Хліборобський аспект концепції трудової монархії в постіндустріальну добу

Особлива увага В. Липинського до «хліборобів» та ідея що саме «хліборобський клас» стане основою української трудової монархії не рідко вважається явно застарілим елементом його концепції. Але насправді все не так однозначно. Справа в тім, що «хлібороб», на думку В’ячеслава Казимировича, має особливе значення, оскільки інтерес його міцно пов’язаний з інтересом загальнодержавним. Це питання бачилось В. Липинському в оптиці конфлікту між «законом землі» та «законом золота», який він вважав головним конфліктом сучасності. В постіндустріальному суспільстві для «хлібороба» в розумінні В. Липинського, фактично не залишається місця, але це не означає, що не можуть виникнути соціальні прошарки здатні зайняти схожу соціальну нішу. В цьому аспекті необхідно згадати про ренесанс особистої власності нерозривно пов’язаний з наступом постіндустріального суспільства. «Форми особистої власності вельми різноманітні , але всі ці види об’єднують дві ознаки:по-перше єдність робітника з засобами виробництва , по-друге , відсутність економічних стосунків в межах самого виробничого процесу» (3.с.137) Відсутність розриву між виробником та власністю властива для економіки, в якій суттєву роль відіграє не приватна, а саме особиста власність, що призводить до зростання впливу особливого соціального прошарку. Цей прошарок дрібних власників нагадує ремісників доби традиційного суспільства, безумовно він є в набагато меншій ступені прив’язаний до землі, ніж «хлібороб», але він в набагато більшій ступені стабільніший за безземельного пролетаря індустріальної доби. «Можливість самостійної діяльності ,високий рівень незалежності від власників засобів виробництва формує нову ступінь свободи сучасного робітника.» (3.с.149) До того ж не треба забувати про тенденцію деурбанізації, яка є властивою постіндустріальному суспільству, і яка може справити серйозний вплив на цей соціальний прошарок. Все це відкриває шлях до глибинного переосмислення ролі «хлібороба» в концепції В’ячеслава Липинського.

Висновки

Концепція трудової монархії В’ячеслава Казимировича Липинського не є ані застарілою, ані не реалістичною, навпаки, при належному осмисленні в постіндустріальній оптиці вона відкриває шляхи для вирішення проблем актуальних ситуацій формування постіндустріального суспільства. По суті вона може бути використана як ідеологічний стержень не тільки для вирішення актуальних проблем державотворення, але й для реалізації стратегії випереджаючого розвитку.

Частина друга .

Династичне питання

Надзвичайно гостро стоїть для українського монархізму проблема претендента. Питання «хто буде монархом?», на жаль, є основним аргументом тих хто ставиться до ідеї монархії скептично. Насправді проблема не є настільки гострою як може здаватись. Ситуація коли однозначно легітимний претендент відсутній але потреба в монархії є ,не нова в світовій історії . Існує і термін для позначення монархічної позиції яка визнає факт тимчасової відсутності претендента – седевакантизм. На сучасному етапі седевакантизм є найбільш оптимальною платформою для всіх українських монархістів в незалежності від їх конкретних симпатій та антипатій. Але седевакантистська позиція є тимчасовою і питання претендента все одно необхідно буде вирішувати. Які ж є адекватні шляхи вирішення цього питання?

1. Гетьмансько –легітимистський

Головною ідеєю цього варіанта є безперечне та некритичне визнання прав роду Скоропадських на український стіл . Така позиція логічно витікає з ортодоксального слідування лінії гетьманського монархічного руху заснованого на еміграції навколо гетьмана Скоропадського та його родини.

«І Всегетьманський конгрес у Детройті (США) в липні 1958 року схвалив «порядок спадкового переємництва прав на гетьманську булаву і обов’язків старшого в роді Скоропадських», згідно з яким по смерті гетьманича Данила верховна влада переходить до смертельно хворої старшої дочки Марії, а далі «шириться за принципом старшинства на ясновельможних гетьманівен: Єлисавету, Олену, Олександру і, за відсутністю у неї дітей, на гетьманівну Ірину із задержанням пріоритету за нащадками чоловічої статі».

Відтак за вказаним принципом «дідичення» теоретично можна було б вважати продовжувачкою владної династії Ванессу Кьоніг з її ймовірними дітьми. Але ж, зазначає Гай–Нижник, сама гетьманівна Олена каже, що ні її доньки, ні онуки вже не є Скоропадськими в прямому розумінні і не очолюватимуть Гетьманський рух, позаяк виховані не українцями, а швейцарцями, і є демократами, а не монархістами» (http://www.hai-nyzhnyk.in.ua/doc/bio41..php ).

