поширення змішані шлюби — явище до революції серед євреїв в Україні вкрай рідкісне. Досить згадати, що вимога Закону, згідно з яким за жінкою, котра вийшла заміж за неєврея, відправлявся поминальний обряд як за померлою, свого часу виконувався досить послідовно.

У 1925 р. змішані шлюби становили 4,2% всіх шлюбних союзів, які укладали на Україні євреї-чоловіки, і 4,7% — євреї-жінки, а вже в 1927 р. відповідно 5 і 5,5%. Це набагато менше змішаних шлюбів, укладали в цей час євреї РСФСР, котрі проживали в основному у великих промислових і культурних центрах, але більше, ніж у Білорусії, де емансипація євреїв від форм буття, що склалися в рамках межі осілості, відбувалася складніше.

Життєва перспектива більшості мешканців містечок, обмежена колом так званих "єврейських професій", перестала бути фатальною. До середини 20-х років, наприклад, істотно зростає частка робітників і службовців серед загалу єврейського населення. 150 тисяч євреїв України і Білорусії зайнялися сільським господарством. З'являються єврейські сільськогосподарські поселення в Північному Криму, поблизу Кривого Рога і Херсона, в інших краях України. Між 1924 і 1930 роками 9526 єврейських сімей заснували 162 аграрних поселення.

Важливим секуляризуючим фактором, який справив надзвичайно складний і суперечливий вплив на світогляд українського єврейства, стало дуже активне залучення євреїв у партійно-радянський апарат. У 1925 р., наприклад, вони становили 25% партійних і державних функціонерів, 26,7% від загальної кількості службовців в економічних і фінансових органах. Високою була частка євреїв також у науці й культурі.

В Україні досить активно відкриваються культурно-освітні єврейські заклади. У 1924/25 навчальному році в УСРР працювало 342 школи з єврейською мовою навчання, а в 1929/30 р. — вже 786. Діяли три автономних райони; єврейські ради функціонували в 77 селах і 69 містечках (1929); 46 судів розбирали справи на ідиш. Водночас дуже жорстко викорінюються традиційні осередки єврейської культури, освіти й виховання — хедери і талмуд-тори, не кажучи вже про приватні училища й гімназії. Викорінюється навіть підґрунтя єврейської традиції — з початку 20-х років відбувається посилена дегебраїзація, тобто витіснення мови іврит, богослужбової мови, що, разом із тим, єднала євреїв різних країн і в той час уже почала відроджуватися як мова спілкування. "Материнською мовою єврейської маси визнається ідиш, а не іврит (староєврейська мова), — наголошувалося в постанові нарком-освіти УСРР (серпень 1920 р.). — Ідиш є мова вик ладова по всіх єврейських школах всіх типів на всій території УСРР. Викладання на мові іврит... забороняється".

Особливо наполегливими у викорінюванні "вогнищ мракобісся" були єврейські секції при партійних комітетах. Вони наполягали на закритті хоральних синагог, вимагали нещадного придушення "дрібної єврейської буржуазії, яка підняла голову і згуртовується навколо релігійних установ".

Оцінюючи ставлення партійно-державних структур того періоду до іудаїзму, слід визнати, що в цілому воно визначалося загальним підходом до релігії, тобто спрямованістю на її викорінення. Однак, підкреслюючи необхідність боротьби з "єврейським клерикалізмом", "подолання впливу рабинів на трудящі єврейські маси", комітети КП(б)У, особливо її керівні органи, тоді усвідомлювали, що у випадках, коли етнічні й конфесійні рамки практично повністю збігаються, антирелігійна кампанія може досить глибоко зачіпати національні почуття. Ставлення до конфесій, до яких належали національні меншості у Україні у першій половині 20-х років, ще визначалося необхідністю забезпечення підтримки в боротьбі з "православною контрреволюцією", а також сприятливого міжнародного реноме радянської держави в очах "світового пролетаріату". Тому відомо кілька випадків толерантного ставлення до синагоги. Наприклад, 4 листопада 1921 р. політбюро ЦК КП(б)У прийняло спеціальну постанову за фактом реквізиції молитовного приміщення в Золотоноші (нині Черкаської обл.). У ній містилася вимога повернення приміщення віруючим і негативна оцінка самого факту реквізиції, який на фоні збереження сакральних об'єктів інших релігій міг образити не тільки релігійні, а й національні почуття громадян.

Втім, у такій самій ситуації громада просила повернути відібрану в 1923 р. харківську синагогу — політбюро ЦК КП(б)У відмовило віруючим. І вже в той період релігійні організації, в тому числі й іудейські, потрапляють під жорстку опіку "органів", що націлюються на "розкладання і розшарування громад", вкорінення в них інформаторів (найчастіше вони вербувалися з числа парафіян), маніпуляцію групами віруючих для досягнення конкретної політичної мети.

У 1924 р., за даними НКВС УСРР, в республіці зареєстровано 1026 іудейських громад, які об'єднували 138583 віруючих. Звичайно, дані ці дають надто приблизне уявлення про релігійність єврейського населення. Викликає сумнів і сама можливість перелічити релігійних людей "по головах", найскоріше до офіційних паперів потрапили лише засновники релігійних товариств. У кожному разі дослідження, здійснені етнографами в кордонах колишньої межі осілості (1923 р.), дали такі результати: 28,4% опитаних євреїв вважали себе релігійними, 18,6 — напіврелігійними і 52,7% — нерелігійними. Цікаво, що водночас тільки для 8,7% днем відпочинку була неділя, для решти — субота.

Наприкінці 20-х років, як відомо, ставлення до релігії з боку партійно-державного керівництва різко стає жорсткішим. Поряд з церквами, костелами закриваються й синагоги. Проблема набуває забарвлення, яке відповідає псевдотеорії "загострення класової боротьби в міру побудови соціалізму". Ось лише одна оцінка із сотень їй подібних, що належать до "великого перелому": "Єврейська зарубіжна буржуазія, — писав у 1931 р. журнал "Воинствующий атеист", — намагається насадити в СРСР єшиботи, сенс організації яких для них полягає в тому, що ці рабинські училища готовлять фанатично відданих завданням буржуазії агентів, проповідників націоналістичних тенденцій, що розладнують всілякими способами соціалістичне будівництво". По осередках іудаїзму завдається нищівних ударів, а протягом другої половини 30-х років розгрому піддається й світська єврейська культура, скасовуються національні райони. Про захланність винищення пам'яток матеріальної й духовної культури засвідчують численні факти, хоча, на нашу думку, достатньо було б і цього: працівники Артемівського обласного архівного управління просили дозволу на передання кількох сувоїв Тори, які пишуться на пергаменті, місцевим організаціям для виготовлення піонерських барабанів.

Деяке пожвавлення релігійного і взагалі єврейського життя в Україні настало після приєднання до СРСР Західної України (1939 р.), Бессарабії та Північної Буковини (1940 р.). Однак дуже швидко єврейські організації, навчальні й наукові заклади тут розпущено, а десятки тисяч євреїв, так званих "ненадійних елементів", заарештовано або вислано до Сибіру та Казахстану.