Безперечним плюсом такої позиції є те , що Скоропадські ( в особі Павла Скоропадського ) змогли добитись титулатури «Ваша світлість» з боку низки монарших династій Європи. Таке титулування є ознакою суверенного князя , тобто повноцінного представника сукупності августійших домів Європи. Збереження гетьманства нащадками Скоропадського дозволяє спиратись на його спадщину в справі відстоювання статусу потенційної української монархії . До того ж рішення в дусі легітимізму є логічним , якщо відштовхуватись від монархічної ідеї.

Але є більш ніж суттєві мінуси такої позиції. Нинішні нащадки Скоропадських протягом декількох поколінь вступали в шлюби з представниками, безперечно гідних, але не титулованих і навіть не шляхетських родин. При тому рід вже двічі переходив в жіночу лінію і актуальний претендент є також жінкою. В європейської спільноти монарших династій така ситуація може викликати радше негативну реакцію незважаючи на визнання , в свій час, високого статусу роду Скоропадських. Не варто забувати , що на той момент Скоропадські, як графи Російської імперії, належали до вищої європейської аристократії.

2. Гетьмансько-харизматичний

Харизматичний національний лідер засновує нову династію . Міжнародний статус нового монаршого роду буде спиратись на фактичну міць української держави і з часом може бути закріплений шляхом династичних шлюбів між її представниками та членами августійших родів Європи . До того ж можна буде опертись на статус суверенного князя фактично визнаний монаршими родами Європи за Гетьманом всієї України доби Української держави Павла Скоропадського . В даному разі треба буде апелювати до того . що статус було визнано не за конкретною людиною . а за головою певної державної форми.

Перевагою такого рішення буде, як не дивно, його простота в контексті внутрішньої політики. Українцям простіше буде визнати монарший статус за звичним та улюбленим національним лідером ніж за особою покликаною з міркувань її знатності . Перехід влади до нащадків теж навряд чи викличе якійсь негатив. Люди підсвідомо бачать в дітях їх батьків і харизма лідера може бути перенесена на його дітей .

Існує низка прецедентів в відносно недавні і навіть сучасні нам часи. Найбільш відомим безумовно є приклад з династією Бонапартів. Він настільки відомий, що не варто до нього давати пояснення. Цікавішим є приклад з історії 20 сторіччя. Мова йде про заснування династії Зогу в Албанії. Ахмет Зогу, вольовий та харизматичний політик , який не належав до вищої аристократії і не мав родичів з монарших родин, став послідовно , прем’єр-міністром, президентом , а в 1928 році королем Албанії. Теоретично він претендував на походження від національного героя Албанії Сканденберга але фактично корону він здобув завдячуючи особистим якостям . Це можна було б вважати авантюрою але династія Зогу була визнання спільнотою монарших родин Європи, під час комуністичної диктатури королівська родина очолювала албанську діаспору, а після падіння комуністичного режиму мала місце спроба реставрації монархії. Албанський королівський дім є важливим фактором сучасної політики. Цікаво, що його глава Лека 2 є хресником колишнього короля Бельгії Бодуена 1, що достатньо красномовно свідчить про статус династії.

Головним мінусом гетьмансько-харизматичного рішення є загроза профанації. Спроба встановлення диктатури «аля-родина Дювальє» в гетьманських шатах не тільки поховає ідею українського монархізму але й перетворить нашу країну на всесвітнє посміховисько. До того ж . навіть в випадку успішного розвитку подій, можуть мати місце певні ускладнення в справі визнання нової династії августійшими родами.

3. Габсбургський варіант

Особливі стосунки які склались історично між Україною та династією Габсбургів вимагають винесення цього варіанта за межі елекційно-династичного (про який мова піде нижче). Характеризуючи цей варіант вирішення династичного питання треба зазначити , що він поділяється на дві потенційні можливості : перша – визнання монархом голови імператорського і королівського дому Габсбургів ; друга – покликання одного з принців Габсбургського дому ( цей варіант вже мав місце , в українській політиці , в період активності Василя Вишиваного).

Перший різновид Габсбургського варіанту обґрунтовувався частиною українських монархістів які обрали відповідну орієнтацію.

«…на території сучасної України є лише один прецедент легітимного монархічного права - Королівство Галичини та Лодомерії і Велике Герцогство Буковина, що входили до складу Австро-Угорщини. Вони вже не існують де-факто, але не припинили свого титулярного юридичного існування, стверджує Ю. Топчій. Республіка, змінивши монархію, не може бути її правовим нащадком і не позбавляє монарха його обов'язків та можливості на реставрацію престолу. А Габсбурги, нагадує голова ВГО "Трон", ніколи не зрікалися титулів Королів Галичини, Лодомерії і Великих Герцогів Буковини. Відтак ці території мають свого легітимного монарха - Главу Цісарського та Королівського дому Габсбургів, голову Панєвропейського Союзу, довголітнього голову Європарламенту Отто Габсбурга, сина останнього цісаря Карла І.

Якщо хоч маленька частина республіканської країни має легітимного титулярного монарха, то, - твердить Ю.Топчій, - за міжнародним правом, він може бути легітимним претендентом на престол всієї країни у разі рішення про зміну її державного устрою. Отож, тільки з Отто Габсбургом на чолі українська монархія буде безперечно визнана іншими монархами Європи. А позаяк під єдиною короною об'єднаються декілька окремих монархічних територій, то Україна не може бути нічим іншим, як імперією. Потрібно лише ухвалити відповідні поправки до Конституції. « (http://postup.brama.com/usual.php?what=8427 ). Необхідно додати , що даний момент покійного Отто фон Габсбурга –Лотарінгського змінив його син Карл фон Габсбург-Лотаринзький.

Що до другої версії Габсбургського варіанту треба зазначити , що вона мала позитивний приклад успіху в першій половині 20 сторіччя . У Відні виникло Українське національне визвольно-козаче товариство, під керівництвом Василя Вишиваного – австрійського ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурга. Товариство видавало тижневик „Соборна Україна”, який підносив постать останнього на рівень національного вождя. Навколо товариства та його друкованого органу гуртувалися такі відомі українські громадсько-політичні діячі, як В. Андріївський, О. Турянський, А. Галіп та ін. Це товариство розгорнуло діяльність не лише на теренах Австрії, але охоплювало й Німеччину, особливо успішною їх діяльність була у Баварії, де переважали промонархічні настрої, що грало на користь Вишиваному, який стояв на консервативних позиціях. Тобто варіант повторення цієї версії можна вважати таким, що потенційно піддається відродженню.

Безперечним плюсом Габсбургського варіанта є надзвичайно високий статус династії. Навіть якби Габсбурги не мали ніякого відношення до України вони були б бажаними претендентами у випадку виборів нової династії, в силу свого престижу і реального політичного впливу , що зберігається й досі.

Мінусом є те , що Габсбурги асоціюються саме з західним регіоном України і їх покликання на потенційний стіл може бути неоднозначно сприйнято в центральній та східній Україні. Крім того не треба забувати конфесійне питання . Габсбурги рід традиційно відданий католицькій церкві . Доносо Кортес , порівнюючи їх з Бурбонами , відмічав , що якщо Бурбони були готові слідувати принципу : « Париж коштує меси» , то Габсбурги не йшли на компроміси в релігійній сфері навіть всупереч власним інтересам. Ситуація в якій монарх має інше віросповідання ніж більшість його підданих може призвести до небажаних колізій , вірогідність яких буде тільки зростати по мірі відродження традиційного ладу , з його уважним ставленням до релігії.

4. Елекційно-династичний

Цей варіант вирішення династичного питання полягає у виборі представника певної загальновизнаної європейської династії з метою заснування власного українського монаршого дому. Цей варіант є найбільш розповсюдженим при заснуванні монархічних держав в нові та новітні часи . З нині існуючих монархій в такий спосіб були засновані Норвегія та Бельгія . В обох випадках досвід був більш ніж позитивним . Король Норвегії Хокон VII був обраний на норвезький стіл в 1905 році . На той момент він був данським принцем. Він царював 52 роки і за цей час встиг стати не тільки популярним монархом але й національним героєм, очоливши анти німецький опір в роки другої світової . В випадку з Бельгією, Саксен-Кобург –Готська династія на даний момент є, по суті , єдиною причиною існування країни , що балансує на межі розпаду. При цьому треба зазначити . що більшість бельгійців прагнуть збереження країни незважаючи на протиріччя між фламандцями та валлонами. Таким чином Бельгія є прикладом того як народ сумісно з монархом рятують країну від нездорового популізму та радикалізму політиканів.

Варто згадати і східно-європейські монархії , що виникли в результаті звільнення Балкан від турецького панування . Болгарія , Греція та Румунія були засновані шляхом вибору іноземної династії . Лише в Греції монархія була ліквідована в результаті внутрішньо-політичних проблем . В Румунії та Болгарії республіка була результатом радянської окупації. Треба зазначити , що в усіх цих країнах монархічні настрої є надзвичайно сильними і питання реставрації монархії залишається питанням актуальної політики.

В випадку елекційно-династичного варіанту вирішення династичного питання постане питання про династію . Загальним орієнтиром повинна бути її репутація та вага серед династій Європи . Найбільш давніми та шанованими є Габсбурги та Бурбони . Габсбургський варіант розглядався вище . Що до Бурбонів то плюсами цієї династії є приклади успішного царювання в різних країнах , гнучкість в релігійних питаннях (про що згадувалось вище) . Немаловажним фактором є також те , що на даний момент існує два претендента на гіпотетичний стіл Франції , при тому ситуація достатньо заплутана . Парадокс в тому , що династично найстарший на даний момент принц Бурбонського дому, Луї Альфонсо де Бурбон , не може претендувати на стіл Іспанії , а його шанси у випадку реставрації у Франції теж порівняно невеликі ( через нюанси Утрехтського договору ) . Відповідно один з найзначніших принців Європи має відчутні стимули для спроби заснування нової національної династії , як не раз бувало в історії його дому.

Вже висувалась ідея запрошення на український стіл Бонапартів. Незважаючи на оригінальність межуючу з маргінальністю , вона має свою логіку . Реставрація імперії у Франції фактично неможлива , якщо вона і стане монархією то на чолі з представником Бурбонів. Самі Бонапарти це чудово розуміють і , фактично , нормалізували стосунки з Бурбонами . Їх статус втратив політичне але зберігає титулярне значення . Вони залишаються августійшим родом. Відповідно ідея поєднання їх династичної долі з молодою країною яка не має легітимного монарха виглядає цілком логічною.

Плюсом всіх варіантів елекційно-династичного шляху є однозначна легітимність претендента з точки зору європейських монархій . До того ж не варто забувати , що всі августійші рода походять від трьох дочок Ярослава Мудрого і відповідно є спадкоємцями Рюріковічив по жіночій лінії. Звісно ступень спорідненості різна і найближчими родичами династії Рюріка є Бурбони , прямі нащадки Анни Ярославни .

Великим мінусом елекційно-династичного шляху є внутрішньо політичний аспект :українцям психологічно важко буде прийняти іноземного лідера , тим більше монархічна політична культура , в Україні , знаходиться на нульовому рівні.

Різновидом елекційно-династичного варіанта є запрошення представника одного з родів колишніх гетьманів . Таким чином претендент був би українського походження і пов'язаний з історичною традицією козацької державності . Але цей варіант має занадто багато мінусів. Для визнання з боку монархів Європи походження від одного з гетьманів замало , а для українців він все одно залишиться достатньо чужою фігурою. До того ж з практичної точки зору , зараз лише Розумовські є потенційними претендентами у випадку реалізації такого варіанту . Але вони вважають себе австрійцями , а не українцями , до того ж не співчувають монархічній ідеї.

5. Де-архаїзація Рюриковичів

Рюриковичі на даний момент вважаються архаїчним родом, тобто таким родом якій давно втратив монарший статус. Але тим не менш вони належать до вищої європейської аристократії. Не треба забувати і те, що заснування нової династії через вибори не одноразово приводила на стіл певний аристократичний рід не з числа августійших. Тим більше логічним буде заснування нової династії представником рода який вже мав монарший статус. На даний момент династія Рюрика представлена сотнями осіб чоловічої статі, переважно в емігрантських громадах на заході . Маловірогідно встановлення династично старшого з них але можна здійснити вибір відштовхуючись від інших параметрів. Це нагадує один з варіантів елекційно -династичного шляху але особливий статус Рюриковичів вимагає аналізу цього варіанту як окремого. Плюсом є зв'язок цього варіанту з Київо-Руською традицією державності , яка сприймається в національній свідомості як своєрідна «золота доба». В середовищі європейської аристократії досягнення визнання теж повинно бути відносно легким .

Головним мінусом є загроза появи багатьох претендентів серед яких неможливо буде визначити однозначно найповноправнішого . Ще одним негативним моментом є те , що сучасні Рюриковичі тяжіють до російської , а не української ідентичності . Але це може бути компенсовано тим , що проживаючи протягом декількох поколінь в еміграції вони достатньо відсторонено ставляться як до Росії так і України .

Частина третя .

Практичний шлях до відновлення монархії : «5 років на реанімацію - 25 на реставрацію».

Навіть у випадку приходу до влади про-монархічних сил традиціоналістичного спрямування , шлях до відновлення монархічного ладу буде довгим та тернистим . Сьогодні перед Україною стоїть питання національного виживання та , хоча б , базового відродження . Перед побудовою оптимального ладу треба вирішити проблему вимирання населення , припинити перманентне балансування над безоднею економічної кризи , створити боєздатну армію . Не треба забувати також про те , що нормальні стосунки в соціумі були зруйновані в « совецьку добу» , а нинішня напів-ліберальна напів-совкова система довершує справу більшовиків.

Таким чином справа відновлення традиційного ладу стрижневим елементом якого є українська монархія поділяється на два етапи : національної реанімації та національної реставрації . Вони включають в себе нерівнозначні за масштабом та характером завдання .

Перший етап повинен відгорнути від національного організму загрозу загибелі , яка на даний момент є цілком реальною . Другий етап повинен тривати набагато довше , принаймні років 25 – цикл одного покоління. Його завдання полягає в поступовому відновленні національної еліти , традиційних стосунків в родині , природних станових та територіальних об’єднань . Коли цю роботу буде проведено українська монархія отримує твердий фундамент.

Безумовно це не означає, що монархічна складова українського консерватизму повинна грати другорядну роль на початку процесу . Навпаки – чим більше часу буде витрачено на підготовку до введення монархічного ладу тим міцніше він буде .

Розроблена на еміграції конституція української монархічної держави є чудовою моделлю для реалізацію монархічного проекту . ЇЇ введення в силу буде доцільним на другому етапі , етапі реставрації . На першому бажаною буде максимальна концентрація повноважень в руках голови держави .

Загальний алгоритм процесу національного відродження вибудовується наступним чином:

1) Прихід до влади націонал-традиціоналістичних сил . Проголошення правонаступності від Української держави Павла Скоропадського . Всі пізніші політичні режими на території України були або нелегітимними або прямо окупаційними .

2) Реставрація Української держави. Голова держави не приймає титулу гетьмана, а проголошується регентом . Широкі повноваження голови держави згідно з «Грамотою до всього українського народу»

3) Процес національного порятунку. «5 років реанімації»

4) Затвердження монархічної конституції ( орієнтовно за зразком проекту 1978 року затвердженого Радою Гетьманського руху ).

Регент дія в межах відповідних повноважень . Поступово здійснюються реформи спрямовані на відновлення традиційного ладу . Вакантність столу зберігається, але починаються поступові пошуки рішення династичного питання «25 років на реставрацію».

5) Вирішення династичного питання. Стіл посідає законний монарх України.

Література

1.Липинський В.К «Листи до братів хліборобів» Київ Філадельфія 1995 2.Тоффлер Е. «Третя хвиля» Київ 2000 Переклад з англійської Євса А. за редакцією Шовкуна В

3.Иноземцев В.Л» Современное постиндустриальное общество :природа ,противоречия ,перспективы. Москва 2000

4.Кастельс М. «Могущество самобытности /Новая постиндустриальная волна на западе. Антология. Под редакцией В Л. Иноземцева Москва 1999

5.Тоффлер Э. «Метаморфозы власти. Знание, богатство и сила на пороге 21 века» Москва 2003 Перевод с английского : В.В. Белокосков . К.Ю. Бурмистров. Л.М. Бурмистрова, Е.К. Комарова .А.И . Миргер, Е.Г.Руднева. Н.А. Строилова

6.Фай Г. «За что мы сражаемся? Идеологический словарь» Перевод с французского А.М.Иванова Москва 2007

7. http://www.albanianroyalcourt.al/pages/welcome

8. http://rurik.genealogia.ru/

9. http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/n0003300-18

10. http://politiko.ua/blogpost5564

11. http://postup.brama.com/usual.php?what=8427

12.http://uncp.soskin.info/material.php?pokaz=606